— А гроші від продажу квартири де? — запитала я у Кирила. — На депозиті. Мама не хоче все одразу витрачати.— Отже, вона заощаджує гроші, живучи у мене? — У нас, Любо. Живучи у нас.

Я стояла посеред передпокою з мокрою ганчіркою в руці, коли двері відчинилися і на порозі з’явилася Раїса Петрівна. За собою вона котила валізу.

— Ой, Любо, посунься, не проїду.

Я відступила. Свекруха затягнула валізу, озирнулася й одразу відсунула до стіни мою тумбочку для взуття.

— Так буде зручніше. Розставили тут усього, пройти ніде. Нічого, тепер я тут хазяйка, наведу лад.

За нею зайшов Кирило. В одній руці — картата сумка, у другій — горщик із фікусом. На мене він не дивився.

А я чомусь подумала, чи прибрала з крісла свою домашню кофту. Так і стояла з тією ганчіркою, поки чоловік не поставив сумку на підлогу.

— Кириле, що відбувається?

— Маминa квартира звільнилася. Їй поки що нікуди. Побуде в нас.

— Як це — звільнилася?

Раїса Петрівна зняла пальто, повісила його на мій гачок і простягнула мені пакет.

— Продала я квартиру, Любо. Сьогодні ключі покупцям віддала. Ось, потримай капці. У машині ще дві сумки.

— Продали? А де ви збираєтеся жити?

— Тут. Кирило не сказав?

Я подивилася на чоловіка. Він поправив фікус у горщику й швидко вийшов по решту речей.

Ми були одружені вісім років. Квартира дісталася мені від бабусі ще до весілля. Коли Кирило переїхав до мене, він приніс дві коробки книжок і сказав:

— Любо, я знаю, що це твій дім. Ніколи не вдаватиму, ніби він мій.

Я тоді обійняла його й відповіла:

— Буде нашим. Просто бережімо його.

Тепер Раїса Петрівна ходила вітальнею, оглядаючи меблі.

— Диван треба повернути. Мені від дверей дує. А цю машинку переставимо на балкон.

Вона показала на бабусину швейну машинку біля вікна.

— Її не чіпайте, — сказала я.

— Чого це?

— Бо я прошу. Бабуся на ній шила, і я досі користуюся.

— Ще подивимось. Утрьох жити — це не ляльки розставляти.

Коли Кирило повернувся з сумками, я покликала його на кухню.

— Ти знав про продаж?

— Знав.

— І про переїзд теж?

Він потер обличчя.

— Ми з мамою давно говорили. Десь місяць.

— Місяць? А мені сказати не можна було?

— Я знав, що ти почнеш хвилюватися.

— Звісно, почала б! У четвер, посеред робочого дня, до мене додому привозять валізи. Як ти хотів, щоб я відреагувала?

— Любо, це ж мама. Не на вулицю ж її виганяти.

За спиною у нас дзенькнув посуд. Раїса Петрівна вже перекладала каструлі.

— Крупи поставлю вище, — повідомила вона. — А то у вас тут усе абияк.

Я відчинила шафку. Мої банки стояли на верхній полиці, до якої я ледве діставала.

— Я так не дістану.

— Станеш на стілець, — відповіла свекруха. — Зате каструлі тепер під рукою.

Каструлі вона поклала під раковину.

Того вечора Раїса Петрівна приготувала вечерю з продуктів, які знайшла в моєму холодильнику. Мій рушник для рук постелила під мокру дошку, а хліб переклала у свій пакет.

— Так він не черствіє. Вчися, поки я поряд.

Я мовчки дістала чистий рушник і повісила на ручку духовки.

Наступного ранку двері спальні відчинилися без стуку.

— Кирилку, де твої сорочки? — Свекруха підійшла до крісла і взялася збирати одяг. — От же ж, усе зім’яте.

Я сіла на ліжку, прикриваючись ковдрою.

— Раїсо Петрівно, будь ласка, стукайте.

— Я швиденько.

— І сорочки залиште. Ми самі розберемося.

