Щоразу перед приїздом свекрухи Олену охоплювала незрозуміла тривога. Цього разу вона майже годину вибирала постільну білизну в торговому центрі. На трьох стелажах лежали комплекти на будь-який смак і колір: білі, бежеві, блакитні, у квіти, у клітинку.
Жовтий комплект вона одразу відклала — пам’ятала, як два роки тому Ганна Степанівна сказала, що цей колір її дратує. Синій теж не підійшов: він здавався надто холодним для гості.
Урешті Олена зупинилася на світло-сірому сатиновому наборі з делікатною вишивкою на наволочках. До нього вона ще взяла два великі пухнасті рушники й один маленький, усе білого кольору. За все заплатила 2900 гривень.
— Це на подарунок? — поцікавилася дівчина на касі, коли пробивала покупки.
— Ні, це для свекрухи, вона до нас приїжджає, — тихо відповіла Олена.
Касирка усміхнулася й схвально кивнула:
— Щастить же комусь із невісткою!
Олена ледь помітно всміхнулася у відповідь. Якби ж то це було правдою…
Того вечора вона старанно застелила розкладний диван у маленькій кімнаті. Добре вибила подушки, розклала чисті рушники на спинці стільця, звільнила дві полиці в шафі й половину вішалок, прибрала зі столу свої ноти та папки учнів.
На тумбочку біля дивана поставила невеличку вазу з хризантемами й коробочку улюбленої яблучної пастили Ганни Степанівни.
Михайло зайшов у кімнату саме в той момент, коли Олена поправляла покривало.
— Ого, ти тут уже майже готель влаштувала, — з усмішкою кинув він, оглянувши все довкола.
— Хочу, щоб мамі було зручно, — відповіла Олена.
— Та їй і так де завгодно добре, вона ж не прискіплива, — відмахнувся Михайло.
Олена лише мовчки кивнула.
Вона чудово знала, що Ганна Степанівна ніколи не була невибагливою, але сперечатися не хотілося.
Свою двокімнатну квартиру Олена купила за три роки до знайомства з Михайлом, коли їй було двадцять чотири. Перед тим вона кілька років відкладала кожну копійку, працюючи викладачкою фортепіано в дитячій музичній школі, де зарплата була мізерна — 22 000 гривень.
Увечері вона їздила до учнів по всьому місту, інколи встигала провести по п’ять уроків за вечір, а на вихідних підробляла акомпаніаторкою в хореографічній студії.
Її обіди складалися з бутербродів, а вечері — з гречки. Одного разу довелося два тижні харчуватися тільки вівсянкою, бо грошей до зарплати не вистачало, а чіпати накопичувальний рахунок вона собі не дозволяла.
Квартиру вона знайшла на вторинному ринку — у цегляному будинку біля старого парку. Сьомий поверх, велика кімната з вікном на південь, менша — у двір.
Попередня власниця, літня піаністка, збиралася переїжджати до доньки в Німеччину. Дізнавшись, що Олена теж музикантка, вона знизила ціну на 200 000 гривень. Олена внесла перший платіж із заощаджень, взяла невелику іпотеку й сама виплачувала її роками. Це було її майно, її дім.
Коли їй віддали ключі, Олена зайшла в порожню квартиру, сіла просто на підлогу посеред великої кімнати й довго сиділа, слухаючи тишу. Це був її перший власний дім. До того були тільки гуртожитки та орендовані кімнати.
Першою річчю, яку вона купила, стало старе піаніно «Україна» з пожовклими клавішами й теплим звучанням. Вона поставила його у великій кімнаті біля вікна, а навпроти — ліжко. Так у неї з’явилася спальня, де можна було ще й грати.
З Михайлом Олена познайомилася, коли їй було двадцять сім. Він привів племінника записувати в музичну школу й затримався біля її класу, зачарований Шопеном, який лунав з-під її пальців.
Михайло був на три роки старший, упевнений у собі, гучний, працював логістом у транспортній компанії. Залицявся гарно, і вже за рік вони побралися.
