— Двадцять два роки, Олеже! Двадцять два Нових роки я сиджу з твоєю мамою перед телевізором. А ти знову їдеш топити свою пічку!
Оксана так притиснула край вареника, що начинка вилізла їй на пальці.
— От бачиш… Навіть тісто вже не витримує.
Олег у передпокої заштовхував у спортивну сумку вовняні шкарпетки.
— А що ти пропонуєш? Щоб труби порозривало? Потім улітку скажеш: «Олеже, чому води немає?»
— Я зараз кажу: «Олеже, чому тебе вдома немає?» Ти чуєш різницю?
— Оксано, ну не починай.
Вона відклала вареник.
— А коли починати? Першого січня, коли ти повернешся, поїси й ляжеш спати?
— До обіду буду вдома.
— Ти щороку до обіду вдома. А опівночі — ніколи.
У дверях з’явилася Зінаїда Павлівна з телевізійним пультом.
— Чого ви кричите? Людина про господарство дбає.
— Я теж людина, мамо. Про мене можна подбати?
— Ти в теплі сидиш. А він на мороз їде. Покійний батько теж, бувало…
Вона раптом замовкла.
Олег підняв голову:
— Мамо.
— Що — мамо? — Оксана перевела погляд з одного на другу. — Я щось не те почула?
— Нічого ти не почула, — відрізала свекруха. — Дай чоловікові зібратися.
— Ваш чоловік теж усе кудись їздив. А потім узагалі зник. Може, й мені вже звикати?
— Ти батька не чіпай, — тихо сказав Олег.
— А мене хто-небудь перестане чіпати? Я холодець варю — пересолений. Салат роблю — дрібно нарізала. Сяду на хвилину — вже ледача. А ти дверима грюкнув — і тебе до завтра немає!
— Досить!
Блискавка на сумці різко дзенькнула.
— Я машину прогрію.
Коли двері зачинилися, свекруха кілька секунд стояла нерухомо.
— Ви ж бачите, що я не через дачу, — сказала Оксана вже тихіше. — Мені просто хочеться хоч раз зустріти свято з чоловіком.
Зінаїда Павлівна відвела очі.
— Вареники підсихають.
І пішла до кімнати. За хвилину телевізор заговорив так голосно, що на кухні задзвеніла склянка біля плити.
Оксана дістала контейнер.
— Ще й голодний там сидітиме, — пробурмотіла сердито. — А я потім винна буду.
Вона склала вареники й понесла до сумки. Хотіла покласти зверху, але під шкарпетками щось блиснуло.
Подарункова коробка. Сніговики на папері. Червоний бант.
Оксана завмерла.
— Невже…
На мить стало навіть соромно за сварку. Може, він давно щось придумав? Може, повернеться раніше?
Під стрічкою була листівка.
«Анічці. З Новим роком. Бережи себе. О.»
Вона перечитала. Провела пальцем по знайомому почерку.
Потім обережно підняла край паперу.
Біла пухова хустка, тонка, майже невагома. На ціннику — три тисячі вісімсот гривень.
Оксана повільно повернула голову до кухні.
Над плитою висіла торішня сковорідка.
«Щоб тобі легше готувалося, моя рідна».
Тоді вона ще спитала:
«А може, наступного разу подаруєш щось не для кухні?»
Олег засміявся:
«Ну ти ж практична в мене».
За дверима почулися кроки.
Оксана встигла повернути коробку на місце. Контейнер залишила на тумбочці.
— Ну все, я поїхав. — Олег підхопив сумку й торкнувся губами її чола. — Не сердься. Подарунок привезу.
— Практичний?
— Що?
— Нічого. Їдь.
Він затримався на порозі.
— Оксанко…
Вона чекала.
— Вареники в морозилку поклади. Позлипаються.
— Покладу.
Двері зачинилися.
Оксана стояла, доки за вікном не стих двигун. Потім узяла з холодильника розклад електричок.
