— Оренду навпіл, комуналку теж. На продукти скидаємося разом, — сказала Катерина, записуючи домовленість у телефон.
— Ага. І ніяких секретів, — усміхнувся Олександр.
Вони щойно зняли свою першу спільну квартиру — затишну двокімнатну на третьому поверсі. Одружилися лише місяць тому, і Катерині хотілося, щоб усе було чесно й зрозуміло від самого початку.
Та вже за кілька тижнів вона помітила дивну річ.
— Кать, купи мені куртку, — сказав якось Олександр. — У тебе ж сьогодні зарплата.
— А твоя зарплата де?
— Та я інструменти купив. Для роботи треба.
Іншим разом він запропонував:
— Ти ж аванс отримала? Ходімо в ресторан.
— А чому саме я маю платити?
— Та яка різниця? Ми ж сім’я.
Катерина тоді промовчала. Сашко не здавався їй жадібним, просто, як вона думала, вони ще притиралися. Але коли з’ясувалося, що він позичив приятелю три тисячі, навіть не згадавши їй про це, неприємне відчуття залишилося.
Її гроші чомусь були спільними. А його — його власними.
У жовтні Катерина чекала квартальну премію. Ще з серпня вона знала, на що її витратить.
Старий ноутбук ледве тримався. Катерина працювала старшою менеджеркою в рекламному агентстві й заочно навчалася на четвертому курсі економічного факультету. Минулої весни комп’ютер завис перед здачею роботи, і їй довелося переписувати все за ніч.
— Я тоді думала, розплачуся, — згадувала вона в розмові з Олександром. — Уже майже все було готове, а він просто вимкнувся.
— Зберігати треба частіше, — сказав він.
— Сашко, я зберігала. Він і файли часом не відкриває. Тому отримаю премію — одразу куплю новий.
Вона вже обрала модель за сорок дві тисячі й сподівалася, що премії вистачить.
У середу вдень телефон повідомив про надходження: сорок вісім тисяч гривень. Катерина усміхнулася й ледь не написала Олександрові, але вирішила сказати ввечері.
Після вечері вона поставила чайник і сіла навпроти чоловіка.
— Мені сьогодні премію перерахували. Сорок вісім тисяч! Ми добре закрили квартал.
Олександр відірвався від телефона.
— О, чудово! Слухай, якраз вчасно. Лідці на ремонт грошей бракує. Сантехніка стоїть, майстри чекають. Можемо їй допомогти.
Катерина навіть не відразу зрозуміла, що почула.
— У сенсі допомогти?
— Ну, грошима. Вона ж не може так жити.
— Сашко, я на ноутбук відкладала. Ти знаєш.
— Знаю. Але ноутбук може почекати.
— Не може. Я ж тобі розповідала, що зі старим.
— Ну потерпиш трохи. А в Лідки там усе стоїть.
Катерина поставила чашку на стіл.
— Я чекала цю премію три місяці. І не для того, щоб віддати її на ремонт твоїй сестрі.
— Ти так кажеш, ніби вона чужа. Ми ж сім’я!
— Ми з тобою сім’я. І ми домовилися про оренду, продукти й комуналку. Про мою премію не домовлялися.
— У шлюбі гроші спільні, Катрусю.
— Тоді чому ти не радився зі мною, коли позичав гроші Юркові з роботи? Чи коли купував інструменти?
Олександр насупився.
— Інструменти мені потрібні.
— А мені потрібен ноутбук.
— Ти справді через нього так уперлася?
— Я вперлася, бо ти вже вирішив, куди подіти мої гроші!
— Я запропонував.
— Ти навіть не запитав, чи я згодна.
Олександр підвівся, відніс тарілку до мийки й довго стояв до неї спиною.
— Добре. Я поговорю з Лідією. Але ти теж подумай.
— Подумаю, — відповіла Катерина. — Який ноутбук замовити.
Наступного дня Олександр зателефонував сестрі. А ввечері Катерині прийшло повідомлення від Лідії:
«Сашко сказав про премію. Я вже домовилася з майстрами, вони чекають. Якщо ви не дасте гроші, ремонт стане. У сім’ї взагалі-то допомагають, а не думають тільки про себе».
Катерина двічі перечитала повідомлення, перш ніж відповісти:
«Лідіє, я розумію, що тобі важко. Але я не погоджувалася давати гроші. Свою премію я витрачу на ноутбук».
Відповідь надійшла одразу:
«Ти дружина Сашка! Це тепер наші, сімейні гроші!»
У п’ятницю Олександр ніби між іншим повідомив:
— Завтра мама заїде. Може, й Ліда буде.
— У гості?
— Ну так.
Катерина подивилася на нього.
— Якщо у гості — добре. Але якщо говорити про гроші, я відповім те саме.
— Катрусю, тільки не треба різко з мамою.
— Я скажу спокійно. Але рішення не змінилося.
У суботу Тетяна Петрівна прийшла з пиріжками. Похвалила штори, розпитала про квартиру, розповіла про город. За двадцять хвилин приїхала Лідія.