Після весілля Михайло переїхав до неї. Олена жодного разу не сказала «моя квартира» — завжди говорила «наш дім». Їй і справді здавалося, що це їхній спільний простір. Перший рік подружнього життя був щасливим і спокійним. А потім щось почало змінюватися — поволі, майже непомітно.
Спочатку Михайло сам вирішив, що телевізор у вітальні має висіти на стіні, а не стояти на тумбі.
Він купив кронштейн, просвердлив стіну, навіть не порадившись з Оленою.
— Так набагато краще, Олено, — сказав він, коли вона здивовано зайшла до вітальні. — Тепер місця більше.
Потім він без її дозволу змінив інтернет-провайдера.
Згодом сам обрав новий диван для маленької кімнати, хоча вони мали вибирати разом.
Потім пересунув кухонний стіл до вікна, знову нічого їй не сказавши.
А далі заявив, що Олені варто припинити брати учнів додому.
— Олено, ну що це таке? Чужі діти щовечора в нас вдома. Стукають по клавішах, мами сидять у передпокої. Я приходжу з роботи й хочу відпочити, а тут постійно гами. Їзди до них сама!
Олена змушена була погодитися.
Тепер вона сама їздила до учнів вечорами, автобусами, витрачаючи час і сили.
— Я чоловік, — казав Михайло щоразу, коли вона намагалася заперечити. — Моє слово останнє. Так у нормальних сім’ях і буває.
Він дедалі рідше брав до уваги її думку, а згодом і зовсім перестав питати.
Ганна Степанівна, мати Михайла, жила в Полтаві.
Вона приїжджала до них два-три рази на рік, на кілька днів, і з першого ж візиту почала вчити невістку.
— Олено, на піаніно пил. Ти взагалі його протираєш? — суворо питала вона.
Або:
— Олено, борщ рідкий. Михайлові подобається, щоб ложка стояла.
— Навіщо тобі стільки нот, Олено? Ти ж усе одно не граєш по-справжньому, тільки дітей навчаєш, — зауважувала свекруха.
Чи:
— Олено, сорочки треба прасувати з вивороту. Хіба ти не знаєш таких простих речей?
Олена терпляче все це зносила.
Михайло щоразу повторював одне й те саме:
— Олено, мама просто турбується. Вона ж багато чого знає. Тобі варто прислухатися.
Олена мовчала. Їй завжди здавалося, що будь-яка суперечка одразу переросте в нестерпний скандал. А скандалів вона боялася найбільше: що образиться чоловік, що розсердиться свекруха, що весь їхній такий крихкий сімейний світ розсиплеться. Вона так хотіла мати справжню, міцну родину.
Минулого травня Олені виповнилося тридцять два. Вона мріяла провести той день тихо, вдвох із Михайлом, можливо, сходити в улюблений ресторан біля парку. Але в п’ятницю ввечері, напередодні свята, Михайло, розслаблено розв’язуючи краватку, ніби між іншим сказав:
— До речі, маму я завтра запросив. Хоче тебе привітати.
— Михайле, ти ж мене навіть не спитав! — здивовано видихнула Олена.
— А навіщо тебе питати? Це ж мама, Олено. Вона просто хоче тобі добра.
Ганна Степанівна з’явилася в суботу якраз до обіду. Привезла Олені в подарунок набір кухонних рушників, а потім увесь вечір без упину розповідала, як її сусідка, хоч і молодша, уже народила двох дітей. А коли дійшла черга до торта, який Олена пекла до другої ночі, свекруха скуштувала шматочок і зневажливо сказала:
— Сухий. Сметанки пошкодувала, чи що?
Михайло лише мовчки кивнув, підтверджуючи мамині слова.
Тоді Олена тихо вийшла до ванної, увімкнула воду і плакала там добрих десять хвилин. Потім вмилася й, натягнувши на обличчя посмішку, повернулася до столу. У понеділок її колега, викладачка скрипки Леся, одразу помітила червоні очі.
