«Я твоїй дитині бабусею не буду», — заявила свекруха після весілля. Та згодом дуже пошкодувала про свої слова
Валентина Іванівна накрила стіл так, наче чекала на поважну комісію: серветки стирчали з келихів гострими трикутниками, холодець був нарізаний рівними квадратами, а оселедець під шубою вона виклала у формі серця. Весілля відбулося три дні тому, і цей вечір свекруха назвала сімейною вечерею. Окремо наголосила, що хоче посидіти без зайвих людей. Увесь вечір Анна намагалася вгадати, кого саме вона вважає зайвим.
Кирило сидів поруч з Ігорем і катав по скатертині машину, яку вітчим подарував йому вранці.
Анна розгортала подарунок, який вони з Ігорем вибирали цілу суботу: теплу кашемірову шаль кольору топленого молока. Свекруха взяла її двома пальцями, подивилась на етикетку й поклала на підвіконня біля вазона.
— Дякую. Не те щоб мені було куди її носити, але дякую.
Ігор підморгнув дружині через стіл, і Анна вирішила не ображатися. Свекруха весь час стежила за тим, як Кирило прихиляється плечем до Ігоря, а той, навіть не дивлячись, поправляє хлопчикові комір.
Нарешті Валентина Іванівна відклала виделку й промокнула губи серветкою.
— А ти Кирилові вже пояснила, що Ігор йому не рідний батько? — спитала вона таким тоном, наче цікавилась прогнозом погоди.
Ігор перестав жувати, а Кирило продовжував катати машинку по краю скатертини.
— Мамо, ми це вже обговорювали. Кирило знає, що в нього є тато, і знає, що я його люблю.
— Любиш, поки все добре. З’явиться у вас власна дитина, тоді й подивимось, кого ти любитимеш.
— Якщо вас так переймає наше майбутнє, навіщо ви прийшли на весілля? — тихо спитала Анна.
— Бо Ігор мій син, і я не збираюсь від нього відмовлятись через чергову помилку, — відрізала Валентина Іванівна. — Але давай одразу домовимось, Аню. Я твоїй дитині бабусею не буду. У нього є твоя мати, нехай вона й няньчиться. Я не наймалась виховувати чужих дітей.
Кирило підвів голову й подивився на матір. Рука з машинкою смикнулась, машинка зачепила чарку, і та полетіла на підлогу. Кришталь розлетівся об плитку з таким дзвоном, що всі здригнулись.
— Та щоб тебе! Це мамина чарка! Я її сорок років берегла!
Кирило втиснувся в Ігоря й випустив машинку з рук. Анна підвелась так різко, що зачепила стіл. Салат з’їхав на скатертину.
— Що ви зараз сказали дитині? Він чує кожне ваше слово!
— А я при ньому нічого такого не сказала, чого він сам колись не дізнається! — кричала Валентина Іванівна, збираючи уламки в поділ фартуха. — Нехай із дитинства звикає, що тут йому ніхто нічого не винен!
Ігор підвівся, притягнув хлопчика до себе й обійняв за плечі. Обличчя в нього зблідло.
— Тоді не приходь до нас додому й не вдавай, ніби приймаєш нашу родину.
Валентина Іванівна завмерла з уламками в руках. Вона чекала, що Анна розплачеться й почне виправдовуватись, що син попросить усіх заспокоїтись, а хлопчика відправлять дивитись мультфільми. Але нічого такого не сталося.
Анна мовчки одягла Кирилові куртку, плутаючись у рукавах. Ігор підняв з-під стола машину й вклав її синові в руки. Коли вони вийшли на сходи, за спиною відчинились двері. Їм під ноги впала згорнута шаль кольору топленого молока.
— Заберіть свої подарунки! — крикнула Валентина Іванівна й так грюкнула дверима, що по поверхах пішла луна.
Кирило підняв шаль, обтрусив її й спитав у матері, чи можна покласти її в машину замість пледа.
За рік з’явилася Маша, наприкінці березня, з гучним голосом і темним пушком на голівці. Ігор тримав доньку так незграбно й так обережно, наче йому довірили кришталеву вазу. Кирило стояв біля прозорого ліжечка й розглядав сестричку з серйозним виразом, ніби перед ним було незнайоме цуценя, від якого можна чекати будь-чого.
