За сім місяців моєї відсутності у власній квартирі для мене встигли прибрати навіть гачок у передпокої.
Я стояла з плащем на руці й шукала, куди його повісити. Скрізь — куртки, шарфи, чужі парасолі. На моєму місці висіла велика бежева сумка невістки.
— Максиме, ми ж домовлялися, що мама ще побуде в селі, — почулося з кухні.
Соломія бачила мене. Двері були відчинені, і ми навіть зустрілися поглядами. Проте звернулася вона не до мене, а до чоловіка — так, наче він привіз додому річ, якої вони не замовляли.
Син саме заносив із майданчика останню торбу. У ній дзенькнули банки з вишневим варенням.
— У селі вже холодно, — відповів він. — Піч димить, треба майстра шукати. Та й мама захотіла додому.
— Я зрозуміла. Просто ми вже звикли самі. Без нагляду.
Я повільно поставила дорожню сумку на підлогу.
Усю дорогу уявляла зовсім іншу зустріч. Думала, як заваримо чай, розріжемо пиріг, який я загорнула в рушник, як розпитаю дітей про роботу. Навіть хвилювалася, чи не розбилися в автобусі банки.
Тепер пиріг здався недоречним.
— Соломіє, я ще не встигла роззутися, а ти вже зі мною посварилася, — сказала я.
— Ніхто не свариться. Я просто кажу, що нам удвох було зручніше.
Максим звільнив для мого плаща гачок, відсунувши дружинину сумку.
— Мамо, не зважай. У неї важкий тиждень.
Він говорив тихо, майже біля мого вуха. Ніби саме я мала подбати, щоб Соломія не почула нічого неприємного.
Я подивилася на нього й раптом відчула втому, якої не було навіть після дороги.
Навесні він просив мене зовсім іншим голосом:
— Ти ж однаково любиш село. Побудь там до осені, а ми поки поживемо у квартирі. Оренда забирає стільки, що відкладати нічого. Трохи перепочинемо від витрат, назбираємо на перший внесок.
Я погодилася без довгих розмов.
У селі залишився старий батьківський будинок. Не розкіш, але для літа годився: криниця через двір, кілька яблунь, грядки, знайомі сусіди. Я й сама збиралася туди на місяць чи два. А заради сина залишилася на сім.
Улітку було добре. Восени почала боліти спина, у хаті тягнуло від підлоги, а ночами доводилося вставати й підкладати дрова. Я зателефонувала Максимові, сказала, що повертаюся.
Він відповів: «Звісно, мамо».
Чомусь не додав, що вдома на мене не чекають.
— Я не приїхала вас перевіряти, — сказала я невістці. — Я повернулася жити у свою квартиру.
Соломія відсунула від себе тарілку, яку витирала рушником.
— Та ніхто ж не заперечує. Тільки тепер усе знову доведеться міняти.
І ось це її «ніхто не заперечує» зачепило мене дужче за перші слова.
Наче я просила дозволу.
Я забрала сумку й пішла до спальні. Максим рушив слідом, але я попросила залишити мене на хвилину саму.
Двері зачинилися, і я оглянула кімнату.
Ліжко стояло на місці. Шафа теж. Проте моя спальня більше не була моєю.
Біля вікна з’явився стіл із великим дзеркалом, заставлений баночками. Замість світлих штор висіли щільні бордові портьєри. Зникло крісло, у якому я читала вечорами. На його місці стояла металева стійка з одягом Соломії.
Я відчинила шафу.
Мої речі склали на нижню полицю, тісно, впереміш. Зимова спідниця лежала під постільною білизною, святкова блузка — під старим пледом. На плічках висіли синові піджаки.
У коридорі Максим усе ще переставляв торби.
— Де мої книжки? — запитала я, вийшовши до нього.
Він одразу відвів погляд.
— На заскленій лоджії. У коробках. Не хвилюйся, вони сухі.
— А крісло?
— Теж там. Ми його накрили.
— Ви що, чекали на нових мешканців?
Він зітхнув і потер потилицю.
