– Відійди від мене! Я не обіцяв на тобі женитися! І взагалі — я й гадки не маю, чия це дитина. А може, й не моя зовсім?
– Тоді бувай, а я, мабуть, поїду, — так сказав Артем, який приїздив до них у відрядження, приголомшеній Ганні.
А вона стояла й не могла повірити ні своїм вухам, ні своїм очам. Невже це той Артем, що клявся їй у коханні й носив на руках? Невже це той Сашко, який називав її Ганнусею та обіцяв золоті гори?
Перед нею стояв трохи розгублений, а тому злий, чужий мужик…
Плакала Ганнуся з тиждень, помахавши Сашкові назавжди ручкою, але через вік — їй уже було тридцять п’ять, свою непоказну зовнішність і малу ймовірність знайти жіноче щастя — вирішила вона народити.
Народила Галя в строк крикливу дівчинку. Назвала Софійкою. Дівчинка росла спокійною, безпроблемною і не завдавала матері жодного клопоту.
Наче розуміла: хоч кричи, хоч не кричи, а нічого не доб’єшся… Галя до доньки ставилася непогано, але було видно, що справжньої материнської любові в неї немає — наче й годує, й одягає, й іграшки купує.
А от щоб ще раз обійняти дитину, приголубити, вийти з нею на прогулянку — ні. Цього не було. Маленька Софійка часто тягнулася до матері, але та відсторонювала її.
То вона зайнята, то справ багато, то втомилася, то голова болить. Так і не прокинувся в ній материнський інстинкт.
Коли Софійці виповнилося сім років, сталася нечувана річ — Галя познайомилася з чоловіком. Ба більше, ще й привела його до себе додому! Усе село тільки й говорило про це. Яка ж Галька легковажна жінка.
Чоловік несерйозний, не місцевий, постійної роботи не має, живе незрозуміло де! А може, взагалі шахрай… Оце так новина! Галя працювала в місцевому магазині, а він у них узявся розвантажувати машини з товаром.
Саме на цьому робочому ґрунті між ними й зав’язався роман. А невдовзі Галя запросила новоспеченого нареченого жити до себе. Усі сусіди засуджували жінку:
– Привела додому бозна-кого! Про маленьку доньку б подумала, — перешіптувалися сусіди.
Та й мовчить, слова з нього не витягнеш. Значить, щось приховує. А Галя нікого не слухала. Наче розуміла, що це її останній шанс здобути жіноче щастя…
Але невдовзі думка сусідів про цього на перший погляд небалакучого чоловіка змінилася. Будинок Ганни без чоловічих рук занепав і потребував ремонту.
Максим, так звали чоловіка, спершу підправив ґанок, потім полагодив дах, а повалений паркан підняв. Щодня він щось ремонтував, і дім на очах ставав кращим.
Побачивши, що в нього руки ростуть звідти, звідки треба, люди почали звертатися до нього по допомогу, а він казав:
– Якщо ти вже старий або зовсім бідний, то так допоможу. А якщо ні — плати грошима або продуктами.
З одних брав грішми, з інших — закрутками, м’ясом, яйцями, молоком. У Галі був город, а худоби не було — куди без чоловіка.
Тому раніше вона Софійку не дуже часто балувала сметаною й молочком. А тепер у холодильнику з’явилися і вершки, і домашнє молоко, і масло.
Словом, у Максима були золоті руки. І Ганнуся, яка ніколи красунею не була, поруч із ним ніби розцвіла — вся світилася, стала добрішою, м’якшою. До Софійки навіть лагіднішою зробилася. Усміхається — а в неї, виявляється, ямочки на щоках. Ось як…
А Софійка росла, уже й до школи ходила. Якось сиділа вона на ґанку й дивилася, як дядько Максим працює, а в нього все в руках ладнається. А потім пішла до подружки в сусідній будинок.
