— Невістко, ключі від кросовера віддаси Софії. Андрієві на роботу зручніше метро, а дівчині зараз кожна хвилина дорога.
Олена Петрівна підсунула до мене тарілку із сирниками. Наче щойно запропонувала сметани, а не розпорядилася моєю машиною.
— Ні, не віддам.
Софія опустила очі в телефон. Андрій завмер із ложкою над тарілкою.
— Що значить «не віддам»? — свекруха перестала усміхатися. — Ти хоч вислухай спочатку.
— Я слухаю. Але рішення щодо моєї машини вже чомусь ухвалили без мене.
— Ніхто нічого не ухвалював. Ми ж по-родинному просимо.
— Тоді чому ви не запитали, а сказали: «Віддаси»?
Ложка в Андрієвій руці тихенько дзенькнула об тарілку.
— Катю, ну не чіпляйся до слів.
Я повернулася до нього:
— А до чого мені чіплятися? До ключів?
Софія ковзнула пальцем по екрану, хоча телефон уже згас.
Її взяли старшою зміни на новий логістичний комплекс біля об’їзної. Після багатьох років за касою це справді був шанс: зарплата майже вдвічі вища, можливість підвищення. Але зміна починалася о сьомій, а добиратися з нашого району було незручно.
— Три запізнення за випробувальний термін — і все, — сказала Олена Петрівна. — Ти розумієш? У неї дитина. Матвійка ще до мене завезти треба. Вона його на плечах нестиме о шостій ранку?
— Я розумію, що їй важко.
— То допоможи! Машина під вікном цілими днями стоїть. До магазину ти й пішки дійдеш.
— А з офісу після звітності теж пішки? Опівночі, повз гаражі?
— Таксі викличеш.
— А чому Софія не може викликати таксі?
— Бо вона грошей не друкує! — свекруха відсунула тарілку. — У вас дві зарплати, а вона сама тягне дитину.
Я подивилася на зовицю.
— Софіє, ти давно за кермом?
— Посвідчення восени отримала. Але я обережно…
— От і практикуватиметься, — втрутилася мати. — Не на велосипеді ж їй учитися.
— На моїй машині вона теж не вчитиметься.
— Катю, я ж не назавжди, — нарешті заговорила Софія. — Мені ці два місяці протриматися. Я так довго цю роботу шукала…
— Я тобі співчуваю. Справді. Але машину не віддам.
— Та помовч ти, Софіє, — обірвала її мати. — Бачиш, людина вже все для себе вирішила.
— Так, — відповіла я. — Вирішила.
Цей сріблястий кросовер купив мій тато. Щосуботи виходив до нього з м’якою ганчіркою й міг пів години витирати одну плямку на кермі.
— Не три так, фарба злізе, — жартувала я.
— Зате тобі гарна дістанеться, — сміявся він.
Тоді я не любила таких жартів. А через кілька років машини стало більше, ніж спогадів, до яких можна було доторкнутися.
Вона дісталася мені у спадок. Олена Петрівна це знала, тому дедалі частіше поглядала на сина.
— Андрію, ти щось скажеш? Чи сестра тобі вже чужа?
Він зітхнув:
— Мам, ну ми поговоримо…
— Ні, — сказала я. — Не поговоримо. Я відповіла.
Свекруха випросталася.
— А коли я Соломію зі школи забирала, ти так не говорила. Шість років, Катерино. У дощ, у сніг. Хоч копійку з вас узяла?
Я стиснула серветку під столом. На язиці вже були й ліки від тиску, які я щомісяця купувала їй, і комунальні платежі, які оплачувала з минулої зими.
Але рахувати допомогу за столом я не хотіла.
— Не взяли. І я вам вдячна.
— Гарна вдячність!
— Вдячність не означає, що тепер ви можете забрати будь-яку мою річ.
До кінця вечері ніхто більше не торкнувся сирників.
У машині Андрій поставив на коліна банку маминих огірків і довго дивився у вікно.
— Можна було м’якше, — сказав на світлофорі.
— Кому саме?
— Катю, не починай.
— Твоя мама вирішила, кому я віддам машину. Ти сидів і мовчав. А тепер винна я, бо недостатньо лагідно відмовила?
— Я не кажу, що винна. Просто Софії справді важко.
— Знаю. Я можу трохи допомогти грошима. Можемо пошукати, з ким їй їздити на роботу.
— Трохи грошима, — повторив він. — А машина стоїть.
Я міцніше взялася за кермо.
