— Ви там ще три роки попрацюєте й купите собі однокімнатну. Вам же одній багато не треба: диван, телевізор, плита.
Світлана Петрівна сказала це так легко, наче пропонувала мені пересунути стілець. Сиділа за моїм столом, відламувала шматочок качки, яку я пів дня запікала, й вирішувала, де мені доживати віку.
Я подивилася на доньку.
— Оксано?..
Вона опустила очі.
І від цього мовчання мені стало страшніше, ніж від усіх свашиних слів.
А ще три дні тому я їхала додому найщасливішою жінкою на світі.
Автобус з Італії підскакував на вибоїнах. Сусідка притримувала термос, я — пакунок із подарунками.
— До дітей? — спитала вона.
— Донька заміж виходить.
— О, то ви щаслива мама!
— Щаслива, — усміхнулася я. — Двадцять років цього чекала. Не весілля навіть… Щоб нарешті всі разом.
— А потім назад?
Я потерла пальці. Суглоби після дороги розпухли, обручка давно лежала в гаманці — на руку вже не налазила.
— Ще трохи попрацюю. А тоді додому. Досить уже.
Жінка кивнула:
— Ми всі так кажемо. «Ще трохи».
Мені було п’ятдесят два. Двадцять років я доглядала чужих старих, мила чужі підлоги, прокидалася на чужий дзвоник. І весь цей час трималася за одну думку: зате в мене є дім.
На пагорбі, над річкою. З молодим садом, великою кухнею й маленькою спальнею нагорі.
Там я колись висплюся.
Там не треба буде прислухатися вночі, чи ніхто не кличе.
Там мене чекає Оксана.
Місяць тому вона зателефонувала, коли я вибирала персики біля овочевої крамниці.
— Мамо, тільки не плач одразу.
— Що сталося?
— Нічого поганого! Я заміж виходжу.
Я так стиснула персик, що продавець обурено замахав руками.
— Як заміж? За кого?
— За Богдана. Я ж розповідала. Мамо, він хороший. Приїжджай, познайомишся з батьками. Треба вже до весілля готуватися.
— Доню… Ти щаслива?
— Так.
— Тоді і я.
Я плакала просто посеред вулиці. Потім купила собі каву за євро й пила її стоячи біля прилавка. Така була моя маленька гостинина на честь доньчиного щастя.
Я й гадки не мала, що невдовзі мене попросять за це щастя заплатити ще раз.
Усім, що лишилося.
До Італії я виїжджала у тридцять два. Оксанці було десять.
Ми жили у свекрухи: сира хата, холодна підлога, постійні докори.
— Хто так борщ варить? — Ганна Іванівна відсовувала тарілку. — Василь такого їсти не буде.
— Учора їв.
— Не переч. Я сина краще знаю.
Увечері я тихо просила чоловіка:
— Василю, ну скажи їй хоч слово. Я ж не наймичка тут.
— Любо, не починай. Мати стара.
— А я що, залізна?
— Потерпи.
Він просив терпіти все: свекрушині образи, безгрошів’я, його посиденьки з друзями. А я дивилася на Оксанчині черевики, скручені дротом, щоб підошва не відпала дорогою до школи, й уже не могла.
Одного вечора донька сиділа під лампою й зашивала спідничку білими нитками.
— Дай мені, — сказала я.
— Я сама, мамо.
— Чому білими?
— Чорних нема. Нічого, я кофту зверху натягну. Не буде видно.
Наступного дня я оголосила:
— Їду в Італію.
Василь повільно поклав ложку.
— Що?
— На два роки. Борги віддамо, дитину вдягнемо. Може, на свою хату назбираю.
Свекруха аж випросталася:
— Повіятися захотіла? Дитину кидаєш?
— Я їду, щоб дитина не ходила з дротом на ногах.
— А я, виходить, не чоловік? — гримнув Василь.
Я подивилася на нього.
— То допоможи. Придумай щось. Поїдь ти.
Він ударив кулаком по столу.
— Поїдеш — розлучуся. Назад не прийму.
Три ночі я не спала. На четвертий день позичила гроші на дорогу.
На автостанції Оксана вчепилася в мій рукав.
— Мамо, а два роки — це дуже довго?
Я присіла біля неї.
— Я приїжджатиму. Дзвонитиму. Ти тільки вчися.
— А можна я з тобою?
Оце її «можна» я чула потім роками.
У ванній, де плакала під шум води. В автобусах. Уночі, коли чужа стара засинала, а мені снилася моя дитина.