Валентина Іванівна приїхала наступного дня без попередження. Дістала з пакета рожевий комплект із мереживними оборками й простягла руки до ліжечка.
— Давай її мені, — сказала вона Ігореві, навіть не глянувши на Анну.
Кирило переминався поруч із малюнком у руках. Три вечори він малював кольорові будиночки, велике жовте сонце, а під ним дві фігурки: високу й маленьку. Друкованими літерами підписав: «Кирило» і «Маша». Він чекав, поки бабуся випросталась, і простягнув їй аркуш.
Валентина Іванівна побіжно глянула й поклала малюнок на підвіконня біля своєї сумки.
— Ти вже великий, Кириле. Не ображайся, що зараз усі зайняті маленькою. Маші бабуся потрібніша.
Кирило забрав малюнок, обережно склав його навпіл, потім іще раз і сховав у кишеню джинсів. Ігор бачив кожен його рух. Він підійшов до матері, забрав у неї доньку й поклав у ліжечко.
— Мамо, не приїжджай без попередження. І взагалі не приїжджай, поки не навчишся ставитись до всіх у моїй родині однаково.
Свекруха пішла, цокаючи підборами по коридору. Рожевий комплект так і залишився лежати на тумбочці.
Анна ще кілька разів намагалась помирити їх. Вона запросила Валентину Іванівну на недільний обід, сподіваючись, що поряд із сестричкою Кирило перестане здаватись їй чужим. За обідом Ігор показував хлопчикові, як тримати Машу: «Дивись, Машо, який у тебе старший брат. Він тебе вже захищає, а ти йому відповісти не можеш».
Валентина Іванівна так сильно поставила чашку на блюдце, що чай вихлюпнувся.
— Не розумію, навіщо ти вдаєш батька двох дітей. У хлопчика є рідний тато. От нехай він і займається ним.
Маша здригнулась від різкого звуку й заплакала. Анна підвелась.
— Ідіть, будь ласка. Зараз.
— Я піду, — Валентина Іванівна смикала блискавку на чоботі. — Тільки запам’ятай, Ігорю: одного дня ти пошкодуєш, що поставив цього чужого хлопчиська вище за власну доньку!
Анна вибігла на сходи з рожевим комплектом у пакеті й сунула його свекрусі в руки.
— Заберіть! Нам від вас нічого не потрібно!
Валентина Іванівна випустила пакет, і той покотився сходами вниз. Вона навіть не нахилилась. Коли Анна повернулась до квартири, Кирило стояв біля дверей із брязкальцем Маші в руці й дивився на неї так, наче за двері виставили його самого.
Минуло кілька років і діти підросли. Валентина Іванівна знайшла спосіб бачитись із онучкою окремо. Раз на два тижні вона водила Машу до парку й у кафе, де продавали молочні коктейлі. Щоразу дівчинка просила взяти з собою брата. Свекруха відповідала, що він уже завеликий для їхньої компанії. Анна, зціпивши зуби, мирилась із цим, бо Маша поверталась щаслива, з повними кишенями цукерок.
Одного разу вона повернулась без солодощів. Скинула черевики в передпокої, прошла до кімнати й жбурнула на диван нову ляльку в пишній сукні.
— Не хочу до баби Валі! Вона каже, що Кирюша нам чужий! А він не чужий! Він мій!
Увечері Ігор зателефонував матері й сказав, що зустрічі з онучкою відбуватимуться тільки в його присутності. Валентина Іванівна назвала його підкаблучником і кинула слухавку. Півроку вона не телефонувала, переконана, що син рано чи пізно втомиться від чужих проблем і повернеться до неї.
У дванадцять років Кирило вперше виступав на міських змаганнях із плавання. Ігор пообіцяв приїхати прямо з роботи до початку запливу. Хлопчик за ранок перепитав це кілька разів. Він вийшов до басейну, знайшов очима Анну з Машею на трибунах і довго вдивлявся в ряди поруч із ними. Ігоря не було ні на першому запливі, ні на другому.
Кирило фінішував другим. Йому повісили на шию медаль, але, стоячи на п’єдесталі, він усе ще дивився на двері в дальньому кінці зали. Вийшовши з роздягальні, поклав медаль у спортивну сумку, навіть не глянувши на неї.
— Він не прийшов, — сказав Кирило рівним голосом. — Ну й нехай.
