Світлана втретє перечитала листа від студії. Потім затулила рота долонею й засміялася.
«Вітаємо! Вас затверджено провідною дизайнеркою проєкту».
— Господи… Невже справді?
Три роки вона бралася за все: банери, сайти, нескінченні правки від клієнтів. Ночами вивчала нові програми, а вранці знову сідала до замовлень. Тепер попереду був великий ігровий проєкт, довгостроковий контракт і стабільна оплата.
Вона потягнулася до телефона, щоб подзвонити Денисові, але згадала: у нього добова зміна. «Скажу ввечері», — вирішила Світлана.
Вона багато заробляла й раніше, та вдома про суми не говорила. Денис працював водієм швидкої, повертався зі змін виснажений і пишався тим, що утримує сім’ю. Його зарплата була значно меншою за Світланину, але вона не хотіла зачепити чоловіка.
Коли платила за комуналку чи приносила додому великі пакети з продуктами, віджартовувалася:
— Не хвилюйся, любий. Мені за термінове замовлення премію дали.
Решту грошей відкладала. Мріяла про дерев’яний будинок за містом, веранду, тишу. І про дитину. Хотіла мати запас, щоб у декреті не хапатися за кожне замовлення.
Якось за сніданком вона показала Денисові оголошення про продаж ділянки.
— Дивись, тут ліс поруч. Уявляєш, як гарно було б?
— Гарно, — погодився він. — Тільки де ми візьмемо стільки грошей?
— Може, не все так безнадійно?
— Світланко, та на будинок нам і діти, й онуки збиратимуть.
Вона тоді тільки усміхнулася. Хотіла трохи почекати, а потім показати йому рахунок: ось, мовляв, перший внесок у нас уже є.
Того вечора Світлана приготувала його улюблений салат із кальмарами, запекла рибу й запалила свічки. Коли в замку повернувся ключ, вона поспішила до дверей.
— Денисе, я так тебе чекала!
Він не відповів на усмішку. Кинув куртку на вішалку, мовчки помив руки й сів за стіл. Їв, не підводячи очей.
— Важка зміна? — спитала вона.
— Як завжди.
Світлана зачекала, але він більше нічого не сказав.
— Щось сталося?
Денис відклав виделку.
— У мами суглоби знову розболілися. Каже, ледве ходить. Їй потрібне лікування, нормальний санаторій.
— То давай купимо путівку. Скоро ж її день народження. Я подивлюся, що є у Трускавці…
— Який день народження? — перебив він. — Він через місяць, а їй зараз боляче.
— Я не кажу чекати місяць. Можемо оформити зараз.
— Їй треба за кордон. Там зовсім інший рівень.
Світлана відклала виделку.
— Денисе, але це дуже дорого. Давай спершу поговоримо з її лікарем, подивимося варіанти. У нас теж є хороші санаторії.
— Дорого? — Він різко підвів на неї очі. — Ти серйозно зараз?
— А що не так? Я ж не відмовляюся допомогти.
— Та в тебе грошей кури не клюють! Невже збіднієш, якщо хоч раз щось для моєї мами зробиш?
Світлана розгублено подивилася на нього.
— Звідки ти…
— Учора твій телефон лежав на столі. Прийшло повідомлення з банку. Я побачив відсотки за вкладом і скільки в тебе на рахунку.
Вона відчула, як холодніють руки.
— Денисе, я хотіла тобі розповісти.
— Коли? Коли я зовсім дурнем себе відчую? Там самих відсотків більше, ніж я за пів року заробляю! Звідки в тебе такі гроші?
— Я їх заробила.
Він невесело засміявся.
— Оце сидиш удома за комп’ютером і мільйони заробляєш?
— Так. Я працюю з великими компаніями. І не просто «сиджу за комп’ютером», Денисе.
— Чесно таких грошей не платять.
— Що?
— Може, у тебе спонсор є? Ти мені зраджуєш?
— Ти зараз серйозно? — Світлана аж підвелася зі стільця. — Після всіх цих років?
— А що я маю думати? Ти мені про премії розповідала, а сама на горі грошей сиділа! Сміялася з мене, коли я зі зміни ледве живий повертався?
— Ніколи я з тебе не сміялася! — У неї затремтів голос. — Я бачила, як ти втомлюєшся. І знала, що ти болісно сприймаєш розмови про заробітки.
— То ти мене шкодувала?
— Я берегла твої почуття. Може, дарма мовчала, але я збирала ці гроші для нас! На будинок, про який ми говорили. На час, коли в нас буде дитина.
— Досить брехати.
— Денисе, послухай мене хоча б хвилину!
Він уже хапав куртку.
— Не потрібні мені твої гроші. Сам про матір подбаю. Кредит візьму, але в тебе ні копійки не попрошу.
— Я ж пропоную допомогти!
— Не хочу я твоєї допомоги. І тебе бачити не хочу.
Двері грюкнули. Світлана ще кілька секунд стояла посеред кімнати, потім сіла перед тарілкою з холодною рибою й заплакала.
***
Денис залишився у матері. Світлана поринула в роботу над грою.
Вони жили окремо більше року.
Денис узяв кредит на лікування матері за кордоном. Щоб його виплачувати, влаштувався на другу роботу: після змін на швидкій розвозив замовлення. Іноді спав лише по кілька годин.
Лікування допомогло. Одного ранку мати сама вийшла на кухню, без звичної гримаси болю, і застала його за столом.
— Ти знову не спав? — запитала вона.
— Поспав трохи.