Повернулася тільки надвечір, загулялася. Відчинивши хвіртку, дівчинка остовпіла… Посеред двору височіли… гойдалки! Вони легко погойдувалися від подиху вітру й так і манили до себе, так і кликали…
– Це мені?! Дядьку Максиму! Це ви зробили для мене? Гойдалки?!! — не вірила своїм очам Софійка.
– Тобі, Соню, звісно, тобі! Приймай роботу! — радісно засміявся зазвичай нелюдимий дядько Максим.
Софійка сіла на сидіння й сильно розгойдувалася туди-сюди, а вітер свистів у вухах — щасливішої дівчинки не було на всьому білому світі…
Галя рано йшла на роботу, тому куховарити теж почав дядько Максим. Він готував сніданок, обід. А які він пік пироги та запіканки!
Саме він навчив Софійку смачно готувати й накривати на стіл. Стільки талантів виявилося в цій нелюдимій, мовчазній людині…
Коли настала зима і день став коротким, дядько Максим проводжав її до школи й зустрічав звідти. Він ніс її портфель і розповідав їй історії зі свого життя.
Розповідав, як доглядав за тяжко хворою матір’ю, продав свою квартиру, щоб допомогти їй. І як рідний брат вигнав його з дому обманом.
Він навчив її ловити рибу. Улітку, на світанку, вони удвох ходили до річки й тихо сиділи, чекаючи клювання. Так він навчив її терпінню.
А в середині літа дядько Максим купив їй перший дитячий велосипед і вчив кататися на ньому. Він мастив їй коліна зеленкою, коли вона розбивала їх до крові, падаючи.
– Максиме, вона ж уб’ється, — бурчала мати.
– Не вб’ється. Вона має вчитися падати й знову підніматися, — твердо відповів він.
А одного разу на Новий рік він подарував їй справжні дитячі ковзани. Увечері вони сіли за святковий стіл, який дядько Максим накрив разом із Софійкою.
Вони дочекалися опівночі, вітали одне одного, сміялися й цокалися келихами. Усе було смачно й весело. А вранці Галя та Максим прокинулися від пронизливого крику й вереску Софійки.
– Ковзани! Ура! У мене є справжні ковзани! Білі та нові! Дякую, дякую!!! — кричала Софійка, знайшовши під ялинкою шикарний подарунок. Дівчинка притискала їх до грудей, а по її обличчю текли сльози щастя.
А потім вони з дядьком Максимом пішли на замерзлий ставок і довго розчищали сніг із льоду, а вона йому допомагала. Потім він учив її кататися.
Софійка падала, але він терпляче вів її за руку, доки вона не навчилася міцно триматися на ногах. А тоді змогла поїхати по-справжньому і жодного разу не впала. Софійка тріумфувала й верещала від щастя. А коли вони вже йшли з річки, кинулася йому на шию:
– Дякую тобі за все! Дякую, тату…
Тепер плакав Максим. Від радості. Він крадькома витірав скупі чоловічі сльози, щоб не побачила Софійка, але вони котилися самі…
Потім Софійка виросла й поїхала вчитися до міста. У неї було дуже багато труднощів у житті. Як і в усіх. Але Максим був поруч завжди.
Він був на її випускному. Він возив їй до міста сумки з продуктами, щоб, не дай Боже, його донечка, його Софійка не голодувала.
Він вів її під вінець, коли Софійка виходила заміж. Разом із її чоловіком він стояв під вікнами пологового, чекаючи новин. Він няньчив своїх онуків і любив їх так, як іноді не люблять навіть рідних.
А потім його не стало, як колись не стане і всіх нас. На прощанні Софійка разом із матір’ю стояла в глибокому смутку і, кинувши жменю землі, важко зітхнувши, сказала:
– Прощавай, татусю… Ти був найкращим батьком у світі. Я завжди тебе пам’ятатиму…
І він залишився в її серці назавжди. Не як дядько Максим, не як вітчим, а як батько… Бо батько — це іноді не той, хто дав життя, а той, хто виховав, хто ділив із тобою біль і радість. Хто завжди був поруч…