Оксана вибирала між двома фотографіями зали, коли Павло посунув до неї ноутбук.
— Оцей варіант кращий. Столи не впритул, і ніхто повз нас не ходитиме.
— Мені теж подобається. Дивись, біля вікна як гарно. Завтра внесу передоплату?
— Внось. У тебе все-таки ювілей. Роби так, як хочеться.
Оксана ще раз подивилася на фотографію. О восьмій у сусідній частині зали мала початися жива музика. Спочатку можна буде спокійно поговорити, а потім, якщо захочеться, потанцювати.
Своє п’ятдесятиріччя вона вперше чекала без тривоги.
Зазвичай підготовка починалася із записок на холодильнику: купити м’ясо, замовити торт, дістати скатертину. Потім Оксана згадувала, кому не можна гострого, хто не їсть риби і що поставити на стіл, поки готується гаряче.
Павло допомагав: привозив продукти, розкладав стіл, виносив сміття. Але на кухні господарювала Оксана.
Минулого дня народження вона нарешті сіла за стіл, коли сестра вже збиралася додому.
— Ти хоч поїла? — запитала тоді Віра.
— Та я куштувала, поки готувала.
Віра мовчки посунула до неї тарілку.
Тепер Оксана вирішила все влаштувати інакше. Пів року відкладала гроші, обрала ресторан, порахувала витрати. У списку було дванадцятеро людей разом із ними: найближчі родичі та дві давні подруги.
За тиждень до ювілею зателефонувала свекруха.
— Оксано, у тебе в суботу о котрій збиратися?
— До шостої, Людмило Петрівно. Я вам адресу надсилала.
— Павло сказав, у ресторані будете. Я думала, ви ще передумаєте.
— Ні, вже все замовлено.
— Далеко ви обрали.
— Павло за вами заїде. І назад відвезе.
Людмила Петрівна помовчала.
— А годуватимуть там чим?
Оксана відкрила меню на телефоні й назвала кілька страв.
— Ой, зараз скрізь якусь нісенітницю вигадують. Просто картоплю з м’ясом уже не можна?
— Можна. Я вам окремо замовлю, без соусу.
— А музика буде?
— Після восьмої, в іншій частині зали.
— От тільки почнеш розмовляти, а вони вже заграють. Вдома було б зручніше.
— Можливо, комусь і зручніше. Але я цього року хочу в ресторані.
— Вдома й місця більше. Ваш стіл розкладається?
— Розкладається. Але в ресторані нам вистачить місця.
— А чому ти сказала Павлові, що вас дванадцятеро? Я ж Тамарі сказала. Вона з Віктором приїде.
Оксана відвела телефон від вуха, ніби не розчула.
— Перепрошую… Ви їх запросили?
— Звісно. Тамара ще спитала, що тобі подарувати.
— Але я їх не запрошувала.
— Тепер запросиш. Не чужі ж люди.
Тамара була сестрою свекрухи. Вони час від часу зустрічалися влітку, вітали одна одну телефоном, але близькими не були.
— Людмило Петрівно, у мене замовлено дванадцять місць. І гроші я розрахувала на дванадцятьох.
— Ой, не починай. Попросиш ще два стільці.
— Справа не в стільцях! Я не планувала змінювати список.
— А Віра твоя буде?
— Буде.
— І Світлана?
— Так.
— Значить, подругам місце знайшлося.
— Це мої подруги. Я хочу бачити їх на своєму ювілеї.
— А я хочу бачити свою сестру. Зробіть удома, і питання вирішено. Для двох родичів тарілки знайдуться.
Оксана стиснула телефон.
— Вдома я святкувати не буду.
— Ми допоможемо. Я салат принесу.
Оксана вже мало не відповіла звичне: «Добре, давайте подумаємо». А потім уявила, як дзвонить у ресторан, скасовує замовлення, складає новий список продуктів.
— Дякую, але я не хочу готувати на свій ювілей.
— Наче тебе хтось примушує! Просто зібралися б по-сімейному. Влаштуєш нормально — тоді й прийдемо.
— Не подобається — не приходьте.
— Що?
— Я вас запросила. Павло за вами заїде, страву ми підберемо. Але святкуватимемо в ресторані. Я вже все вирішила.
— От як? Добре, я тебе почула.
Свекруха поклала слухавку першою.
Оксана ще трохи посиділа над відкритим блокнотом. Потім дописала: «Уточнити страву для Людмили Петрівни» — і закрила його.
За двадцять хвилин зателефонував Павло.
— Що у вас із мамою сталося?
— Вона вже розповіла?
— Каже, ти веліла їй не приходити.
— Я сказала, що вона може не приходити, якщо їй не підходить ресторан.
— Ну навіщо так різко?
— А вона розповіла, що запросила Тамару з Віктором на мій день народження?
— Розповіла. Оксано, ну це ж двоє людей, не двадцять.
— Ми з тобою список разом складали. Пам’ятаєш?