Остання — за годину.
— Ти куди? — спитала свекруха, коли Оксана витягла з шафи теплі чоботи.
— На дачу.
— Навіщо?
— Допомагати. Там же труби. Мороз. Чоловік сам не впорається.
Зінаїда Павлівна міцніше стиснула пульт.
— Не їдь.
Оксана випросталася.
Не «не вигадуй». Не «сиди вдома». Саме «не їдь», тихо й майже благально.
— Чому?
— Темно вже.
— Ліхтарик візьму.
— Електрички погано ходять.
— Розклад перевірила.
— Оксанко, залишайся. Удвох посидимо. Я рибу під шубою зроблю. Ти ж любиш.
— Ви двадцять років казали, що це не салат, а зіпсовані продукти.
Свекруха опустила очі.
Оксана застебнула куртку.
— Ви знаєте, куди він їздить?
— Не треба зараз.
— То знаєте.
— Я сказала: не треба!
Знайомий різкий голос чомусь уже не налякав.
— Телевізор увімкніть, мамо. Концерт починається.
У вагоні було холодно. Навпроти дрімав дідусь, притримуючи маленьку ялинку. Дві дівчини далі фотографувалися в блискучій мішурі.
— А можна вас попросити? — одна простягнула Оксані телефон. — Зніміть нас разом.
Вона машинально взяла його.
— Ще одну, будь ласка. Бо я очі заплющила.
Оксана натиснула на екран удруге.
— Дякуємо! З Новим роком!
— І вас.
Дівчата засміялися, переглядаючи фото. Оксана повернулася до темного вікна.
«Бережи себе».
Їй Олег останнім часом казав: «Хліб купи». «Сорочку не бачила?» «Не забудь за газ заплатити».
Вона дістала телефон, відкрила його номер. Палець завис над кнопкою виклику.
Ні. Скаже, що вже ліг. Що зв’язок поганий. Що грубка димить.
Телефон повернувся в кишеню.
На дачній вулиці сніг сягав майже колін. Оксана добрела до своєї хвіртки й зупинилася.
Жодного сліду.
На дверях — дошка, прибита навхрест. Вікна чорні. Над трубою порожньо.
Вона смикнула хвіртку.
— Та що ж це…
— Хто там ходить?
За сусіднім парканом спалахнув ліхтар.
— Тамаро, це я.
— Оксано? Ти чого тут уночі?
Сусідка вийшла в довгому кожусі, тримаючи під пахвою кудлату собачку.
— Олега шукаю.
— Тут?
— Він сказав, пічку їде топити.
Тамара посвітила на двері.
— Яку пічку? Він восени воду злив і все позакривав. Тут до весни топити нічого.
Оксана міцно вхопилася за холодний паркан.
— А минулого року? На Новий рік?
Сусідка помовчала.
— Машину бачила. Проїжджав.
— Куди?
— У сусіднє село. За річку.
— Щороку?
Тамара погладила собаку.
— Оксано…
— Просто скажи.
— Щороку.
Оксана кивнула. Раз, другий. Наче їй пояснювали дорогу до магазину.
— Як туди пройти?
— Саму не пущу.
— Я не маленька.
— От саме. А стоїш без рукавиць. Де вони?
Оксана глянула на свої руки, ніби вперше їх побачила.
Тамара відчинила хвіртку.
— Зайди хоч чаю ковтнеш.
— Не можу я зараз чаю!
Собака здригнулася.
— Вибач, — сказала Оксана. — Я не на тебе.
— Знаю. Потримай Жучку. Візьму термос і палицю.
Через річку вони пішли втоптаною стежкою. Тамара раз у раз перевіряла дорогу, Оксана ступала слід у слід і притискала до себе теплу собачку.
— Ти тільки спочатку послухай, — сказала сусідка.
— Кого? Анічку?
— Яку ще Анічку?