— Мамо, навіщо ти так? Кімната ж стояла порожня. Соломії треба було десь збиратися на роботу, у нас місця мало.
— Я дозволяла користуватися квартирою, Максиме. Але не просила пакувати моє життя в коробки.
— Ми б усе повернули.
— Коли?
Він не відповів.
З кухні вийшла Соломія. У руках тримала кухоль, зробила ковток і сперлася плечем об стіну.
— Ми думали, ви захочете залишитися в селі. Ви ж самі казали, що там краще спите.
Я справді так казала. У червні. Після першого тижня серед тиші й квітучого саду.
Не думала, що ця фраза стане моєю згодою на переселення.
— Добре спати влітку й жити там постійно — різні речі.
— А що поганого в селі? — запитала вона. — Люди у вашому віці якраз прагнуть спокою. А молодій сім’ї потрібен окремий простір.
— Потрібен, — погодилася я. — Але чому ви вирішили зробити його з мого житла?
Соломія поставила кухоль на тумбу.
— Ви ж хотіли допомогти Максимові.
— Я й допомогла. Сім місяців ви не платили за оренду.
— Виходить, тепер будете цим дорікати?
Я могла б відповісти різко. Дуже хотілося. Та поруч стояв син, який уважно розглядав замок на моїй дорожній сумці, і від цього хотілося не кричати, а сісти.
— Мені треба відпочити, — сказала я. — Поговоримо пізніше.
У кімнаті я відсунула зі свого ліжка чужу подушку й сіла на край.
Після смерті чоловіка Максимові було дев’ять. Я добре пам’ятала той рік: робота в їдальні зранку, прибирання офісу ввечері, шкільні зошити на кухні, його засмучене обличчя, коли не могла прийти на виступ. Пам’ятала, як потім надолужувала все подарунками й поступками.
Можливо, я надто звикла доводити любов тим, що відмовлялася від свого.
Але невже він вирішив, що це триватиме завжди?
Я витягла з сумки окуляри, ліки, зарядний пристрій. Хотіла покласти все у шухляду письмового столика, та вона не відчинялася до кінця. Усередині щось перекосилося.
Там я зберігала папери.
Витягнувши шухляду сильніше, побачила свою синю теку. Гумка, якою вона була перетягнута, лежала окремо. Квитанції, що завжди були зверху, тепер опинилися під документами на квартиру.
Я перебирала ці папери перед від’їздом. Добре пам’ятала, як усе складала.
Цього разу покликала сина без поспіху.
Він з’явився майже відразу.
— Ти відкривав теку?
Максим подивився на неї й стиснув губи.
— Може, Соломія прибирала…
— Не треба починати з вигадок. Папери перекладали. Навіщо?
Він сів на край стільця, де лежали невістчині джинси.
— Ми дивилися особові рахунки.
— Для чого вам документ про власність?
Запитання повисло між нами.
З коридору долинув звук телевізора. Соломія зробила його голосніше.
— Її мама казала, що варто розібратися заздалегідь, — нарешті промовив Максим. — Щоб потім не бігати. Що на кого оформлено, як переоформлювати…
— Що саме переоформлювати?
— Мамо, ну не роби з цього злочин. Ніхто нічого не взяв.
Я зібрала документи, перевірила кожен аркуш і поклала теку в дорожню сумку.
— Річ не лише в тому, взяли ви щось чи ні. Ви обговорюєте мою квартиру з чужою людиною. Читаєте мої папери. Вирішуєте, де мені жити. А мене навіть не питаєте.
— Її мама не чужа. Вона за нас переживає.
— Тоді нехай радить вам, як заробити на своє житло. Моє ще не звільнилося, Максиме.
Він здригнувся.
— Навіщо ти так кажеш?
— Бо хочу, щоб ти мене почув.
Я застебнула сумку й підвелася.
— Сьогодні я втомлена. Завтра після сніданку поговоримо втрьох. Не через двері й не натяками.
Син постояв ще трохи й вийшов.
Увечері мене покликали їсти. Я відмовилася. Не хотіла сидіти за столом і вдавати, що просто не зійшлася з невісткою в поглядах на штори.
