— Зоє, мені ненадовго. Дві години, не більше, — Оксана притиснула телефон до вуха. — Треба подати мамині документи на оформлення інвалідності. До ЦНАПу записали на четвер, на одинадцяту.
— Ой, у четвер ніяк. У Кирилка басейн, я його вожу.
— А якщо я перепишуся на п’ятницю?
— У п’ятницю в мене манікюр. Я місяць на нього чекала.
Оксана глянула на зачинені двері процедурного кабінету. За ними мамі ставили крапельницю — третю за місяць.
— Зоє, може, інший день? Мамі після крапельниці дуже зле. Просто посидь із нею, чаю зроби, якщо попросить.
У слухавці запала тиша.
— Оксано, я справді не можу. Мені з хворими страшно. А раптом їй гірше стане? Що я робитиму?
— Там нічого особливого не треба…
— Найми доглядальницю на пару годин. Зараз таких служб повно.
— Добре, — тихо сказала Оксана. — Я зрозуміла.
Доглядальницю на дві години вона не знайшла. У четвер відпросилася з роботи й повезла маму до ЦНАПу.
Лідія Аркадіївна сиділа в черзі, міцно вчепившись у підлокітник.
— Доню, довго ще?
— Зараз, мамо. Ще двоє перед нами.
— Ти на роботу запізнишся.
— Нічого, я попередила.
За сорок хвилин маму знудило просто в коридорі. Оксана встигла підставити пакет.
— Пробач, — прошепотіла Лідія Аркадіївна, коли все минуло.
— Мамочко, ну за що ти вибачаєшся?
Це було два роки тому. Тепер мама почувалася добре, ремісія трималася вже півтора року. Але розмову із Зоєю Оксана пам’ятала майже дослівно.
Заміж за Володимира вона вийшла десять років тому. Тоді їй було двадцять чотири.
Росла Оксана сама з мамою. Батько пішов із сім’ї, коли їй було три, і більше не з’являвся. Лідія Аркадіївна працювала головним бухгалтером на заводі, часто затримувалася допізна. Свята вони зустрічали удвох: маленький кухонний стіл, олів’є і два келихи шампанського.
Тому, коли Оксана вперше потрапила на сімейне застілля до Володимира, то розгубилася.
За столом сиділо людей п’ятнадцять. Усі говорили одночасно. Тамара Іллівна, Володимирова мама, метушилася у святковій сукні й фартусі. Батько, Петро Семенович, мовчки підливав гостям. Молодша сестра Зоя сміялася так голосно, що її було чути з кухні.
— Оксаночко, ти чого сидиш? — Тамара Іллівна поклала їй на тарілку ще шматок м’яса. — Їж, не соромся. Ти тепер своя!
— Мамо, вона ще й попереднього не доїла, — засміявся Володимир.
— А ти не командуй! Зоє, передай дівчині салат.
Оксана тоді подумала: як же добре, коли родина велика.
Вона дуже хотіла стати для них своєю. І старалася.
Коли Зоя вийшла заміж і народила Кирилка, Оксана раз у раз забирала хлопчика із садочка, потім зі школи й басейну.
— Оксано, виручиш? Я на роботі застрягла.
— Заберу. Скажи Кирилкові, щоб мене чекав.
— Ти золото, чесне слово!
Оксана відпрошувалася раніше, їхала через пів міста, годувала племінника й чекала, доки Зоя його забере.
Тамара Іллівна теж часто телефонувала.
— Оксаночко, ти ж на машині. Мені штори треба забрати, вони вже прийшли.
— Добре, після роботи заїду.
— І в аптеку заглянь, будь ласка. Там мої ліки є, я дізнавалася.
Оксана заїжджала. Купувала. Привозила.
А потім усі родинні свята поступово перебралися до неї.
Квартира в Оксани була простора, трикімнатна. Дісталася їй від бабусі по маминій лінії. У Тамари Іллівни в двокімнатній хрущовці велика родина ледве вміщалася.
— Давайте Новий рік у вас? — якось запропонувала свекруха. — У вас просторо, усім буде зручно.
— Давайте, — радо погодилася Оксана.
Їй навіть приємно було: значить, її дім теж став для них своїм.
