Анастасія купила двокімнатну квартиру ще до весілля. Сама збирала гроші, сама вибирала плитку для ванної, сперечалася з майстрами через криво поклеєні шпалери.
Коли вони з Микитою вирішили одружитися, він спитав:
— То я до тебе переїду?
— А куди ж іще? — усміхнулася вона. — Не в твою ж орендовану кімнату.
Микита привіз дві сумки й коробку книжок. Анастасія допомагала йому розставляти їх на полицях і раділа: ось воно, їхнє спільне життя.
Приблизно за місяць після весілля до них почала навідуватися Лариса Борисівна.
Спершу приїжджала раз на два тижні, привозила варення, розпитувала, як вони облаштувалися. Потім стала з’являтися частіше: у вівторок, у п’ятницю, іноді ще й у суботу.
— Я ненадовго, — казала вона, роздягаючись у передпокої.
А тоді сідала в крісло біля вікна й залишалася до дев’ятої вечора.
Микита радів кожному її приходу.
— Мам, заходь! Зараз чай поставлю. Настю, у нас щось до чаю є?
— Пиріжки купила, — відповідала Анастасія. — Ларисо Борисівно, як ви почуваєтеся?
— Та потроху. Ой, Микитко, ти не повіриш, що мені сусідка сьогодні розповіла!
Вони сміялися, згадували знайомих. Анастасія теж спочатку намагалася підтримувати розмову, хоча після роботи їй іноді хотілося просто повечеряти й побути в тиші.
Якось, коли свекруха пішла, вона сказала чоловікові:
— Микито, попроси маму попереджати, що приїде. Хоча б за годину.
— Навіщо?
— Ну як навіщо? Я не завжди готова до гостей.
— До гостей? Настю, це ж мама.
— Я знаю. Але ми теж можемо мати свої плани.
— Вона сама живе, їй нудно. Невже тобі шкода, що вона посидить із нами пару годин?
— Це не пара годин. Вона сьогодні приїхала о шостій, а зараз майже десята.
Микита знизав плечима.
— Ну затрималася трохи. Що тут такого?
Анастасія промовчала.
Одного п’ятничного вечора Лариса Борисівна засиділася ще довше. Спочатку телефонувала сусідці, потім попросила Анастасію знайти розклад поліклініки.
А коли глянула на годинник, зітхнула:
— Ой, як пізно. Я так утомилася, не доїду вже автобусом.
— Можу таксі викликати, — запропонувала Анастасія.
— Та навіщо гроші витрачати? Я у вас заночую. Микитко, розстели мені диван.
— Зараз, мамо.
Він одразу дістав із шафи подушку. Навіть не подивився на дружину.
Анастасія постояла в дверях кухні й пішла до спальні. За зачиненими дверима ще довго чула голос свекрухи й сміх чоловіка.
Уранці вона поставила на стіл вівсянку.
— Ой, ні, — скривилася Лариса Борисівна. — У мене від вівсянки завжди нетравлення. Настю, звари мені гречки, добре?
— Добре.
За сніданком свекруха посунула чашку.
— Чай слабенький. Можна міцнішого? Бо це не чай, а пофарбована вода.
Анастасія мовчки забрала чашку.
— І плед прихопи, будь ласка. Тут від вікна тягне.
Микита сидів поруч із матір’ю й дивився телевізор. Коли Анастасія принесла чай і плед, він подякував, узяв свою чашку й знову втупився в екран.
Після обіду Ларисі Борисівні знадобилася сумочка з передпокою, потім валер’янка з аптечки.
— Настю, а де пульт? — озвалася вона трохи згодом.
Анастасія зайшла до вітальні.
— Ось він. У вас під рукою.
— А я й не помітила. Дякую.
До вечора Анастасія так і не присіла. Уже збираючись на кухню, вона тихо сказала чоловікові:
— Микито, може, ти хоч посуд помиєш?
— Зараз, — відповів він. — Тільки додивлюся.
У неділю свекруха запропонувала допомогти з прибиранням. Прийшла на кухню, взяла ганчірку, але незабаром випросталася й схопилася за поперек.
— Щось мене заломило. Ти вже сама тут, добре? А я трохи полежу.
Микита саме дивився футбол. Посуд, який він обіцяв помити, усе ще стояв у раковині.
Коли ввечері Лариса Борисівна нарешті зібралася додому, син викликав їй таксі й провів до ліфта. Повернувся, сів на диван і задоволено сказав:
— Гарно посиділи.
Анастасія стояла на кухні перед горою брудного посуду. Відклала губку.
— Микито, нам треба поговорити.
— М-м?
— Про твою маму.
Він не одразу відповів.