З кухні довго долинали приглушені голоси. Чула своє ім’я, слова «невдячність», «завжди знала», «твоя мама». Максим щось відповідав, але так тихо, що розібрати було неможливо.
Я дістала з сумки пиріг. Трохи зім’ятий, він лежав у рушнику, який я вишивала ще до народження сина.
Відламала шматочок. Їсти не хотілося.
Колись Соломія дуже дбала про те, яке враження справить на мене. Питала, чи не допомогти, приносила до чаю печиво, називала мене мамою Ганною. Я не шукала в тій привітності підступу. Раділа, що син не сам.
Не знаю, коли саме вона вирішила, що ввічливість їй більше не потрібна.
Заснула я далеко за північ, а прокинулася рано. За вікном дрібно стукотів дощ. У квартирі було тихо.
На кухні я знайшла чашки із засохлим чаєм, відкриту маслянку, крихти на стільці. Біля мийки лежала липка дерев’яна дошка. Рука сама потяглася прибрати, але я зупинилася.
Вимила тільки свою чашку.
Поки закипала вода, дістала блокнот. Спершу записала показники лічильників із останньої платіжки, потім кілька коротких пунктів.
Писати було легше, ніж учора говорити.
Не треба було стежити за виразом Соломіїного обличчя чи шукати підтримки в очах сина.
Близько дев’ятої невістка зайшла на кухню з телефоном. Побачила мене за столом і на мить спинилася.
— Ви давно не спите?
— Давно. Поклич, будь ласка, Максима.
— Він відпочиває.
— Я почекаю кілька хвилин, поки вмиється.
Вона хотіла щось сказати, але передумала й пішла.
Син з’явився у футболці, сонний і невдоволений. Соломія сіла поруч із ним так, ніби вони прийшли відбивати несправедливе звинувачення.
Я поклала блокнот на середину столу.
— Учора ми багато сказали одне одному. Сьогодні я хочу пояснити, як ми можемо жити далі.
— Зараз почнуться умови, — промовила Соломія.
— Так. Бо без них ви чомусь вирішили, що тут можна не рахуватися зі мною.
Максим випростався.
— Мамо, давай без сварки.
— Я й не сварюся. Слухайте.
Я повернула блокнот так, щоб їм було видно записи.
— За комунальні послуги тепер платимо всі троє. Ваша частка — дві третини, моя — одна. Досі я оплачувала квартиру сама, навіть коли жила в селі. Це закінчилося.
Максим насупився:
— Ми ж відкладаємо. Ти знаєш, скільки зараз треба хоча б на перший внесок?
— Знаю. Але моя пенсія від цього більшою не стала.
— Батьки зазвичай допомагають дітям, а не виставляють рахунки, — втрутилася Соломія.
— Безкоштовно дати двом дорослим людям дах над головою — це теж допомога. Досить велика.
Вона склала руки на грудях і відвернулася до вікна.
Я продовжила:
— Друге. Сьогодні до обіду забираєте зі спальні свої речі. Мої книжки, крісло, одяг повертаються на місця. Якщо хочете щось переставити в моїй кімнаті — спершу питаєте мене.
— А дзеркало куди? — запитала невістка. — Воно в нашій кімнаті не стане.
— Отже, доведеться подумати, де воно стане. Але не замість моїх речей без мого дозволу.
— Прекрасно. Тобто наші потреби тут узагалі нічого не означають.
— Означають. Не більше й не менше за мої.
Максим поглянув на Соломію, потім на блокнот.
— Можна було просто попросити.
— Я вчора запитала, чому мої сукні лежать під пледом. Ти сказав, що кімната порожніла.
Він замовк.
— Третє, — сказала я. — Кожен прибирає за собою. Я не збираюся щодня мити ваш посуд, готувати вам на роботу й збирати розкидані речі. Мені сімдесят. Я маю право відпочивати у власному домі.
Соломія коротко засміялася.
— Може, ще розклад складемо, коли нам можна заходити на кухню?
— Ні. Достатньо залишати її чистою.
Я закрила блокнот.