За Новим роком прийшли Великдень, дні народження, річниця весілля Зої. Оксана купила складні стільці, розсувний стіл і сервіз на двадцять персон.
До кожного свята вона готувалася по два дні. Продукти купували з Володимиром за свої гроші, гості зазвичай приходили з порожніми руками.
— Ну ми ж до своїх, — сміялася Зоя, знімаючи пальто. — Ой, як смачно пахне! Ти знову торт сама пекла?
— Сама. Проходьте, я зараз гаряче дістану.
Поки всі сиділи за столом, Оксана носила тарілки, підливала чай, збирала посуд. Коли гості розходилися, мила гори тарілок і складала стільці на антресолі. Часом закінчувала о третій ночі.
Та коли допомога знадобилася їй, усе виявилося складніше.
Одного разу Оксана злягла з температурою майже сорок. Зателефонувала Зої:
— Забери, будь ласка, сьогодні Кирилка із садочка. Я ледве з ліжка встаю.
— Ой, я ж ніяк не встигаю! Думала, ти сама забереш.
— Зоє, у мене температура.
— Ну добре, зараз щось придумаю, — невдоволено відповіла та.
Потім зламалася Оксанина машина. Вона попросила свекра подивитися: у нього був гараж та інструменти.
— Гляну, Оксано, — пообіцяв Петро Семенович.
Минув тиждень, потім другий. Зрештою вона сама відвезла машину на сервіс.
А потім захворіла мама.
Пухлину виявили на початку зими. У січні була операція, потім шість курсів хіміотерапії. Після кожної крапельниці Лідія Аркадіївна по кілька днів майже не вставала.
Оксана працювала логістом з восьмої ранку до шостої, а то й до сьомої вечора. Перед роботою заїжджала до мами, після роботи знову поспішала до неї. Іноді ночувала на розкладачці.
— Доню, ти хоч їла сьогодні? — запитувала мама.
— Їла, мамо.
— Не бреши. У тебе очі запали.
— Зараз чаю поп’ю. Ти краще скажи, нудота трохи відпустила?
За кілька місяців Оксана схудла на шість кілограмів. У неї почав підскакувати тиск, але навіть до лікаря було важко вирватися: маму не було з ким залишити.
Вона просила Зою. Телефонувала Тамарі Іллівні.
— Оксанко, ти ж знаєш, у мене тиск, — лагідно відповіла свекруха. — Я сама ледве ходжу. Ну ніяк не можу.
А наступної суботи Тамара Іллівна весь день копала грядки на дачі.
Того вечора Оксана розплакалася перед чоловіком.
— Володю, я вже не знаю, за що хапатися. Мені б хоч раз, хоч на годину маму з кимось залишити.
Він обійняв її.
— Ну, в Зої свої клопоти. Дитина, робота, чоловік. У мами тиск.
— А в мене що? У мене немає роботи? Мені не важко?
— Я не це сказав. Просто не ображайся на них. Вони ж не зі зла.
За пів року маминої хіміотерапії Володимир навідався до тещі чотири рази. І жодного разу не залишався довше ніж на годину.
Після того важкого року Оксана перестала влаштовувати великі застілля. Без скандалів. Просто одного дня сказала свекрусі:
— Тамаро Іллівно, Восьме березня у нас не вийде. Мамі зле, я не зможу готувати.
Потім Зої:
— Зоє, день народження Кирилка давай цього разу в кафе. Я не встигну.
Новий рік зустрічали у Тамари Іллівни. Гостям було тісно, і Зоя кілька разів зітхнула:
— Раніше у вас так добре було. Просторо. А тепер сидимо одне в одного на колінах.
Оксана промовчала. Володимир кинув на неї докірливий погляд, але при всіх теж нічого не сказав.
Наприкінці вересня Тамара Іллівна та Петро Семенович мали відзначати сорок років шлюбу.
Оксана пам’ятала про ювілей і заздалегідь купила подарунок — двоспальну постільну білизну бордового кольору. Де святкуватимуть, їй ніхто не говорив. Вона думала, що в кафе або у свекрів.
У п’ятницю, за день до ювілею, Оксана повернулася з роботи близько половини восьмої. На складі тривала квартальна інвентаризація; наступного дня їй теж треба було працювати до восьмої вечора.
Володимир сидів на кухні. Коли вона зайшла, він чомусь відвів очі.