— Хустка в нього в сумці. Пухова. Майже чотири тисячі. Листівка: «Бережи себе».
Тамара озирнулася.
— Ох…
— А мені сковорідка. Щоб не мучилася.
— Оксанко…
— Я не за гроші, Тамаро. Ти не подумай.
— Та розумію я.
— Ні, не розумієш. Я ж йому вареників наліпила. Злюся, кричу — і ліплю. Щоб він там, бідний, голодний не був.
Вона замовкла й міцніше притиснула собаку.
— А він, може, мої вареники їй возив.
Тамара нічого не відповіла. Тільки простягнула термос.
Цього разу Оксана взяла.
Біля крайньої хати стояла зелена «Нива». На бампері — знайома вм’ятина.
У вікнах світилося. З труби йшов дим.
— Ось і пічка, — сказала Оксана.
Вона підійшла ближче, піднялася навшпиньки.
На столі стояв холодець. Хліб. Салат у кришталевій вазочці зі сколом.
Її вазочці.
Оксана навіть нахилилася до скла.
— Що там? — прошепотіла Тамара.
— Вазочка.
— Яка вазочка?
— Через яку я із сусідкою посварилася. Думала, вона взяла, коли посуд позичала.
Біля плити стояв Олег. У фартуху з червоними вишеньками.
Він щось розповідав і сміявся — вільно, голосно. Оксана аж здригнулася. Колись він так сміявся й удома.
До нього підійшла жінка з довгою косою, забрала з рук ніж, легенько штовхнула плечем. Він обійняв її.
Оксана відступила від вікна.
— І фартух мій.
Тамара взяла її за лікоть.
— Ходімо постукаємо.
Саме тоді задзвонив телефон.
«Свекруха».
Оксана заметушилася, загубила в снігу рукавицю. Жучка загавкала. За вікном ворухнулася фіранка.
— Ой, тихо…
Вона чомусь відскочила за дровітню. Тамара лишилася біля хвіртки.
Двері хати скрипнули.
— Хто тут?
Кроки наближалися. Світло ліхтаря впало Оксані просто в обличчя.
Перед нею стояв сивий чоловік у валянках. Знайомий ніс. Знайомі очі.
Олегові.
Оксана випросталася.
Вона бачила це обличчя лише на одній давній фотографії, яку свекруха колись не встигла сховати. На інших знімках від чоловіка лишилися лікоть, черевик або порожній край.
— Павло Андрійович?
Старий повільно опустив ліхтар.
— Оксана?
— Ви ж… Нам казали…
Він важко зітхнув.
— Заходь, дочко. На морозі всього не розкажеш.
Олег завмер посеред кухні.
— Оксано?
— Ні, перевірка опалення.
— Як ти сюди дісталася?
— Електричкою. Потім пішки. Через річку. Усе думала: встигну чи ні врятувати наші труби.
Він зняв фартух.
— Я можу пояснити.
— Дуже сподіваюся. Бо поки що я бачу свого нібито покійного свекра, свій зниклий фартух і…
Жінка біля плити обернулася.
Оксана замовкла.
Немолоде обличчя. Сиве волосся в довгій косі. Перелякані світлі очі.
— Добрий вечір, — сказала жінка. — Я Анна.
— Анічка, — видихнула Оксана.
І раптом засміялася — коротко, боляче, зовсім не весело.
— Боже… А я всю дорогу…
Олег зробив крок.
— Ти що подумала?
Вона різко підняла голову.
— А що я мала подумати? Скажи! Ти їдеш на дачу, на дачі нікого немає, у сумці подарунок іншій жінці! Що я мала собі придумати?
— Тихіше, будь ласка…
— Чому тихіше? Щоб нікому не було незручно? А мені двадцять два роки було зручно?
Він опустив очі.
Тамара обережно забрала в неї собаку.
— Я тут посиджу, біля дверей. Ви говоріть.
Анна підсунула стілець.