— Вона не стоїть, Андрію. Я зараз нею їду.
Вдома п’ятнадцятирічна Соломія вийшла до нас у навушниках на шиї.
— Що сталося?
— Нічого, — буркнув батько.
Донька подивилася на мене, тоді на нього.
— Знову бабуся?
— Іди до себе.
— Я просто запитала.
— Соломіє.
Вона мовчки зачинила двері. Я ще довго чула, як у її кімнаті тихенько клацає клавіатура.
Ближче до опівночі Андрієві зателефонувала мати. Він вийшов у коридор.
— Так, мамо… Я чув. Не треба знову… Поговорю я з нею.
Пауза.
— Ну сказав же: вирішимо.
Я сиділа на ліжку й чекала, коли він повернеться.
— Що саме ви вирішите? — запитала, щойно він зайшов.
— Нічого. Мама хвилюється.
— А я?
— Що ти?
— Я теж хвилююся, Андрію. Чи це не так важливо?
Він потер обличчя долонями.
— Давай хоч перед сном без сварок.
Тієї ночі я зняла з гачка запасний ключ і поклала в робочу сумку. На ньому висіла латунна рибка, яку колись випиляв тато. Із трохи кривим хвостом.
Основний комплект залишився на місці. Чоловік іноді користувався машиною. Я ще не вміла ховати від нього все.
За тиждень мене відрядили на триденний тренінг до сусіднього обласного центру. Андрій ніс сумку до вагона, купив кави.
— Дзвони, як доїдеш.
— Добре.
— І не сиди там вечорами над роботою. Відпочинь хоч трохи.
Я тоді навіть подумала: може, даремно ми так зчепилися. Може, він почув.
У п’ятницю ввечері на місці мого кросовера стояла сусідська машина.
Я зупинилася посеред двору.
Набрала Андрія. Не відповів.
Піднялася додому, глянула на порожній гачок — і ще не встигла зняти куртку, як він вийшов із ванної.
— Тільки не кричи.
Від цих слів у мене похололи руки.
— Де машина?
— У Софії. Послухай спочатку…
— Де моя машина, Андрію?
— Кажу ж, у Софії. Мама заходила в середу. Я дозволив узяти ключі.
Я поставила сумку на підлогу.
— Ти дозволив?
— Тебе все одно не було. Машина просто стояла.
— Я заборонила її брати.
— Катю, це на тиждень.
— Ти хоч розумієш, що зробив?
Він кинув рушник на спинку стільця.
— Не треба поводитися так, наче я її продав! Страховка є, Софія має права. Нічого не станеться.
— А подзвонити мені?
— Ти б відмовила.
Ми дивилися одне на одного.
— Тобто ти все розумів, — сказала я. — Ти знав мою відповідь і просто дочекався, поки я поїду.
— Я хотів допомогти сестрі.
— Моєю машиною. І за моєю спиною.
Він відвернувся.
— У неділю поверне. Я пообіцяв їй тиждень.
— Твої обіцянки тепер важливіші за моє «ні»?
Відповіді не було.
Запасний ключ лежав у мене в сумці. Я могла того ж вечора поїхати й забрати кросовер. Уже навіть знайшла адресу Софії в листуванні.
Та перед очима стояв сонний Матвійко, якого завтра знову треба було кудись везти вдосвіта.
Я набрала зовицю.
— Софіє, ти знала, що я не дозволяла брати машину?
Вона помовчала.
— Андрій сказав, ви домовилися.
— Ми не домовлялися.
— Катю, я…
— До неділі. У неділю ввечері машина має бути під моїми вікнами.
— Добре. Дякую.
— Я не подарувала її тобі, Софіє.
— Я розумію.
Мені дуже хотілося їй повірити.
У понеділок на роботі колега Лариса почула, як я шукаю для зовиці недорогу машину.
— Мій батько якраз продає свою. Старенька, але доглянута. Хочеш, дам номер?
Просив він двісті сорок тисяч гривень. Машині було понад п’ятнадцять років, зате зимові шини йшли в комплекті, а перед купівлею він погоджувався на будь-яку перевірку.
Я запросила Софію на каву після зміни.
Вона приїхала на моєму кросовері.
Зупинилася біля вікна кав’ярні, забрала сумку із заднього сидіння. Там уже стояло Матвійкове крісло. На дзеркалі гойдалася ялинка-ароматизатор.
Я дивилася на неї й раптом згадала, як тато бурчав:
— Навіщо той ліс у машині? Вікно відкрий, от і весь запах.