— Ти вечеряв? — запитала Оксана.
— Та ні. Потім.
Вона ще не встигла переодягтися, коли подзвонили у двері.
На порозі стояла Зоя з великою сумкою.
— Привіт-привіт! Я ненадовго.
Вона пройшла на кухню, поставила сумку на стіл і почала витягати порожні пластикові контейнери.
— Ось. Сьогодні наріжемо салати, розкладемо, а завтра тільки заправити. Зручно ж?
Оксана залишилася стояти в дверях, не знявши куртки.
— Які салати?
— Ну, на ювілей. Завтра ж у вас, о шостій. Володя хіба не сказав?
Оксана подивилася на чоловіка. Той втупився у вікно.
— Ні, не сказав.
— Ну, тепер кажу, — Зоя дістала з кишені аркуш. — Я список склала. Свинячу шию треба, кілограми три. Сьомгу, оселедець на шубу, кілька баночок ікри — тато любить. Торт замовити на двадцять людей, з написом «40 років разом».
— Зоє…
— Зачекай, я ще не все. Олів’є, мімоза, крабовий, «Цезар». На гаряче картопля. І напої, звісно. Ось, тримай.
Вона простягнула список. Оксана не взяла.
— Чому свято у мене?
— А де ще? У мами тісно. Та вона вже всіх запросила: тітку Валю, дядька Миколу, Світланку з чоловіком, Петрових. Близько двадцяти людей буде.
— Вона запросила гостей у мою квартиру? Не запитавши мене?
— Оксанко, ну що ти як чужа? Ми ж родичі. Завжди у вас збиралися.
— Володю, ти знав?
Він не відразу відповів.
— Мама казала.
— Коли?
— У понеділок.
— І ти мені нічого не сказав?
— Я думав, ти погодишся. Ну, коли вже все вирішено… Це ж сорок років шлюбу.
— А продукти? — спитала Оксана.
— Ви з Володею купите, — відповіла Зоя. — У вас дві зарплати. Мама з татом на пенсії.
Оксана перевела подих.
— Я завтра працюю до восьмої. У нас інвентаризація. Готувати всю ніч і приймати гостей о шостій я не буду.
— Відпросишся, — відмахнулася Зоя. — Один раз можна, для батьків.
— Я вже сказала: не буду.
— Оксано, ну не ганьби нас! Тітка Валя й так каже, що ти загордилася. Усі прийдуть, а столу немає!
Оксана подивилася на контейнери. На список із кількома баночками ікри. На чоловіка, який знав усе з понеділка.
Вона згадала маму в черзі до ЦНАПу, пакет у своїх руках і Зоїне: «У п’ятницю я на манікюр записана».
— Ні, — сказала Оксана.
— Що — ні?
— Свята в моїй квартирі не буде. Ні завтра, ні будь-коли.
Вона зібрала контейнери, поклала зверху список і віднесла все в передпокій.
— Ти що собі дозволяєш? — Зоя кинулася за нею. — Це мама з татом! Сорок років разом! Ти нам ювілей зриваєш!
— Святкуйте в кафе. Або в тебе. Або в Тамари Іллівни.
— Володю! Ти чого мовчиш? Скажи їй!
Володимир підвівся.
— Оксанко, ну справді. Це ж рідні люди. Ми одна сім’я, повинні одне одному допомагати.
— Де була ця сім’я два роки тому?
Він замовк.
— Коли моїй мамі робили хімію, Володю. Коли її нудило і вона сама до туалету не могла дійти. Мені треба було дві години. Просто щоб хтось посидів біля неї.
— Оксано, я ж казала, мені страшно з хворими, — тихо озвалася Зоя.
— А на манікюр тобі не було страшно? Я просила тебе не раз. Твоя мама сказала, що ледве ходить, а потім цілий день копала грядки.
— Ну навіщо ти це зараз? — пробурмотів Володимир.
— Бо ти щойно сказав, що сім’я повинна допомагати. Я тоді теж так думала. А ви мені відповіли, що у вас свої справи.
Володимир поблід. Зоя відкрила рота, але нічого не сказала.
За кілька хвилин вона схопила контейнери й пішла, грюкнувши дверима. Уже на сходах Оксана почула:
— Мамо! Ти не повіриш, що вона мені влаштувала!