— Оксано, сядьте. Ви вся тремтите.
— Я постою.
Павло Андрійович сперся долонями на стіл.
— Це через мене все. Аня — Зінина сестра.
Оксана подивилася на жінку.
— Рідна?
— Рідна, — відповіла та. — Молодша.
— У Зінаїди Павлівни є сестра?
Анна ледь помітно кивнула.
Старий сів.
— Ми з Анею ще молодими зналися. Потім життя розвело. А на вашому весіллі зустрілися знову. І я… Пішов я від Зіни. До неї.
Оксана повільно опустилася на стілець.
— На нашому весіллі?
— Після весілля, — тихо уточнила Анна. — Не одразу. Але яка тепер різниця.
— Ні, різниця є, — сказав Павло Андрійович. — Тільки вини з мене це не знімає. Я дружину зрадив. І син через мене між двома вогнями опинився.
Оксана повернулася до Олега.
— А я де опинилася?
Він притягнув стілець, але не сів.
— Мама сказала: якщо хоч раз піду до батька — більше їй не син.
— І ти вирішив брехати нам обом?
— Спершу приїхав на одну ніч. Батько попросив Новий рік разом зустріти. Мама тоді тебе до себе покликала… Я подумав, що ніхто й не помітить.
— Я помітила, Олеже. Ще першого разу.
— Знаю.
— Ні. Якби знав, не повторив би двадцять два рази.
Він нарешті сів.
— Потім уже не знав, як сказати.
— Ротом. Як зараз.
Анна відвернулася до плити. Павло Андрійович дивився на свої руки.
Олег потер обличчя.
— Ти б мамі сказала.
Оксана хотіла заперечити, але згадала всі їхні кухонні суперечки. Як іноді шукала найболючіше слово, аби теж уколоти.
— Може, й сказала б, — відповіла вона. — Я не свята. Але ти навіть не спробував зі мною поговорити.
— Не спробував.
— І залишав мене вислуховувати, який ти дбайливий господар. Щороку. А сам тут сміявся.
— Оксано…
— Я рада, що твій батько живий. Чуєш? Справді рада. Але мені зараз так образливо, що я не знаю, куди руки подіти.
Олег накрив її холодні пальці своїми. Вона не відсмикнула руки, але й не стиснула його долоні.
— Пробач, — сказав він. — Не за батька. За те, як я з тобою вчинив.
Павло Андрійович прокашлявся.
— І ти мене пробач. Мені вже вісімдесят два. Соромно казати, а я щороку сидів біля вікна, як дитина. Чекав його машину. Про тебе думати не хотів. Так було зручніше.
Оксана глянула на нього.
— Вам можна було просто покликати мене.
Старий кивнув і опустив голову.
Телефон знову задзвонив.
Олег поблід.
— Мама?
Оксана глянула на екран.
— Мама.
— Не зараз, — попросив він. — Дай я спершу…
Вона прийняла виклик.
— Так.
— Доїхала? — голос Зінаїди Павлівни був сухий, звичний.
— Доїхала.
— Не замерзла?
— Замерзла.
Пауза.
— Хустку він довіз?
Оксана підняла очі на коробку біля ялинки.
— Яку хустку?
— Оксано, не муч мене. Пухову. Білу. Не забруднив там своїми банками?
— Ви знали?
Олег повільно випустив її руку.
— Мамо, ви знали, куди він їздить?
На тому кінці щось клацнуло. Телевізор стих.
— Не кричи. Я ще чую.
— Скільки?
— Давно.
— Всі ці роки?
— Я його мати. Думаєш, я не бачу, коли він бреше?
Оксана заплющила очі.
— То навіщо ж ми…
Вона не договорила.
— Хустку я попросила купити, — сказала свекруха. — Сама вже по магазинах не набігаюся. Три місяці відкладала.
— Для Анни?
— Ні, для твоєї сусідки. Звісно, для Анни.