— Пам’ятаю. І що?
— То чому ми зараз говоримо тільки про те, як я відповіла? Чому не про те, що твоя мама запросила гостей, навіть не спитавши мене?
Павло замовк.
— Давай увечері поговоримо, — нарешті сказав він.
До його повернення Оксана приготувала вечерю, відповіла Вірі, яка надіслала фотографію сукні. Кілька разів відкривала листування зі свекрухою: хотілося пояснити все ще раз, спокійніше. Та щоразу закривала. Вона вже пояснила, чого хоче.
Після вечері Павло відсунув тарілку.
— Мама засмутилася. Їй здалося, що ти вважаєш її зайвою.
— Зайвою? Я ж із нею і дорогу обговорила, і меню!
— Я розумію. Але останню фразу можна було не казати.
— А їй можна було не запрошувати людей на моє свято?
— Може, відзначимо вдома? Щоб ніхто не ображався. А потім удвох сходимо в ресторан.
Оксана подивилася на нього.
— Ти ж сам вибрав зал.
— Мені він подобається.
— Тоді навіщо скасовувати?
— Бо тепер через це неприємність.
— Не через ресторан, Павле. А через те, що я не погодилася все переробити, як хоче твоя мама.
— Я намагаюся знайти варіант, який усіх влаштує.
— Усіх? А мене ти запитав? Мене влаштовує те, що ми вже замовили. Я внесла передоплату, погодила меню. Я не хочу нічого скасовувати.
Павло відніс посуд до раковини.
— Я допоможу, — сказав він, повернувшись.
— Як саме?
— Продукти куплю. Стіл розкладу. Після гостей приберу.
— А їжу хто приготує?
— Мама щось принесе. М’ясо запечемо, салати зробимо.
— Хто зробить?
Він не відповів.
— Я не чіпляюся, — тихіше сказала Оксана. — Ти пропонуєш відмовитися від свята, яке вже організоване. Я хочу знати, як ти уявляєш інше.
— Разом усе зробимо.
— У суботу вранці я записана в перукарню. Потім хочу спокійно зібратися. Готувати на чотирнадцятьох я не буду.
— Можна напередодні.
— У п’ятницю я працюю.
Павло провів долонею по спинці стільця.
— Ти вже все вирішила.
— Так. Ми разом усе вирішили. Чи ти забув?
Він хотів щось сказати, але Оксана випередила його:
— Пам’ятаєш мій минулий день народження?
— Звісно. Добре посиділи.
— Ти добре посидів. А я тричі гріла гаряче, потім шукала контейнери, щоб твоїй мамі з собою покласти. Я з Вірою навіть поговорити не встигла.
— Я не знав, що тобі не сподобалося.
— Я сказала тобі наступного дня. Просто ти не почув.
Павло опустив очі. Він згадав ту розмову: тоді запропонував наступного разу замовити готову їжу, але вони швидко повернулися до прибирання.
— Я думав, удома простіше, — сказав він. — Тільки не подумав, кому саме буде важче.
Оксана мовчала.
— Гаразд. Ресторан не скасовуємо.
— Мені важливо, щоб ти не пропонував мою роботу в обмін на мамин гарний настрій.
— Я зрозумів. Сам із нею поговорю.
Він дістав телефон, а Оксана пішла в кімнату. Звідти вона все одно чула окремі фрази:
— Мамо, ресторан залишається… Ні, Оксана тебе запрошує… Заїду, як домовилися.
Потім Павло довго мовчав.
— Тамарі тобі доведеться зателефонувати самій. Ти ж її покликала, не спитавши нас.
Коли він повернувся, вигляд у нього був невеселий.
— Сказала, що більше не втручатиметься.
— Я не просила її зовсім не брати участі. Тамару попередить?
— Обіцяла.
Наступного дня зателефонувала сама Тамара.
— Оксаночко, Люда поквапилася із запрошенням. Ми все зрозуміли, не хвилюйся.
— Тамаро Сергіївно, вибачте, будь ласка. Я не знала, що вас уже покликали.
— Та нічого. Ми ще здивувалися, чому запрошення через Люду. Гарно вам відсвяткувати.
Після дзвінка Оксана посиділа з телефоном у руках. Тамара з Віктором зовсім не вимагали потрапити на її ювілей. Вони спокійно прийняли пояснення.
Людмила Петрівна не дзвонила до четверга. Коли нарешті зателефонувала, Павло відповів при дружині.
— Заїду на початку шостої… Так, встигнемо. Одна будеш?
Він трохи послухав.
— Добре. Оксана поруч. Передати слухавку?
Свекруха погодилася.
— Оксано, Павло сказав, ти для мене страву окремо замовиш.
— Так, Людмило Петрівно. Індичка з картопляним пюре підійде?
— Підійде. Тільки без тих добавок зверху.
— Я попереджу.
— І місце мені не біля стовпчика.
— Уточню, де краще сісти.
