– Твоєю карткою розплачусь, ми ж рідня! – оголосила Наталя Трохимівна і схопила з комода жовту картку.
Яна застигла перед дзеркалом з однією сережкою в руці.
– Наталіє Трохимівно, ви могли б хоча б спитати.
– А що тут питати? – свекруха розкрила лаковий клатч і поклала картку всередину. – Ми ж у ресторан ідемо.
– Це моя зарплатна картка. Ми вчора домовилися: сидимо скромно, а платить Герман.
– Ой, та яка різниця, з чиєї кишені! Гера сказав, що тобі премію переказали. Не збіднієш, дитинко.
– А Герман учора зарплату отримав.
– У Герочки витрати серйозні, чоловічі, – свекруха поправила бурштинове намисто. – І потім, мені приємно самій картку з клатча дістати. Наче це я всіх запросила й пригощаю.
Із спальні вийшов Герман, застібаючи манжети.
– Геро, ти чув? Твоя мама щойно забрала мою картку.
Він покосився на матір, потім на Яну й потягнувся за взуттєвим ріжком.
– Яно, ну не починай з порога. У мами минулого тижня ювілей був. Ми її в ресторан веземо.
– Ми. І ти обіцяв заплатити зі своєї зарплати.
– Та яка різниця, чия картка? Потім удома розберемося.
Яна гірко усміхнулася. Оце «потім розберемося» вона чула всі шість років їхнього шлюбу.
Її зарплата йшла на продукти, комуналку й ремонт у квартирі. Герман називав її гроші спільними. А свої відкладав на великі цілі. Учора, отримавши зарплату, він сховав картку у верхню шухляду комода: збирав на зимову гуму та страховку для машини.
Минулого літа свекруха вже святкувала чужим коштом: скликала сусідів на іменини, витратила Янині відпускні на м’ясо й дорогі напої, а потім увесь вечір вислуховувала тости за свою щедрість.
– Германе, там не дріб’язок, – сказала Яна. – Я завтра збиралася купити зимове пальто.
– Подумаєш, пальто! – втрутилася свекруха. – Старе ще пристойне. Ґудзики переши, та й усе.
– Це мої гроші!
– Не заводься, дитинко. Пінкод хоч колишній? День і місяць народження Гери?
– Колишній, – сухо відповіла Яна.
Картки подружжя оформило одразу після весілля. Обидві були жовті, однакові, навіть імена власників надруковані дрібним шрифтом. Герман наполіг поставити однаковий пінкод, щоб не плутатися, коли бере картку дружини.
Свекруха теж давно знала ці цифри. Якось вона позичила Янину картку нібито по хліб, а повернулася з тортами для подружок із хору.
– Ну от і чудово, – сказала Наталя Трохимівна, поклавши клатч на комод. – Геро, спускайся, прогрій машину. Я пігулку зап’ю, і ми зараз.
– Тільки швидше, столик на чотирьох замовлений!
Герман вислизнув за двері. Свекруха пішла на кухню. Зашуміла вода.
Яна подивилася на клатч, тоді на верхню шухляду комода.
– Кажеш, яка різниця? – прошепотіла вона.
Під старими квитанціями лежала картка Германа. Яна розкрила клатч, забрала свою й поклала натомість чоловікову. Свою сховала в кишеньку сумочки.
Коли свекруха повернулася, застібка клатча вже була замкнена.
– Ну що, дитинко, ходімо? Мар’яша, мабуть, зачекалася!
У ресторані Мар’яна справді вже сиділа за столиком і гортала меню.
– Нарешті! Я думала, ви дорогою передумали.
Герман повісив пальто, дістав телефон і вимкнув звук.
– Щоб із роботи у вихідний не смикали, – пояснив він матері. – Сьогодні гуляємо спокійно.
– Мамуль, якщо ти нас запросила, я собі ні в чому не відмовляю! – Мар’яна махнула офіціантові. – Денисе, можна вас?
Хлопець підійшов із блокнотом.
– Сьогодні плачу я, – поважно оголосила Наталя Трохимівна. – Несiть м’ясну нарізку, рибне плато, качку з яблуками й салат із крабом.
– Мам, язик із хріном! – нагадала Мар’яна.
– Точно. Дві порції язика.
– А мені медальйони з телятини. І тигрових креветок. А пити будемо он те італійське, у пузатій пляшці. Не дешеву ж кислятину на ювілей брати!
Яна глянула на ціни й зачепила чоловіка за лікоть.
– Геро, ти бачив, скільки це коштує? Ми ж і половини не з’їмо.
– Не псуй настрій. Нехай мама порадіє.
– Рахунок буде величезний.
– Потім розберемося, не бурчи при офіціанті. Денисе, мені баранину на кісточці, картоплю по-селянськи і графин гранатового соку.
– А вам, пані? – звернувся офіціант до Яни.
– Теплий салат із куркою і воду без газу, будь ласка.
Мар’яна пирснула.
– Яночко, ти на дієті? Чи боїшся, що ми твою премію до гривні проїмо?
