— Сто вісімдесят шість тисяч? Софіє, ти не помилилася?
Олексій повернув аркуш до сестри. Вона навіть не глянула.
— Ні. Унизу все підсумовано.
— Я бачу. Я питаю: ти справді хочеш, щоб я тобі стільки заплатив?
— Хочу, щоб ти віддав свою частину.
Він різко поставив чашку. Кава хлюпнула на серветку.
— Ми дві години тому від нотаріуса вийшли! Чому ти раніше нічого не сказала?
— А ти раніше питав?
Між ними лежала прозора папка. Ще вранці Олексій радів, що продаж батьківської квартири минув спокійно: без торгів між собою, без взаємних претензій. Кожному на рахунок надійшло трохи більше мільйона трьохсот тисяч гривень. Він уже уявив, як закриє більшу частину іпотеки й уперше за багато років перестане прокидатися з думкою про черговий платіж.
А тоді Софія запропонувала випити кави перед його автобусом до Житомира.
— Тут поховання, поминальний обід, пам’ятник, огорожа, квартира, — вона постукала пальцем по папці. — І мій час за два роки.
Олексій завмер.
— Що?
— Ти почув.
— Ти виставляєш мені рахунок за догляд за татом?
— А догляд був? Чи він сам себе до лікарні возив?
— Софіє…
— Ні, зачекай. Ти зараз скажеш: «Це ж наш батько». Наш. Тільки о другій ночі він дзвонив мені. І коли падав у ванній — теж мені. І коли не міг розібратися, які таблетки пити.
— Я гроші давав.
— Коли я просила!
— А хоч раз відмовив?
Софія відвела погляд до вікна.
— Не відмовив. Але я втомилася просити.
За стійкою загуркотіла кавомашина. Олексій зачекав, поки стихне шум.
— Ти ж казала: «Я впораюся».
— А що я мала казати? «Льошо, кинь роботу, бо я більше не можу»?
— Хоча б це.
— А ти б кинув?
Він не відповів одразу.
— От бачиш, — сказала вона.
Батька не стало чотири місяці тому. Останні два роки Софія, викладачка київського коледжу, майже щодня заходила до нього після роботи. То несла продукти, то чекала лікаря, то сварилася з майстром через несправний бойлер.
Олексій жив у Житомирі. Працював майстром зміни на деревообробному комбінаті, разом із дружиною платив іпотеку, виховував чотирнадцятирічного Дениса. Приїздив, коли міг. Тепер, під сестриним поглядом, це «коли міг» звучало непереконливо навіть для нього самого.
Він розкрив папку.
— Сімдесят дві тисячі — ритуальна служба… Кафе… Пам’ятник… А це що?
— Прибирання квартири.
— А це?
— Я ж підписала.
На останньому аркуші стояло: «Поїздки та догляд — сорок тисяч». Нижче — ще одна сума за моральне виснаження.
Олексій повільно поклав аркуш.
— Скажи чесно. Ти весь цей час рахувала?
У Софії сіпнулися губи.
— Ні. Весь цей час я не спала.
Він опустив очі, а вона відразу додала:
— І не треба тепер робити таке обличчя. Половину квартири ти отримав без запитань. То й половину витрат прийми.
— Я не відмовляюся від витрат. Але ми маємо розібратися.
— Розбирайся. Копії в мене є.
— Софіє, сядь. Давай нормально…
Вона вже застібала сумку.
— Я з адвокатом говорила. Не заплатиш — зустрінемося в суді.
— Ти на рідного брата підеш до суду?
— А ти рідній сестрі залишиш усе це самій?
Вона пішла, не допивши кави.
Олексій ще довго сидів над папкою. Потім дістав телефон і відкрив чат із батьком. Останнє повідомлення було коротке: «Сину, як там Денис?»
Відповідь Олексія — через два дні.
***
— Ти їв сьогодні? — запитала Олена, коли він зайшов додому.
— Не пам’ятаю.
— Що сталося?
Він поклав папку на кухонний стіл.
— Сестра оцінила мою участь у житті батька.
Олена нічого не сказала. Поставила перед ним тарілку, дістала окуляри й сіла навпроти.
П’ятнадцять років роботи головною бухгалтеркою навчили її не робити висновків із підсумкового рядка.
Хвилин за двадцять вона підсунула чоловікові два аркуші.
— Подивись сюди.