— Ти давно чекаєш? — Софія сіла навпроти.
— Ні. Будеш щось їсти?
— Буду. З п’ятої на ногах, у роті макової росинки.
Вона замовила десерт і гарячий чай. Я дочекалася, поки офіціант відійде, і показала фотографії.
— Є такий варіант. Власник знайомий, можна перевірити на сервісі.
Софія наблизила екран.
— Гарна.
— Я можу позичити п’ятдесят тисяч без відсотків. Під розписку. Віддаватимеш частинами протягом року. Щодо решти треба думати, але це вже початок.
Вона підняла очі.
— Ти мені? Після всього?
— Я ж не хочу, щоб ти втратила роботу. Я хочу, щоб мою машину мені повернули.
Софія опустила ложечку.
— Я справді думала, що Андрій з тобою домовився.
— Тепер знаєш, що ні.
— Знаю.
Вона знову взяла телефон із фотографіями.
— Начальниця сказала, якщо добре відпрацюю зиму, навесні можуть зробити координаторкою. Уявляєш? Я спочатку навіть перепитала, чи вона точно про мене.
Софія вперше за весь час усміхнулася не винувато.
— То й думай, як облаштувати своє життя, — сказала я. — Без маминих рішень.
Саме тоді в неї задзвонив телефон.
— Це мама. Я на хвилинку.
Крізь скло я бачила, як вона стоїть на ґанку, кутається в куртку й киває. Спробувала щось сказати, замовкла. Знову кивнула.
Повернулася й відсунула мій телефон.
— Мама каже, стара машина — це самі ремонти.
— Її можна перевірити.
— А якщо взимку заглохне? Я ж із дитиною.
— Нові машини теж ламаються.
— І борг такий… Не знаю, Катю.
Я повільно прибрала телефон.
— Ти сама так думаєш чи мама?
— Не треба мене між вами ставити.
— Софіє, між нами моя машина. Я пропоную тобі вихід.
Вона почала крутити серветку.
— Мама каже, тобі вона не так потрібна.
— А ти що кажеш?
Софія не відповіла.
— У неділю повернеш?
— Так. Напевно.
— Без «напевно».
— Добре.
У неділю я кілька разів підходила до вікна. О восьмій подзвонила Софії — не взяла. О дев’ятій запитала чоловіка.
— У неї графік змінився, — сказав він, не відриваючись від телевізора. — Ще кілька днів.
— Ти знову це вирішив?
— Господи, Катю, ну що ти за кожен день рахуєш?
Я вимкнула телевізор.
— Подивися на мене.
— Ну?
— Я більше не чекатиму.
— Роби що хочеш, — кинув він і пішов у кімнату.
Вранці Андрій був на добовому чергуванні. Я вирішила забрати машину й одразу записати її на планове обслуговування. Сервісна книжка лежала в папці з документами на антресолях.
Під книжкою я знайшла два скріплені аркуші.
Договір дарування транспортного засобу.
Спершу просто пробігла очима. Потім сіла на край стільця.
Дарувальниця — я. Мої паспортні дані, адреса. Обдаровувана — Софія. Марка, рік випуску, номер кузова.
Усе заповнено круглим, старанним почерком Олени Петрівни.
Не вистачало тільки мого підпису.
Я зателефонувала Андрію.
— Що за договір у твоїй папці?
На тому кінці стало тихо.
— Який?
— Не роби цього. Хоч зараз не бреши.
Він видихнув у слухавку.
— Мама попросила роздрукувати. Це просто бланк.
— Він заповнений моїми даними.
— Ніхто ж тебе не змушував підписувати.
— Поки що?
— Катю…
— Ти обіцяв, що машину повернуть за тиждень. І тримав удома договір дарування.
— Мама думала, ти з часом погодишся. Софія звикне їздити, ти побачиш, що їй зручно…
Я заплющила очі.
Ось воно.
Не тиждень. Не два місяці. Вони просто чекали, коли мені стане незручно забрати своє.
— А ти що думав? — запитала я.
— Я не хотів сварки.
— Тому вирішив, що краще зрадити мене тихенько?
— Не називай це так.
— А як?
Він мовчав.
— Шістнадцять років, Андрію. Невже за шістнадцять років я не заслужила, щоб зі мною бодай рахувалися?
— Давай ввечері поговоримо.
— Давай.
Але ввечері він знову говорив, що мати хотіла як краще, що Софія сама з дитиною, що я все сприйняла надто гостро.