— Бачу, як ви розбираєтеся. Потерпи пару місяців, нічого з тобою не станеться.

Коли вона вийшла, я запитала Кирила:

— А гроші від продажу її квартири де?

Він довго вибирав горнятко в шафі.

— На депозиті. Мама не хоче все одразу витрачати.

— Тобто вона заощаджує свої гроші, живучи у мене?

— У нас, Любо. Живучи у нас.

— Рахунки я оплачую. Ремонт зробила зі своїх заощаджень. І ти навіть не запитав, чи я згодна, щоб вона тут жила.

— Ну почалося…

— Ні, Кириле. Почалося вчора, коли ви зайшли сюди з валізами.

До суботи я вже впізнавала свекруху за кожним звуком: вранці шаруділи пакети, вдень грюкали балконні двері, а ввечері телевізор перекрикував наші розмови.

Якось я почула, як вона говорить телефоном:

— Ні, кімнату поки не шукаю. Навіщо чужим людям гроші віддавати? Я краще дітям допоможу своєю присутністю.

Того ж дня я знайшла свої банки для круп у тазу на кухонній підлозі. Поруч лежав рушник, у який був загорнутий використаний пакетик чаю.

— Раїсо Петрівно, навіщо ви його сюди поклали?

— Щоб стіл не забруднити.

— А рушник?

— Ой, відпереш. Ти ж усе одно машинку майже порожньою ганяєш.

Вона взяла з моєї тарілки бутерброд, відкусила й поклала назад.

— Сир прісний. Кирилові такий не купуй.

Я подивилася на бутерброд.

— Ви могли хоча б запитати.

— Та я ж тільки спробувала. Любо, не починай із самого ранку.

Я викинула бутерброд і взялася мити тарілку. Руки тремтіли, а я все терла чисту тарілку губкою.

У неділю приїхала моя донька Даринка. Вона навчалася в іншому місті й двічі на місяць поверталася додому, у свою маленьку кімнату.

Свекруха зустріла її в коридорі, у моєму фартусі.

— Проходь, госте. Тільки речі одразу прибирай, у мене тут тепер порядок.

Даринка зупинилася біля двох валіз, що стояли під дверима її кімнати.

— Мамо, а це що?

— Кирилова мама поки поживе в нас.

— Не «поки», — поправила Раїса Петрівна. — Сім’я має бути разом. А ти вже доросла, можеш у подружки зупинитися.

— Навіщо мені у подружки? — Даринка перевела погляд на мене. — Мамо?

— Я цю кімнату собі пригледіла, — продовжила свекруха. — Тут сонця менше, мені краще буде.

Даринка обернулася до Кирила. Він вісім років називав її донечкою. Тепер лише ледь помітно похитав головою, мовляв, не сперечайся.

— Зрозуміло, — тихо сказала вона. — Тоді я поїду вечірнім автобусом.

— Нікуди ти не поїдеш, — відповіла я. — Це твоя кімната.

— Любо, не влаштовуй виставу, — скривився Кирило. — Мама просто запропонувала.

— Запропонувала забрати мою кімнату? — перепитала Даринка.

— Ніхто в тебе нічого не забирає…

У цей момент Раїса Петрівна вже знімала з полиці Даринчині книги й складала їх на підлозі.

Я підійшла і забрала в неї книжку.

— Поставте все назад.

— Зі мною так не розмовляй. Син сказав, що я можу влаштовуватися.

— Мої книги не чіпайте, будь ласка, — сказала Даринка.

— Кириле, ну скажи їм! Ти тут господар чи просто квартирант?

Чоловік стояв біля вікна. Я чекала, що він хоча б подивиться на Даринку, але він відвернувся.

— Кириле? — покликала я.

— Давайте потім поговоримо, — пробурмотів він.

Даринка забрала книжки зі стопки й поставила на полицю. Раїса Петрівна вийшла з кімнати, буркнувши:

— Ще й винна залишилася.

Увечері донька шукала житло для однокурсниці. Раптом покликала мене:

— Мамо, підійди. Тобі це нічого не нагадує?