— Що там?
— У рахунку ритуальної служби транспорт уже є. А тут його ще раз додано окремо.
Олексій нахилився.
— Може, дві машини?
— Тоді має бути інший документ. А це той самий номер і та сама дата.
Вона перегорнула сторінку.
— Комунальні. Тато ж платив зі своєї пенсії?
— Софія знімала йому гроші за довіреністю. Він сам уже до банкомата не ходив.
— Тоді треба дивитися, що оплачено з його картки, а що — з її кишені. Це різні речі.
Олексій потер обличчя долонями.
— Вона мене обманути вирішила?
— Я цього не сказала.
— А як це називається?
— Поки що — розрахунок, який треба перевірити.
Олена торкнулася його руки.
— Не дзвони їй зараз. Ти злий, вона зла. Наговорите такого, що потім жодні гроші не допоможуть.
— Вона за татом доглядала, а я тепер сиджу й чеки перевіряю. Сам собі огидний.
— Льошо, можна бути вдячним сестрі й не погоджуватися з кожною цифрою. Одне іншого не скасовує.
Він мовчки кивнув.
— Діставай виписки, — сказала Олена. — Усі. За два роки.
До півночі на столі лежали роздруківки переказів: на ліки, обстеження, холодильник, продукти, сиділку. Понад дев’яносто п’ять тисяч гривень. Окремо — покупки медичних засобів і поїздки.
— Ось, — Олексій показав на екран. — П’ятнадцять тисяч я дав їй у день похорону. Готівкою. Тоді ще питав: «Вистачить?»
— Що вона відповіла?
— Що на перше вистачило. За тиждень знову питав. Сказала: «Не думай про це».
Олена зітхнула.
— А тепер з’ясувалося, що ви обоє думали про різне.
Вранці він написав сестрі:
«Я готовий відшкодувати свою частину підтверджених витрат. Але в розрахунку є дублювання. Давай звіримо чеки й мої перекази. Я не хочу з тобою судитися».
Відповідь прийшла за хвилину:
«Тоді не змушуй».
Олексій набрав: «Ти мене хоч чуєш?» — і стер.
***
— Ви хочете судитися чи домовитися? — запитав адвокат.
— Домовитися. Але не так, щоб мені просто назвали суму, а я мовчки заплатив.
— Тоді почнемо з документів, а не з образ.
Адвокат уважно переглянув папери.
— Витрати на поховання й збереження майна можуть бути підставою для відшкодування. Але тут треба встановити, хто платив, скільки й з яких коштів. Чек сам собою ще не означає, що гроші були особисто сестрині.
— А її час? Догляд?
— Самостійно визначена заднім числом ціна догляду не стає автоматично вашим боргом. Для таких вимог потрібна правова підстава. І з «моральним виснаженням» усе не так просто, як написано в цій таблиці.
Олексій помовчав.
— Вона справді багато зробила.
— Я не заперечую.
— Не хочу, щоб виглядало, ніби я це знецінюю.
Адвокат відклав папку.
— Тоді скажіть їй це особисто. А гроші порахуйте окремо.
Увечері Олексій знову сів із дружиною за кухонний стіл.
Після перевірки залишилося сто двадцять тисяч підтверджених витрат на поховання, поминки та облаштування могили. За наявними на той час записами, двадцять шість тисяч сплатив Олексій, дев’яносто чотири — Софія. До рівних часток йому треба було додати тридцять чотири тисячі.
Із п’ятнадцяти тисяч комунальних платежів тринадцять уже були оплачені батьковими коштами. Отже, ще тисяча припадала на Олексія.
Чек на змішувач узагалі не стосувався батьківської квартири. Покупець підтвердив: сантехніку він купував сам.
— Тридцять п’ять, — сказала Олена, відклавши калькулятор.
Олексій витяг із шухляди конверт.
— Візьму сорок.
— Чому?
— Бо вона справді все організовувала. Я приїхав, коли вже все було вирішено.
Олена кивнула.
— Тільки не плати заради того, щоб тобі дозволили перестати почуватися винним. Так це не працює.
***
Зустрілися вони в батьківській квартирі. Нові власники погодилися зачекати з передачею ключів, поки брат із сестрою заберуть останні речі.
Софія відчинила двері й відступила.
— Проходь.
У передпокої ще висіла татова куртка. Олексій машинально торкнувся рукава.