— Ти хоч раз сказав їй: «Мамо, це Катине, вона не погодилася»? — запитала я.
— Ти не знаєш моєї мами?
— Знаю. Я тебе, виходить, не знала.
Вночі я майже не спала. Поряд дихав чоловік, а на кухонному столі лежали два аркуші, заради яких він так легко обійшовся без моєї згоди.
На світанку я викликала таксі.
Машина стояла біля Софіїного під’їзду, вкрита тонким інеєм. Я відчинила її запасним ключем із латунною рибкою, сіла за кермо й кілька секунд просто тримала руки на колінах.
Потім зняла ялинку з дзеркала.
Коли я перекладала Матвійкове крісло ближче до дверей, із під’їзду вийшла Софія. Вела за руку сонного сина, на плечі висів його наплічник.
— Катю?
Вона зупинилася.
— Я приїхала по машину.
— Але мені зараз на зміну.
— Я попереджала тебе.
Софія озирнулася на Матвійка.
— Давай хоч сьогодні. Я відвезу його до мами, а потім…
— Ні.
Вона закусила губу.
— Ти через той договір?
Я повільно випросталася.
— Отже, і ти знала.
— Мама сказала, сама з тобою поговорить.
— А ти чекала, чим закінчиться?
— Катю, мені соромно.
— Мені теж було б соромно.
Матвійко притулився до неї.
— Мамо, ми запізнимося?
Я дістала його крісло й поставила біля Софії.
— Ваші речі тут. Ключі передай Андрію сьогодні.
— А як мені добиратися?
Це запитання я чула вже стільки разів, що раніше неодмінно почала б шукати відповідь.
Тепер лише сказала:
— Не знаю, Софіє. Я пропонувала допомогу. Ти відмовилася.
Вона стояла мовчки.
— Передай мамі, що машину я не дарую. Ні зараз, ні потім.
Я зачинила двері й завела двигун.
Їхала повільно. На першому світлофорі помітила, що тремтять руки. Зупинилася біля узбіччя, дочекалася, поки заспокоюся, і тільки тоді рушила далі.
Додому я повернулася ще до того, як прокинулася Соломія.
Увечері Андрій чекав на кухні з телефоном у руці.
— Мама дзвонила.
— Здогадуюся.
— Софія ледве встигла на роботу. Таксі стільки коштувало…
Я поклала сумку на стілець.
— Ти хочеш зараз посварити мене за те, що я забрала свою машину?
— Я хочу, щоб ти зрозуміла, як це виглядало. Вранці, дитина на холоді…
— А як виглядав договір із моїми паспортними даними?
Він потер перенісся.
— Знову ти за своє.
— Так. За своє.
Андрій підвів очі.
— Мама плаче. Каже, у тебе серця немає.
Я повісила ключі біля дзеркала. Рибка тихо вдарилася об металевий гачок.
— Є в мене серце. Тому й болить.
— Катю…
— Збери речі. Я хочу побути без тебе.
Він різко відсунув стілець.
— Ти мене через машину виганяєш?
— Ні. Через те, що я сказала «ні», а ти вирішив, що можна не слухати. Через те, що дивився мені в очі й брехав. І зараз тобі шкода всіх, крім мене.
Він відкрив рота, але нічого не сказав.
Я чекала. Може, вперше за ці дні він скаже не про маму, не про сестру. Просто попросить пробачення, не додаючи відразу «але».
Натомість Андрій запитав:
— І куди мені йти?
— Сьогодні — до мами. Решту обговоримо пізніше.
Він довго стояв у дверях кухні. Потім пішов складати речі.
Коли за ним зачинилися вхідні двері, із кімнати вийшла Соломія.
— Мам?
Я обернулася й тільки тоді відчула, що плачу.
— Усе добре, сонечко.
— Не треба казати, що добре.
Вона підійшла й міцно мене обійняла.
— Ти правильно зробила.
— Мені так не хотілося, щоб ти це бачила.
— А я рада, що побачила.
Я відсторонилася, глянула їй в обличчя.
— Чому?
— Бо тепер знатиму: якщо я відмовила, це теж має значення.
Я знову притиснула її до себе.
За вікном починався сніг. Під ліхтарем стояла татова срібляста машина. А на кухні холов чай, який ми із Соломією нарешті сіли пити вдвох — без телефонних дзвінків, вимог і необхідності перед кимось виправдовуватися.
Я ще не знала, як житиму далі. Але вже точно знала, як більше не хочу.
А ви змогли б після такого знову довіряти найближчій людині?