— Олено, ти чого? Як день народження минув? — стурбовано запитала Леся.
— Та нормально, Лесю, усе добре, — спробувала відмахнутися Олена.
— Бачу я, яке там добре. Свекруха була, так? — Леся знала її занадто добре.
— Була, — тихо підтвердила Олена.
Леся нічого не сказала. Просто міцно обійняла її в учительській і ніби між іншим поклала шоколадку в кишеню.
За п’ять років шлюбу Олена страшенно втомилася. Втомилася від постійного почуття провини за все на світі: за пил на піаніно, за «рідкий» борщ, за «не так» випрасувані сорочки, за «сухий» торт, за учнів, яких «не можна приводити додому».
Михайло вимагав поступок, а свекруха завжди підтримувала кожне його рішення. Олена знову й знову поступалася. І все частіше помічала, що ходить по власній квартирі тихо, як стороння.
Що не вмикає музику, коли Михайло вдома. Що не сідає за піаніно ввечері, бо «це йому заважає». Вона почувалася так, ніби живе не у своїй оселі.
На початку жовтня Михайло повернувся з роботи й, щойно переступивши поріг, повідомив:
— Олено, мама приїде в суботу. На цілий тиждень. Їй тут треба до лікарів, в обласну лікарню. Побуде в нас.
— Добре, — відповіла Олена. — Я підготую для неї маленьку кімнату.
Так у «маленькій кімнаті» з’явилися нова світло-сіра білизна, м’які рушники, живі хризантеми у вазі та ароматна яблучна пастила.
Ганна Степанівна приїхала в суботу о другій годині дня. Михайло зустрів її на вокзалі. Олена почула, як заскрипів ліфт, і вийшла в передпокій.
Свекруха зайшла першою. За нею Михайло, ледь котячи дві величезні валізи на колесах, кожна з яких була майже такого самого розміру, як сама Олена.
— Добридень, Олено, — сказала Ганна Степанівна й підставила щоку для поцілунку.
— Добрий день, Ганно Степанівно. Як доїхали?
— Нормально. Душно було в поїзді.
Олена дивилася на валізи. Для тижня це було надто багато. Але знову промовчала.
Свекруха зняла пальто, віддала його синові, а потім повільно, дуже прискіпливо, обійшла всю квартиру. Заглянула на кухню, провела пальцем по підвіконню. Потім — у ванну. І нарешті — до маленької кімнати.
Вона зупинилася у дверях, оглянувши застелений диван, рушники, хризантеми й пастилу.
— Тут як у комірчині, — скривилася свекруха. — Тісно. Та ще й вікно на подвір’я. Там смітники.
— Ганно Степанівно, контейнери далеко, за дитячим майданчиком. Їх звідси не видно.
— Видно, — відрізала свекруха й пішла далі. — А де у вас спальня?
— Мамо, ось там, — Михайло кивнув у бік великої кімнати.
Ганна Степанівна зайшла до спальні. Зупинилася посеред кімнати. Окинула поглядом велике ліжко, вікно на південь, піаніно біля стіни, шафу-купе. Підійшла до вікна, відсунула штори. Внизу простягався парк, жовті клени, невеликий ставок.
— Ось тут добре, — задоволено сказала вона. — Світло. Просторо. Тут я й житиму.
Олена не одразу зрозуміла, про що йдеться.
— Перепрошую?
— Кажу, тут житиму. У цій кімнаті. А ви з Михайлом перейдете в маленьку. Вам, молодим, і там буде добре. А мені в моєму віці потрібне свіже повітря, світло. І нормальне ліжко, а не ваша розкладачка. У мене спина.
Вона сказала це так спокійно, ніби мова йшла тільки про те, куди поставити валізу.
Олена перевела погляд на чоловіка. Михайло стояв у дверях спальні й кивав, погоджуючись.
— Мамо, звісно. Олено, давай перекладемо речі. Мама ж у нас гість.
