Останню котлету Ольга зняла зі сковороди о пів на п’яту. До робочого дзвінка залишалося десять хвилин. Вона швидко розім’яла картоплю, нарізала салат і написала чоловікові:
— Вечеря готова. Після занять одразу додому. Я звільнюся близько шостої.
Андрій відповів:
— Добре, заберу дітей і поїдемо.
Ольга накрила каструлю кришкою. Вісім великих котлет на чотирьох. Може, навіть на завтра щось залишиться.
Головне — сьогодні більше не стояти біля плити. Після розмови із замовником ще треба внести правки й надіслати текст.
У передпокої задзвонили. На порозі стояла свекруха.
— Людмило Петрівно, проходьте. Ви по пакет для Світлани? Він біля дзеркала.
— Дякую. Посиджу трохи, якщо можна. До Свєти мені ще їхати.
— Звісно. Тільки в мене зараз робочий дзвінок. Думала, хвилин на тридцять.
— Займайся, я зачекаю.
Ольга налила свекрусі води й зачинилася в кімнаті.
Замовник надіслав нову версію тексту. Довелося звіряти її з попередньою, обговорювати кожне формулювання. Обіцяні пів години давно минули.
З кухні долинав голос Людмили Петрівни. Ольга почула ім’я Світлани, але прислухатися було ніколи.
Коли дзвінок нарешті закінчився, годинник показував за двадцять хвилин до шостої.
Ольга зайшла на кухню й зупинилася.
На столі стояли три контейнери. Людмила Петрівна саме притискала долонею кришку. Поруч із пакетом книжок лежав ще один, розкритий.
— А що ви робите? — запитала Ольга.
— Світлані вечерю зберу. У малої знову температура, чоловік у від’їзді. Свєта каже, за день і поїсти нормально не встигла.
Ольга зазирнула в сковороду. Порожньо. У каструлі на денці лишилося трохи пюре.
— Зачекайте. Це ж наша вечеря!
— Ну бачу, що вечеря. Ти багато приготувала.
— На чотирьох! Андрій зараз дітей привезе.
— Ви ж удвох удома будете, щось іще зробите. А Свєті зараз не до кухні.
У контейнері з котлетами лежали всі вісім.
— Давайте дві котлети їй відкладемо, — сказала Ольга. — І пюре з салатом поділимо. Решту нам залиште.
— Дві? Що я до неї з двома котлетами поїду?
— Людмило Петрівно, там вона з донькою. Їм на вечерю вистачить.
Свекруха відсунула контейнер.
— Ти що, кожну котлету рахуєш?
Із кімнати долинув сигнал повідомлення. Замовник, мабуть, уже чекав на відповідь. Ольга глянула на двері, але залишилася на кухні.
— Сьогодні рахую. Я приготувала для своєї родини. Частину віддам, але не все.
— А я вже сказала Світлані, що привезу вечерю!
— То чому ви мене не спитали?
— Мені тепер дозвіл потрібен, щоб дочці допомогти?
— Щоб забрати їжу, яку я приготувала для дітей, — так, потрібен!
Свекруха підібгала губи.
— Не думала, що через таке доведеться пояснюватися.
Ольга дістала тарілку й відкрила контейнер.
— Я не проти допомогти. Але знову готувати сьогодні не можу. У мене ще робота.
Вона переклала дві котлети на тарілку.
— Ці залишаю Свєті. Зараз і картоплю покладу.
— Не треба вже нічого, — різко сказала Людмила Петрівна. — Я сама куплю.
— Добре.
Свекруха пішла в передпокій. Ольга рушила за нею.
— Пакет із книжками не забудьте.
Людмила Петрівна взяла пакет і поправила книжку, що стирчала збоку.
— Андрію привіт передавай.
— Передам.
Двері зачинилися. Ольга повернулася на кухню, переклала вечерю назад у посуд, прибрала салат у холодильник. Порожні контейнери поставила в раковину.
Потім сіла за комп’ютер і тричі перечитала одне речення, перш ніж зрозуміла його зміст.