— Тато прийде! — заперечила Маша. — Він завжди приходить!
У цю мить зателефонувала незнайома міська лінія. Черговий лікар повідомив, що Ігор перебуває в лікарні. Кирило, почувши це, закричав на весь вестибюль:
— Це через мене! Він поспішав до мене!
Він штовхнув сумку так, що та проїхала по кахелю аж до стіни, й вибіг на вулицю. Анна повела обох дітей до машини: одного тримала за рукав, другу несла на руках.
Лікар пояснив, що кілька днів його потримають під наглядом.
— Кирило виступав? — першим спитав Ігор.
— Він другий. У нього медаль. Ігорю, він увесь заплив дивився на двері. Він тебе чекав.
Наступного дня Анна привезла обох дітей до палати. Кирило зупинився біля дверей, мнучи ремінець сумки, поки Маша вже видиралась на ліжко до батька. Ігор простягнув йому руку. Кирило підійшов, обійняв так міцно і розплакався, ткнувшись обличчям у лікарняну ковдру. Потім дістав із сумки медаль і надів Ігореві на шию.
Валентина Іванівна дізналась про лікарню від колишньої сусідки й приїхала до сина вранці з банкою курячого бульйону, пиріжками й чистою футболкою. Уже взялась за дверну ручку, коли побачила крізь скло палату: Кирило сидів на стільці впритул до ліжка й розмахував руками, розповідаючи, як розвертався біля бортика. Ігор сміявся, притримуючи бік, а на його шиї поблискувала медаль.
Вона довго стояла в коридорі. Потім прочинила двері, поставила пакунок на тумбочку, сказала синові, що бульйон треба пити теплим, та вийшла, жодного разу не глянувши на Анну.
Після лікарні Валентина Іванівна почала телефонувати майже щовечора, і розмови щоразу зводились до одного: що Ігор надривається через чужих дітей і що в його віці час думати про себе. Про змагання Кирила вона не питала жодного разу.
Того вечора Анна збирала Машин рюкзак до садочка, а телефон лежав на столі на гучному зв’язку, бо руки були зайняті колготками й пляшечкою з водою.
— Ігореві потрібен спокій, а не чужий підліток на шиї. Це ж тягар! Він витратить на нього пів життя, а той потім піде до рідного батька й навіть дякую не скаже.
Анна потягнулась вимкнути гучний зв’язок, але Маша виявилась швидшою. Вона схопила телефон обома руками й закричала в нього так, що всім заклало вуха:
— Сама ти тягар! Не телефонуй нам більше!
Дівчинка кинула телефон на диван, і той упав на підлогу. Кирило виліз з-під столу з розмальовкою в руках і завмер посеред кімнати. Його вуха почервоніли.
— Бабуся тебе любить, Машенько, — почала Анна. — Просто у дорослих бувають складні стосунки…
— Тоді чому вона любить мене окремо від Кирюші? Він мій брат!
Анна відкрила рот і закрила. Нічого, крім виправдань для свекрухи, на думку не спадало. Вона пообіцяла, що більше не возитиме Машу до бабусі, якщо та сама цього не захоче.
Увечері Ігор набрав матір. Він сказав, що Маші п’ять років і що вона кричала в телефон і жбурляла його. Валентина Іванівна заявила, що її налаштували проти неї.
— Я щодня бачу, яку родину вибрав, і мені нема про що шкодувати, — сказав Ігор і завершив виклик.
Анна бачила, як йому важко, але вже не вмовляла миритись. Її давні запрошення на обіди й чемні усмішки за столом тепер здавались такими ж марними, як спроби відмити килим, на який щотижня знову виливають суп.
У чотирнадцять Кирило потрапив до обласної команди. У школі зібрали учасників змагань із батьками, і дітям запропонували розповісти, хто їм допомагав. Класна керівничка зателефонувала Анні попередити.
— А Кирило знає, кого назве? — спитала Анна.
— Сказав, що це й так зрозуміло, — відповіла вчителька з усмішкою.
Того ж вечора в актовій залі Маша співала пісні про осінь у складі підготовчої групи. Біля входу Анна побачила Валентину Іванівну з букетом дрібних хризантем. Вона дізналась про концерт від спільної знайомої.