— І останнє. Не треба більше пояснювати, де мені краще жити. Село — мій вибір, коли я сама хочу туди поїхати. Квартира — мій дім. Якщо ще раз почую, що я тут заважаю, вам доведеться шукати інше житло.
Кілька секунд було чути тільки холодильник.
Потім Соломія відсунула стілець.
— Тепер усе зрозуміло. Ви просто хочете нас позбутися, але так, щоб винними були ми.
— Якби хотіла позбутися, не пропонувала б залишитися.
— З такими правилами? Під вашим постійним контролем?
— Платити за себе, прибирати й не чіпати чужого — це не контроль.
Вона підвелася.
— Моя мама відразу казала, що ви не дасте нам нормально жити.
— Твоя мама може запросити вас до себе. А я пропоную вам нормальне співжиття тут.
— Максиме, ти чуєш?
Син потер долонями обличчя.
— Чую, Соломіє.
— І що ти скажеш?
Він подивився на мене.
— Мамо, ти ж розумієш, як це виглядає? Ми прийшли до тебе не чужі люди. Навіщо все записувати, рахувати? Можна було по-сімейному.
Я притиснула долоню до блокнота, бо пальці почали тремтіти.
— По-сімейному я сподівалася повернутися вчора. Привезла вам гостинці, думала, порадіємо одне одному. Натомість дізналася, що для мене вже вибрали інше місце проживання.
— Ніхто тебе не виганяв.
— Коли людині кажуть, що без неї краще, не обов’язково вказувати на двері.
Максим відвів очі.
Я встала.
— У вас є три години, щоб вирішити. Погоджуєтеся — живемо далі. Ні — сьогодні забираєте речі й їдете. Я не хочу більше торгуватися за право спокійно жити тут.
До спальні йшла повільно, хоча хотілося швидше зачинити за собою двері.
Лише сівши на ліжко, відчула, як сильно калатає серце. Поклала руки на коліна й кілька разів глибоко вдихнула.
Мені було страшно.
Не через те, що діти підуть. Через те, що син може справді відвернутися від мене. Не подзвонити, не прийти, образитися на роки.
Я згадала, як віддавала останні заощадження на їхнє весілля. Як Максим обіймав мене після ресторану й казав: «Мамо, без тебе ми б не впоралися».
Тоді ці слова гріли.
Тепер я вперше замислилася, чи не звик він, що без мене можна не намагатися впоратися взагалі.
За стіною Соломія вже не стримувала голосу.
— Нікуди я її речі не переставлятиму! Збирайся. Поїдемо до моїх, потім винаймемо. Хоч розумітимемо, за що платимо!
Максим відповів щось нерозбірливе.
— Ні, досить! Я перед нею звітувати не буду!
Я заплющила очі.
Хотілося вийти й сказати: добре, залишайте дзеркало, комуналку обговоримо пізніше, тільки припиніть. Так було б простіше на найближчу годину.
А що потім?
Потім я знову слухала б, чому мені краще в селі, і боялася зайвий раз відчинити власну шафу.
Я залишилася сидіти.
Не минуло й години, як у передпокої зашурхотіли пакети. Грюкали дверцята, котилися коліщата валізи. Хтось висунув шухляду так різко, що вона вдарилася об підлогу.
Пізніше Соломія без стуку відчинила мої двері.
Вже вдягнена, з телефоном у руці.
— Можете бути задоволені. Квартира знову ваша.
— Вона й не переставала бути моєю.
— От і сидіть у ній сама. Тільки потім не згадуйте про нас, коли знадобиться догляд.
Я підняла на неї очі.
— Допомога близьким не повинна бути платою за квартиру, Соломіє.
— Подивимося, як ви заспіваєте.
Вона пішла, не дочекавшись відповіді.
Максим зайшов за кілька хвилин. Стояв у дверях, тримаючи спортивну сумку.
— Ми поки до її батьків.
— Добре.
— Ти могла б не ставити питання так різко.
— А ти міг би вчора сказати дружині, що я маю право повернутися додому.
Він переступив з ноги на ногу.
— Ти знаєш, вона запальна.