Вона й раніше допомагала Світлані: передавала суп, коли та хворіла, забирала її доньку разом зі своїми дітьми. Але вони про це домовлялися.
А сьогодні її навіть не спитали.
Андрій повернувся, коли Ольга закінчувала правки. Молодша з порога розповідала, як забула змінне взуття, старший шукав зошит, який хотів показати мамі.
За кілька хвилин чоловік приніс Ользі розігріту вечерю.
— Мама заходила?
— Так. Пакет забрала.
— Вона мені дзвонила.
Ольга прибрала руку з мишки.
— І що сказала?
— Що ти не захотіла дати Світлані кілька котлет. Я при дітях не став розпитувати, але… Олю, через їжу сваритися?
— Кілька котлет?
Андрій зупинився.
— А що було?
— Вона зібрала всю вечерю. Усі котлети, майже всю картоплю й салат. Я вийшла з кімнати, а вона вже контейнери закриває.
— Усе забрала?
— Так. Я запропонувала дві котлети з гарніром. Вона відмовилася.
Андрій поставив тарілку на край столу.
— А мені сказала, що ти почала назад забирати.
— Почала. Бо нам нічого не залишалося.
Із кухні покликала молодша.
— Зараз, доню! — відповів Андрій і знову повернувся до Ольги. — Я думав, мама попросила, а ти не дала.
— Вона не просила! Розумієш? Якби я затрималася в кімнаті, ви б приїхали, а вечеря вже поїхала б до Свєти.
— Я б щось приготував.
— Можливо. Але вона вирішила це за нас. І ще сказала, що ми можемо зробити іншу вечерю.
Андрій помовчав.
— Ти права. Вона не повинна була брати без дозволу.
— Я можу й більше приготувати, якщо мене заздалегідь попросять. Але не хочу дізнаватися останньою, що нашу вечерю вже комусь пообіцяли.
— Я з нею поговорю. А ти поїж, поки тепле.
Ольга відправила замовнику виправлений текст і тільки тоді взялася за виделку. Згодом почула, як Андрій у спальні телефонує матері.
— Мамо, ти мені не все розповіла.
Він помовчав, вислуховуючи відповідь.
— Ольга не відмовилася допомогти. Вона запропонувала частину. Чому ти не взяла?
Потім його голос став твердішим:
— Ні, я не проти Свєти. Якщо треба, я можу їй продукти привезти. Але обіцяти нашу вечерю, не поговоривши з нами, не треба.
Після дзвінка він зайшов на кухню. Ольга мила контейнери.
— Що вона сказала?
— Спочатку думала, що їжі із запасом. А потім їй не сподобалося, як ти відповіла.
— А мені не сподобалося, що мене відправили готувати наново.
— Я їй це пояснив.
Ольга поставила контейнер сушитися. Питати, чи погодилася свекруха, не стала.
Наступного ранку зателефонувала Світлана. Андрій із дітьми пішов за продуктами, і Ольга сіла з телефоном на кухні.
— Олю, можна тебе про вчорашнє запитати?
— Можна.
— Мама сказала, що вже зібрала нам їжу, а ти веліла все залишити.
— Вона зібрала всю нашу вечерю. А я до того навіть не знала, що вона тобі щось обіцяла.
— Як не знала? Я ж у мами спитала, чи можна. Вона сказала: «У Олі багато приготовлено, зараз привезу».
— Багато. Тільки не зайве.
Світлана зітхнула.
— Потім мама передзвонила й сказала, що зайде в магазин. Я запитала, чому, а вона не пояснила. Вже ввечері розповіла, що ви посварилися.
— Я пропонувала вам дві котлети з пюре. Вона не взяла.
— Та нам би вистачило! Мала вчора майже нічого не їла, я їй кашу зробила.
— Як вона сьогодні?
— Краще. Уже сидить, малює. Олю, мені так ніяково… Я просто мамі поскаржилася, що день важкий. Не просила вас без вечері залишати.
— Я розумію. До тебе в мене претензій немає.
Світлана трохи помовчала.
— Все одно шкода, що так вийшло.
— Ти мені наступного разу прямо напиши, добре? Якщо зможу, допоможу. А то мама тобі вже обіцяє, а я ще нічого не знаю.