Ювілей перенесли до кафе на сусідній вулиці. Зоя за одну ніч домовилася про банкет на шістнадцять осіб. Тітка Валя з дядьком Миколою приїхати не змогли.
Оксана все ж пішла: Володимир наполіг, та й подарунок вона купила від них обох.
— Вітаємо вас, — сказала вона свекрам, простягаючи коробку з бордовою білизною.
— Дякую, — холодно відповіла Тамара Іллівна й поставила подарунок у куток, не відкривши.
За весь вечір ні вона, ні Зоя більше не звернулися до Оксани. Додому вони з Володимиром їхали мовчки.
Наступні кілька днів чоловік дувся. На запитання відповідав коротко, за вечерею дивився в телефон, спати лягав раніше.
Колись Оксана пішла б миритися першою. Сказала б, що погарячкувала, запропонувала б наступного разу все-таки зібрати рідню у них. Але тепер не стала.
На п’ятий вечір вона відклала виделку.
— Володю, давай поговоримо.
Він неохоче підвів очі.
— Ця квартира — моя. Мені її бабуся залишила. І я більше не хочу, щоб тут влаштовували бенкети для всієї твоєї родини.
— Тобто моїм рідним тепер сюди не можна?
— Я такого не сказала. Хочуть прийти в гості — нехай заздалегідь питають. І якщо я не згодна, значить, ні. Без «мама вже всіх запросила».
— А якщо мама захоче…
— Нехай подзвонить і запитає мене.
Володимир покрутив у пальцях виделку.
— Гаразд, — сказав він нарешті. — Я зрозумів.
За три тижні Оксана повернулася з роботи й почула його голос із балкона.
— Зоє, ні. У нас не можна.
Вона зупинилася в передпокої, тримаючи ключі в руці.
— Ні, день народження Кирилка в нас влаштовувати не будемо. Я сам проти. І Оксану перед фактом ставити не збираюся. Святкуйте в мами або в кафе… Так, я серйозно. Бувай.
Володимир зайшов до кімнати й зніяковів, побачивши дружину.
— А, ти вже прийшла. Зойка дзвонила. Хотіла Кирилковий день народження у нас відзначити.
— Я чула.
— Я їй відмовив.
— Я чула, Володю.
Він кивнув і пішов ставити чайник.
Оксана повісила куртку й ще трохи постояла в передпокої. Володимир так і не вибачився: ні за ювілей, ні за те, що залишив її саму з маминою хворобою. Але сьогодні він сам сказав сестрі «ні». Не попросив Оксану потерпіти й не переклав рішення на неї.
Для неї це було важливо.
Наприкінці жовтня подзвонила Лідія Аркадіївна.
— Доню, я від лікаря.
У Оксани похололи руки.
— Мам, що він сказав?
— Аналізи добрі. Сказав приходити аж за пів року.
— Справді?
— Справді, — засміялася мама. — Оксанко, та ти чого мовчиш?
— Я просто… Мамо, я така щаслива.
— Я теж, доню. Дуже.
Наступної неділі Оксана запросила маму на обід. Тільки маму, без інших гостей.
Володимир із самого ранку сходив на ринок, купив курку, картоплю й зелень. Потім довго возився на кухні з рецептом із кулінарного блогу.
— Слухай, а скільки її ще тримати? — гукнув він до Оксани.
— У рецепті що написано?
— Я вже тричі читав. Там написано «до готовності».
Оксана засміялася.
Він сам накрив на стіл у вітальні. Дістав із сервізу три тарілки, три келихи й три виделки.
Лідія Аркадіївна прийшла рівно о другій, у новій сукні, з коробкою зефіру. Володимир допоміг їй зняти пальто.
— Ого, як пахне! — сказала вона, проходячи до вітальні.
— Це Володя готував, — усміхнулася Оксана.
— Тільки не чекайте забагато, — попередив він. — Я вперше за цим рецептом.
Курка вийшла трохи сухуватою. Лідія Аркадіївна все одно з’їла свою порцію і простягнула тарілку:
— Володю, поклади мені ще картопельки. Дуже смачно.
Вони довго сиділи втрьох, пили чай із зефіром і розмовляли. А дванадцять складних стільців так і залишилися лежати на антресолі.