Я стояла посеред передпокою з мокрою ганчіркою в руці, коли двері відчинилися і на порозі з’явилася Раїса Петрівна. За собою вона котила валізу.
— Ой, Любо, посунься, не проїду.
Я відступила. Свекруха затягнула валізу, озирнулася й одразу відсунула до стіни мою тумбочку для взуття.
— Так буде зручніше. Розставили тут усього, пройти ніде. Нічого, тепер я тут хазяйка, наведу лад.
За нею зайшов Кирило. В одній руці — картата сумка, у другій — горщик із фікусом. На мене він не дивився.
А я чомусь подумала, чи прибрала з крісла свою домашню кофту. Так і стояла з тією ганчіркою, поки чоловік не поставив сумку на підлогу.
— Кириле, що відбувається?
— Маминa квартира звільнилася. Їй поки що нікуди. Побуде в нас.
— Як це — звільнилася?
Раїса Петрівна зняла пальто, повісила його на мій гачок і простягнула мені пакет.
— Продала я квартиру, Любо. Сьогодні ключі покупцям віддала. Ось, потримай капці. У машині ще дві сумки.
— Продали? А де ви збираєтеся жити?
— Тут. Кирило не сказав?
Я подивилася на чоловіка. Він поправив фікус у горщику й швидко вийшов по решту речей.
Ми були одружені вісім років. Квартира дісталася мені від бабусі ще до весілля. Коли Кирило переїхав до мене, він приніс дві коробки книжок і сказав:
— Любо, я знаю, що це твій дім. Ніколи не вдаватиму, ніби він мій.
Я тоді обійняла його й відповіла:
— Буде нашим. Просто бережімо його.
Тепер Раїса Петрівна ходила вітальнею, оглядаючи меблі.
— Диван треба повернути. Мені від дверей дує. А цю машинку переставимо на балкон.
Вона показала на бабусину швейну машинку біля вікна.
— Її не чіпайте, — сказала я.
— Чого це?
— Бо я прошу. Бабуся на ній шила, і я досі користуюся.
— Ще подивимось. Утрьох жити — це не ляльки розставляти.
Коли Кирило повернувся з сумками, я покликала його на кухню.
— Ти знав про продаж?
— Знав.
— І про переїзд теж?
Він потер обличчя.
— Ми з мамою давно говорили. Десь місяць.
— Місяць? А мені сказати не можна було?
— Я знав, що ти почнеш хвилюватися.
— Звісно, почала б! У четвер, посеред робочого дня, до мене додому привозять валізи. Як ти хотів, щоб я відреагувала?
— Любо, це ж мама. Не на вулицю ж її виганяти.
За спиною у нас дзенькнув посуд. Раїса Петрівна вже перекладала каструлі.
— Крупи поставлю вище, — повідомила вона. — А то у вас тут усе абияк.
Я відчинила шафку. Мої банки стояли на верхній полиці, до якої я ледве діставала.
— Я так не дістану.
— Станеш на стілець, — відповіла свекруха. — Зате каструлі тепер під рукою.
Каструлі вона поклала під раковину.
Того вечора Раїса Петрівна приготувала вечерю з продуктів, які знайшла в моєму холодильнику. Мій рушник для рук постелила під мокру дошку, а хліб переклала у свій пакет.
— Так він не черствіє. Вчися, поки я поряд.
Я мовчки дістала чистий рушник і повісила на ручку духовки.
Наступного ранку двері спальні відчинилися без стуку.
— Кирилку, де твої сорочки? — Свекруха підійшла до крісла і взялася збирати одяг. — От же ж, усе зім’яте.
Я сіла на ліжку, прикриваючись ковдрою.
— Раїсо Петрівно, будь ласка, стукайте.
— Я швиденько.
— І сорочки залиште. Ми самі розберемося.
— Бачу, як ви розбираєтеся. Потерпи пару місяців, нічого з тобою не станеться.
Коли вона вийшла, я запитала Кирила:
— А гроші від продажу її квартири де?