Спочатку всі пили чай і говорили про буденні речі. А потім свекруха поставила чашку й повернулася до Катерини.
— Сашко розповів про премію. Катрусю, я розумію, ти хочеш ноутбук. Але Лідочка ж рідна людина.
— Мені він потрібен для роботи й навчання. Я давно на нього чекала.
— Ну почекаєш ще трохи. Пів року, може, рік.
— Тетяно Петрівно, старий ноутбук постійно зависає. Я вже втрачала через нього роботу.
— Але ж він якось працює?
— Саме що якось.
Лідія відклала пиріжок.
— Катерино, ти заміжня. Такі рішення не приймають одноосібно.
— А рішення витратити мою премію на твій ремонт ви зі мною приймали?
— У Сашка теж є права.
— Звісно. І він може вирішувати, що робити зі своїми грошима.
— Дуже жорстко, — похитала головою свекруха.
— Я просто відповідаю прямо.
Катерина поглянула на чоловіка. Він сидів, втупившись у чашку, і водив ложкою по дну.
— Сашко, а ти що скажеш?
Він підняв очі.
— Ліда ж не подарунок просить. Це наче в борг.
— Коли повернеш? — запитала Катерина сестру.
Лідія знизала плечима.
— Коли зможу.
— А мені ноутбук коли купувати?
— Катерино, ніхто ж у тебе нічого не краде. Ми просимо допомоги.
— Я вже відмовила.
— А майстри чекають! — не витримала Тетяна Петрівна.
— Навіщо ти з ними домовлялася, якщо я ще не погодилася? — запитала Катерина.
— Я думала, ви допоможете.
— Ти думала. Але мене не запитала.
Олександр потер обличчя.
— Ну всім же незручно. Давай знайдемо якесь рішення.
— Я знайшла. Я купую ноутбук. А Лідія вирішує питання зі своїм ремонтом.
— Це не рішення. Це відмова.
— Так, Сашко. Це відмова.
У нього задзвонив телефон. Він глянув на екран.
— Юрко. Зараз повернуся.
Олександр вийшов у коридор, а Лідія нахилилася до Катерини.
— Ти розумієш, що так сім’я не будується?
— Розумію. Тому й кажу: зі мною треба було спочатку поговорити.
Коли Олександр повернувся, вигляд у нього був розгублений.
— Юрко знає про ремонт? — запитав він сестру.
— Я йому розповіла. А що?
— Він каже, ти дарма домовилася з майстрами без Катериної згоди. І що це її заробіток.
Тетяна Петрівна невдоволено цокнула.
— Юрко завжди пхає носа, куди не просять.
— Сашко, ти взагалі чию сторону тримаєш? — запитала Лідія.
— Я намагаюся розібратися.
— Тут нічого розбиратися! Я прошу допомоги.
— Я був би не проти допомогти, але Катерина не хоче…
— Я тут, — тихо сказала Катерина.
Усі подивилися на неї.
— Ви говорите про мене так, ніби мене немає за столом. Тому повторю: я не дам грошей на ремонт. Ні частину, ні всю суму.
— Ми ж просто просимо, — зітхнула свекруха.
— Ви приїхали переконувати мене після того, як я вже відмовила. Це тиск, Тетяно Петрівно.
У двері подзвонили. Олександр пішов відчиняти й повернувся з молодшим братом.
— Привіт, — сказав Юрко. — Сашко написав, що ви тут. Я якраз неподалік був. Ну що, вирішили?
— Катерина відмовляється допомогти, — відповіла Лідія.
— І правильно.
— Юрку! — обурилася мати.
— Мамо, зачекай. Лідо, ти домовилася з майстрами до того, як Катерина дала згоду?
— Так, але гроші ж є.
— У Катерини. Не в тебе.
— Ми одна родина!
— То чому ти не запитала її, перш ніж обіцяти майстрам гроші?
Лідія відвернулася.
Телефон Тетяни Петрівни задзвонив, і вона вийшла поговорити з чоловіком. Повернулася з невдоволеним обличчям.
— Тато теж каже, що Катерина не зобов’язана. Що сама заробила — сама й вирішує.
За столом стало тихо. Катерина відчула полегшення, але Олександр усе ще дивився на сестру.
— Катю, ну хоча б частину, — сказав він. — Двадцять тисяч. Лідці на перший етап вистачить.
— Сашко, ні.
— Чому?
— Я вже пояснювала.
— Ти не хочеш допомогти родині.
— Я не хочу, щоб моїми грошима розпоряджалися без мене.
— Та це одне й те саме!
— Ні. Допомогу просять. А мені спочатку сказали, куди підуть гроші, потім написали, що майстри вже чекають, а тепер усі приїхали мене вмовляти.
— Ти нас звинувачуєш, наче ми чужі!
— Я говорю про те, що ви зробили.
— Лідії потрібна допомога! Не можеш же ти просто сидіти склавши руки!
— Можу. І я не дам грошей.
— Це егоїзм!
— Сашко, досить, — втрутився Юрко.
— Не лізь!
— Ти кричиш на дружину через гроші, які вона заробила.