— Її забрати треба, — сказала Софія.
— Заберу.
На кухні стояли дві чашки. Одна — батькова, з відбитою ручкою.
Олексій поклав на стіл таблицю й конверт.
— Тут сорок тисяч. За документами виходить тридцять п’ять. Решту залишаю тобі за клопоти.
Софія глянула на конверт, але не торкнулася.
— То ти вже все вирішив.
— Ні. Приїхав разом перевірити.
— З дружиною перевіряв?
— Так.
— Звісно. Олена ж у нас бухгалтер. Зручно.
— Не треба про Олену. Вона мені якраз сказала не поспішати тебе звинувачувати.
— А ти хотів?
Олексій витримав паузу.
— Хотів. Коли побачив один і той самий транспорт двічі.
Софія різко потягнула до себе папери.
— Де?
Він показав.
Вона звірила номери, насупилася.
— Я могла помилитися.
— Могла. Тому я й приїхав, а не пішов до суду.
Кілька хвилин вони переглядали квитанції мовчки.
Потім Софія відсунула таблицю.
— Знаєш, що найгірше? Ти зараз доведеш, що все правильно порахував, і поїдеш задоволений.
— Я не задоволений.
— А я залишуся тут. Як завжди.
— Квартиру вже продали.
— Та я не про квартиру!
Вона встала так різко, що стілець ударився об стіну.
— Я про те, що ти міг покласти слухавку. Розумієш? Поговорив із татом — і пішов вечеряти. А я після його дзвінка вдягалася й бігла сюди. І боялася всю дорогу: живий? Дихає? Знову впав?
Олексій дивився на її руки. Вона стискала край столу так сильно, що побіліли пальці.
— Чому ти не казала, що вже не витримуєш?
Софія коротко засміялася.
— Казала. Пам’ятаєш, просила приїхати в ту суботу?
Він пам’ятав.
— У мене зміна була.
— Знаю.
— Я не міг просто…
— Знаю, Льошо! Я все знала. Про зміну, про кредит, про Денисів ліцей. Я навіть злилася на себе, коли телефонувала. Бо в тебе сім’я, а я ж одна — значить, мені простіше.
— Я ніколи такого не казав.
— Не казав.
Вона сіла.
— Але якось так і вийшло.
Олексій провів долонею по столу. На краю залишилася подряпина, яку він зробив ще школярем.
— Так, — нарешті сказав він. — Вийшло. І я дозволив, щоб так було.
Софія підвела очі.
— Я справді думав: ти ближче, тобі легше. Перекажу гроші — допоможу. А що тобі теж треба спати, працювати, просто побути не біля чужого болю… Про це не думав.
— Не чужого. Татового.
— Татового, — погодився він.
Вона ковтнула повітря.
— Він тебе чекав. У п’ятницю питав: «Може, Льоша завтра приїде?» Я казала, що не знаю. А він просив купити печиво, яке ти любиш.
Олексій відвернувся до вікна.
— Не треба.
— А кому мені це сказати?
Він довго мовчав.
— Мені, — відповів нарешті. — Треба було мені.
Софія витерла щоку, сердито, ніби заважала сльоза.
— Я не хотіла тебе карати.
Олексій подивився на папку.
Вона простежила за його поглядом.
— Добре. Хотіла. Коли ви поділили гроші навпіл, я сиділа й думала: невже все? Наче й ті два роки теж поділили навпіл. А їх не поділили.
— Не поділили, — тихо сказав він. — Але цей рахунок їх теж не поділить.
Вони ще сперечалися. Поверталися до давніх розмов, пригадували, хто що обіцяв і чого не почув. Олексій кілька разів підвищував голос, Софія замовкала й знову починала.
Та папери зі столу вже ніхто не зіштовхував.
Коли дійшли до витрат ритуальної служби, Софія раптом підвелася.
— Зачекай. Тут ще татові гроші були.
Олексій завмер.
— Які?
Вона принесла старий банківський конверт.
— Зняла за кілька днів до того… Він попросив. Сказав, щоб лежали вдома, про всяк випадок.
— Скільки?
— Тридцять чотири тисячі. Я ними частину поховання оплатила.
Він видихнув і відсунув калькулятор.
— Софіє…
— Я не внесла окремо. У мене все тоді змішалося.
Він уже відкрив рота, але стримався.