Він довго вибирав горнятко в шафі.
— На депозиті. Мама не хоче все одразу витрачати.
— Тобто вона заощаджує свої гроші, живучи у мене?
— У нас, Любо. Живучи у нас.
— Рахунки я оплачую. Ремонт зробила зі своїх заощаджень. І ти навіть не запитав, чи я згодна, щоб вона тут жила.
— Ну почалося…
— Ні, Кириле. Почалося вчора, коли ви зайшли сюди з валізами.
До суботи я вже впізнавала свекруху за кожним звуком: вранці шаруділи пакети, вдень грюкали балконні двері, а ввечері телевізор перекрикував наші розмови.
Якось я почула, як вона говорить телефоном:
— Ні, кімнату поки не шукаю. Навіщо чужим людям гроші віддавати? Я краще дітям допоможу своєю присутністю.
Того ж дня я знайшла свої банки для круп у тазу на кухонній підлозі. Поруч лежав рушник, у який був загорнутий використаний пакетик чаю.
— Раїсо Петрівно, навіщо ви його сюди поклали?
— Щоб стіл не забруднити.
— А рушник?
— Ой, відпереш. Ти ж усе одно машинку майже порожньою ганяєш.
Вона взяла з моєї тарілки бутерброд, відкусила й поклала назад.
— Сир прісний. Кирилові такий не купуй.
Я подивилася на бутерброд.
— Ви могли хоча б запитати.
— Та я ж тільки спробувала. Любо, не починай із самого ранку.
Я викинула бутерброд і взялася мити тарілку. Руки тремтіли, а я все терла чисту тарілку губкою.
У неділю приїхала моя донька Даринка. Вона навчалася в іншому місті й двічі на місяць поверталася додому, у свою маленьку кімнату.
Свекруха зустріла її в коридорі, у моєму фартусі.
— Проходь, госте. Тільки речі одразу прибирай, у мене тут тепер порядок.
Даринка зупинилася біля двох валіз, що стояли під дверима її кімнати.
— Мамо, а це що?
— Кирилова мама поки поживе в нас.
— Не «поки», — поправила Раїса Петрівна. — Сім’я має бути разом. А ти вже доросла, можеш у подружки зупинитися.
— Навіщо мені у подружки? — Даринка перевела погляд на мене. — Мамо?
— Я цю кімнату собі пригледіла, — продовжила свекруха. — Тут сонця менше, мені краще буде.
Даринка обернулася до Кирила. Він вісім років називав її донечкою. Тепер лише ледь помітно похитав головою, мовляв, не сперечайся.
— Зрозуміло, — тихо сказала вона. — Тоді я поїду вечірнім автобусом.
— Нікуди ти не поїдеш, — відповіла я. — Це твоя кімната.
— Любо, не влаштовуй виставу, — скривився Кирило. — Мама просто запропонувала.
— Запропонувала забрати мою кімнату? — перепитала Даринка.
— Ніхто в тебе нічого не забирає…
У цей момент Раїса Петрівна вже знімала з полиці Даринчині книги й складала їх на підлозі.
Я підійшла і забрала в неї книжку.
— Поставте все назад.
— Зі мною так не розмовляй. Син сказав, що я можу влаштовуватися.
— Мої книги не чіпайте, будь ласка, — сказала Даринка.
— Кириле, ну скажи їм! Ти тут господар чи просто квартирант?
Чоловік стояв біля вікна. Я чекала, що він хоча б подивиться на Даринку, але він відвернувся.
— Кириле? — покликала я.
— Давайте потім поговоримо, — пробурмотів він.
Даринка забрала книжки зі стопки й поставила на полицю. Раїса Петрівна вийшла з кімнати, буркнувши:
— Ще й винна залишилася.
Увечері донька шукала житло для однокурсниці. Раптом покликала мене:
— Мамо, підійди. Тобі це нічого не нагадує?
На екрані була однокімнатна квартира на вулиці Озерній. Біля стіни стояла знайома книжкова шафа.
— Кирило ж сказав, що віддав її другові на дачу, — промовила я.