— Знаю. Але ти відповідаєш за власні слова й за власне мовчання.
Максим стиснув ручки сумки.
— Ми не збиралися робити тобі погано.
— Тоді подумай, чому мені було так погано після нашої зустрічі.
Він постояв ще трохи й відвернувся.
Я не проводжала їх на майданчик. Почула, як зачинилися вхідні двері, як загудів ліфт.
Потім підійшла до вікна.
Біля під’їзду чекала машина Соломіїного батька. Невістка швидко щось розповідала йому, поки Максим складав речі в багажник. Раз озирнувся на будинок, але мого вікна не знайшов.
Коли машина виїхала з двору, я ще довго стояла біля скла.
У квартирі було неприбрано й тихо.
На підлозі лежала порожня упаковка від взуття. У спальні залишилися чужі вішалки, на кухні — чашка з недопитою кавою. Одну банку мого варення вони так і не витягли з торби.
Я взяла її, поставила на полицю.
Потім знайшла на лоджії коробку з книжками.
Верхня трохи відсиріла по краю. Я обтерла обкладинки сухою ганчіркою, розклала їх на столі. Між сторінками старого збірника лежала закладка — квиток із музею, куди ми колись ходили з чоловіком.
Сіла поруч і дозволила собі поплакати.
Недовго. Не тому, що соромилася сліз. Просто попереду було багато роботи, а я хотіла ввечері заснути вже у своїй кімнаті.
До обіду вимила кухню. Потім звільнила крісло від поліетилену, пересунула його до вікна. Важкий стіл із дзеркалом відкотила до стіни — його заберуть пізніше. Бордові портьєри склала на стілець, а свої штори знайшла в пакеті за пилососом.
Вішала їх повільно, кілька разів спускаючись із невисокої драбинки перепочити.
Під вечір квартира ще не була впорядкована, але я вже бачила її такою, до якої хотіла повернутися.
Тоді й згадала про ключі.
Запасний комплект залишався в Максима. Раніше це здавалося природним: син повинен мати ключі від маминого дому. Після розмов про папери й переоформлення я більше не могла ставитися до цього так само.
Сусід Петро дав номер майстра.
— На завтра записати? — запитав той.
— Якщо можете, приїдьте сьогодні.
Він приїхав уже по темному. Поставив нову серцевину, перевірив, чи легко повертається ключ, попросив мене теж спробувати.
Я замкнула й відімкнула двері.
— Так підійде?
— Так. Дякую.
Нові ключі поклала у свою стару ключницю.
Мені не хотілося нікого карати. Хотілося знати, що ніхто не відчинить двері без мого відома.
Наступні дні минули несподівано спокійно.
Я розібрала всі коробки, віднесла в ремонт годинник, який давно зупинився. Пішла до перукарні. Купила на ринку сир, зелені яблука й невеликий букет хризантем — не для свята, просто захотілося.
Сусідка покликала на чай. Ми проговорили майже дві години, і вперше за довгий час розмова не крутилася навколо того, чим я можу допомогти дітям.
Максим не телефонував.
Я кілька разів брала до рук телефон, відкривала його номер і відкладала. Не збиралася змагатися, хто довше витримає мовчання. Просто розуміла: якщо зараз почну заспокоювати його, він так і не спробує розібратися, що сталося.
Через тиждень, у суботу, я повернулася з магазину, розклала покупки й поставила варитися узвар.
У двері подзвонили довго й наполегливо.
На майданчику стояла Соломія.
Я відчинила, залишивши ланцюжок.
— Добрий день.
Вона одразу натиснула на двері долонею.
— Мені треба забрати речі.
— Які саме?
— Пуховик. І кухонний комбайн. Ми його в нижню шафу поставили й забули.
— Добре. Приходьте з Максимом, заберете все, що залишилося.
Соломія нахилилася ближче до щілини.
— А чому ви мене не впускаєте? І чому Максимів ключ не підходить?
Я глянула на неї уважніше.
— Він уже приходив?
— Зранку. Хотів швидко забрати, поки вас немає. Ви ж у магазин по суботах ходите. А у вас, виявляється, інший замок.
