— Колю, я не зрозуміла! Ти що з хвірткою зробив?!
Панель пискнула вчетверте й знову засвітилася червоним. Віра поставила на плитку кошики з полуницею та розсадою базиліку.
За парканом її котеджу гриміла музика, димів мангал, а на газоні біля півоній лежали картаті баули й рожева валіза.
Вісім років тому Віра продала батьківську квартиру, додала всі заощадження й збудувала цей будинок. Два роки особисто сварилася з будівельниками через кожну криву плитку.
А три роки тому вийшла за Миколу. Він прийшов до неї зі спінінгом, болотяними чоботами й одним рюкзаком. Останні пів року роботи не мав і користувався додатковою карткою до її рахунку — на продукти й бензин.
Микола нарешті вийшов з-за веранди. У картатих шортах, панамі набік і з шампуром у руці. Підійшов до хвіртки, жуючи редиску, але відчиняти не поспішав.
— Ти чого без дзвінка примчала? Я ж питав уранці, до котрої ти на роботі.
— Раніше відпустили. Відчиняй! Чому мій код не працює?
— Бо я його вчора змінив.
Віра витріщилася на чоловіка.
— Ти навіщо поліз у панель?
— А що такого? Будинок не тільки твій, а й наш.
— Колю, не починай. Відчиняй.
— Спочатку вислухай. Мама з Ксюшею поживуть тут усе літо. На свіжому повітрі.
— Хто поживе?.. Усе літо? Ти мене запитав?
— А чого питати? Ти б одразу почала! Мамі в місті душно, Ксюшу з роботи скоротили, їй відпочити треба. Ми ж сім’я!
На ґанку з’явилася Тамара Прокопівна в халаті з великими соняшниками. Вона обмахувалася журналом і несхвально дивилася на невістку.
— Вірочко, чого кричиш? Сусіди ж чують!
— А ви як сюди потрапили?
— Син запросив. Чи нам тепер у тебе дозволу просити?
На садовій гойдалці потягнулася Оксана, яку всі в родині називали Ксюшею. На її голові був Вірин улюблений солом’яний капелюшок.
— Ксюшо, зніми мій капелюшок.
— Ой, та лежав у передпокої. Мені від сонця треба. Тобі що, шкода?
— Я сказала: зніми.
— Зараз, розбіглася! — Ксюша поправила поля. — До речі, твої кофти я зі спальні в комірчину переклала. І подушку теж, вона жорстка. Мені сарафани треба було десь розкласти.
— Ти зайняла мою спальню? І в моїх речах порпалася?
— А де мені спати? На вулиці?
— Миколо! Відчини хвіртку. Зараз же!
Чоловік упер руки в боки.
— Не відчиню. Я тому код і змінив, що знав: ти прибіжиш і почнеш маму з сестрою шпиняти.
— Я не можу зайти у власний будинок?
— Мамі потрібен спокій, а ти на своїх грядках і порядку схиблена. Сьогодні ночуй у місті. Охолонеш. А наступного тижня приїдеш у суботу. Тільки спочатку подзвони.
Віра навіть не одразу знайшлася, що сказати.
— Ти серйозно?
— Цілком.
— Правильно Коля каже, — підтакнула Тамара Прокопівна. — Чоловік у хаті голова. Їдь, дитинко, ми з дороги втомилися.
Ксюша дістала телефон і заходилася фотографувати себе на тлі півоній. Микола повернувся до мангала.
Віра ще кілька секунд стояла біля хвіртки. Потім мовчки підняла кошики й понесла їх до машини.
За кермом вона міцно вхопилася за кермо. Руки тремтіли.
Минулого тижня Микола зголосився полити півонії, і вона дала йому гостьову картку. Мабуть, тоді він і знайшов інструкцію до панелі.
— Ну ні, Колю. Не дочекаєшся.
Віра дістала телефон. Рік тому майстер під’єднав автоматику воріт до її додатка. Чоловікові вона про це не розповідала — він жодного разу й не поцікавився.
Кілька натискань — гостьову картку видалено, код змінено. Потім Віра відкрила банківський додаток і заблокувала Миколину картку.
Вона вже збиралася відчинити браму, але спинилася й набрала брата.
— Слухай, можеш поміняти код сигналізації в моїй міській квартирі? Так, сьогодні. І Миколі його не давай. Ніколи.
За кілька хвилин Віра натиснула кнопку в додатку. Сталева брама від’їхала вбік.
На веранді вже вечеряли. Побачивши дружину, Микола поперхнувся шашликом.
— Ти як сюди потрапила?!
— Ворота з телефона відчинила. Твою картку від хвіртки я видалила. Банківську теж заблокувала.
— Що?! А на що я машину заправлятиму?
— На свої гроші, Колю.
Вона поставила кошики біля сходів і глянула на всіх трьох.
— У вас п’ятнадцять хвилин. Збирайте речі й виходьте.
— Та як ти смієш?! — Тамара Прокопівна відклала огірок. — Ми до сина в гості приїхали! Тобі шкода, що ми три місяці на травичці посидимо?