Перша робота була під Салерно. Важка хвора жінка, яку треба було підіймати, перевертати, мити. Я не знала мови, вона сердилася, кидала на підлогу тарілки.
Одного разу я набрала сестру й тільки сказала:
— Галю, забери мене.
— Що сталося?
— Я більше не можу. У мене руки не піднімаються.
Галя довго мовчала.
— Їдь додому, Любко.
Я притиснула телефон до вуха.
— А борг хто віддасть?
Ми обидві знали відповідь.
Через пів року Василь подав на розлучення. Я підписала папери. Боліло, але сил переконувати його в мене вже не було.
Перший рік пішов на борги. Потім я почала відкладати.
Собі — вчорашній хліб і чужі ношені светри. Доньці — посилки, гроші, нові чобітки.
— Мамо, вони гарні, — казала Оксана телефоном. — У класі ні в кого таких немає.
— Теплі хоч?
— Теплі.
— То носи, доню.
А одного разу вона спитала:
— Тобі там добре?
— Чому ти питаєш?
— Баба каже, ти там собі живеш, як пані. А я тобі заважаю.
Я сперлася об стіну.
— Оксанко, послухай. Ти мені ніколи не заважаєш. Чуєш?
— То чому ти не приїдеш?
Відповіді, яка не поранила б її ще дужче, я не знайшла.
Коли доньці було п’ятнадцять, я подзвонила сестрі:
— Галю, шукай ділянку.
— Ти серйозно?
— Так. Оксана там більше не лишиться. І я хочу мати куди повернутися.
— Добре, — сказала вона. — Будемо будувати.
Моя Галя з Миколою витягнули те будівництво разом зі мною. Він розвантажував блоки, вона годувала майстрів, перевіряла кошториси, сварилася через криві стіни.
— Ти гроші маєш, чи з тебе знову останнє витягли? — питала сестра.
— Маю.
— Любо.
— На їжу є, не починай.
— Я тебе знаю. Купи собі нормальні черевики.
— Спочатку дах накриємо.
Приїжджаючи, я водила Оксану порожніми кімнатами.
— Тут кухня буде. Бачиш, який стіл поставимо?
— А моя де?
— Ось. Вікна на схід.
Вона забігала всередину, розводила руки.
— У мене тут письмовий стіл стане! І шафа!
— Стане.
— А ти де спатимеш?
Я показувала на кімнатку поруч.
— Тут.
— То ми будемо через стінку?
— Через стінку, доню.
У двадцять років Оксана переїхала в готовий будинок. Обіймала мене на порозі, сміялася й плакала.
— Мамо, я боюся навіть ходити по тому паркету!
— Ходи вже. Не для музею стелили.
— Ти тепер залишишся?
Я відвела очі.
— Ще трохи попрацюю.
У двадцять два я подарувала їй будинок.
Галя тоді буквально перегородила мені дорогу.
— Хоч половину залиш собі.
— Навіщо?
— Щоб у тебе була своя половина. Не все треба віддавати.
— Це моя дитина.
— Я знаю. І все одно — не все.
У нотаріуса мене теж перепитали:
— Може, оформимо для вас право довічного проживання?
Я навіть образилася.
— Від кого мені захищатися? Від доньки?
Тепер найбільше хотілося повернутися в ту контору й змусити себе замовкнути.
Але минуло вісім років. Оксана жила вдома, працювала в банку, доглядала сад, завела собаку. Я доглядала в Римі синьйору Франческу. Вона була доброю жінкою, та моїй спині від її доброти легше не ставало.
Я мріяла ще кілька років попрацювати — і повернутися назавжди.
А тут весілля. Наче нарешті все складалося.
До знайомства зі сватами ми готувалися два дні.
— Мамо, не треба стільки, — казала Оксана, заглядаючи в духовку.
— Та коли я ще вас усіх нагодую?
Галя витирала руки рушником.
— Любо, ти до столу взагалі сядеш чи будеш гостей ложкою наздоганяти?
Ми сміялися. Я була вдома. Донька крутилася поруч. На кухні пахло грибами й печеним тістом.
Мені здавалося: ось воно.
Свати приїхали надвечір.
Світлана Петрівна переступила поріг, оглянула вітальню.
— Нічого, просторо. Тільки шпалери зараз уже не такі роблять.
Я розгубилася.
— Добрий вечір. Проходьте.
— Мамо, роздягайся, — тихо сказав Богдан.