— Так. Я його змінила.
— Це взагалі нормально?
— Для мене — так.
Вона різко видихнула.
— Максим тут зареєстрований. Це не тільки ваша квартира.
— Реєстрація не робить його власником, Соломіє. І не дає вам підстав приходити сюди нишком.
— Нишком? Ми свої речі забираємо!
— Я їх не ховаю. Домовтеся про час і заберіть при мені.
— Я вже прийшла. Відчиняйте.
Я залишила руку на дверях.
— Ні. Сьогодні разом із Максимом. Я хочу, щоб ми спокійно перевірили, чи нічого вашого більше не залишилося.
Вона вчепилася пальцями в край дверей.
— Я можу поліцію викликати. Не маєте права тримати мої речі.
— Викликай, якщо вважаєш за потрібне. Я поясню, що готова їх віддати. Можемо передати й у їхній присутності.
Соломія подивилася на мене так, ніби чекала побачити зовсім іншу людину — ту, яка почне виправдовуватися, метушитися, кликати на чай, аби тільки не було галасу.
— Ви навмисне принижуєте нас.
— Ні. Я прошу попереджати про прихід і не намагатися зайти без мене.
— Максим вам цього не забуде.
— Він дорослий. Ми з ним поговоримо самі.
Вона прибрала руку.
— Живіть як хочете. До вас більше ніхто не прийде.
Я не стала нагадувати, що вже чула це на минулому тижні.
— Речі будуть готові до вечора, — сказала лише.
Зачинивши двері, постояла в коридорі. Коліна трохи тремтіли.
Спокійний голос давався мені не так легко, як Соломія, мабуть, думала.
Я повернулася на кухню, зменшила вогонь під узваром, дістала великий пакет. Склала пуховик, шарф, забуті рукавички. Комбайн перевірила: чаша, насадки, кришка. Його подарували їм мої родичі на весілля, і я не збиралася сперечатися через подарунок.
Поруч поставила складне дзеркало й пакет із косметикою, яку знайшла у ванній.
Хотіла віддати все одразу, щоб більше не було приводів з’являтися зненацька.
Максим прийшов після шостої.
Подзвонив коротко. Відійшов від дверей, чекаючи, поки я відчиню.
— Привіт, мамо.
— Привіт. Заходь.
Він був неголений, у пом’ятій сорочці. Під очима — темні кола. Я пропустила його в передпокій, показала зібрані пакети.
— Тут усе, про що казала Соломія. Подивися, може, ще щось забули.
Максим кивнув, але до речей не підійшов.
— Можна я сяду?
— Звичайно.
На кухні він довго мовчав, проводив пальцем по краю стола.
Я налила йому узвару. Він подякував, зробив кілька ковтків.
— Соломія сказала, ти її за злодійку маєш.
— Я так не казала.
— Але замок…
— Максиме, навіщо ти приходив, коли мене не було?
Він потер перенісся.
— Вона попросила. Сказала, краще не зустрічатися, щоб знову не посваритися.
— Можна було подзвонити. Запитати, коли я буду вдома. Я б підготувала речі.
— Знаю.
— Тоді чому не подзвонив?
Син опустив голову.
— Бо не хотів нової розмови.
Я сіла навпроти.
— А я не хотіла повертатися в дім, де мені не раді. Проте розмовляти все одно довелося.
Він кивнув, не підводячи очей.
Потім сказав:
— У її батьків важко.
Я мовчала, даючи йому договорити.
— Спимо в маленькій кімнаті. Батько до ночі дивиться телевізор. Мама питає, скільки я заробив, чому так пізно прийшов, чому не знайшов квартиру. Соломія весь час сердиться. Каже, якби я не дозволив тобі нами командувати, ми б зараз нормально жили.
Він посміхнувся, але невесело.
— Виходить, винен у всіх я.
— Ти не відповідаєш за всі чужі настрої, — сказала я. — Але за свої рішення відповідаєш.
— Я просто хотів без сварок.
— І тому мовчав, коли дружина пояснювала мені, що я тут зайва?