— Що знову не так?
— Я не проти, щоб вона приходила. Але чому вона не може подзвонити заздалегідь? І чому ви вирішили, що вона ночуватиме тут, навіть не запитавши мене?
— Настю, вона втомилася. Мені треба було вигнати її на вулицю?
— Ні. Я запропонувала таксі. Але ти мене навіть не почув.
— Вона самотня, їй потрібне спілкування. Вона завжди до мене приїжджала. Просто тепер я живу тут.
— У моїй квартирі, — тихо сказала Анастасія. — І я теж тут живу.
— Ми тут живемо. Це наш дім.
— То чому в нашому домі ти не питаєш, чи я згодна? Я цілі вихідні готувала й прибирала. Ти помітив?
Микита глянув на раковину.
— Ну, я ж не просив тебе все робити.
— Я просила тебе помити посуд.
— Добре, помию. Тільки не треба через це сваритися.
Анастасія витерла руки рушником.
— Будь ласка, поговори з мамою. Нехай хоча б дзвонить перед тим, як приїхати.
— Скажу, скажу.
Він пішов до ванної. Анастасія ще трохи постояла на кухні, а тоді сама домила посуд.
За тиждень їй зателефонувала мама.
— Настусю, мені треба приїхати до міста. Кардіолог призначив обстеження, кілька днів поспіль. Щодня їздити з області важко, а електрички тепер…
— Приїжджай, звісно, — перебила Анастасія.
— Я подумала, може, готель якийсь недорогий знайду. Не хочу вас обтяжувати.
— Мамо, який готель? Постелю тобі у вітальні.
— Точно не заважатиму?
— Точно. Це моя квартира, і я хочу, щоб ти зупинилася в мене.
Поклавши слухавку, Анастасія зайшла до вітальні. Микита сидів із ноутбуком.
— Мама приїде наступного тижня, — сказала вона. — Їй треба обстежитися в кардіолога. Побуде у нас кілька днів.
— Скільки?
— Лікар сказав три-чотири. Але якщо щось затягнеться, може й довше.
Микита закрив ноутбук.
— А навіщо їй тут залишатися? Не може приїхати, здати аналізи й поїхати?
— Їй треба бути тут кілька днів поспіль. З області щодня не наїздишся.
— Насте, я не хочу, щоб у нас жили сторонні люди.
Вона завмерла.
— Сторонні люди? Ти про мою маму?
— Ну, не зовсім сторонні. Але тиждень із гостем у квартирі — це незручно.
— Твоя мама провела тут усі минулі вихідні. Не попередила, що залишиться, а я їй готувала, носила чай і прибирала. І ти зараз кажеш, що моя мама не може приїхати на обстеження?
— Це різні речі.
— Чим?
— Моя мама завжди до мене приїжджала. А твоя для мене, по суті, чужа людина.
— Для тебе чужа, а для мене — мама. І вона потребує допомоги.
— Їй тут немає чого робити, — відрізав Микита.
Анастасія повільно поклала телефон на стіл.
— Повтори.
— Не треба її сюди привозити. Ми не готель.
— А минулими вихідними що було? Твоя мама сиділа в кріслі, а я носила їй плед, сумку, валер’янку…
— Вона втомилася, їй було важко добиратися додому.
— А моїй мамі легко щодня їздити на обстеження?
— Я кажу, нам буде незручно.
— Кому нам, Микито? Тобі? Бо мені вже давно незручно, коли твоя мама приходить без дзвінка й залишається, скільки їй заманеться. Але тебе це не хвилює.
— У неї такий характер. Вона звикла. Ти знала, за кого виходила заміж.
Анастасія відчула, як їй запашіло обличчя.
— А ти, схоже, забув, до чиєї квартири переїхав.
Микита випростався.
— Це ти на що натякаєш?
— Я купила цю квартиру до шлюбу. За свої гроші. І я не дозволю тобі забороняти мені запрошувати сюди маму.
— Серйозно? Ти мені квартирою докоряєш? Ми одружені! Це наш дім!
— Спільний дім — це коли рішення приймають разом. Ти хоч раз запитав мене, чи може твоя мама залишитися на ніч?
— Та вона ж спонтанно залишилася!
— А коли приходить без дзвінка кілька разів на тиждень, це теж спонтанно?
— Досить рахувати її візити. Це некрасиво.
— А забороняти моїй мамі приїхати — красиво?
Микита пройшовся кімнатою й зупинився біля вікна.
— Я маю право попросити тебе її не запрошувати.
— Маєш. Я почула. Але вона приїде.
— Тобі взагалі байдуже, що я тут теж живу? Де повага до мене, Настю?
— А де твоя повага до мене?
