«До якого сина ви приїхали жити? Ми розлучилися пів року тому!»
— А де Артем? Чому не вийшов зустріти матір? Я ж попередила, що сьогодні приїду!
Галина Петрівна поставила валізу посеред коридору й почала розстібати пальто.
— Він скоро буде, — відповіла Олена, не поспішаючи відчиняти двері ширше. — А ви, здається, помилилися адресою.
— Що?!
— Я запитую: до якого сина ви приїхали жити? Ми з Артемом розлучилися пів року тому!
Свекруха завмерла. Вона ще кілька секунд дивилася на колишню невістку, наче чекала, що та розсміється й скаже, що це невдалий жарт.
Але Олена мовчала.
— Ти що таке вигадала? — нарешті обурилася Галина Петрівна. — Артем сказав, що ви помирилися! Що ти його назад прийняла!
— Він вам так сказав?
— Авжеж! Ще й запевнив, що ти не проти, аби я пожила у вас. Мовляв, у вас тепер трикімнатна квартира, місця вистачить. А я, між іншим, свою квартиру здала й уже отримала гроші за пів року наперед!
Олена відчула, як усередині щось неприємно стиснулося.
— Ви здали свою квартиру?
— Так. А що тут такого? Артем сказав, що тепер ми будемо всі разом. Я й подумала: нарешті син схаменувся, зрозумів, що сім’ю треба берегти.
— Галино Петрівно, зачекайте. А де саме ви збиралися жити?
— У вас, звичайно! У маленькій кімнаті. Я ж не претендую на вашу спальню. Хоча, якщо чесно, давно час було купити нормальне ліжко, а не ту розкладачку, яку ви там поставили.
Олена повільно видихнула.
Пів року тому вона зібрала речі Артема, виставила їх за двері й подала заяву на розлучення. Їхній шлюб розпався не через одну велику сварку. Він руйнувався роками: через постійні обіцянки чоловіка, його небажання брати відповідальність, нескінченні прохання матері та звичку вирішувати всі проблеми чужими руками.
Галина Петрівна завжди була переконана, що невістка повинна допомагати її синові. Готувати, прати, прибирати, підтримувати, а за потреби ще й рятувати його від наслідків власних рішень.
Олена терпіла довго. Але одного дня зрозуміла, що більше не хоче бути обслуговувальним персоналом у власному шлюбі.
— Заходьте, — нарешті сказала вона. — Але спочатку я зателефоную вашому синові.
— Не треба! — відмахнулася свекруха. — Він на роботі. Я сама його дочекаюся.
Олена набрала Артема.
Той відповів не відразу.
— Так, слухаю.
— Артеме, твоя мама стоїть у мене під дверима з двома валізами. Каже, що ти повідомив їй про наше примирення і домовився, що вона житиме зі мною.
На тому кінці запала тиша.
— Олено, ну не починай…
— Я ще нічого не починала. Я хочу почути від тебе, навіщо ти відправив матір до моєї квартири.
— Вона тобі сама все пояснить.
— Ні. Пояснювати будеш ти. Вона здала свою квартиру й отримала гроші наперед. Тепер їй немає куди повертатися.
— Та не роби з цього проблему. Нехай поживе трохи. Що тобі важко?
Олена на мить заплющила повіки.
Ось воно. Навіть після розлучення Артем не змінився. Він і далі розпоряджався її життям так, наче вона залишалася його дружиною.
— Ти сказав їй, що ми помирилися?
— Мама дуже переживала через наше розлучення. Я не хотів її засмучувати.
— Ти не хотів її засмучувати чи не хотів брати до себе?
Артем знову замовк.
І цього разу його мовчання було красномовнішим за будь-які пояснення.
— У мене Катерина, — нарешті промовив він. — Ми живемо разом. Вона не хоче, щоб мама втручалася в наше життя. Ти ж знаєш, яка вона.