Він був охайний, гарний. Привітався, подав мені квіти. Оксана тримала його під руку й раз у раз поглядала на майбутню свекруху.
За столом говорили про ресторан, музику, гостей.
— Двісті людей точно буде, — сказала Світлана Петрівна.
— Ми хотіли трохи менше, — озвалася Оксана.
— Доню, ти нашої родини не знаєш. Кого не поклич — образяться.
Богдан мовчки накладав салат.
Я хотіла спитати, чого хочуть самі молоді, але Світлана Петрівна вже відсунула тарілку.
— Ну, а тепер про головне. Як діти житимуть?
— Та тут, — відповіла я. — Місця вистачить. Я поки в Італії, а як приїжджаю — мені кімнатка нагорі.
Вона глянула на чоловіка й поблажливо всміхнулася.
— Ні, свахо. Молоді повинні жити самі.
— То нехай живуть. Я ж не збираюся…
— Ви не зрозуміли. Будинок треба віддати повністю. Щоб Богдан почувався господарем, а не чекав, коли теща приїде.
Я поклала виделку.
— Будинок уже Оксанин. Я подарувала.
— От і чудово. Тоді питання тільки у вас. Щоб ви тут не жили.
Галя перестала різати хліб.
— Перепрошую, що?
Світлана Петрівна навіть не глянула на неї.
— Ми ж теж не з порожніми руками. Купуємо синові новий кросовер. Тридцять тисяч доларів. Від нас машина, від вас будинок. Чесно.
— А я куди? — спитала я.
І почула про три роки роботи. Про однокімнатну квартиру. Про диван, телевізор і плиту.
— Ви розумієте, що кажете? — я дивилася на неї й не впізнавала власного голосу. — Я двадцять років працювала, щоб сюди повернутися.
— Ну навіщо так трагічно? Ви ще молода жінка.
— Ви бачили мою спину? Мої ноги ввечері бачили?
— До чого тут ноги? Ми говоримо про майбутнє дітей.
— А моє майбутнє де?
Вона зітхнула, наче я була нетямущою.
— Сваха, не треба ставити себе на перше місце. У молодих будуть діти. Їм потрібен простір.
Галя різко підвелася.
— То віддайте їм свій дім.
— Перепрошую?
— У вас теж два поверхи. Віддайте. А собі купіть однокімнатну. Вам із чоловіком вистачить.
Світлана Петрівна почервоніла.
— Ми на свій дім усе життя працювали!
— А Люба на цей що, в карти виграла?
— Галю… — прошепотіла я.
— Ні, я договорю. Людина приїхала на весілля доньки. Ви її за її ж столом із хати виганяєте. І ще хочете, щоб вона подякувала?
— Нас тут, я бачу, образити вирішили, — Світлана Петрівна кинула серветку. — Богдане, вставай.
Я подивилася на нього.
— Богдане, а ти сам що скажеш?
Він потер перенісся.
— Я не хочу сварок.
— Я теж. Я тебе питаю: ти теж вважаєш, що мені тут не місце?
— Молодим справді краще окремо.
— Окремо — це коли самі собі житло шукають, — озвалася Галя.
— Мамо, ходімо, — сказав він.
Оксана схопила його за руку.
— Богдане…
— Поговоримо потім.
Він вивільнив долоню.
За кілька хвилин на подвір’ї загуркотіла машина.
Я сиділа перед повною тарілкою й не могла проковтнути навіть води.
— Оксано, ти знала?
Донька заплакала.
— Вона говорила…
— Ти знала, що сьогодні мені це скажуть?
— Я думала, ми спокійно домовимося.
— Про що домовимося? Куди мене переселити?
— Мамо, ну не так…
— А як?
Оксана витерла щоки.
— Вона каже, чоловік повинен бути господарем. Щоб не почувався примаком.
— То нехай господарює. Хто забороняє? Я йому що, ключі від кухні не дам?
— Ти знову смієшся.
— Я не сміюся, доню.
Галя поставила біля мене склянку.
— Любо, випий.
Я не взяла.
— Ти теж хочеш, щоб я купила собі щось маленьке?
Оксана мовчала.
— Скажи мені. Не Світлана Петрівна. Ти.
— Я хочу нормально вийти заміж! — раптом вигукнула вона. — Без цього всього!
Я здригнулася.
— А я хочу додому.
Донька затулила обличчя руками.
— Мамо…
— Я вже двадцять років хочу додому, Оксано.
Вона вибігла з вітальні. Нагорі зачинилися двері.