На екрані була однокімнатна квартира на вулиці Озерній. Біля стіни стояла знайома книжкова шафа.

— Кирило ж сказав, що віддав її другові на дачу, — промовила я.

Даринка перегорнула фотографію.

— А це не наша стара мікрохвильовка?

На наступному знімку я побачила плед, який Раїса Петрівна подарувала синові. Номер в оголошенні належав Кирилові.

— Може, він комусь допомагає здавати? — невпевнено спитала Даринка.

Я згадала квитанцію, яку пів року тому знайшла в кишені його куртки. Та сама адреса, Озерна. Я тоді показала її Кирилові.

— А це що?

— Колезі з електрикою допомагав, — відповів він.

Я помітила, що на квитанції був його особистий рахунок, але більше не питала. Поклала папірець у шухляду з нитками й сама собі сказала, що потім розберуся.

— Зараз, — сказала я Даринці й пішла по ту квитанцію.

Наступного дня я поїхала на Озерну. Консьєржка впізнала прізвище Кирила.

— Ви до мешканців? Вони тиждень тому з’їхали.

— Квартира зараз порожня?

— Так. Ваш чоловік учора ключі забирав.

Увечері Кирило знову заговорив про Даринчину кімнату.

— Мамі там буде зручніше. Даринка ж усе одно приїжджає нечасто.

— А квартира на Озерній твоїй мамі не підійде?

Він завмер біля відчиненого холодильника.

— Яка квартира?

— Та, яку ти здавав за тридцять дві тисячі на місяць. Зараз вона порожня.

Раїса Петрівна перестала розмішувати чай. Вони переглянулися.

— Ти теж знала? — запитала я її.

— А що такого? — першою оговталася свекруха. — Його квартира.

Кирило зачинив холодильник і сів.

— Я збирався тобі розповісти.

— Коли? Після того, як твоя мама забере кімнату Даринки?

— Я купив квартиру на гроші від продажу батькового гаража. І свої заощадження додав. Я маю право нею розпоряджатися.

— Маєш. Але ти два роки казав, що всі зайві гроші йдуть на наш ремонт. Просив мене платити за відпустки, за меблі…

— Ну не тільки ж ти платила.

— Я не про кожну копійку питаю! Навіщо ти брехав?

— Не рахуй гроші чоловіка, Любо, — втрутилася Раїса Петрівна. — У чоловіка має бути заначка.

— А ваша квартира? Ви її навіщо продали?

— Кирилко запропонував гроші теж пустити в справу. Скоро купимо житло побільше.

— Для кого купимо?

— Для нас, — сказав Кирило. — Продамо твою квартиру, додамо мамині гроші…

— Мою квартиру?

— Любо, ну вислухай. Буде просторо, мамі окрема кімната…

— А квартиру на Озерній ти теж продаси?

Він помовчав.

— Навіщо? Її можна буде й далі здавати.

Я подивилася на нього, потім на свекруху.

— Ви вже все вирішили. Мою квартиру продати, вашу залишити. І тільки мені сказати забули.

— Ми хотіли як краще, — озвалася Раїса Петрівна.

— Для кого?

Вона нічого не відповіла.

Я прибрала зі столу чашку, пішла до спальні й дістала зі шухляди квитанцію. Потім зателефонувала в таксі.

— Машину до під’їзду, будь ласка. Пасажир із трьома великими валізами та кімнатною рослиною.

Раїса Петрівна зайшла за мною.

— Це ти кому машину викликаєш?

— Вам.

— Куди ж я поїду серед ночі?

Я назвала адресу на Озерній.

Кирило схопився зі стільця.

— Любо, відміни! Там навіть постільної білизни немає.

— У твоєї мами два комплекти у валізі. Я бачила, коли вона звільняла шафу Даринки.

— Ти не можеш виставити мою матір!

— З твоєї квартири не можу. Тому й відправляю її туди.

— Кириле, скажи їй, хто тут господар! — вигукнула свекруха.

Я дістала свідоцтво про право власності й поклала перед чоловіком.

— Господиня тут я. Ви обоє сьогодні допомогли мені про це згадати.