— Це і мої гроші!
Катерина повільно підвелася, взяла чашку й віднесла до мийки. Коли повернулася, голос у неї був рівний.
— Мої гроші залишаються в мене. Я більше це не обговорюю. Якщо хтось хоче чаю, чайник щойно закипів.
За пів години Лідія сухо попрощалася й пішла. Юрко поїхав із нею, але перед виходом потиснув Катерині руку.
Тетяна Петрівна затрималася. Говорила про сусідів, про город, та усмішка в неї виходила вимушена.
Коли й вона пішла, Катерина взялася мити посуд. Олександр зайшов на кухню.
— Ти могла б інакше поводитися.
— Як саме?
— Не влаштовувати сцену при всіх.
Катерина вимкнула воду.
— Я влаштувала сцену? Сашко, я сиділа у себе вдома, а твої мама й сестра пояснювали мені, що робити з моєю премією.
— Ти була надто жорсткою.
— Я кілька разів сказала «ні». Мене не почули.
Олександр сів за стіл.
— Лідія зараз у скруті. І ти все одно не допоможеш?
— Ні.
— Чому?
— Бо я не хочу, щоб це повторювалося. Сьогодні ремонт, завтра щось інше. А мені знову скажуть: «Ти ж минулого разу допомогла».
— Отже, для тебе принцип важливіший за родину.
— Для мене важливо, щоб мене поважали й зі мною радилися.
Він підвівся й мовчки вийшов до кімнати.
Наступного вечора розмова почалася знову.
— Катрусю, ну подумай. Може, хоча б десять тисяч?
— Ні, Сашко.
Ще за день:
— Ти розумієш, як мені тепер перед сестрою?
— А ти розумієш, як мені? Я приходжу додому й заздалегідь знаю, що ти знову почнеш.
— Бо ти навіть не намагаєшся мене зрозуміти.
— Я тебе чую. А ти моє «ні» — ні.
На п’ятий день Катерина зателефонувала подрузі.
— Наталко, пам’ятаєш, ти казала, що я можу приїхати, якщо буде потрібно?
— Звісно. Щось сталося?
— Можна я приїду сьогодні?
— Можна. Я вдома.
Катерина склала документи, одяг і старий ноутбук у сумку, поки Олександр був у душі. Він вийшов із ванної, побачив її біля дверей і завмер.
— Ти куди?
— До Наталки.
— Зараз? На скільки?
— Не знаю. Але з наступного місяця свою частину оренди платити не буду.
— Як це? Ми ж домовлялися!
— Я не житиму тут. Шкода, але тобі доведеться щось вирішувати з квартирою.
— Я сам її не потягну. Катрусю, почекай. Давай поговоримо.
— Ми говорили п’ять днів.
— Ти йдеш через Лідчин ремонт?
Катерина взяла сумку.
— Я йду, бо ти мене не захистив. Ні від сестри, ні від мами. А потім сам щодня робив те саме. Ремонт тільки показав мені, як воно є.
У Наталки вона поставила сумку в коридорі й сіла на кухні.
— Розповіси? — обережно запитала подруга.
— Потім. Можна я просто трохи посиджу?
— Можна. Кави хочеш?
Катерина кивнула. Наталка поставила перед нею чашку й більше нічого не питала.
Олександр писав тієї ночі, наступного ранку й через день. Казав, що сумує, що все зрозумів і хоче поговорити.
Катерина відповідала коротко: «Мені потрібен час».
Через два тижні він зателефонував.
— Приїдеш?
— Ні.
— Зовсім?
— Це залежить від розмови.
— Я готовий розмовляти.
— Тоді скажи: якщо Лідія знову попросить мої гроші, що ти зробиш?
— Я… спочатку скажу тобі.
— А якщо я відмовлю?
Він довго мовчав.
— Ну, Катерино… Це ж рідня. Сім’я.
Вона заплющила очі.
— Дякую, що сказав чесно.
— Зачекай. Я не це мав на увазі…
— Сашко, я зрозуміла.
— Катерино…
— Нехай тобі щастить, Олександре.
За три тижні після переїзду вони подали заяву на розлучення. Спільного майна не було, рахунки залишалися окремими, квартиру вони орендували. Усе минуло без судової тяганини.
Отримавши документи про розірвання шлюбу, Катерина пішла до магазину електроніки. Купувати ноутбук посеред усієї цієї історії їй не хотілося. Тепер вона нарешті могла зробити це спокійно.
У Наталки Катерина поставила новий ноутбук на стіл, відкрила кришку й натиснула кнопку. Зайшла до університетського кабінету, відкрила завдання з курсової. До здачі залишалося три тижні.
— Уже працюєш? — Наталка зазирнула до кімнати.
— Навчаюся, — усміхнулася Катерина.
— Кави принести?
— Так. Буду дуже вдячна.
Наталка пішла, а Катерина створила документ і поклала руки на клавіатуру. Ноутбук не зависав, не вимикався й не змушував її боятися за кожен написаний рядок.
Він просто працював. І цього зараз було достатньо.