Олена мимоволі всміхнулася.
— Тобто твою матір не захотіла приймати твоя нова жінка, і ти вирішив відправити її до колишньої дружини?
— Не перекручуй! Ти ж завжди знаходила з нею спільну мову.
— Артеме, я знаходила спільну мову, коли була твоєю дружиною. Але я більше не твоя дружина.
— І що тепер робити? — роздратовано запитав він. — Вона ж уже здала квартиру!
— Це питання до тебе. Ти її син.
Олена завершила розмову.
Галина Петрівна стояла посеред коридору й усе чула.
— Катерина? — перепитала вона. — Яка ще Катерина?
Олена подивилася на неї.
— Та сама жінка, з якою Артем живе останні кілька місяців.
— Він мені казав, що нікого в нього немає! Казав, що сумує за тобою, що хоче повернутися!
— Мабуть, йому було зручно розповідати кожному те, що той хотів почути.
Свекруха опустилася на стілець.
— Отже, він мене обдурив…
Олена не відповідала. Їй було шкода цю жінку, але не настільки, щоб знову дозволити чужим проблемам оселитися у власній квартирі.
— А що мені тепер робити? — розгублено запитала Галина Петрівна. — Я ж віддала ключі новим мешканцям. Вони вже завезли туди свої речі.
— Зателефонуйте Артемові. Нехай забирає вас до себе.
— Він не візьме! — раптом вигукнула свекруха. — Я ж знаю, як він до мене ставиться. Поки йому щось потрібно, то я найкраща мама. А щойно починаю просити допомоги, у нього відразу робота, справи, Катерина…
Вона замовкла.
Олена вперше почула від неї щось подібне. Раніше Галина Петрівна завжди виправдовувала сина, навіть коли той поводився негідно.
— Знаєте, — тихо промовила Олена, — коли ми з Артемом були одружені, я не раз просила його поговорити з вами про межі. Він обіцяв, але нічого не змінювалося. А ви вважали, що я просто не хочу допомагати його матері.
— Я пам’ятаю…
— Я тоді думала, що проблема у вас. Тепер розумію, що найбільша проблема була в ньому. Він навчився перекладати відповідальність на інших і навіть не помічає цього.
Галина Петрівна витерла щоки.
— А ти справді більше не хочеш із ним жити?
— Ні.
— Навіть після всього?
— Особливо після всього.
У цю мить телефон свекрухи задзвонив.
На екрані висвітилося ім’я сина.
— Мамо, ти там що, досі стоїш? — почувся невдоволений голос Артема. — Олена тебе прийняла?
— Ні, синку. Вона каже, що ви розлучені.
— Та я знаю! Ти ж сама мала з нею домовитися!
— Ти сказав, що ви помирилися.
— Мамо, ну яка різниця? Я думав, вона тебе пустить. Ви ж нормально спілкуєтеся.
Галина Петрівна повільно підвелася.
— Артеме, ти знав, що я здала квартиру?
— Знав.
— І знав, що я отримала гроші лише за пів року?
— Мамо, не починай. Я зараз зайнятий.
— А куди я маю йти?
— Ну, не знаю. Попроси Олену. Вона ж не чужа людина.
Галина Петрівна подивилася на колишню невістку, потім знову заговорила в телефон:
— Чужа, синку. Вона тобі більше не дружина. І не зобов’язана розв’язувати твої проблеми.
Артем щось різко відповів, але свекруха вже завершила розмову.
Вона довго сиділа мовчки, а потім сказала:
— Я, мабуть, заслужила таке ставлення.
— Не кажіть так.
— Чому? Я ж сама його таким виховала. Усе життя прикривала. Коли він у школі прогулював уроки, я казала, що вчителька прискіпується. Коли не втримувався на роботі, пояснювала, що начальники погані. Коли ви сварилися, завжди ставала на його бік. Навіть коли знала, що він неправий.
Олена нічого не відповіла.