Даринка перегорнула фотографію.
— А це не наша стара мікрохвильовка?
На наступному знімку я побачила плед, який Раїса Петрівна подарувала синові. Номер в оголошенні належав Кирилові.
— Може, він комусь допомагає здавати? — невпевнено спитала Даринка.
Я згадала квитанцію, яку пів року тому знайшла в кишені його куртки. Та сама адреса, Озерна. Я тоді показала її Кирилові.
— А це що?
— Колезі з електрикою допомагав, — відповів він.
Я помітила, що на квитанції був його особистий рахунок, але більше не питала. Поклала папірець у шухляду з нитками й сама собі сказала, що потім розберуся.
— Зараз, — сказала я Даринці й пішла по ту квитанцію.
Наступного дня я поїхала на Озерну. Консьєржка впізнала прізвище Кирила.
— Ви до мешканців? Вони тиждень тому з’їхали.
— Квартира зараз порожня?
— Так. Ваш чоловік учора ключі забирав.
Увечері Кирило знову заговорив про Даринчину кімнату.
— Мамі там буде зручніше. Даринка ж усе одно приїжджає нечасто.
— А квартира на Озерній твоїй мамі не підійде?
Він завмер біля відчиненого холодильника.
— Яка квартира?
— Та, яку ти здавав за тридцять дві тисячі на місяць. Зараз вона порожня.
Раїса Петрівна перестала розмішувати чай. Вони переглянулися.
— Ти теж знала? — запитала я її.
— А що такого? — першою оговталася свекруха. — Його квартира.
Кирило зачинив холодильник і сів.
— Я збирався тобі розповісти.
— Коли? Після того, як твоя мама забере кімнату Даринки?
— Я купив квартиру на гроші від продажу батькового гаража. І свої заощадження додав. Я маю право нею розпоряджатися.
— Маєш. Але ти два роки казав, що всі зайві гроші йдуть на наш ремонт. Просив мене платити за відпустки, за меблі…
— Ну не тільки ж ти платила.
— Я не про кожну копійку питаю! Навіщо ти брехав?
— Не рахуй гроші чоловіка, Любо, — втрутилася Раїса Петрівна. — У чоловіка має бути заначка.
— А ваша квартира? Ви її навіщо продали?
— Кирилко запропонував гроші теж пустити в справу. Скоро купимо житло побільше.
— Для кого купимо?
— Для нас, — сказав Кирило. — Продамо твою квартиру, додамо мамині гроші…
— Мою квартиру?
— Любо, ну вислухай. Буде просторо, мамі окрема кімната…
— А квартиру на Озерній ти теж продаси?
Він помовчав.
— Навіщо? Її можна буде й далі здавати.
Я подивилася на нього, потім на свекруху.
— Ви вже все вирішили. Мою квартиру продати, вашу залишити. І тільки мені сказати забули.
— Ми хотіли як краще, — озвалася Раїса Петрівна.
— Для кого?
Вона нічого не відповіла.
Я прибрала зі столу чашку, пішла до спальні й дістала зі шухляди квитанцію. Потім зателефонувала в таксі.
— Машину до під’їзду, будь ласка. Пасажир із трьома великими валізами та кімнатною рослиною.
Раїса Петрівна зайшла за мною.
— Це ти кому машину викликаєш?
— Вам.
— Куди ж я поїду серед ночі?
Я назвала адресу на Озерній.
Кирило схопився зі стільця.
— Любо, відміни! Там навіть постільної білизни немає.
— У твоєї мами два комплекти у валізі. Я бачила, коли вона звільняла шафу Даринки.
— Ти не можеш виставити мою матір!
— З твоєї квартири не можу. Тому й відправляю її туди.
— Кириле, скажи їй, хто тут господар! — вигукнула свекруха.
Я дістала свідоцтво про право власності й поклала перед чоловіком.
— Господиня тут я. Ви обоє сьогодні допомогли мені про це згадати.
Кирило подивився на документ і відвів очі.