— Ви не на травичці сидите. Ви мої речі зі спальні винесли й мене за хвіртку виставили.
Микола підвівся.
— Віро, не перегинай. Я тут паркан фарбував! Мангал купив! Маю право і жити тут, і рідних запрошувати.
— А я маю право зайти додому?
— Не перекручуй!
— Ми нікуди не підемо, — заявила Ксюша. — Я вже дві валізи розібрала. Не потягнуся з ними назад у автобусі!
Тамара Прокопівна раптом схопилася за груди й опустилася на сходинку.
— Ой, довела! У жінки похилого віку зараз напад буде! Та нам їхати нікуди!
— Як це нікуди? — Віра подивилася на неї.
— Я нашу квартиру здала. На все літо.
— Що ви зробили?
— Здала! Люди вже заїхали, з дітьми й собакою. За три місяці наперед заплатили. Нам із Ксюшею тепер під кущем ночувати?
Микола підскочив до матері.
— Я їй слово дав, що вони тут житимуть! І якщо ти зараз виженеш їх, то між нами все скінчено. Я піду з ними й завтра подам на розлучення!
— Отож, — підхопила Ксюша. — Кому ти в сорок сім років потрібна будеш? Сама в котеджі сидітимеш. Не дурій, розблокуй Колі картку та й сідай вечеряти. Ми тобі крильце залишили.
Віра подивилася на чоловіка. На його панаму, на шампур у руці, на матір, яка вже не стогнала, а уважно стежила за невісткою.
Від образи защеміло в грудях. Три роки вона вважала Миколу близькою людиною. А він навіть не бачив нічого страшного в тому, щоб не пустити її додому.
Віра сіла на край лави. Микола посміхнувся.
— Ну от і добре. Проїхали. Ксюхо, додай музику!
Віра підвелася, підійшла до гойдалки й зняла з Ксюшиної голови капелюшок.
— Гей! Ти що робиш?
— Забираю своє.
Вона повернулася до чоловіка.
— То ви квартиру за гроші здали, а жити й харчуватися вирішили за мій рахунок? Навіть не спитавши мене?
— Я тебе попередив про розлучення! — Микола вже не виглядав таким певним. — Двічі повторювати не буду.
— А я тебе й не прошу.
Віра схопила два картаті баули й потягла їх до хвіртки.
— Ти збожеволіла?! — скочила зі сходинки Тамара Прокопівна. — Там мої кофти й ліки!
— То заберіть їх.
Віра винесла баули за хвіртку й повернулася по рожеву валізу.
— Стій! Там косметика! — Ксюша кинулася за нею.
— Віро, припини! — Микола намагався перехопити ручку. — А я що, теж із ними на вулицю маю йти?
— Ти ж сам щойно сказав, що підеш із мамою.
— Я не це мав на увазі!
— А я мала. Іди підтримай маму, ви ж сім’я.
— Та куди ми проти ночі подінемося? — запричитала Тамара Прокопівна, відтягуючи баули подалі від дороги.
— Зніміть дачу. Або базу відпочинку. Гроші за квартиру у вас є.
Віра винесла з ґанку Миколині шорти, вітрівку й сланці та поклала на баули. Один сланець зісковзнув у траву. Микола вискочив за хвіртку, підняв його й обернувся до дружини.
— Віро, ну годі. Хай мама з Ксюшею у твоїй міській квартирі переночують, а ми з тобою тут залишимося. Помиримося.
— Ні.
— Та послухай…
— Брат сьогодні змінить код сигналізації у квартирі. Спінінг і чоботи я тобі завтра відправлю. А зараз відійди, будь ласка. Ворота зачиняються.
— Віро!
Вона натиснула кнопку. Брама зрушила, замок хвіртки пискнув, і Микола залишився надворі — зі сланцем у руці, матір’ю, сестрою та їхніми валізами.
Наступного дня Віра відправила йому спінінг, болотяні чоботи й навіть старий мангал.
Минув місяць. На початку липня вона сиділа на садовій гойдалці з журналом, коли задзвонив телефон. Номер був незнайомий.
— Віро, привіт, це я! — заторохтів Микола. На тлі щось гуркотіло й кричала Тамара Прокопівна. — Ну годі вже дутися. Погарячкував я тоді, з ким не буває!
— Слухаю тебе, — сказала Віра.
— Ми тут пів будинку зняли в якоїсь бабки. Вода в колодязі через дві вулиці, комарі величезні! А мама з Ксюшею гроші від квартирантів уже прогуляли. Сваряться весь час.
— Співчуваю.
— Давай миритися, га? Я хоч сьогодні приїду. Тільки скинь мені код від хвіртки, щоб я під парканом не стирчав.
Віра розсміялася, завершила дзвінок і внесла номер до чорного списку.
Сонце освітлювало півонії. На газоні більше не лежали чужі валізи, а з веранди не гриміла музика. Віра знову розгорнула журнал і злегка відштовхнулася ногою від землі.
А ви стали б слухати виправдання Миколи після такої витівки?