Батько приїхав знайомитися з майбутнім зятем у робочій куртці. А зять у цей час уже ділив його будинок.
Ірині було тридцять. Вона працювала бухгалтеркою в торговельній компанії, винаймала квартиру й півтора року зустрічалася з Андрієм. Він був старший на чотири роки, продавав будівельні матеріали, гарно говорив і не забував про квіти. З батьком Ірини Андрій досі не бачився: Петро Миколайович цілими тижнями їздив у рейси, і зустріч щоразу переносили.
Петро Миколайович працював водієм у невеликій транспортній компанії. Він давно міг би перейти на спокійнішу роботу, але не любив сидіти без діла. Жив сам: із дружиною вони розійшлися мирно багато років тому, і вона оселилася в іншому місті. Найдорожчим, що в нього було, залишався добротний цегляний будинок за містом. Петро будував його власними руками майже двадцять років тому. Там росла Ірина, там садили дерева й святкували дні народження. Продавати будинок він не збирався. Щовихідних приїжджав, косив траву, лагодив дах і порався в саду.
Ірина знала, що колись будинок стане її. Але батька ніколи не квапила.
А ось Андрій зацікавився будинком майже відразу, як про нього дізнався. Спершу питав, скільки там кімнат. Потім — чи є газове опалення. А одного вечора в кафе раптом сказав:
— Слухай, а чому твій батько не продасть той будинок?
— Він не хоче.
— Утримувати його дорого. А ми могли б там жити. Місця вистачило б навіть для дітей.
— Андрію, ми ще не одружені, а ти вже вирішуєш, де житиме мій тато.
— Я просто думаю наперед. Це погано?
Ірина засміялася й змінила тему. Сваритися через припущення їй не хотілося.
Мати Андрія, Лариса Василівна, теж не стояла осторонь.
— Іринко, після весілля чоловік має почуватися господарем, — казала вона телефоном. — А коли все належить тестеві, це не дуже зручно.
— Ми самі розберемося.
— Я ж нічого поганого не кажу. Думаю про ваше майбутнє.
Ірина вважала це звичайною материнською турботою.
А за тиждень до знайомства Петрові зателефонував Андрій. Номер він узяв в Ірини й ніби між іншим запитав, чи не заставлений будинок.
— Хочу допомогти з ремонтом, тож цікаво, — пояснив він.
— Не заставлений. І заставлятися не буде, — відповів Петро.
Доньці про дзвінок він не розповів. Не любив звинувачувати людей без доказів.
У суботу Ірина чекала батька на обід. Андрій приїхав раніше разом із матір’ю: Лариса Василівна пообіцяла допомогти з накриванням столу.
Петро під’їхав просто з рейсу. Колега захворів, довелося підмінити його за кермом, а переодягатися не було часу. Так він і прийшов: у старій темно-синій куртці зі світловідбивними смугами, з коробкою торта в руках.
Біля під’їзду батько зустрівся з Андрієм. Батько його впізнав за фото, привітався й натиснув цифри домофону, Андрій побачив, що той йде у квартиру Ірини, але подумав, що кур’єр.
— А, доставка! Торт? Заносьте, тільки не ставте біля дверей, там ремонтні матеріали, — сказав Андрій.
У квартирі Андрій зник на кухні, а Петро залишився в передпокої роззуватися. З ванної долинав шум води. Двері кухні були прочинені.
— Мамо, ти тільки не починай розмову про будинок першою. Я сам усе скажу, — говорив Андрій. — Після весілля ми з Іриною одна сім’я. Я не збираюся все життя орендувати квартиру, коли в її батька стоїть порожній будинок.
— А якщо він не погодиться?
— Погодиться. Куди йому подітися? Донька в нього одна. Та й не молодіє він. Навіщо йому такий будинок?
— А хто це там зайшов?
— Та кур’єр якийсь. Ірі щось привіз.
Петро Миколайович поставив торт на тумбу, повісив куртку на гачок і голосно кашлянув.
— Знайомство, — тихо промовив він сам до себе. — Ну що ж, познайомимося.
З ванної вийшла Ірина й кинулася його обіймати.
— Тату! Чого ти не сказав, що вже приїхав?
— Хотів зробити сюрприз.
— А це Андрій. Нарешті ви зустрілися.
Андрій на мить відвів очі: «кур’єр» виявився батьком нареченої. Вибачатися він не став.
— Ну що, сідаємо?