Олена стояла посеред своєї спальні. Біля свого піаніно. Біля свого ліжка. У кімнаті, яку вісім років тому, сидячи на голій підлозі, вона назвала своїм домом.
— Ні, — прошепотіла вона.
Тихо. Але сказала.
Свекруха повільно обернулася від вікна.
— Що ти сказала?
— Ні, Ганно Степанівно. Я не віддам спальню. Я підготувала вам маленьку кімнату. Купила нову білизну, рушники. Там зручно. Диван розкладається у повноцінне ліжко, на ньому можна спати. Але спальню я не віддам.
Це сталося вперше за п’ять років. Вперше Олена заперечила свекрусі — прямо, вголос, дивлячись у вічі.
Ганна Степанівна стиснула губи й подивилася на сина.
Михайло почервонів. Він пройшов повз Олену до шафи-купе, різко відсунув дверцята.
— Отже, так, — сказав він. — Мама житиме тут. Крапка.
Він почав знімати з вішалок її сукні. Синю, в якій вона грала на звітному концерті. Сіру вовняну, робочу. Бордову, яку він сам подарував їй на річницю. Кидав їх на ліжко одну за одною. Потім узявся за блузки. А тоді потягнувся на полицю за її светрами.
Олена ступила вперед і стала між чоловіком і шафою. Розвела руки, вперлася долонями в дверцята.
— Михайле, не чіпай мої речі!
— З дороги відійди.
— Ні, не відійду.
— Олено, я сказав, відійди!
Він стояв навпроти неї, міцно притискаючи до грудей оберемок її светрів. Обличчя в нього налилося кров’ю, перекосилося від злості. Олена бачила: він був і збентежений, і роздратований, бо за всі п’ять років спільного життя вона жодного разу не перечила йому так рішуче, ніколи не ставала на його шляху.
Ганна Степанівна спокійно стояла біля вікна, схрестивши руки на грудях, і спостерігала за сином. Вона чекала. Олена добре бачила в її погляді впевненість: зараз Михайло відштовхне її, зараз вона відступить, розплачеться, вибачиться — як завжди.
Михайло кинув светри на ліжко.
— Замовкни й звільни кімнату! Моя мати приїхала не для того, щоб питати твого дозволу! — рявкнув він.
У кімнаті зависла мертва тиша. За вікном, десь у парку, кричали ворони — їхні голоси лунали особливо різко.
Олена дивилася на чоловіка, на його почервоніле обличчя, на свої сукні, розкидані безладною купою на ліжку. Потім перевела погляд на свекруху біля вікна, яка ледь помітно, майже непомітно всміхалася.
І раптом її погляд зупинився на передпокої. Там, біля вішалки, стояли дві величезні валізи Ганни Степанівни, ще не розпаковані.
Олена повільно опустила руки, відійшла від дверей. Вона пішла до передпокою й мовчки показала спочатку на валізи, а потім на вхідні двері.
Михайло нічого не зрозумів.
— Що ти робиш?
Олена не сказала жодного слова. Вона лише знову вказала: валізи, двері.
— Ти що, нас виганяєш? — нервово засміявся Михайло. — Олено, ти з глузду з’їхала?
Він чекав її сліз.
Чекав, що вона зараз прошепоче:
— Михайле, пробач, я перегнула.
Що почне складати речі назад, і все повернеться, як було завжди.
Але Олена мовчала.
Ганна Степанівна відійшла від вікна.
— Михайле! Ти чуєш? Вона мене виганяє! Твою рідну матір! Зроби щось! Захисти мене!
— Олено, ти розумієш, що ти робиш? — Михайло зробив крок до неї. — Це ж моя мати! Ти зобов’язана її поважати! Ти дружина, ти мусиш…
Олена відступила вбік, притулившись до стіни. Вона звільнила прохід до передпокою.
— Ти мусиш пам’ятати, що таке родина! — не вщухав Михайло. — Сімейний обов’язок! Мати чоловіка в домі — головна! Ти маєш поступатися! Тебе що, ніхто не вчив?