Оксана раптом помітила, як Анна біля плити стискає край рушника.
— А вазочка?
— Що вазочка?
— Вона тут. Зі сколом.
— Мати нам її залишила. Не мені одній. Я Олегові віддала, щоб завіз.
— А мені не сказали? Я ж на сусідку думала!
— Знаю.
— І мовчали?
Свекруха довго не відповідала.
— Соромно мені було, Оксано. Сказати, що сестрі передаю, — соромно. Не передати — теж.
У кухні стало тихо. Тільки в печі тріснуло поліно.
— Чому ж ви мене не зупинили? — спитала Оксана.
— Я просила.
— Правдою.
Зінаїда Павлівна важко видихнула.
— Мабуть, набридло вже й самій.
З квартири долинув бій настінного годинника.
— Ви там зовсім одна?
— А хто ж тут іще?
Оксана подивилася на накритий стіл. На чотири тарілки, до яких уже додали ще дві. На білу хустку в розкритій коробці.
— Мамо…
— Ти Ані передай…
Знову тиша.
— Що?
— Нічого. Не треба. Святкуйте вже. Холодець нехай у тепло не ставить, розлізеться.
Оксана підвелася й простягнула телефон Анні.
Та відсахнулася.
— Ні… Я не можу.
— Візьміть.
— Вона не захоче.
— Ви спитайте.
Анна взяла телефон обома руками.
— Зіно?
Павло Андрійович нерухомо сидів біля столу.
— Зіно, це я.
У слухавці мовчали так довго, що Анна вже глянула на екран — чи не обірвався зв’язок.
Потім почулося:
— Та впізнала я.
Анна притиснула телефон до вуха.
— Дякую тобі.
— За що?
— За хустку.
— Олег уже все розпатякав?
— Ні. Я чула.
— От же ж… Хотіла нормально зробити.
— Ти нормально зробила.
Анна потягнулася до коробки. Оксана допомогла розгорнути папір і накинула їй хустку на плечі.
— Тепла? — спитала Зінаїда Павлівна.
Анна провела долонею по пуху.
— Дуже.
— Носи. А то вічно у своїх кофтинках. Змалку за тобою светр тягала.
Анна засміялася крізь сльози.
— Ти його спочатку сама вдягала, а мені вже розтягнутий віддавала.
— Оце ще вигадуй!
— Не вигадую.
— Та ти все життя…
Зінаїда Павлівна обірвала себе.
Анна перестала усміхатися.
— Зіно, я знаю. Я не чекаю, що ти…
— Не зараз, — тихо сказала сестра.
— Добре.
— Я не сказала — ніколи. Сказала — не зараз.
Анна прикрила рот долонею.
Оксана відвернулася, даючи їм бодай трохи побути наодинці серед повної кухні.
За хвилину Анна вже питала:
— А пам’ятаєш цю вазочку?
— Зі сколом?
— Ти її на мій день народження впустила.
— Це ще довести треба.
— І сказала, що я!
— Бо ти її на край поставила!
Анна розсміялася.
З телефона почувся короткий, хрипкуватий сміх.
Павло Андрійович витягнув носовичок. Довго розправляв його на коліні, а потім притиснув до очей.
Тамара тихенько шморгнула носом.
— От і Жучка спати лягла, — сказала вона ні до кого. — Значить, можна вже їсти.
По радіо оголосили, що до Нового року лишилася хвилина.
Олег схопив пляшку, але озирнувся на Оксану.
— Ти залишишся?
Вона подивилася на годинник.
— Електричок уже немає.
— Я не про це.
Оксана помовчала.
— Залишуся. Але розмову ми не закінчили.
— Знаю.
— І подарунків для кухні мені більше не треба.
— Зрозумів.
— Подивимося.
Він усміхнувся — невпевнено, з полегшенням.
Анна поставила телефон біля цукорниці й увімкнула гучний зв’язок.