За столом спершу говорили про звичайне. Ірина розповідала про роботу, Лариса Василівна — про сусідів, Андрій — про новий автомобіль, який купив у кредит. Петро більше слухав.
— Ви давно за кермом? — поцікавилася Лариса Василівна.
— Давно.
— Напевно, важка робота.
— Як для кого. Якщо знаєш справу, нічого особливого.
— У нас теж непроста, — посміхнувся Андрій. — Постійно люди, переговори, відповідальність.
— У кожного своя робота, — кивнув Петро. — От у когось, наприклад, обов’язок зустрічати гостей біля під’їзду й плутати їх із доставкою.
Андрій закашлявся. Ірина здивовано глянула на обох, але нічого не спитала.
Через хвилину він зібрався з думками й перейшов до того, заради чого, схоже, й чекав цієї зустрічі.
— Петре Миколайовичу, ми з Ірою плануємо весілля. І думаємо, де житимемо.
— Правильно думаєте.
— У мене є пропозиція. Ви майже не буваєте у тому великому будинку, а нам би стало в пригоді житло. Ми зробили б ремонт, перевезли речі. А вам і так зручніше в місті.
— А ти питав, чого хочу я?
— Ну… це можна обговорити.
— Можна. Тільки будував я його не для того, щоб потім шукати, де мені жити.
Лариса Василівна втрутилася:
— Та ніхто вас не виганяє! Молоді мають стати на ноги. Донька ж у вас одна, кому ще допомагати?
— Доньці я допомагав і допомагатиму, — спокійно відповів Петро. — Але це не означає, що хтось може заздалегідь розпоряджатися моїм майном.
— Ми ж не чужі люди, — образився Андрій.
— Поки що ви з Іриною навіть не одружені. А й після весілля мій будинок залишиться моїм.
Ірина відчула, як напружилося повітря.
— Тату, Андрій не хотів тебе образити.
— Я не ображаюся, доню. Я відповідаю на питання.
Андрій усміхнувся ширше, ніж треба.
— Гаразд, не будемо про це. Але не можна вічно жити в орендованій квартирі. Це гроші на вітер.
— А жити в чужому будинку без домовленості — це гроші в кишені?
Лариса Василівна відсунула серветку.
— Ви говорите так, ніби ми прийшли вас обікрасти.
— Я не знаю, навіщо ви прийшли. Тому й питаю.
Ірина опустила очі. Їй було ніяково. Вона чекала, що батько й Андрій знайдуть спільну мову, а вони сперечалися через будинок, якого їм ніхто не пропонував.
Після обіду Петро збирався додому. Ірина провела його до дверей.
— Тату, навіщо ти так різко?
— А як треба було?
— Андрій просто хоче, щоб у нас було своє житло.
— Бажання зрозуміле. Тільки чому за мій рахунок?
— Він же не просив віддати йому будинок.
— Доню, я сьогодні почув більше, ніж ти думаєш. Приїдь завтра до мене. Покажу дещо.
Увечері Андрій прийшов до Ірини вже без матері й поводився так, ніби нічого не сталося.
— Твій батько складна людина.
— Він не любить, коли за нього вирішують.
— Я не вирішував. Я запропонував варіант.
— Ти говорив про будинок так, ніби він уже наш.
— Іро, ти хочеш усе життя платити за оренду?
— Ми могли б відкладати гроші.
— Так ми квартиру купимо років за двадцять. — Андрій махнув рукою. — Тепер розумію, чому ти досі не заміжня. Ти звикла, що тато все вирішує за тебе.
Це було несправедливо. Ірина давно жила самостійно, сама заробляла й сама за все платила. Батько ніколи не втручався в її особисте життя. Але вона промовчала.
Наступного дня вона приїхала до батька. На кухонному столі лежала тека.
— Це що?
— Я давно думав подарувати тобі будинок, щоб він мав справжню господиню. Але останнім часом засумнівався.
— Через Андрія?
— Через дещо, що мені довелося почути. — Петро розповів про розмову на кухні й про дзвінок із питанням про заставу. — А ще дивись.
Він поклав перед нею аркуш. Це був лист від агенції нерухомості, який Петро знайшов у поштовій скриньці біля будинку. Агенція дякувала за звернення щодо оцінки будинку за його адресою. Як контактну особу вона вказала Андрія й надала його номер.
— Я ніяких оцінок не замовляв, — додав Петро.