Олена мовчки пройшла до передпокою. Вона взяла за ручку першу валізу. Вона була неймовірно важка, кілограмів двадцять п’ять. Відчинила вхідні двері й викотила її на сходовий майданчик. Дотягла до ліфта. Повернулася за другою.
Михайло стояв у дверях спальні й стежив за кожним її рухом.
— Що ти робиш?
Олена викотила й другу валізу до ліфта. Натиснула кнопку виклику. Повернулася до квартири й зупинилася біля відчинених дверей.
Ганна Степанівна пройшла повз неї, гордо задерши підборіддя. Зняла з вішалки своє пальто.
— Ходімо, Михайле. Я в цьому домі не залишуся й хвилини.
Михайло ще трохи постояв. Подивився на дружину. Олена дивилася на нього спокійно, не відводячи очей.
— Гаразд, — сказав він. — Гаразд. Я відвезу маму в готель. Повернуся ввечері. І ми з тобою поговоримо. Дуже серйозно поговоримо. Ти зрозуміла?
Він схопив куртку й вийшов. Ліфт приїхав, двері відчинилися. Олена чула, як вони затягують валізи, як свекруха сипле різкі слова, як двері ліфта зачиняються.
Олена зачинила вхідні двері. Повернула замок. Вона не плакала. Просто стояла й дивилася на вішалку, де ще десять хвилин тому висіло пальто свекрухи.
Хвилин за п’ять у двері тихо постукали.
Олена здригнулася.
— Олечко, це я, Марія Сергіївна. Відкрий, будь ласка.
Марія Сергіївна жила навпроти, через майданчик. Їй було вісімдесят один рік, вона була колишнім лікарем-терапевтом, вдовою. Олена іноді допомагала їй донести сумки з магазину, а та пригощала її пиріжками з капустою.
Олена підвелася й відчинила двері.
Марія Сергіївна стояла на порозі в халаті й капцях. Вона поглянула на Олену, потім на передпокій.
— Я чула. Через стіну все було чути. Можна я посиджу з тобою?
Вони сіли на підлогу в передпокої. Поруч. Марія Сергіївна — з труднощами, тримаючись за стіну.
— Він на тебе кричав, — зауважила сусідка. — Я чула кожен вигук.
— Кричав.
— Мій теж кричав. Тридцять років, — Марія Сергіївна помовчала. — Я все думала: потерплю, він зміниться. Сім’я ж. Не змінився. Тридцять років я була у власному домі, наче квартирантка. А потім він пішов до іншої, а я залишилася. І вперше за тридцять років увечері сіла на кухні, і було тихо. І тоді я зрозуміла, що все життя прагнула тільки цього. Тиші у своєму домі.
Олена подивилася на сусідку.
— Маріє Сергіївно, але ж він сказав, що ввечері повернеться.
— Ну й що, що повернеться. Ти сама вирішуєш, впускати чи ні. Це твій дім, Олечко. Ти ж купила його на свої гроші. Я пам’ятаю, як ти заїжджала. Піаніно на сьомий поверх вантажники тягли, а ти внизу плакала від щастя.
Олена раптом засміялася. І одразу відчула, як по щоці потекла сльоза.
Марія Сергіївна просиділа з нею близько години. Потім пішла до себе, пообіцявши зайти завтра.
Олена підвелася. Пішла до спальні. Її сукні, блузки, светри лежали на ліжку безладною купою. Вона почала розбирати їх, розправляти, вішати назад у шафу. Одну за одною. Синю, концертну. Сіру, робочу. Бордову.
Потім сіла за піаніно. Підняла кришку. Поклала пальці на клавіші, але не заграла. Просто сиділа так.
Спальня, звісно, була важлива. Її можна було відстояти або віддати. Але Олену боліло зовсім інше. За цілу ту годину Михайло жодного разу навіть не замислився, чого хоче вона.