— Давай виправимо.
Після нового підрахунку залишилося вісімнадцять тисяч, які Олексій мав доплатити для рівного розподілу підтверджених витрат.
Софія довго дивилася на цю суму.
— От і все, — сказала вона.
— Що — все?
— Два роки. А внизу — вісімнадцять тисяч.
Олексій посунув до неї стілець і сів ближче.
— Ні. Це тільки борг за витратами.
Вона похитала головою.
— Мені треба було, щоб ти хоч раз сказав: «Софіє, я знаю, як тобі було важко». Не коли я вже зі зла папку зібрала.
— Я не знаю всього, — відповів він. — Бо мене тут не було. Але бачу, що ти залишилася з цим сама. І мені соромно.
У неї затремтіло підборіддя.
— Я іноді злилася на нього, Льошо. Він дзвонить, а я дивлюся на телефон і думаю: ну що ще? А потім бігла сюди й ненавиділа себе за цю думку.
— Ти втомилася.
— Він же не винен був.
— І ти не винна, що втомилася.
Софія закрила обличчя руками. Олексій не став її обіймати — тільки поклав руку поруч, на стіл.
За кілька хвилин вона сама торкнулася його пальців.
— Дякую тобі за тата, — сказав він. — Я мав сказати це давно.
Того дня вони ні про що остаточно не домовилися. Софія не взяла конверт, Олексій залишив розрахунки. Біля дверей вона сказала:
— Дай мені кілька днів.
— Добре.
***
У неділю ввечері вона зателефонувала сама.
— Можеш говорити?
— Так.
— Я все передивилася. Перекажи вісімнадцять тисяч.
— Добре.
— За решту не треба.
Він почув, як вона вдихнула.
— Тільки не кажи нікому, що ми все поділили ідеально порівну.
Олексій сперся ліктем на підвіконня.
— Не казатиму. Бо не порівну.
— От і добре.
— Софіє?
— Що?
— Як ти сьогодні?
Вона не відповіла відразу.
— Погано. Знайшла його окуляри в кишені халата. Пів дня проходила з ними в руці.
— Хочеш, я приїду наступної суботи?
— А зміна?
— Поміняюся.
Цього разу він не чекав, поки вона попросить.
Гроші переказав того ж вечора. У призначенні написав: «Компенсація узгодженої частини витрат».
Софія відповіла: «Отримала. Претензій більше не маю».
А за хвилину надіслала ще одне повідомлення:
«У суботу приїжджай не пізно. Там коробок багато».
***
Через місяць вони востаннє разом розбирали батьківську квартиру перед передачею ключів. За вікном мокрий грудневий сніг лягав на підвіконня й одразу танув.
Олексій сидів на підлозі серед книжок.
— Оце залишаємо?
Софія глянула на старий рибальський довідник.
— Ти що! Він із ним навіть на дачу їздив.
Із книжки випала фотографія: маленька Софія тримала відро, а Олексій стояв поруч із вудкою, удвічі вищою за нього.
— Пам’ятаєш, як ти у воду заліз по коліна? — запитала вона.
— Бо тато сказав не відпускати вудку.
— А ти й не відпустив. Сам мало не поплив.
Олексій усміхнувся.
— Зате рибу витягнув.
— Рибу тато витягнув. А тебе — я.
— Уже тоді все на тобі було?
Він одразу глянув на сестру, боячись, що прозвучало недоречно.
Та Софія всміхнулася.
— Уже тоді.
Вони розділили фотографії, склали книжки. Олексій забрав батьківський набір інструментів, Софія — мамині листи й старий годинник із зозулею.
Біля дверей вона довго не могла вийняти ключ із замка.
— Дивно, — сказала. — Стільки років могла сюди прийти.
— Знаю.
Він узяв у неї важку коробку.
— Подзвониш, як доїдеш? — попросила Софія.
— Подзвоню.
Вони обійнялися — незграбно, з коробкою між ними, але не поспіхом.
Про гроші вони більше не сперечалися. І дзвонити одне одному стали не лише тоді, коли щось було потрібно.
Чи має право той, хто взяв на себе основний догляд за літніми батьками, вимагати від інших спадкоємців компенсацію, якщо про неї не домовлялися заздалегідь? І як почути за таким рахунком не лише вимогу грошей, а й запізніле: «Мені було дуже важко. Чому ти цього не бачив?»