Кирило подивився на документ і відвів очі.

Таксі приїхало за кілька хвилин. Я винесла валізи на майданчик, повернула свекрусі фікус і зняла з вішалки її пальто.

— Я туди не поїду, Кириле, — сказала вона майже зі сльозами. — Будинок новий, я там нікого не знаю.

— Тоді зніміть собі кімнату, — відповіла я. — Гроші у вас є.

— Ось яка подяка! Я ж до вас із добром приїхала!

— Ви приїхали розподіляти кімнати й переставляти наші речі. Навіть не запитали, чи ми вам раді.

На майданчику вона спробувала вручити Кирилові картату сумку. Він узяв фікус, а сумка так і залишилася в кутку.

Перед тим як піти за матір’ю, Кирило зупинився.

— Я можу завтра прийти? Нам треба поговорити.

— Поговорити можеш. А повертатися жити поки не треба.

Тієї ночі ми з Даринкою поставили книжки назад на полицю.

— Мам, ти як? — запитала вона.

— Не знаю. Злюся. І соромно, що ти все це побачила.

— Мені не соромно. Тільки… я правда подумала, що більше не можу тут залишатися.

Я обійняла її.

— Можеш. Завжди можеш.

Потім я зняла серветку зі швейної машинки й протерла корпус. У коробочці знайшлася синя котушка ниток. Бабуся такими штопала мої шкільні сукні.

— Вона ще шиє? — запитала Даринка.

— Звісно. Хочеш, покажу?

— Тільки не сьогодні. Сьогодні я хочу чаю.

Вона принесла чистий рушник і повісила його на звичне місце.

Наступного дня Кирило прийшов сам.

— Я думав усю ніч, — сказав він. — Можу продати квартиру на Озерній. Покладемо гроші на спільний рахунок.

Раніше я, можливо, погодилася б, аби тільки повернути звичне життя. Але саме в тому житті чоловік місяць готував переїзд матері й не сказав мені ані слова.

— Не продавай, — відповіла я. — Живи там. Гроші мені від тебе не потрібні.

— Любо, я ж намагаюся все виправити.

— Продажем квартири? А що робити з тим, що ти мені брехав?

— Я не знав, як сказати.

— А маму з валізами привести знав як?

Він опустив голову.

— Я був неправий.

— Мені треба час, Кириле. І я не знаю, чи зможу тобі знову повірити.

Він мовчки зібрав частину речей, забрав зарядний пристрій і поклав ключ від моєї квартири на тумбочку. Я навіть не встигла попросити.

Раїса Петрівна оселилася на Озерній. Невдовзі знайшла найближчий магазин, розібралася з транспортом і вже не говорила, що квартира їй зовсім не до душі. Гроші від продажу свого житла вона зберегла, а Кирило більше не просив мене «покрити мамині витрати».

Ми не розлучилися. Але й не помирилися так, ніби нічого не сталося.

Тепер Кирило приходить по суботах, приносить пакети продуктів і відповідає на мої запитання. Навіть на ті, від яких йому незручно.

— Ти тоді справді збирався мені розповісти? — якось запитала я.

Він довго мовчав.

— Не знаю. Мабуть, сподівався, що якось обійдеться.

— А я сподівалася, що ти мене поважаєш.

— Я розумію, чому ти мені не віриш.

Я поки не даю йому обіцянок. Повернути все, як було раніше, не хочу. Надто дорого мені обійшлося те «раніше».

Днями ми з Даринкою пересунули диван, щоб біля вікна стало більше простору.

— Так добре? — запитала вона.

— Ще трохи ліворуч.

— А якщо комусь дутиме від дверей?

Ми переглянулися й засміялися.

Я дістала нові лляні фіранки й підшила їх на бабусиній машинці. А картату сумку, яку свекруха залишила на майданчику, віднесла в комору й зачинила двері.

У квартирі знову було тихо й затишно. Ми з Даринкою самі вирішували, де стоятимуть наші речі й кого запросити в гості.

А ви як гадаєте: чи варто давати чоловікові другий шанс після такої таємниці та брехні?

Залишити коментар