Він не спитав. Просто відчинив шафу й почав викидати її сукні, наче її тут і не було. Наче її думка була лише пилом на піаніно, який легко змахнути.
П’ять років. Саме стільки вона поступалася йому в усьому. Припинила давати приватні уроки вдома, хоча музика була її життям. Увечері не грала на піаніно, щоб не «заважати» йому.
Мовчала, коли свекруха Ганна Степанівна називала її борщ «рідким». Навіть коли торт обзивали «сухим», Олена лише усміхалася. Вона плакала у ванній на свій день народження, стискаючи губи, терпіла й чекала. Усе заради сім’ї.
І ось до чого це її привело. Її речі розкидані на власному ліжку. Її чоловік кричить: «Замовкни!» Прямо посеред її власної квартири.
Олена раптом збагнула: за ці п’ять років вона втратила себе. Ту молоду жінку, яка сиділа на голій підлозі порожньої квартири, купленої на чесно зароблені гроші, і слухала тишу.
Ту, яка на останні заощадження купила піаніно. Ту, чия гра Шопена змушувала незнайомців зупинятися біля дверей музичного класу. Де ж вона поділася?
Уже о одинадцятій вечора прийшло повідомлення від Михайла.
«Ми з мамою переночуємо в готелі. Вона в шоці, тиск підскочив. Ти хоч розумієш, що ти наробила? Завтра приїду, поговоримо. Вибачишся перед нею. І, до речі, мама приїхала не на тиждень, а на два місяці. Вона свою квартиру в Полтаві здала на цей термін, гроші їй потрібні. Я тобі потім збирався сказати».
Олена перечитала повідомлення двічі.
Два місяці. Не сім днів. Дві величезні валізи. Здана квартира в Полтаві.
«Потім збирався сказати».
Отже, він знав від самого початку. Знав, що його мати приїде на два місяці. Знав, що їй захочеться оселитися саме у великій спальні.
Може, вони навіть обговорювали це за її спиною. А їй нічого не сказали. Нехай Олена готує маленьку кімнату, купує білизну, пастилу, а потім її просто ставлять перед фактом, як школярку.
Олена повільно поклала телефон на тумбочку екраном донизу.
Тієї ночі вона спала у своєму ліжку. У своїй спальні. Сама. І вперше за довгий час спала міцно й спокійно.
О восьмій ранку вона зателефонувала до служби заміни замків. Майстер, молодий хлопець у синій кепці, приїхав уже за годину.
— Личинку міняти? — спитав він, оглянувши двері.
— Так, міняйте, — твердо сказала Олена.
За якихось двадцять хвилин він простягнув їй пакетик із трьома новенькими ключами. За роботу Олена заплатила 2400 гривень.
Потім вона дістала з антресолі великі дорожні сумки — ті самі, з якими Михайло п’ять років тому переїхав до неї. І почала збирати його речі.
Сорочки, які вона так ретельно прасувала з вивороту. Його ділові костюми. Джинси, светри. Шкарпетки, білизну. Бритву, зубну щітку, його гель для душу. Ноутбук. Усі зарядні пристрої. Документи з шухляди комода.
Наручний годинник, який вона подарувала йому на тридцять п’ятиріччя. Його улюблену чашку з написом «Найкращий логіст». Кронштейн для телевізора Олена вирішила не знімати, але пульт від приставки поклала в сумку. У підсумку вийшло шість великих сумок і дві картонні коробки.
Вона винесла все це на сходовий майданчик і акуратно поставила біля дверей, рівним рядком.
Марія Сергіївна, її літня сусідка, визирнула зі своєї квартири.
— Олечко, це все?
— Так, Маріє Сергіївно, це все, — відповіла Олена.
Сусідка мовчки кивнула й зачинила двері.
Михайло приїхав близько першої години дня. Олена чула, як відчинився ліфт, як він зупинився, побачивши гори сумок. Потім у замку заскреготав ключ. Один раз. Потім ще. Двері так і не відчинилися.
