Валерія поклала перед Глібом два чеки.
— Ти знову не заплатив свою половину за продукти й комуналку?
— Потім розберемося, — сказав він, не відриваючись від телефона.
— Ти й минулого місяця так сказав.
— Валеріє, у мене сьогодні зустріч із хлопцями.
— А в тебе останнім часом буває щось, крім зустрічей із хлопцями?
Гліб підвівся, схопив ключі й пішов до дверей.
— Тільки не починай. Я повернуся ввечері.
— Ти хоча б гроші перекажи!
Але двері вже зачинилися.
Валерія зібрала чеки й сховала в шухляду. Вона дедалі частіше ловила себе на тому, що знає кожну його відповідь наперед.
Колись вони сперечалися, куди поїхати у відпустку чи який фільм подивитися. Тепер вона випитувала, чи прийде чоловік ночувати і чи не забув він знову про рахунки.
Квартира, де вони жили, належала Валерії. Вона купила її ще до тридцяти: кілька років відкладала гроші, потім взяла іпотеку й достроково її виплатила.
Того дня в банку вона тричі перепитала працівницю:
— Тобто все? Я більше нічого не винна?
— Нічого. Вітаю, квартира повністю ваша.
Валерія тоді вийшла на вулицю й просто стояла, притискаючи до грудей папку з документами. Власне житло давало їй відчуття опори: що б не сталося, їй буде куди повернутися.
З Глібом вона познайомилася пізніше. Він працював технологом на підприємстві, куди її компанія постачала обладнання. Спершу вони говорили телефоном про роботу, а потім випадково зустрілися на міському заході.
— Оце так, — засміявся він. — А я думав, ви тільки про накладні вмієте розмовляти.
— А я думала, ви не відходите від свого верстата.
З ним було легко. Через сім місяців Гліб переїхав до неї, а приблизно за рік після знайомства вони одружилися.
Власної квартири у нього не було. До переїзду він винаймав житло, а зареєстрований залишався в однокімнатній квартирі матері. У Валерії реєструватися не просив.
Спочатку він дуже обережно ставився до її дому.
— Я у тебе живу, давай хоч техніку на кухню куплю сам, — запропонував він після переїзду.
— Не у мене, а зі мною, — усміхнулася Валерія.
— Все одно квартира твоя.
Він радився з нею перед кожною зміною, навіть полицю без запитання не вішав. А друзям казав:
— Ми живемо у квартирі Валерії.
Їй це подобалося. Поруч був чоловік, якому не треба було пояснювати очевидне.
Минуло кілька років, і одного разу Валерія почула, як Гліб показує знайомому фотографію кухні:
— Я у своїй квартирі таку стільницю поставив.
— У своїй? — перепитала вона.
— Ну, в нашій. Яка різниця?
— У розмові, може, й ніякої. А в документах є.
— Господи, та я просто сказав!
Він засміявся, і Валерія не стала продовжувати. Але невдовзі повернулася з роботи й застала на кухні його матір.
Ніна Павлівна розбирала продукти біля холодильника. Гліба вдома не було.
— Добридень. А як ви зайшли? — спитала Валерія.
— Ключем.
— Яким ключем?
— Гліб дав. Сказав, можу зайти, якщо треба.
Валерія повільно поставила сумку.
— А мене чому ніхто не запитав?
— Та невже через кожен ключик збори скликати?
Увечері вона дочекалася чоловіка.
— Попроси маму повернути ключ.
— Мама тобі не чужа людина.
— І все одно я хочу знати, у кого є ключ від моєї квартири.
— Я тут теж живу!
— Живеш. Але рішення про запасні ключі ми мали прийняти разом.
Гліб бурчав увесь вечір, проте наступного дня ключ приніс. Валерія поклала його в шухляду, де він лежав раніше. Розмову вона запам’ятала.
Останні два роки шлюбу Гліб дедалі рідше бував удома. То футбол, то приятелі, то термінові справи на вихідних. А коли Валерія пропонувала щось зробити разом, він відповідав:
— Побачимо.
У суботу з’ясовувалося, що він уже домовився про інше.
— Ми ж хотіли за місто поїхати, — нагадала вона одного разу.
— Я не обіцяв. Сказав, що побачимо.