— А тепер він мене відправив до тебе, наче непотрібну річ. Навіть не подумав, куди я повернуся.
Галина Петрівна знову заплакала, але цього разу не звинувачувала нікого.
— Можна я хоча б до ранку тут побуду? Я знайду, куди подітися. Подзвоню сестрі, може, вона мене прийме на кілька днів.
Олена задумалася.
Вона не хотіла впускати колишню свекруху у своє життя. Але й залишити літню жінку на вулиці через безвідповідальність сина не могла.
— Сьогодні залишайтеся. Я постелю вам у маленькій кімнаті. А завтра ми зателефонуємо вашій сестрі й вирішимо, що робити далі. Але хочу, щоб ви мене правильно зрозуміли: це не означає, що ви можете переїхати сюди назавжди.
— Я зрозуміла.
Тієї ночі Олена майже не спала. Вона чула, як за стіною свекруха ходила кімнатою, телефонувала комусь, а потім тихо плакала.
Наступного ранку Галина Петрівна сама приготувала сніданок. На кухні пахло кавою та підсмаженим хлібом.
— Я домовилася із сестрою, — сказала вона. — Вона живе в сусідньому районі. Погодилася прийняти мене на кілька тижнів. А потім шукатиму невелику квартиру.
— Це добре.
Свекруха поставила перед Оленою чашку.
— Знаєш, я вчора довго думала. Ти, мабуть, була щасливіша без мого сина, ніж із ним.
— Я навчилася жити без нього.
— А я весь час думала, що ти колись повернешся. Навіть коли він почав зустрічатися з іншою, переконувала себе, що це тимчасово.
— Галино Петрівно, не всі шлюби можна врятувати.
— Тепер я це розумію.
За кілька годин Артем усе-таки приїхав. Він подзвонив у двері, а коли Олена відчинила, відразу почав:
— Де мама? Я приїхав забрати її.
— На кухні. Збирає речі.
— І що, ти справді не могла залишити її в себе? У тебе ж три кімнати!
— Артеме, твоя мати приїхала, не попередивши мене. Ти збрехав їй про наше примирення. А тепер ще й дорікаєш?
— Та що ти від мене хочеш? Я ж не можу всім догодити!
— Тобі й не треба всім догоджати. Достатньо навчитися відповідати за власні рішення.
Він хотів щось сказати, але з кухні вийшла Галина Петрівна.
— Ходімо, синку. Мої речі вже зібрані.
— Мамо, я ж казав, що заберу тебе. Чого ти починаєш?
— Нічого я не починаю. Просто більше не хочу, щоб ти вирішував мою долю за моєю спиною.
Артем забрав валізи. Перед виходом Галина Петрівна обернулася до Олени.
— Дякую, що не залишила мене вчора на вулиці. І пробач за все, що було.
— Бережіть себе.
Двері зачинилися.
Олена повернулася до кухні, прибрала зайву чашку зі столу й відчинила вікно. У кімнату ввійшло прохолодне повітря.
Вона не знала, чи зміниться колись Артем, чи зрозуміє мати, скільки років виправдовувала його вчинки. Але тепер це вже не було її турботою.
Через два тижні Галина Петрівна зателефонувала сама. Повідомила, що знайшла невелику однокімнатну квартиру неподалік від сестри, а грошей за оренду вистачить, щоб облаштуватися.
Наприкінці розмови вона раптом запитала:
— Олено, а ти на мене не сердишся?
— Ні. Але повертатися до колишніх стосунків я не хочу.
— Я й не прошу. Просто хотіла сказати, що тепер розумію, чому ти пішла від мого сина.
Олена подякувала й поклала слухавку.
І вперше за довгий час подумала, що розлучення іноді закінчується не тоді, коли суд ставить печатку на документах. Воно закінчується тоді, коли ти перестаєш відповідати за людей, які роками не хотіли відповідати за себе.