– Мар’яшо, ну що ти кажеш! – награно обурилася свекруха. – Нашій Яні для сім’ї нічого не шкода. Правда, дитинко? У нас же все спільне.
– Звичайно, спільне, – Яна закрила меню. – Їжте на здоров’я.
– Оце розмова! – схвалив Герман. – А то вічно дрібницю рахуєш.
Страви одна за одною з’являлися на столі. Герман наминав баранину, підкладав матері сьомгу й підливав сестрі вина. Яна майже не торкалася салату.
Нарешті Мар’яна відкинулася на спинку крісла.
– Ох, смачно. Денисе, можна вас ще на хвилинку?
– Щось іще бажаєте?
– Мені завтра після роботи не хочеться біля плити стояти. Запакуйте дві порції медальйонів, шашлик з осетрини і три ягідні десерти.
– Ой, гарно придумала! – пожвавішала свекруха. – І мені з собою хачапурі, корейку та ще крабовий салат.
Яна поклала виделку.
– Зачекайте. Ви серйозно?
– А що таке? – Мар’яна підняла брови.
– Повечеряти разом – одна справа. Але чому я маю оплачувати вам пакунки з осетриною?
Наталя Трохимівна випросталася.
– Ти рідній сестрі чоловіка й матері шматок м’яса шкодуєш?
– Мамо, та в неї ж премія! – Мар’яна кинула серветку на тарілку. – А трясеться над кожною креветкою.
– Ваша мама пригощає з картки, яку взяла без дозволу! – Яна повернулася до чоловіка. – Германе, скажи їм хоч щось.
Він насупився й нахилився до неї.
– Замовкни зараз же. Мені перед ними соромно за твою жадібність.
– За мою жадібність?
– Так! Мама сказала – беремо з собою, значить, беремо. Денисе, запакуйте все, що жінки просили, і несіть рахунок.
Яна подивилася на нього, але більше нічого не сказала.
За п’ятнадцять хвилин офіціант приніс чотири паперові пакети з контейнерами й поклав перед свекрухою рахунок.
Наталя Трохимівна клацнула застібкою клатча.
– Карткою платимо, молодий чоловіче.
Вона навіть не глянула на суму: приклала картку до термінала й набрала знайомий пінкод. Термінал пискнув.
У кишені піджака Германа завібрував телефон. Він глянув на екран – і усмішка зникла з його обличчя.
– Що за жарти?.. Чому гроші з мого рахунку списалися?
– Як із твого? – розгубилася свекруха. – Я ж її картку брала!
– Свою я забрала назад, – сказала Яна. – А вам у клатч поклала Германову. Поки ви на кухні були.
– Ти що наробила?! – Герман схопився за телефон. – Навіщо?
– Ти ж сам казав: яка різниця, чия картка? У нас усе спільне.
– Майже вся зарплата! – Він висмикнув чек і почав пробігати його очима. – Качка, краби… Осетрина на виніс? Мамо, ви при своєму розумі? Я ці гроші на гуму й страховку відкладав!
За сусіднім столиком обернулися. Свекруха притисла клатч до грудей.
– Геро, ну чого ти кричиш? Ми ж по-сімейному посиділи.
– По-сімейному?! На таку суму?!
– Хто ж знав, що вона картки підмінить! Я думала, ми на її премію гуляємо!
– На мою премію, значить, не шкода? – запитала Яна. – А п’ять хвилин тому ти, Геро, соромив мене за жадібність. Порадуй маму й сестру. Не рахуй дрібниць.
– Мар’яно, віддай пакети! – Герман схопив сестру за рукав. – Денисе, покличте адміністратора. Ми хочемо повернути замовлення з собою!
– Ще чого! – Мар’яна притисла пакети до себе. – Їжу вже приготували й оплатили. І взагалі, ти сам наказав усе запакувати!
– Там осетрини й медальйонів на пів зарплати!
– Сам розбирайся зі своєю дружиною. А мене при людях не ганьби! Мамуль, ходімо.
Вона вирвала рукав і рушила до виходу. Свекруха поспішила за нею.
– Мамо! Мар’яно, стійте!
Та вони не зупинилися. Герман залишився біля столу з чеком у руці.
Наступними вихідними вдарив перший мороз. На дорогах з’явилася ожеледиця, а машину Герман так і не перевзув.
Тепер щоранку він їздив на роботу переповненою маршруткою, а ввечері телефонував матері й сестрі.
– Мам, ну поверніть хоч половину за те, що ви додому забрали.
– Синку, у мене тиск. Ти мені через якісь контейнери здоров’я зіпсуєш!
Мар’яна відповідала ще коротше:
– Ти сам нас частував. От і не скигли.
Наталя Трохимівна тим часом скаржилася родичам, яким скнарою виріс її син.
А Яна купила на свою премію пісочне зимове пальто й теплі чоботи.
А ви б попередили чоловіка про заміну картки чи дозволили йому відчути мамину щедрість на власному гаманці?