— Не вигадуй проблему на рівному місці, жінко! Візьмеш гроші з подарункових конвертів і сама все закриєш, мені ніколи рахувати! — буркнув Богдан, похапцем натягуючи куртку просто посеред дитячого свята.
— Ти взагалі при тямі? — Ірина застигла біля стійки із запальничкою в руці. — За хвилину торт виносять! У Софійки день народження, їй сім років, вона тебе весь час шукає поглядом!
— Та який торт, Ірино, отямся! — прошипів чоловік, оглядаючись навсібіч. — Мені кум подзвонив, у нього колесо на виїзді з траси відірвало, машина зависла на бордюрі, патрульні вже під’їхали! Треба терміново їхати, виручати людину!
— І без тебе там не впораються? — тихо спитала Ірина, щоб не привертати увагу інших батьків. — Свято щойно почалося. Аніматори якраз зібрали дітей у коло.
— Чужа біда не чекає! — відрізав Богдан, застібаючи блискавку аж під підборіддя. — А ви тут і без мене тортом перемажетеся.
Свекруха, Ганна Миронівна, яка сиділа на почесному місці у святковій оксамитовій блузі та важких коралях, одразу підтримала його:
— Іди, синочку, іди! Чоловіча взаємовиручка — велика справа, людям треба помагати! А свічки ми й самі загасимо, то не хитро!
Ірина лише зітхнула, намагаючись не втратити самовладання. Щоб влаштувати доньці свято перед першим класом, вона два місяці відкладала гроші зі своїх підробітків і премій за бухгалтерські звіти.
Їй хотілося, щоб у дитини був пам’ятний день — зі смачною випічкою, кульками, розвагами для майбутніх однокласників, адже восени дівчинка йшла до школи.
Богдан від самого ранку бурчав, що витрачатися на такі забаганки — це просто викидати гроші на вітер. Дати хоча б копійку на спільні витрати він наотріз відмовився, запевняючи, що на його рахунку порожньо.
Ірина знала напевно: у чоловіка була окремо схована сума на новий човновий пристрій для риболовлі, про який він мріяв уже третій сезон поспіль. Його дорогі вудки й спорядження давно займали пів комори, але купувати нову річ він збирався попри все.
Та за столиком у закладі Богдан тримався так, ніби він тут найщедріший гість. Замовив собі подвійні порції м’ясних страв, ковбасок на вогні та фірмових закусок, а для своєї мами наполіг на запеченій червоній рибі й добірних сирах.
— Стривай, а хто це все оплачуватиме? — Ірина стала у проході біля дверей. — Я внесла завдаток тільки за дитяче меню та соки! А за ваші дорослі страви ми ж домовлялися порівну!
— Я ж тобі сказав — відкрий коробку з привітаннями! — відмахнувся Богдан. — Там родичі стільки всього поклали, ще й залишиться! Я ту скриньку переставив на поличку біля твого плаща, щоб мала її не перекинула. Все, я поїхав, потім розберемося!
Двері за ним зачинилися.
— Не чіпляйся до чоловіка, Ірино, — суворо сказала Ганна Миронівна, доїдаючи свій шматок риби. — Бачиш же, людина поспішає виручити товариша, а ти зі своїми папірцями лізеш.
— Ганно Миронівно, ваш син назамовляв страв на чималу суму, — стримано нагадала невістка.
— Не роби з мухи слона! — відмахнулася свекруха. — Я сама особисто поклала онуці гарний конвертик, там на все з лишком вистачить! Офіціантко, підійдіть, будь ласка! Дайте мені зо два пластикові судочки!
Дівчина з підносом принесла коробочки, і свекруха спритно склала туди всі недоїдені м’ясні нарізки, шматки риби та запечені овочі.
— Навіщо залишати це чужим людям? Богданчик повернеться втомлений, перекусить у мене вдома, — спокійно пояснила вона.
Ірина проковтнула образу заради доньки. Софійка саме сміялася з дітьми, задувала яскраві свічки на вишневому пирозі й радісно ловила блискуче конфеті.
Коли маленькі гості почали розходитися додому з батьками, до столу підійшла привітна адміністраторка з розрахунковим листком.
— У вас за додаткові страви для дорослих та ігрову кімнату лишилася доплата. Розрахуєтесь карткою чи готівкою?
— Зараз готівкою, — відповіла Ірина, беручи з полички яскраву картонну скриньку, куди гості кидали свої вітання.
Скринька здалася їй дивно легкою. Ірина зняла кришку й дістала перший конверт із малюнком дзвіночка від своєї сестри. Усередині була лише листівка з теплими побажаннями гарного навчання.
Вона відкрила другий, від хрещеного — порожньо. Третій, четвертий, п’ятий — святковий золотистий пакуночок від самої свекрухи. Там не було жодного папірця, окрім надрукованого вірша.
Усі гроші з дитячих подарунків просто зникли.
Ірина повільно сіла на стілець, відчуваючи, як у голові стає порожньо й холодно. Вона мовчки розклала порожні конверти по білій скатертині.