— А зі мною порадитися ти не міг?
— Мені тепер на кожен крок дозволу просити?
Так само було з грошима.
— Ти вже третій місяць майже нічого не купуєш додому, — сказала Валерія одного вечора.
— Куплю.
— Коли?
— У тебе інших тем немає?
Спершу вона ще намагалася розмовляти. Потім перестала питати. І виявилося, що їм майже нічого сказати одне одному.
Наприкінці липня Валерія повернулася з роботи раніше й почула на балконі голос Гліба.
— Звісно, поїдемо! Я вільний, домовилися.
Він весело обговорював із друзями поїздку на озеро. Про неї навіть не згадав.
Валерія дістала з холодильника воду й раптом зрозуміла, що не хоче ні обурюватися, ні питати, чому її знову не покликали. І від цього стало якось порожньо.
Наступного вечора вона дочекалася Гліба.
— Нам треба розлучитися.
Він саме знімав годинник і озирнувся.
— Що?
— Розлучитися. Ми давно живемо як сусіди. Я більше не хочу так.
Гліб помовчав.
— Добре.
— Добре? — перепитала Валерія.
— Якщо тобі так треба, розлучаємося.
— Тобі хіба ні? Тебе давно нічого тут не цікавить.
— Значить, тим більше.
Він пройшов у ванну. Валерія залишилася стояти посеред кімнати. Вона чекала запитань, образи, можливо, сварки. Його байдужість вразила сильніше.
Наступного дня вони домовилися подати заяву до РАЦСу: дітей у них не було, обоє погоджувалися на розлучення.
— Давай у вівторок після роботи, — сказала Валерія.
— Давай.
Гліб жодного разу не заговорив про переїзд. Натомість купив кавомашину за п’ятнадцять тисяч, замовив спортивний тренажер за двадцять і повідомив, що восени хоче замінити телевізор у вітальні.
— Ти збираєшся купувати телевізор сюди? — здивувалася Валерія.
— А що?
— Ми ж розлучаємося.
— І?
Вона подивилася на нього, але пояснень не дочекалася.
У вівторок вони подали заяву. На вулиці Гліб глянув у телефон.
— Усе? Тоді я поїхав.
— Глібе…
— Що?
Валерія хотіла запитати, де він збирається жити. Але стрималася. Дорослий чоловік погодився на розлучення — напевно, мав якийсь план.
За кілька днів їй зателефонувала Ніна Павлівна.
— Валеріє, ви точно все вирішили?
— Якщо ви про розлучення, то так.
— Шкода, звичайно. Але раз уже так… Ти коли переїжджати збираєшся?
— Куди?
— Ну, Гліб сказав, ти, швидше за все, з’їдеш.
Валерія сіла.
— Зі своєї квартири?
У слухавці запала тиша.
— Він сказав, що комусь доведеться піти, — нарешті промовила Ніна Павлівна.
— І цим кимось він призначив мене?
— Я ж не знаю, про що ви домовилися.
— Я теж, як виявилося, не знаю.
Того вечора Валерія почула розмову Гліба із Сашком. Він стояв на балконі й сміявся.
— Та приїжджай через тиждень після розлучення! Відпочинемо як слід.
Валерія зупинилася в коридорі.
— Який готель? До мене приїжджай. Три кімнати, місця вистачить. Відсвяткуємо моє парубоцьке життя!
Він вислухав приятеля й додав:
— Та Валерія тут не зависатиме. Їй самій стане незатишно, щось собі знайде.
Валерія не рушила з місця. Тепер вона розуміла і телевізор, і кавомашину, і його дивовижний спокій.
Гліб вийшов із балкона й побачив її.
— Ти давно тут?
— Досить, щоб почути про три кімнати й парубоцьке життя.
— Тепер ще й підслуховуєш?
— Чому Сашко після розлучення збирається приїжджати сюди?
— А куди йому приїжджати?
— Туди, де житимеш ти.
Гліб усміхнувся.
— А я нікуди не збираюся. Тут залишуся.
— З якого дива?
— Я тут майже вісім років прожив!
— І?
— Я вкладався! Ремонт допомагав робити, речі купував. Кавомашина, тренажер — це хто купив? Я! Не треба робити з мене випадкового квартиранта.