— Ти влаштовуєш скандал на рівному місці!
— На рівному?
Анастасія зробила паузу, дивлячись на чоловіка.
— Ти навіть не запитав, як мама почувається. Не запитав, що сказав лікар, чому її відправили до кардіолога. Тільки повторюєш, що тобі буде незручно.
Микита відкрив рота, але нічого не сказав.
— Збери речі й іди, — промовила Анастасія.
— Що?
— Я прошу тебе піти.
— Настю, ти серйозно? Через те, що я не хочу жити тиждень із твоєю мамою?
— Через те, що ти вирішив заборонити мені її запросити. І через усе, що було до цього. Я просила тебе мене почути, Микито. Не раз.
Вона пройшла до спальні, дістала з шафи дорожню сумку й поклала на ліжко.
— Візьми поки те, що потрібно. Решту забереш потім.
— Ти не можеш мене просто вигнати, — сказав він, але вже без колишньої впевненості.
— Микито, квартира моя. Я хочу, щоб ти пішов.
Він ще пробував щось пояснювати, питав, чи не можна заспокоїтися й поговорити завтра. Анастасія відповіла, що рішення не змінить.
Микита мовчки збирав речі. Кілька разів повертався з коридору до спальні. Анастасія сиділа на кухні й пила воду, дивлячись на старе алое на підвіконні.
Коли за чоловіком зачинилися двері, вона ще довго сиділа нерухомо.
У понеділок приїхала Ксенія Костянтинівна — з невеликою валізою й пакетом домашніх пирогів.
— Ти дуже схудла, — сказала вона, обійнявши доньку.
— Та ні, мамо.
Ксенія Костянтинівна відступила й уважно подивилася на неї.
— Щось сталося?
— Ми з Микитою розійшлися.
— Настусю…
— Я потім розповім. Ходімо, чай поставлю.
Мама взяла її за руку.
— Якщо захочеш поговорити, я тут.
Обстеження тривало чотири дні. Щоранку Анастасія проводжала маму до метро, а ввечері зустрічала.
— Сьогодні в черзі дві години просиділа, — розповідала Ксенія Костянтинівна за вечерею. — Зате лікарка хороша. Усе пояснила, не поспішала.
— Ти їй сказала про той біль, який був узимку?
— Сказала, сказала. Вона ще аналізи подивиться.
Вони пили чай із пирогами, і Анастасія ловила себе на тому, що не прислухається до кроків у коридорі й не чекає, коли хтось попросить її щось принести.
На третій день зателефонував Микита.
— Ти ще злишся? — запитав він.
— Ні.
— То може, зустрінемося? Я був неправий щодо твоєї мами. Перегнув палицю. Давай поговоримо.
Анастасія помовчала.
— Ти сказав, що моїй матері немає чого робити в моїй квартирі. Ти розумієш, що сказав?
— Я погарячкував.
— Я просила тебе поговорити з твоєю мамою. Казала, як мені важко. Ти не хотів слухати. А коли допомога знадобилася моїй мамі, ти просто заборонив їй приїжджати.
— Настю, ну я ж кажу: був неправий.
— Я подам на розлучення, Микито.
У слухавці запанувала тиша.
— Через одну розмову?
— Не через одну. Через півтора року.
— Почекай. Ми можемо все виправити.
— Я більше не хочу на це чекати. Свої речі зможеш забрати, коли мене не буде вдома. Я залишу ключ у сусідки.
Микита ще кілька разів телефонував і писав. Обіцяв змінитися, переконував, що вони все подолають. Потім писав, що Анастасія надто чутлива і що сама винна, бо мовчала.
— Я не мовчала, — відповіла вона на одне з повідомлень.
На інші відповідала коротко або не відповідала зовсім.
За два місяці вони розлучилися. Лариса Борисівна жодного разу не подзвонила.
Восени Анастасія переставила меблі у вітальні. Крісло біля вікна пересунула в куток і склала на ньому книжки. Купила торшер, який давно собі придивилася, і повісила на стіну чорно-білу фотографію старого міста.
У жовтні подзвонила мама.
— Аналізи хороші, — повідомила вона. — Кардіолог виписав таблетки й сказав менше нервувати.
— Мамо, як же я рада!
— А ти як, доню?
Анастасія сиділа біля вікна з чашкою чаю. За склом кружляло жовте листя.
— Добре, мамо. Мені справді добре.
Після розмови вона помітила, що алое на підвіконні за літо розрослося й майже дістало до віконної рами. Вона не знала, коли це сталося.
Анастасія відставила чашку, обережно повернула горщик до світла й усміхнулася. Тепер у неї був час помічати такі дрібниці.