— Чого ти там вовтузишся? — підганяла її Ганна Миронівна, зав’язуючи пакети з їжею. — Оплачуй швидше, бо мені вже час на вечірній автобус!
— А платити нічим, — тихо сказала Ірина. — У скриньці ані шеляга. Ваш син забрав усі дитячі подарунки до останньої копійки.
Свекруха насупилася, схопилася за коралі й пішла в наступ:
— Що ти вигадуєш на рідного чоловіка?! Мій Богдан ніколи б такого не зробив! Це ти сама кудись переклала, а тепер на сина наганяєш!
— Я нічого не перекладала, — твердо відповіла Ірина, взявши себе в руки. — Скринька стояла біля нього, і він сам хвалився, що власноруч прибрав її на верхню полицю.
— Ну, навіть якщо й узяв тимчасово! — підвищила голос свекруха. — Людина поїхала на трасу, там евакуаторникам треба одразу заплатити, от і позичив на кілька годин!
— Усі конверти до останньої копійки, навіть від моїх рідних? — подивилася на неї Ірина.
— Не влаштовуй сцен при чужих людях! — засичала Ганна Миронівна. — Заплати зі своєї картки, а Богдан завтра все поверне до копійки!
Ірина тільки гірко всміхнулася. На її рахунку після купівлі шкільного ранця, зошитів і костюмчика лишилися крихти до наступного тижня.
Вона дістала телефон, знайшла в контактах номер того самого кума й натиснула виклик, одразу увімкнувши гучний зв’язок.
— Ти кому зібралася дзвонити? — насторожилася свекруха.
— Потерпілому, — спокійно сказала Ірина. — Запитаю, як його колесо і чи потрібна ще допомога.
Гудки тривали недовго. У слухавці відразу заграла гучна музика, задзеленчали тарілки й почувся чийсь веселий сміх.
— Ірино, вітаю! — бадьоро гукнув кум, і по голосу було чути, що він у чудовому настрої. — А чого це ти мені телефонуєш? Богдан відійшов на хвильку, ми тут у закладі якраз зібралися!
Ганна Миронівна так і завмерла з пакунком у руках.
— Куме, а що з вашою бідаю на дорозі? — рівно запитала Ірина. — Богдан же помчав вас рятувати, казав, що машина розбита!
У слухавці пролунало щире сміхотіння:
— Та яка біда, Іриночко, боронь Боже! Моя машина цілісінька в гаражі ще від учора! Це ж Богдан нас усіх підбив зустрітися!
— Сам покликав? — перепитала жінка, дивлячись свекрусі просто в очі.
— Та звісно! — радісно пояснив кум. — Сказав, що в доньки свято, він трохи посидить із родиною, а потім ми зберемося по-чоловічому відсвяткувати. Прибіг задоволений, каже: гуляємо, хлопці, я сьогодні частую!
На тлі чітко пролунав голос самого Богдана: «Куме, з ким ти там говориш? Давай до столу, якраз несуть свіже замовлення, родичі сьогодні щедро підсобили!»
Ірина мовчки натиснула червону кнопку.
Свекруха почервоніла до самих вух, сховала очі й квапливо пробелькотіла:
— Ну… чоловіки є чоловіки, може, трохи й перебільшив, аби не засмучувати… У нього ж теж свято, дитині сім років!
— За рахунок дитячих подарунків? — перебила її Ірина.
— Не здумай йому телефонувати й влаштовувати сварку перед друзями! — суворо наказала свекруха. — Удома самі все з’ясуєте!
— І не збиралася дзвонити, — спокійно сказала Ірина, підкликавши адміністраторку. — Скажіть, будь ласка, я можу закрити все замовлення через мобільний додаток вашого закладу?
— Так, звісно, через електронний кабінет, — відповіла дівчина.
— Чудово. Додайте туди, будь ласка, вартість тих страв, які бабуся так дбайливо запакувала із собою. І ще додайте замовлення великого фірмового пирога з собою на завтра.
Ганна Миронівна обурилася:
— А мої пакунки тут до чого?! І звідки в тебе гроші на додаткову випічку?!
— А платитиме за все наш щедрий батько, — ледь усміхнулася Ірина.
Місяць тому Богдан замовляв через її телефон доставку їжі для своїх посиденьок на дачі. Він сам прив’язав до її кабінету свою банківську картку — ту саму, де лежали відкладені гроші на спорядження. Відв’язати полінувався, а підтвердження кодами там не вимагалося.
Ірина зайшла в додаток, обрала рахунок чоловіка й натиснула оплату.
Термінал на стійці тихо пискнув, підтверджуючи успішний переказ усієї суми за бенкет.
Та на цьому Ірина не зупинилася.
Поки свекруха ошелешено кліпала очима, Ірина відкрила додаток меблевої крамниці. Там уже тиждень у кошику лежав обраний письмовий стіл для Софійки, зручний стілець і настільна лампа, на які в родині нібито не було грошей.
Там також збереглися реквізити чоловіка з весни, коли він замовляв розкладний намет.
Кілька натискань — і повний комплект меблів для першокласниці був оплачений разом із доставкою додому на понеділок.