Галя обійняла мене за плечі.
— Дихай. Чуєш? Дивись на мене.
— Вона ж мовчала, Галю.
— Я бачила.
— Коли мене чужою назвали. Вона мовчала.
Наступні два тижні ми жили в одному будинку й ніби боялися зустрітися в коридорі.
Богдан не приїжджав. Телефонувала його мати.
— Доки з житлом не визначитеся, про ресторан нема чого говорити, — почула я одного дня з кухні.
— Світлано Петрівно, але ж…
— Оксано, ми сина не для того ростили, щоб він у тещі дозволу питав.
Донька побачила мене у дверях і пішла з телефоном нагору.
По селу вже говорили, що я приїхала й зірвала весілля.
Галя принесла мені ту новину сердита.
— У магазині почула: «Люба доньці хату затисла». Ти розумієш? Подаровану хату затисла!
— Не розповідай мені.
— Я сказала їм…
— Галю, не треба. Я не витримаю ще й перед селом виправдовуватися.
Увечері Оксана сіла навпроти мене на кухні.
— Мамо, поговори з нею.
— Я вже говорила.
— Скажи, що згодна.
Я повільно забрала руку, яку вона намагалася взяти.
— Ти добре подумала?
— Ти все одно ще працюватимеш в Італії.
— Бо мені треба за щось жити.
— Ну от. А потім ми щось придумаємо.
— Коли потім?
— Не знаю! Богдан заробить. Ми допоможемо.
— Він тобі це пообіцяв?
Оксана відвернулася.
— Ні. Але ж не лишимо ми тебе…
— Ви вже зараз вирішуєте, де мене не буде. А де буду — колись придумаєте?
Вона заплакала.
— Чому ти стаєш між мною і моїм щастям?
Я довго дивилася на неї.
— То я заважаю?
— Я не це сказала.
— Саме це.
— Мамо, мені тридцять! Я хочу сім’ю. Я люблю його!
— А він тебе?
— Не смій так казати.
— Тоді де він? Чому я два тижні розмовляю з його мамою через тебе?
Оксана зім’яла край серветки.
— Він каже, що вона має рацію. Що не хоче жити й чекати, коли ти повернешся та почнеш усім розпоряджатися.
Я гірко всміхнулася.
— За вісім років я тобі хоч раз переставила чашки без дозволу?
— Ні.
— Шпалери змусила переклеїти?
— Ні, мамо.
— То чого він боїться?
Вона не відповіла.
Я пішла нагору й зачинила двері своєї кімнати.
На стільці лежала моя кофта. На підвіконні — окуляри. У шафі — кілька суконь, які я залишала від приїзду до приїзду.
Усе поміщалося в одну валізу.
Я раптом зрозуміла: якщо мені скажуть піти, мені навіть збиратися довго не доведеться.
Наступного дня Галя привезла адвоката.
Тарас Григорович переглянув договір, поставив кілька запитань.
— Автоматично повернути подарований будинок не можна, — сказав він. — Для оскарження потрібні законні підстави. З того, що ви розповіли, я їх поки не бачу.
— А право тут жити? — спитала я.
— Треба окремо вивчити документи й обставини вашого проживання. Але покладатися лише на родинні стосунки я б не радив. Найнадійніше зараз — домовитися з донькою: або про частку для вас, або про належно оформлене й зареєстроване довічне право користування.
— Тобто потрібна її згода?
— Так.
Коли він поїхав, Галя сіла поруч.
— Поговори з нею.
— Щоб просити дозволу жити?
— Щоб захистити себе.
— Я ж її мати.
Сестра стиснула мою долоню.
— Саме тому ти так довго цього не робила.
Я сиділа й дивилася на стіл, який колись вибирала за фотографіями.
— Може, я сама винна? Вона росла без мене. Я посилки слала замість того, щоб…
— Ти робила, як уміла.
— Не була поруч, коли потрібна.
— Так. І їй було боляче. Але це не означає, що тепер ти мусиш залишитися без дому.
Я заплакала вперше за ті дні по-справжньому. Не крадькома, не відвернувшись. Галя сиділа поруч і не заспокоювала порожніми словами.
Потім я вмилася й пішла до доньки.
Оксана лежала обличчям до стіни.
— Можна?
— Якщо знову про Богдана, то не треба.
Я сіла на край ліжка.
— Нам треба поговорити про нас.
— Він сказав, що батьки куплять йому квартиру, — промовила вона глухо. — Тільки вже без мене.