Таксі приїхало за кілька хвилин. Я винесла валізи на майданчик, повернула свекрусі фікус і зняла з вішалки її пальто.
— Я туди не поїду, Кириле, — сказала вона майже зі сльозами. — Будинок новий, я там нікого не знаю.
— Тоді зніміть собі кімнату, — відповіла я. — Гроші у вас є.
— Ось яка подяка! Я ж до вас із добром приїхала!
— Ви приїхали розподіляти кімнати й переставляти наші речі. Навіть не запитали, чи ми вам раді.
На майданчику вона спробувала вручити Кирилові картату сумку. Він узяв фікус, а сумка так і залишилася в кутку.
Перед тим як піти за матір’ю, Кирило зупинився.
— Я можу завтра прийти? Нам треба поговорити.
— Поговорити можеш. А повертатися жити поки не треба.
Тієї ночі ми з Даринкою поставили книжки назад на полицю.
— Мам, ти як? — запитала вона.
— Не знаю. Злюся. І соромно, що ти все це побачила.
— Мені не соромно. Тільки… я правда подумала, що більше не можу тут залишатися.
Я обійняла її.
— Можеш. Завжди можеш.
Потім я зняла серветку зі швейної машинки й протерла корпус. У коробочці знайшлася синя котушка ниток. Бабуся такими штопала мої шкільні сукні.
— Вона ще шиє? — запитала Даринка.
— Звісно. Хочеш, покажу?
— Тільки не сьогодні. Сьогодні я хочу чаю.
Вона принесла чистий рушник і повісила його на звичне місце.
Наступного дня Кирило прийшов сам.
— Я думав усю ніч, — сказав він. — Можу продати квартиру на Озерній. Покладемо гроші на спільний рахунок.
Раніше я, можливо, погодилася б, аби тільки повернути звичне життя. Але саме в тому житті чоловік місяць готував переїзд матері й не сказав мені ані слова.
— Не продавай, — відповіла я. — Живи там. Гроші мені від тебе не потрібні.
— Любо, я ж намагаюся все виправити.
— Продажем квартири? А що робити з тим, що ти мені брехав?
— Я не знав, як сказати.
— А маму з валізами привести знав як?
Він опустив голову.
— Я був неправий.
— Мені треба час, Кириле. І я не знаю, чи зможу тобі знову повірити.
Він мовчки зібрав частину речей, забрав зарядний пристрій і поклав ключ від моєї квартири на тумбочку. Я навіть не встигла попросити.
Раїса Петрівна оселилася на Озерній. Невдовзі знайшла найближчий магазин, розібралася з транспортом і вже не говорила, що квартира їй зовсім не до душі. Гроші від продажу свого житла вона зберегла, а Кирило більше не просив мене «покрити мамині витрати».
Ми не розлучилися. Але й не помирилися так, ніби нічого не сталося.
Тепер Кирило приходить по суботах, приносить пакети продуктів і відповідає на мої запитання. Навіть на ті, від яких йому незручно.
— Ти тоді справді збирався мені розповісти? — якось запитала я.
Він довго мовчав.
— Не знаю. Мабуть, сподівався, що якось обійдеться.
— А я сподівалася, що ти мене поважаєш.
— Я розумію, чому ти мені не віриш.
Я поки не даю йому обіцянок. Повернути все, як було раніше, не хочу. Надто дорого мені обійшлося те «раніше».
Днями ми з Даринкою пересунули диван, щоб біля вікна стало більше простору.
— Так добре? — запитала вона.
— Ще трохи ліворуч.
— А якщо комусь дутиме від дверей?
Ми переглянулися й засміялися.
Я дістала нові лляні фіранки й підшила їх на бабусиній машинці. А картату сумку, яку свекруха залишила на майданчику, віднесла в комору й зачинила двері.
У квартирі знову було тихо й затишно. Ми з Даринкою самі вирішували, де стоятимуть наші речі й кого запросити в гості.
А ви як гадаєте: чи варто давати чоловікові другий шанс після такої таємниці та брехні?