Після виступу малюків директор запросив на сцену учасників змагань. Кирило вийшов разом з Ігорем, довго м’яв у руках аркуш із текстом, а потім сховав його в кишеню й заговорив своїми словами.
— Я хочу сказати про Ігоря. Він три роки возив мене на тренування о сьомій ранку, а сам потім їхав на роботу. Коли я вперше не доплив до фінішу, він сказав, що так буває з кожним. І він навчив мене розуміти, якщо твій рідний батько живе в іншому місті й не приїжджає, то це його проблеми. Головне, що зі мною все добре і я йду до своєї цілі.
У залі заплескали. Ігор стояв поруч, тримаючи руки в кишенях, і дивився в підлогу. Валентина Іванівна сиділа в третьому ряду з хризантемами на колінах і не плескала.
В коридорі вона наздогнала Анну.
— Аню, можна тебе на хвилинку? — голос був незвично тихий. — Я хотіла б іноді запрошувати Кирила до себе. Спробувати налагодити стосунки, поки він зовсім не подорослішав. Минулого не згадуватимемо, якщо ти не проти.
— А ви розумієте, чому він може відмовитись? Він пам’ятає кожне ваше слово.
— Розумію.
— Я з ним поговорю. Але вирішуватиме він. Вмовляти його я не стану.
Кирило вислухав матір, довго клацаючи мишкою по тому самому посиланню на ноутбуці.
— А чого вона згадала про мене зараз? Коли я нормально вчусь і плаваю, і за мною не треба витирати носа?
— Не знаю, Кирюше. Ніхто не змушує тебе її прощати.
— А якщо вона знову скаже, що я чужий? Мені тоді знову вдавати, що все нормально?
— Ти можеш підвестись і піти будь-якої миті, навіть через п’ять хвилин.
Він погодився на одну зустріч, удома, при мамі.
Валентина Іванівна приїхала рівно о дванадцятій, хоча домовлялись на пів на першу. Вона стояла в передпокої й не знала, куди подіти велику коробку в подарунковому папері. Кирило взяв її, подякував, поставив на тумбочку, не розпаковуючи, і сів за стіл навпроти гості.
— Я відразу скажу, гаразд? Я не збираюсь удавати, що в нас усе було добре. Пам’ятаю, як ви сказали, що не будете мені бабусею. І про чарку пам’ятаю. Я тоді був маленький і думав, що зі мною щось не так. Я навіть малювати вам перестав, бо вирішив, що погано малюю.
Валентина Іванівна відкрила рот і замовкла. Вона готувалась до докорів на адресу Анни й до дитячої образи, яку можна пережити пирогами. Але перед нею сидів майже дорослий хлопець, який дивився на неї без образи, і від цього їй було гірше, ніж від крику.
— Я не повинна була так говорити, — нарешті вимовила вона. — Ти не винен, що до Ігоря в тебе була інша родина.
— Тоді ви цього не розуміли, — відповів Кирило. — І я не знаю, чому тепер маю одразу вам вірити.
Він чемно попрощався й пішов до своєї кімнати. Коробка так і залишилась на тумбочці.
— Я думала, він маленький і забуде, — сказала свекруха, дивлячись на зачинені двері.
— Діти багато чого забувають, — відповіла Анна. — Але те, як їм було поруч із дорослими, вони пам’ятають.
Кирило почав зрідка відповідати на її дзвінки. Сам не телефонував ніколи.
Посеред зими Валентині Іванівні стало зле просто в черзі до магазину. Швидка забрала її з тиском. Вона зателефонувала Ігореві з приймального відділення, і той примчав за сорок хвилин. Увечері з’ясувалося, що вона забула вдома окуляри й зарядку для телефона. Ігор збирався заїхати по них після роботи, але Кирило мовчки взяв у нього ключі.
— Я сам відвезу. У мене тренування неподалік.
— Ти не зобов’язаний, — сказала Анна, коли він взувався. — Ти не повинен піклуватись про неї лише тому, що вона мама Ігоря.
— Я знаю, мамо. Мені просто неприємно, коли людині погано, а я сиджу вдома й нічого не роблю.
Валентина Іванівна не повірила, що він прийшов сам. Вона спробувала підвестись на ліжку.
— Та лежіть уже, — буркнув він.
Хлопець виклав на тумбочку окуляри, зарядку й складений учетверо аркуш.
— Це від Маші. Вона сказала, щоб ви швидше поверталися додому.