— Добре. І ти мені кажи, якщо щось треба. Я в середу можу твою молодшу із занять забрати. Мені все одно туди їхати.
— Було б чудово. Я якраз у середу затримуюся.
Ще трохи поговоривши, Світлана попрощалася: донька кликала подивитися малюнок.
Ольга поклала телефон на стіл. Зі свекрухою після цієї розмови нічого не змінилося, але принаймні зі Світланою вони одна одну зрозуміли.
Кілька днів Людмила Петрівна дзвонила тільки синові: запитувала про онуків, розповідала свої новини, попросила допомогти переставити комод.
Якось увечері Андрій сказав:
— Мама вважає, що ти могла відповісти м’якше.
Ольга підвела очі від книжки.
— Я сказала щось грубе?
— Ні. Я їй так і відповів.
— Вона могла просто спитати. Я б не відмовила.
— Знаю.
— Не хочу тепер щоразу доводити, що мені не шкода.
Андрій сів поруч.
— І не треба. Я ж не кажу тобі вибачатися. Просто попереджаю: вона поки ображається.
— Нехай. Мені теж було неприємно.
Дзвонити свекрусі й пояснювати все знову Ольга не стала. Але коли Людмила Петрівна попросила передати Світлані дитячу куртку, спокійно відповіла:
— Добре, підготую до вихідних.
У середу Світлана забрала молодшу із занять. Ольга ввечері заїхала по доньку й дорогою купила для Світлани продукти, про які та попросила.
— Скільки я тобі винна? — запитала Світлана, беручи пакет.
— Зараз покажу чек. Молоко знайшла тільки ось таке, підійде?
— Підійде, дякую. А мала в мене вже двічі запитала, коли ти приїдеш, хоч ми тільки зайшли.
— Я не двічі! — озвалася донька з кімнати. — Тричі!
Вони засміялися.
За два тижні Людмила Петрівна домовилася прийти в гості. Принесла онукові обіцяну книжку й пакет мандаринів.
Ольга допомогла їй зняти пальто.
— Проходьте. Андрій скоро повернеться.
На кухні стояли два дека з булочками. Ольга пекла їх разом із молодшою. Одні вийшли круглими, інші витяглися набік, а з однієї майже вся начинка вилізла назовні.
— Багато напекли, — зауважила свекруха.
— Діти завтра з собою візьмуть. І на сніданок залишиться.
Людмила Петрівна кивнула й виклала мандарини у вазу.
— Я після вас до Свєти збираюся. Можна кілька булочок їй відкласти?
Ольга глянула на дека.
— Чотири вистачить?
— Досить. Якщо вам не потрібно.
— Ці можна. Зараз загорну.
Вона поклала чотири булочки в паперовий пакет.
— Тільки поки не закривайте. Вони ще теплі.
— Добре.
На кухню прибігла молодша.
— Бабусю, ходи! Я тобі малюнок покажу!
— Уже йду. А що там у тебе?
— Сюрприз. Ходімо швидше!
Свекруха пішла за онукою, а Ольга відклала кілька булочок дітям на завтра. Решту переклала на велику тацю.
Незабаром у передпокої почувся голос Андрія, а потім син почав розповідати йому про книжку, яку принесла бабуся.
Перед виходом Людмила Петрівна повернулася на кухню.
— Ці беру? — показала вона на пакет.
— Так, я вам відклала.
— Дякую. Світлані скажу, що від тебе.
— Передавайте їй привіт.
Ольга проводила свекруху й повернулася на кухню. Андрій прибирав тарілки.
— Світлані передали?
— Чотири штуки.
Він кивнув і взяв тацю, щоб прибрати зі столу.
— Стривай, — сказала Ольга.
Вона вибрала булочку з нерівним краєм, яку ще вдень помітила, і поклала собі на тарілку.
— Оцю я собі залишила.
— Найкривішу? — усміхнувся Андрій.
— Вона мені найбільше подобається.
Ольга відламала шматочок і простягнула чоловікові.
А як би ви вчинили в цій ситуації? Поділіться думками в коментарях.