Я мовчала.
— Сказав, нащо йому безприданниця, з якою стільки проблем. Тепер задоволена?
— Подивися на мене.
— Не хочу.
— Оксано.
Вона повернулася. Заплакане обличчя, припухлі повіки. Моя дитина. Мені до болю хотілося сказати: забирай усе, тільки не плач.
Я навіть простягнула руку.
А тоді згадала, як тієї ночі в Італії не могла підвестися з підлоги через спину. Як лежала й думала: аби тільки до ранку відпустило, бо хто ж працюватиме?
— Ти не безприданниця, — сказала я. — У тебе є дім. Освіта. Робота. Але навіть якби нічого цього не було, так із тобою говорити не можна.
— Я його люблю.
— Знаю.
— Ти не розумієш, як мені…
— Розумію. Я теж колись любила чоловіка, який у всьому слухав маму. І весь час думала: ще трохи потерплю, він за мене заступиться.
Оксана опустила голову.
— Богдан не такий, як тато.
— Я теж сподівалася. Тому й питала його за столом. Пам’ятаєш, що він відповів?
Вона провела долонею по обличчю.
— Що не хоче сварок.
— А я хотіла лише знати, чи можу повернутися додому.
Донька знову заплакала, тихо.
— Що мені тепер робити?
— Не купувати його згоду одружитися. Ні будинком, ні мною.
— А якщо він не повернеться?
Я погладила її по плечу.
— Тоді буде дуже боляче. Але ми це переживемо.
Вона притулилася до моєї руки, як мала.
Я дала нам обом трохи помовчати.
— І ще, доню. Я хочу оформити своє довічне право жити тут. У цій кімнаті. Користуватися кухнею, ванною. Щоб це було не на словах.
Оксана відсахнулася.
— Ти мені більше не довіряєш?
Я не відвела очей.
— Зараз — боюся.
Вона закусила губу.
— Я ж тебе не виганяла.
— Але просила погодитися, що мені тут не буде місця.
— Я не думала…
— Знаю. Саме тому я хочу документ. Щоб у хвилину, коли тобі страшно когось втратити, ти не могла так легко втратити мене.
Оксана дивилася на свої руки.
— Ти забираєш будинок?
— Ні. Він твій. Але й я повинна мати захищений дах над головою. Я більше не погоджуся жити з думкою, що одного дня мені скажуть зібрати валізу.
— А якщо я не підпишу?
Голос у неї був ледве чутний.
— Силою не змушу. Але тоді між нами щось дуже важливе закінчиться. Я не зможу вдавати, що нічого не сталося. І далі віддавати все, залишаючись ні з чим, теж не буду.
Тієї ночі ми обидві не спали.
Я чула її кроки за стіною. Кілька разів брала телефон, хотіла написати: «Не плач, доню». Клала назад.
Під ранок таки задрімала.
А коли спустилася на кухню, Оксана вже сиділа вдягнена.
— Мамо.
Я зупинилася у дверях.
— Поїдемо до нотаріуса.
— Ти вирішила?
Вона кивнула.
— Тільки… я поки не можу про все говорити.
— Добре.
У рейсовому автобусі ми сиділи поруч. Донька дивилася у вікно. На повороті мене хитнуло, й вона машинально підставила руку.
Я трималася за неї до самої зупинки.
У нотаріуса нам пояснили умови, підготували документи, подбали про оформлення й реєстрацію права. Оксана читала уважно.
— Це право залишиться, навіть якщо зміниться власник? — спитала вона.
Нотаріус пояснила, як воно діятиме.
— Добре, — сказала донька й узяла ручку.
Коли я вийшла надвір зі своїм примірником, то вперше за два тижні помітила, що вже осінь. Під ногами лежало жовте листя.
— Може, кави? — спитала я.
Оксана кивнула.
У кав’ярні біля автостанції вона довго крутила ложечку.
— Я зранку подзвонила Богдану.
У мене всередині все стиснулося.
— І що?
— Сказала про документи. І що ти житимеш удома, коли захочеш повернутися.
Я чекала.
— Ще сказала: якщо він не хоче тут, можемо винайняти квартиру. Удвох працюємо. Якось упораємося.
— А він?
Оксана всміхнулася крізь сльози.
— Сказав, що мама мала рацію. Що ми жадібні заробітчани. І щоб я більше не дзвонила.
Я накрила її руку своєю.
— Доню…
— Я спитала: «Ти хочеш одружитися зі мною чи отримати дім без моєї матері?»