— Зіно, ти з нами?
— Та куди я від вас дінуся.
Корок ударив у стелю. Тамара здригнулася, Жучка сонно гавкнула.
— Мамо, з Новим роком! — сказав Олег, нахилившись до телефона.
— З Новим роком, синку.
Оксана взяла келих.
Уперше за двадцять два роки Олег стояв поруч із нею опівночі.
Вона ще сердилася. Хотіла багато про що спитати. І знала, що завтра не прокинеться так, ніби нічого не сталося.
Але коли чоловік тихо спитав: «Можна тебе обійняти?» — кивнула.
Рівно через рік, тридцятого грудня, Олег знову пакував у передпокої ту саму спортивну сумку.
— Холодець узяв? — гукнула Оксана з кухні.
— Узяв.
— Не набік поставив?
— Рівно.
— Олеже, я тебе знаю.
Він відкрив сумку й переставив судок.
— Тепер зовсім рівно.
Оксана вийшла з пакетом.
— Оце окремо. Риба під шубою.
— Дві миски?
— Тамара буде. І мама сказала, що теж їстиме.
— Мама так і сказала?
— Сказала: «Зроби, якщо вже тобі нема чого робити». У перекладі — дві порції.
З кімнати долинуло:
— Я все чую!
Олег усміхнувся.
За цей рік вони багато розмовляли. Не завжди спокійно. Оксана ще не раз згадувала свої самотні свята, а він учився не відповідати звичним «ну знову почалося».
Сестри спершу телефонували на п’ять хвилин. Потім на пів години. Іноді після розмови Зінаїда Павлівна ходила сердита, а іноді тихенько всміхалася до себе, миючи чашку.
До Анни вона досі не їздила.
Тому, коли двері кімнати відчинилися, Олег так і залишився навпочіпки з вовняним носком у руці.
Мати стояла в пальті з каракулевим коміром. На голові — нова біла пухова хустка, така сама, як у сестри.
У руках — невеликий згорток у газеті.
— Мамо?
— Чого дивишся? Застібни сумку, холод у під’їзді.
— Ти з нами?
— А ти мене не візьмеш?
Він повільно підвівся.
— Візьму. Звичайно.
Оксана забрала в неї згорток.
— Що тут?
— Друга вазочка. Аня думала, я її давно розбила.
— То це не та, зі сколом?
— Та вже в неї. Не все ж мені з дому повивозити.
Оксана всміхнулася й обережно поклала вазочку між вовняними речами.
Олег усе ще дивився на матір.
— Аня знає?
— Ні.
— Може, подзвонити?
— Потім подзвониш.
Зінаїда Павлівна поправила хустку. Пальці трохи тремтіли.
— Мамо, — тихо сказала Оксана, — якщо хвилюєтеся, ми можемо…
— Хвилююся.
Оксана замовкла.
Свекруха подивилася на неї, тоді на сина.
— Думаєте, тільки ви хвилюватися вмієте?
Олег підійшов і обійняв її. Вона спершу випросталася, а потім незграбно поплескала його по спині.
— Не помни пальто. Їхати треба.
Біля дверей Оксана раптом озирнулася.
— Вареники!
— У багажнику, — відповів Олег.
— Сирі?
— Заморожені. Окремо. Нічого не злипнеться.
— А фартух?
Він засміявся.
— Твій. У сумці. Без дозволу більше не беру.
Зінаїда Павлівна першою вийшла на сходи.
— Ходімо вже. А то Аня знову всю хату сама наготує.
Оксана загасила світло й замкнула двері.
У машині свекруха довго шукала щось у сумочці. Нарешті дістала телефон.
— Олеже, почекай заводити.
Натиснула номер, відвернулася до вікна.
— Аню? Це я. Ти там пічку добре натопила?
Помовчала, слухаючи відповідь.
— Ну то постав ще одну тарілку.
І вже зовсім тихо додала:
— Я теж їду.