— Добре. До суботи.
Вибачень не було. Оксана й не стала їх чекати.
У суботу вона прокинулася раніше за будильник. Кілька хвилин лежала й пригадувала, що треба дістати з холодильника. А потім усміхнулася: нічого не треба.
На кухні Павло готував сніданок.
— Ти на десяту записана?
— Так.
— Я тебе відвезу. Потім заберу торт.
Після перукарні Оксана повернулася додому, одягла нову сукню й довго вибирала сережки. Ніхто не питав, куди поставити пакети. У духовці нічого не підгорало.
За чверть до шостої вона вже сиділа в ресторані. Павло відвіз її першою, передав торт працівникам і поїхав за матір’ю.
Оксана перевірила картки з іменами. Дванадцять місць. Біля її тарілки стояла ваза для квітів.
Першою прийшла Віра.
— Ти вже тут? І повністю готова?
— Уяви собі.
Подруга простягнула їй букет.
— Оце я розумію. Тепер вірю, що в тебе день народження.
Оксана засміялася й обійняла її.
Людмила Петрівна увійшла разом із Павлом. Вона привітала невістку, простягла квіти й невеликий пакет.
— З ювілеєм. Здоров’я тобі. І щоб усе складалося.
— Дякую, Людмило Петрівно.
— А моє місце де?
Оксана показала. До невеликої сцени було далеко, поруч сидів молодший син із дружиною. Свекруха зняла жакет і влаштувалася за столом.
Вечір почався без затримок. Подали закуски, потім гаряче. Оксана розмовляла із сестрою і раптом помітила, що перед нею теж стоїть тарілка.
— Слухай, я навіть забула, що замовила, — сказала вона.
— То скуштуй нарешті, — усміхнулася сестра. — Поки гаряче.
Оксана взяла виделку, але за мить обернулася до свекрухи:
— У вас усе гаразд?
— Так. Тільки порція велика.
— Можна попросити запакувати з собою, — сказав Павло.
Оксана вже хотіла пояснити, кого покликати, та зупинилася. Чоловік сам звернувся до офіціанта й домовився.
Віра тим часом розповідала про їхню першу спільну поїздку.
— А пам’ятаєш, як ти загубила квиток?
— Я не загубила! — заперечила Оксана. — Він у тебе був.
— У мене? Світлано, скажи їй!
— Я пам’ятаю тільки, як ви обидві перетрусили сумки на вокзалі, — засміялася Світлана.
Оксана сміялася разом із ними. Стільки всього вони пам’ятали, а вона й забула.
Ближче до восьмої Людмила Петрівна подивилася на годинник.
— Зараз почнуть грати?
— Так, — відповів Павло. — Якщо буде голосно, я тебе відвезу.
— Я ще торт не їла.
— Тоді після торта.
Оксана почула їх і продовжила розмову із сестрою.
Коли винесли торт, вона не рахувала, чи вистачить усім тарілок. Просто сиділа серед гостей, слухала привітання і намагалася загадати бажання, поки Віра сміялася:
— Давай швидше, а то свічки догорять!
Людмила Петрівна поїхала першою.
— Дякую, що прийшли, — сказала Оксана.
— Ну, як не прийти. Ювілей таки.
Свекруха поправила шарф.
— Наступного разу тільки місце ближче вибирайте.
Раніше Оксана одразу пообіцяла б. Тепер відповіла:
— Подивимося.
Павло поніс материн пакет до машини. А коли повернувся, Оксана вже пересіла до подруг. Вони говорили про все, на що минулого разу не вистачило цілого вечора.
Додому подружжя приїхало пізно. Павло поставив квіти у воду, Оксана зняла сережки й сіла на диван.
— Добре вийшло, — сказав він.
— Дуже.
— Мама дорогою майже не розмовляла.
— Тобі неприємно?
— Трохи. Але минеться. — Він сів поруч. — Сказала, що вдома було б душевніше.
— А ти що?
— А я сказав, що мені тут сподобалося.
Оксана кивнула. У холодильнику стояла коробка з тортом. Завтра можна було поспати довше, а потім піти гуляти.
Телефон завібрував. Світлана надіслала фотографії.
На першій Оксана сиділа між подругами й сміялася. На другій Павло тримав букет, поки вона розгортала подарунок. А на третій усі дванадцятеро дивилися в камеру. Людмила Петрівна теж була на знімку: сиділа прямо і стримано усміхалася.
— Перешли мені цю, — попросив Павло.
Оксана переслала фотографію й відклала телефон.
— Знаєш, — сказала вона, — я боялася, що буде шкода витрачених грошей.
— А зараз?
— Зараз думаю, що воно того варте. Я ще й завтра зможу просто відпочивати.
Павло обійняв її за плечі.
Оксана сиділа поруч із ним і згадувала вечір. Уперше після свого дня народження їй не хотілося якнайшвидше закінчити прибирання. Хотілося ще трохи побути в цьому святі.