На аркуші була намальована фіолетова собака й кривий напис друкованими літерами. Валентина Іванівна надягла окуляри, довго дивилась на малюнок, потім відвернулась до стіни й заплакала. Некрасиво, схлипуючи й витираючи ніс краєм простирадла.
— Ти мені теж тоді малював. Із будиночками. Малюнок у тебе залишився?
— Я його в джинсах забув, а мама випрала. Там тепер сама каша і мама викинула. Це було багато років тому.
Вона повернулась до нього, обличчя було мокре, в червоних плямах.
— Чому ти приїхав, якщо я так із тобою поводилась?
Кирило знизав плечима й перевірив, чи правильно вставлена зарядка в розетку.
— Не знаю. Привіз. Тільки ви не думайте, що тепер усе добре. Я не обіцяю, що забуду.
— Я й не думаю, — сказала вона й кілька разів кивнула.
Коли хлопець пішов, а до палати повернувся Ігор із кефіром, Валентина Іванівна довго м’яла в руках Машин малюнок.
— Я весь час думала, що вона тебе в мене забере. Прийшла з дитиною, і все. Ти вже чужий батько, а я ніхто. Але ж ніхто в мене тебе не забирав, Ігорю. Це я сама все зруйнувала.
— Мамо, я тебе люблю. І приїжджатиму. Але якщо ти ще раз при дітях заговориш про чужих, я розвернусь і піду. Цього разу назавжди.
— Зрозуміла.
На восьмий день народження Маші Валентина Іванівна зателефонувала за три дні й спитала, чи можна їй прийти. Анна відповіла, що можна, а потім увесь вечір не могла пригадати, коли свекруха востаннє про щось питала її.
У суботу Маша розставляла на столі тарілки з єдинорогами й уголос їх рахувала. Кирило з Ігорем у кімнаті заклеювали скотчем коробку із самокатом. Валентина Іванівна подзвонила у двері й зупинилась на порозі з двома пакетами.
— Мені можна залишитись на вечерю? Якщо ні, я віддам подарунки й поїду.
— Роздягайтесь, — сказала Анна й відступила, пропускаючи її.
Маші вона подарувала величезний набір для малювання. Кирилові простягла довгий пакет із спортивного магазину: усередині була чорно-синя сумка для басейну, про яку хлопець пів року тому згадував у машині, стоячи в заторі.
— Дякую, Валентино Іванівно, — сказав він і по черзі розстебнув усі блискавки.
Бабусею він її так і не називав, а Маша нарочито голосно казала «баба Валя» щоразу, коли брат був поруч. За вечерею Кирило розповів, що за тиждень у нього знову змагання.
— Цього разу зустрічною смугою не їхатиму, — пожартував Ігор. Анна штовхнула його під столом.
— А мені теж можна прийти? — спитала Валентина Іванівна.
Кирило замислився й покрутив склянку із соком.
— Можна. Тільки перед запливом нічого мені не радьте, бо я збиваюсь.
— Постараюсь. А якщо знову скажу щось не те, відразу мені скажи.
— Скажу.
Коли діти пішли до кімнати, Валентина Іванівна винесла на кухню тарілки й зупинилась біля раковини поруч із Анною.
— Я щодня згадую те весілля. Я ж хочу, щоб він називав мене бабусею. Дуже хочу. Але просити про це не маю права.
— Не маєте, — погодилась Анна й подала їй рушник. — Витирайте.
Валентина Іванівна витерла три тарілки, не промовивши ні слова.
Збираючись додому, свекруха довго обмацувала кишені. Кирило вийшов у передпокій, знайшов її рукавички під Машиною шапкою й подав разом із сумкою.
— У суботу о десятій, басейн на Гагаріна. Ігор там буде, а ще одна пара очей на трибунах мені не завадить.
— Прийду, якщо ти справді хочеш, — відповіла вона й упустила одну рукавичку.
Кирило підняв її, віддав бабусі й нічого не відповів. Вона вже вийшла на сходи, коли він визирнув їй услід.
— Валентино Іванівно, приходьте раніше, бо хороші місця швидко займають!
Вона обернулась і кивнула.
Кирило зачинив двері, повернув замок і пішов до кімнати, дорогою гукаючи Маші, щоб не смілa запихати фломастери в його нову сумку.