— Олено! — Він забарабанив у двері. — Олено, що це означає? Відчини!
Олена підійшла до дверей, але не відкрила.
— Михайле, я замінила замок.
— Ти що, з глузду з’їхала? Відчини негайно! Це мій дім!
— Це мій дім, Михайле. Я купила його за три роки до того, як ми взагалі познайомилися, — спокійно відповіла Олена.
— Олено, відчини! Я твій чоловік! Ти не маєш права так чинити!
— Твої речі стоять біля дверей. Усі.
— Які речі? Відчини, кажу! Я зараз поліцію викличу!
— Викликай, — байдуже сказала Олена.
За дверима запала тиша. Потім вона почула, як він роздратовано й голосно говорить телефоном:
— Мамо, вона мене не пускає! Замок змінила! Речі на майданчик виставила! Так, усі! Ні, не відчиняє!
Голос Ганни Степанівни, високий і пронизливий, було чути навіть крізь зачинені двері.
Михайло ще хвилин десять стукав і кричав. Обіцяв, що вона ще пошкодує. Що руйнує сім’ю. Що без нього вона — ніхто. Що вона невдячна. Що він п’ять років свого життя на неї витратив.
Олена стояла біля дверей і мовчала. Поліцію він так і не викликав. Згодом вона почула, як він затягує сумки в ліфт. Двері зачинилися.
За тиждень прийшло ще одне повідомлення.
«Олено, ну досить уже. Давай поговоримо по-людськи. Мама поїхала назад до Полтави, домовилась з орендарями про достроковий виїзд, повернула їм частину грошей. Я живу у друга на розкладачці. Мені на роботу далеко. Давай я повернуся. Тільки ти вибачишся перед мамою, і все. Я тебе пробачаю».
«Я тебе пробачаю». Олена прочитала це й не відповіла.
Ще за тиждень він приїхав з квітами. Подзвонив у домофон. Олена не відчинила. Він залишив букет біля входу до під’їзду. Марія Сергіївна потім розповіла, що бачила, як двірник виносив його до сміттєвого бака.
Подзвонила й Ганна Степанівна. Лише раз. Голос у неї тремтів від люті.
— Олено! Ти хоч розумієш, що вигнала мого сина на вулицю? Він у друга на розкладачці спить! У нього ж спина! Ти безсердечна! Я всім розповім, яка ти!
— Розповідайте, Ганно Степанівно, — спокійно сказала Олена й поклала слухавку.
Минув місяць після того дзвінка. Олена зрозуміла, що не може більше жити як раніше. Тож одного ранку без жодних вагань узяла заяву на розлучення.
Леся порадила їй чудову юристку — розсудливу жінку в окулярах, яка довго й уважно вислухала її непросту історію.
— Ваша квартира, Олено, — сказала вона зрештою, — це ваше особисте майно. Ви купили її до шлюбу. Тож до спільного нажитого майна вона жодним чином не належить.
Михайло з’їхав, забрав свої речі й більше не з’являється. Після розірвання шлюбу це питання буде вирішене остаточно. Якщо ж з його боку будуть претензії, діятимемо через суд, але за документами правда на вашому боці.
Звісно, Михайло не хотів просто так відступати. У РАЦСі він категорично відмовлявся підписувати папери, щось бурмотів про примирення і те, що «ще не все втрачено». Та Олена вже не сумнівалася. Вона подала позов до суду, твердо знаючи, що назад дороги немає.
На першому засіданні він намагався тиснути на жалість судді, говорив, що Олена, мовляв, «перегнула», а він хоче зберегти родину. Суддя дала їм місяць на примирення, як це часто буває.
Але на друге засідання Олена прийшла вже сама. Михайла там не було. Їхній шлюб розірвали. Квартира, без жодних питань, повністю залишилася за Оленою, як за єдиною і законною власницею.
Наближався січень, і разом із ним Олена відчула, як до неї повертається бажання жити й творити. Вона знову почала брати учнів додому, і це було наче новий ковток свіжого повітря.