— Денисе, ти на себе в дзеркало дивився? Може, досить цих підробітків?
— А кредит хто платитиме?
Мати помовчала.
— Світлана ж хотіла допомогти.
— Не починай.
— А я почну. Ти її взагалі вислухав тоді?
Він потер обличчя долонями.
— Ні.
— І навіть не подзвонив?
— Що я їй скажу, мамо? Після всього, що наговорив?
Він не раз брав телефон до рук, знаходив її номер — і клав назад. Згадував, як вона ночами працювала, як раділа його поверненню зі зміни, як обережно заводила розмову про будинок. Тепер він розумів, чому вона мовчала про гроші. І щоразу йому ставало соромніше за власні слова.
Через чотирнадцять місяців після сварки вийшла гра, над якою працювала Світлана.
На станції швидкої видалася тиха година. Денис сидів із кухлем чаю, коли молодий фельдшер Ігор мало не підскочив на стільці.
— Денисе, дивись! Сьогодні вийшла гра, про яку я тобі розповідав. Українська студія зробила. Там графіка — просто неймовірна!
— Ігорю, мені за кредит ще два роки платити. Які ігри?
— Та зачекай. Вони тут відео з командою виклали. Дивись, головна дизайнерка наче звідси, з нашого міста.
Він повернув телефон до Дениса.
Той завмер. З екрана на нього дивилася Світлана.
— Звук додай, — тихо попросив він.
— Привіт усім! Я Світлана, — сказала вона на відео. — Ми цілий рік створювали цю гру. Було багато безсонних ночей, тисячі ескізів і моменти, коли здавалося, що нічого не вийде.
Вона на мить замовкла, а тоді усміхнулася.
— Я хочу присвятити цю роботу своєму чоловікові Денису. Він водій швидкої допомоги. Щодня допомагає рятувати людей, хоч ніколи не називає себе героєм. Денисе, я пишаюся тобою. І дякую тобі за те, що ти робиш.
Ігор витріщився на екран, потім на напарника.
— Денисе… Це ж твоя Світлана?
— Моя, — ледве чутно відповів він.
— То вона цю гру робила? Оце так!
Денис попросив увімкнути відео ще раз. Слухав її голос і згадував, як кричав, що не вірить їй. А вона, попри все, сказала ці слова перед людьми.
Він дочекався кінця зміни, викликав таксі й поїхав до квартири.
Світлана відчинила не відразу. На ній був спортивний костюм, волосся зібране нашвидкуруч. За її спиною стояли запаковані коробки.
— Денисе? Щось із мамою?
— Ні, з мамою все добре. Я… бачив твоє відео.
Світлана мовчки дивилася на нього.
— Ти переїжджаєш? — запитав він, помітивши коробки.
— Так. Купила будинок.
— Той, про який мріяла?
Вона кивнула.
— Світлано, прости мене. Я не мав права таке тобі казати. Про зраду, про гроші… Я просто не хотів повірити, що ти можеш заробляти більше за мене.
— Ти навіть не дав мені пояснити, — тихо сказала вона. — Я чекала, що ти хоч подзвониш.
— Знаю. Мені було соромно. А потім минуло стільки часу, що я вже не знав, як почати.
Світлана відвела погляд.
— Мені було дуже боляче, Денисе.
— Я розумію. Точніше… тільки тепер починаю розуміти. — Він ковтнув повітря. — Якщо ти не хочеш мене бачити, я піду. Але я дуже хочу бути з тобою. І хочу навчитися радіти за тебе, а не мірятися заробітками.
Вона довго мовчала.
— Я сьогодні закрила твій кредит, — сказала нарешті.
— Що? Як?
— У мене залишилися реквізити платежу. Я дізналася суму й переказала гроші.
— Світлано, навіщо? Я б сам виплатив.
— Я знаю. Бачу, якою ціною. — Вона торкнулася його руки. — Я хотіла допомогти ще тоді. І хочу зараз.
— Але ж я…
— Послухай. Ти нічого мені за це не винен. Якщо залишишся зі мною, то не через кредит. Добре?
У Дениса затремтіли губи.
— Добре. Тільки я не через кредит прийшов.
— А через що?
— Бо люблю тебе. І страшенно скучив.
Світлана зробила крок назустріч. Він обійняв її обережно, ніби боявся, що вона відсторониться. Але вона притулилася до нього й заплакала.
— Я теж скучила, — прошепотіла вона.
***
Ще через рік Денис вийшов на веранду їхнього дерев’яного будинку з пледом у руках.
— Знову без нього сидиш? Тут же прохолодно.
— Мені тепло, — усміхнулася Світлана.
— А я все одно вкрию.
Він дбайливо поклав плед їй на ноги й зазирнув у планшет.
— Це для нової гри?
— Так. Тільки я ніяк не вирішу, яким зробити будинок.
— З верандою, звісно.
— Усі будинки не можуть бути з верандою, Денисе.
— Чому? Чудові ж будинки.
Світлана засміялася. На столику поруч із нею лежали крихітні пінетки.
Денис узяв одну в долоню.
— Дивись, яка маленька. Невже ніжка справді буде така?
— Скоро перевіриш.
Він нахилився й поцілував дружину.
— А потім покажеш малюкові свою гру, — сказав він. — Нехай знає, яка в нього мама.
— А ти розкажеш, як працює швидка.
— Домовилися. Тільки спочатку хай трохи підросте.
Він сів поруч, і Світлана показала йому нові ескізи. Денис уважно слухав, розпитував, а потім побіг на кухню: у духовці вже пахло пирогом.