З рахунку Богдана списалася сума, яка значно перевищувала всі зібрані на святі подарунки.
— Ось і добре, — сказала Ірина, беручи доньку за руку. — До побачення, Ганно Миронівно. Передавайте вітання синові, коли він вам зателефонує.
О сьомій вечора вони з Софійкою вже були у своїй двокімнатній квартирі, яку Ірина отримала у спадок від бабусі ще задовго до одруження.
Поки дівчинка захоплено малювала в кімнаті новими олівцями, Ірина дістала з шафи великі дорожні сумки.
Туди вона склала повсякденні речі Богдана, його одяг, документи та численні коробки з рибальськими снастями.
Потім виставила сумки на сходовий майданчик біля ліфта. Поруч акуратно поставила його чохол із вудками, а зверху поклала ті самі п’ять порожніх святкових листівок.
Щойно вона повернулася до коридору, телефон буквально розірвався від дзвінка. На екрані світилися ім’я чоловіка.
— Ти хоч розумієш, що накоїла?! — заверещав Богдан у слухавку так, що аж луна пішла. — Чому з моєї картки списали гроші за все твоє кафе, коли я тут перед хлопцями рахунок просив?!
— А що сталося, Богдане? — спокійно запитала Ірина. — Ти ж зранку клявся, що в тебе немає ані копійки. Звідки ж тоді списалися кошти за свято доньки, частування для твоєї мами та нові меблі для Софійки?
— Які ще меблі?! — зірвався він на крик. — То були мої гроші на мотор для човна! Я хотів розрахуватися перед хлопцями, прикладаю картку — а там нуль!
— Яка прикра несподіванка, — зітхнула вона.
— Ти мене зганьбила перед усіма! — кричав Богдан. — Мені довелося викласти всі готівкові гроші до копійки, ще й у кума позичати, щоб заплатити за стіл!
— А яку саме готівку ти виклав? — прямо спитала Ірина. — Не ту, яку ти нишком витяг із дитячої коробки, поки семирічна донька гралася з іншими дітьми?
У слухавці на мить повисла тиша. Було чути тільки важке дихання чоловіка.
— Я… я просто позичив на вечір! — уже тихіше пробурмотів він. — І взагалі, ми родина, яке це має значення? Коротше, негайно поверни мені половину! Я зараз беру авто і їду розбиратися!
— Приїжджай, — просто відповіла Ірина. — Тільки кума захопи, щоб допоміг тобі речі нести.
Через пів години під дверима почулися важкі кроки й голоси. Богдан примчав не сам, а разом із матір’ю, яка все ще тримала в руках той самий пакет із наїдками.
Побачивши сумки біля ліфта, Богдан почервонів і смикнув ручку вхідних дверей, але Ірина стояла на порозі й не пустила його всередину.
— Це що за цирк у під’їзді?! — вигукнув він, показуючи на свої вудки. — Ану пусти в хату!
— Твій дім тепер у мами, Богдане, — тихо, але впевнено сказала жінка. — Усі твої речі зібрані. Можеш перевірити, нічого не зникло.
Ганна Миронівна сплеснула руками на весь поверх:
— Ірино, схаменися! Що сусіди подумають?! Як можна виставляти живого чоловіка за поріг через якісь дрібниці?!
— Через те, що він забрав подарунки власної доньки й поніс частувати знайомих, вихваляючись своєю щедрістю, — чітко промовила Ірина. — Ваша листівка теж там лежить, можете забрати.
— Та як ти смієш! — заверещала свекруха. — Я туди найбільше за всіх поклала! Скажи їй, сину!
Богдан роздратовано махнув рукою й мимоволі випалив:
— Мамо, та помовчіть уже! У вашому папірці лежала дрібна купюра на проїзд у маршрутці, мені навіть на мінералку не вистачило!
У коридорі повисла коротка пауза. Зверху на сходах уже рипнули двері, і хтось із сусідів визирнув подивитися, що то за галас.
Свекруха сором’язливо замовкла, ховаючи очі.
— Ти ще пошкодуєш! — процідив Богдан, хапаючи сумки. — Сама прибіжиш, коли зрозумієш, як важко одній дитину до школи збирати!
— Не переймайся за нас, — відповіла Ірина. — Стіл і приладдя вже куплені, а спорядження ти собі якось іншим разом придбаєш, коли кумові борг віддаси.
Вона зачинила двері й замкнула замок.
Минуло кілька місяців. Софійка пішла до школи, щодня старанно виводила літери в зошитах за новим світлим столом і раділа своїм першим успіхам.
Богдан так і залишився жити в мами, тулячись на старенькому дивані в прохідній кімнаті. Мрію про човновий пристрій довелося відкласти, а його дорогі вудки припадали пилом у коридорі свекрухи, яка щодня нагадувала синові про витрати на господарство та ту саму дрібну купюру з листівки.
А з кумом Богдан невдовзі серйозно посварився, бо той щоразу нагадував про позичені гроші за те гучне застілля, яке мало бути за чужий рахунок.