— Може, він просто цікавився ціною?
— Може. Тільки дозволу представляти мої інтереси я йому не давав.
Ірина довго дивилася на аркуш.
— Ти думаєш, він хоче його продати?
— Не знаю, що він хоче. Але хочу, щоб ти дізналася про це до весілля, а не після.
Увечері Андрій сидів у неї на кухні й щось рахував у ноутбуці.
— Де була?
— У тата. Андрію, поясни мені одну річ.
Вона поклала на стіл лист.
— Це ти замовив оцінку будинку мого батька?
Андрій глянув на аркуш і відразу зрозумів, про що йдеться.
— Я просто дізнавався ринкову вартість.
— Для чого?
— Щоб оцінити наші можливості.
— Наші?
— Так! Якщо твій батько колись погодиться продати будинок, ми купимо нормальну квартиру.
— Ти домовлявся з рієлтором про чужий будинок?
— Я нічого не виставляв на продаж!
— Але збирався?
Андрій мовчав. Потім різко підвівся й заходив по кухні.
— Добре, скажу відверто. У мене є борги. Бізнес, у який я вклався з товаришем, не пішов. Я не хотів казати тобі перед весіллям. Планував після весілля взяти кредит під заставу нерухомості.
— Якої нерухомості?
— Будинку твого батька. Якби він переписав його на тебе, ми знайшли б вихід.
Ірина відчула, як похололи руки.
— Тобто тато дарує мені будинок, а я закладаю його, щоб закрити твої борги?
— Не перекручуй! Це тимчасова проблема. Я все повернув би.
— Ти навіть не сказав, що маєш борги.
— Бо знав, що ти розсердишся. До того ж мама вже казала, що в такому будинку вистачило б місця і їй. Вона все одно сама.
— Ти збирався поселити там ще й свою матір?
— А що такого? Вона моя мама.
— А мій батько куди мав подітися?
Андрій не відповів. Це було саме те питання, яке він найменше хотів почути.
Ірина зняла з пальця заручальну обручку й поклала її на лист.
— Весілля не буде.
— Ще пошкодуєш, — кинув він. — А гості? А завдаток за ресторан?
— Завдаток заберемо назад. А от гостей справді шкода. Вони так хотіли подивитися на молодят.
Андрій схопив ноутбук і грюкнув дверима.
За два тижні з рестораном домовилися про повернення частини завдатку. Фотограф переніс бронювання на іншу дату. Лариса Василівна телефонувала тричі. Спершу вона дорікала Ірині, потім просила все обміркувати, а наприкінці обережно поцікавилася, чи не залишився той торт.
Минув місяць. Однієї суботи Ірина приїхала до батька в будинок. На кухні пахло свіжою випічкою, на подвір’ї лежали інструменти, а біля паркану Петро лагодив хвіртку.
— Тату, ти знову все робиш сам?
— А кого чекати? Міністрів?
Вони засміялися.
За обідом Ірина розповіла, що знайшла невелику квартиру за прийнятну ціну й почала відкладати на власне житло.
— Якщо треба буде допомогти з першим внеском, скажеш.
— Я не хочу, щоб ти через мене продавав будинок.
— А я й не збираюся. До речі, я вирішив: будинок поки залишиться на мені. Нічого дарувати чи переписувати не буду. Коли прийде час, вирішу, як краще.
Ірина обійняла його.
— Я не поспішаю, тату.
— От і добре.
Коли вона збиралася їхати, Петро виніс із гаража коробку яблук.
— Забирай.
— Тату, куди мені ціла коробка?
— Роздаси сусідам. Або пиріг спечеш.
Ірина взяла коробку й раптом усміхнулася.
— Знаєш, я думала, що найбільша батьківська допомога — це гроші чи будинок. А ти не дозволив мені прийняти чуже рішення за своє.
Петро поправив комір куртки.
— Я не можу прожити твоє життя замість тебе, доню. Але можу сказати, коли хтось намагається прожити його за твій рахунок.
— Тату, тільки цю куртку ніколи не викидай. Вона мене врятувала.
— А що їй станеться? — Петро розправив світловідбивну смугу. — Вона ще й світиться в темряві. Одразу видно, хто йде.
Ірина поїхала надвечір. А батько повернувся до справ. Він не врятував доньку від невдалого шлюбу, а лише дав їй змогу побачити, з ким вона збиралася зв’язати життя. Рішення Ірина ухвалила сама.