Він затулив обличчя руками, потім повільно їх опустив.
— Так.
Це було перше чесне «так» за весь час.
Я посунула до нього тарілочку з печивом.
— Максиме, я не ворог вашій сім’ї. Хочу, щоб ви мали свій дім. Але не можу зробити його для вас, зникнувши з власного.
— Тут же вистачало місця.
— Для трьох людей, які поважають одне одного, — вистачало. Для двох, які вирішили, що третя повинна поступитися всім, — ні.
Він довго дивився у вікно.
— Соломія справді думала, що ти залишишся в селі.
— А ти?
Син ковтнув і відповів не відразу:
— Мені було зручно так думати.
Я відчула, як знову защипало очі, але стрималася.
— Дякую, що сказав правду.
— Пробач.
Це прозвучало тихо, майже невпевнено.
Я поклала долоню на його руку.
— Я люблю тебе. Але любов не означає, що я повинна погоджуватися на все.
Максим кивнув.
— Я дивлюся квартири. На околиці є однокімнатна, стара, без нормального ремонту. Зате підйомна для нас. Може, з наступного місяця візьмемо.
— Ви зможете платити?
— Якщо перестанемо чекати, що хтось вирішить за нас, то зможемо.
Він уперше за вечір глянув прямо на мене.
— Доведеться менше відкладати.
— Можливо. Зате навчитеся розраховувати свої сили. На власне житло не обов’язково рухатися так, щоб хтось інший залишився без свого.
Максим повільно допив узвар.
Розповів, що вже домовився про перегляд. Що подумує брати додаткові зміни. Що Соломія поки невдоволена, але до її батьків їм обом повертатися після роботи не хочеться.
Я слухала й не пропонувала доплатити за оренду.
Це було незвично. Раніше я вже рахувала б у голові, що можу продати, на чому зекономити, звідки взяти ще кілька тисяч.
Тепер просто сказала:
— Подивіться уважно договір. І не беріть дорожче, ніж можете собі дозволити.
Він усміхнувся куточком губ.
— Добре, мамо.
Ми разом перенесли пакети до дверей. Дзеркало й стіл він вирішив забрати окремо, коли домовиться з машиною. Цього разу одразу запитав, який день мені зручний.
Біля порога Максим поставив сумку.
— Я ще раз хочу попросити пробачення. Не тільки за вчорашнє. За документи теж. І за те, що дозволив тобі думати, ніби ти нам заважаєш.
Я обійняла його.
Він схилив голову мені на плече, як давно не робив.
На мить переді мною знову був хлопчик, якого хотілося захистити від усього. Та я обіймала дорослого чоловіка. І мусила дозволити йому самому відповідати за життя.
— Приходь до мене, — сказала я. — Я буду рада.
Він трохи відсторонився.
— Правда?
— Звісно. І Соломія може приходити, якщо ми навчимося спілкуватися без образ. Але жити ви будете окремо. А сюди — у гості.
Максим кивнув.
— У гості. Я зрозумів.
Я допомогла йому підняти пакет із пуховиком.
— Подзвони, коли подивитеся квартиру.
— Подзвоню.
Після його відходу я не відразу повернулася на кухню. Прибрала з передпокою порожню торбу, повісила плащ на свій гачок.
Потім сіла в крісло біля вікна.
За склом мокрі гілки торкалися одна одної. У дворі хтось вигулював собаку, на сходах перемовлялися сусіди. Звичайний вечір, яких у мене попереду, сподівалася, буде ще багато.
Я не знала, чи швидко Максим із Соломією навчаться жити самостійно. Не знала, чи пробачить невістка те, що вважала моєю жорстокістю. Можливо, ми ще не раз говоритимемо про цей тиждень і кожен пам’ятатиме його по-своєму.
Але син пішов не ворогом.
І я залишилася вдома не прохачкою.
На столику лежала книжка з давньою закладкою. Я відкрила її, поправила лампу й нарешті влаштувалася зручно.
Любити своїх дітей я не перестала.
Просто тепер у моїй любові знайшлося місце і для мене самої.