Вона ковтнула повітря.
— Він сказав, щоб я не перекручувала. А потім поклав слухавку.
Ми сиділи мовчки, поки офіціантка принесла тістечка.
— Я ж бачила, мамо, — раптом сказала Оксана. — Бачила, як він завжди на неї дивиться, перш ніж відповісти. Як вона за нас вирішує. Тільки думала: після весілля буде інакше.
— Я знаю.
— Ні, ти не все знаєш. Я боялася, що більше ніхто… Що всі вже з дітьми, сім’ями, а я сама. І коли він зробив пропозицію, мені здалося — треба триматися. Що б там не було.
— Оксанко, тобі тридцять. Не кінець життя.
— Тепер розумію. А тоді ніби не чула нічого.
Вона витягла серветку й притиснула до очей.
— Мамо, пробач. Я сиділа за столом і чекала, що ти погодишся. Як завжди.
Я стиснула її пальці.
— Я чула.
— Мені соромно.
У мене теж виступили сльози.
— Мені було дуже боляче.
— Знаю.
— Не знаю, чи ти вже можеш знати. Але я хочу, щоб ми навчилися говорити раніше, ніж стане так боляче.
Оксана кивнула.
— Я спробую.
Ми не обійнялися одразу, як у кіно. Не стало легко за одну чашку кави. Вона ще плакала вечорами, я ще здригалася, коли в розмові з’являлося слово «будинок».
Але двері своєї кімнати донька більше не зачиняла.
І якось сама прийшла до мене з чаєм.
— Можна посидіти?
Я відсунула край ковдри.
— Можна.
Минув рік.
Я знову їду автобусом до Рима. Синьйора Франческа чекає на мене. Я вирішила попрацювати ще два роки — тепер уже не на нові стіни й не на чужі очікування. На власний запас, лікування, спокійне повернення.
— Точно два? — перепитала Галя перед від’їздом.
— Точно.
— Я запам’ятала.
— Знаю тебе. Ще й у календарі обведеш.
Вона не всміхнулася.
— Уже обвела.
Весілля Оксани з Богданом так і не було. За пів року він одружився з дочкою місцевого чиновника. Молодим подарували квартиру, а йому допомогли з посадою.
Коли Галя розповіла, я лише спитала:
— Оксана знає?
— Знає. Каже, добре, що не вона.
І я вперше не відчула ні злості, ні бажання щось комусь довести.
Оксана живе вдома. Працює, порається в саду. Телефонує тепер не лише тоді, коли щось потрібно.
— Ти їла? — питає.
— Їла.
— А тиск міряла?
— Оксано…
— Мам, не починай. Поміряй, я почекаю.
Нещодавно в її житті з’явився Андрій. Автомеханік. Повернувся з фронту після поранення, відкрив невелику майстерню.
Минулого тижня в підвалі потік кран. Я ще шукала номер сантехніка, а донька вже подзвонила йому.
За двадцять хвилин він стояв на порозі з інструментами.
— Де тут у вас біда?
Полагодив кран, допоміг Миколі з дровами. За чаєм я помітила, що він незручно тримає поранену руку, й підсунула чашку ближче.
— Може, вам відпочити треба було, а не до нас їхати?
— Та я ж не вагони розвантажував, — усміхнувся він. — Кран покрутив.
— І пів дровітні склав, — нагадала Оксана.
— Микола казав, четвертину.
Ми засміялися.
Перед від’їздом він спитав:
— А коли ви вже назовсім повернетеся?
Я на мить розгубилася.
— За два роки.
— То до того часу сад розростеться. Оксана казала, ви любите під яблунею сидіти. Треба лавку нормальну поставити.
Я глянула на доньку. Вона всміхалася мені поверх чашки.
Ніхто не питав, де я житиму. Ніхто не рахував, скільки місця заберу.
Мені просто хотіли поставити лавку в саду.
Автобус похитує. За вікном віддаляються села, поля, знайомі повороти. Телефон коротко озивається в руці.
Повідомлення від Оксани:
«Мамо, напиши, як перетнеш кордон. І не забудь поїсти. Твої квіти полила».
Я перечитую його двічі.
Потім торкаюся ключа в кишені.
На зеленому пагорбі біля річки стоїть наш дім. У ньому є кімната, де на підвіконні лишилися мої окуляри, а в шафі — кофта.
Мені більше не треба заслужити право туди повернутися.
Я просто повернуся додому.