— Ти серйозно думаєш, що після розлучення залишишся в моїй квартирі?
— Я думаю, що маю на неї не менше прав, ніж ти.
Валерія кілька секунд мовчки дивилася на нього.
— Добре.
— І все?
— А що ти хочеш почути?
— Ти зазвичай любиш доводити свою правоту.
— Цього разу сперечатися не буду.
Вона пішла до спальні, дістала з шафи папку й перевірила документи. Договір купівлі-продажу, банківські папери, підтвердження закриття іпотеки — усе було на місці.
За наступні тижні Валерія замовила свіжий витяг із реєстру та перевірила дані про реєстрацію Гліба. Він, як і раніше, був зареєстрований у матері.
Спільного майна, через яке їм довелося б довго сперечатися, майже не було. Машину Гліб придбав у шлюбі за гроші від продажу свого старого авто, і Валерія не збиралася на неї претендувати. Його техніку та особисті речі він теж міг забрати.
Сам Гліб поводився так, ніби нічого особливого не відбувалося. Одного дня він зазирнув до кімнати, де Валерія працювала за ноутбуком.
— Слухай, а Сашко зможе у нас потім пару днів пожити?
— Потім — це коли?
— Після розлучення.
— Запроси його туди, куди сам переїдеш.
— Ох, знову ти за своє!
— Ні, Глібе. Це ти все ще за моє.
Він махнув рукою й пішов.
У день розлучення вони разом прийшли до РАЦСу. Усе минуло спокійно. Вийшовши на вулицю, Гліб глянув на годинник.
— Я сьогодні пізно буду. Домовився з хлопцями. Не чекай.
— І не збиралася, — відповіла Валерія.
Вона взяла на роботі вихідний і повернулася додому. Дістала дві великі валізи й акуратно склала туди одяг Гліба. Взуття поставила в коробки, документи зібрала окремо. Не забула зарядні пристрої, бритву, ліки, ноутбук.
На це пішло пів дня.
Надвечір у передпокої стояли валізи й коробки. Зверху Валерія поклала теку з його документами та записку: «Глібе, адресу мами ти знаєш. Подальше житло шукай сам».
Він повернувся після дев’ятої. Відчинив двері, увімкнув світло й завмер.
— Валеріє!
Вона вийшла з кухні.
— Що?
— Куди ти зібралася?
— Це твої речі.
Гліб придивився до коробок, побачив свої кросівки й повернувся до неї.
— Ти що тут влаштувала?
— Зібрала твої речі.
— Навіщо?
— Ми сьогодні розлучилися.
— І що?
— А ти як думав?
Він прочитав записку й пожбурив її на валізу.
— Ти з глузду з’їхала? Я нікуди не піду!
— Глібе, ти знав, що ми розлучаємося. Я говорила тобі, що залишатися тут ти не будеш.
— Я маю право тут жити!
— Ходімо, — сказала Валерія і пройшла до вітальні.
На столі лежали договір і витяг із реєстру.
— Ось дата купівлі. Квартиру я придбала до нашого знайомства. Ось витяг: власниця — Валерія Сергіївна Лукіна.
— Я ці папери бачив.
— Тоді ти знаєш, що квартира моя.
— Я був із тобою вісім років! Я сюди вкладався!
— Ми обоє витрачали гроші на побут. Ти жив тут і користувався всім, як і я.
— Я ремонт робив!
— Ми разом міняли сантехніку й купували речі. Частку квартири я тобі не дарувала.
Гліб нервово провів рукою по волоссю.
— І що ти пропонуєш? Серед ночі на вулицю?
— Ти зареєстрований у матері. Можеш поїхати до неї або зняти готель, поки шукаєш житло.
— Дай мені кілька місяців.
— Ні.
— Нормальну квартиру за один вечір не знаходять!
— Про розлучення ти знав більше місяця.
— Я думав…
— Я чула, що ти думав. Ти вже Сашка сюди запросив.
— Та то була балаканина!
— А мамі ти теж просто так сказав, що я з’їду?
Гліб відвернувся.
— Два тижні, Валеріє.
— Ні.
— Хоча б тиждень!
— Ні.
Він схопив телефон.
— Зараз мама з тобою поговорить.
— Дзвони.
Ніна Павлівна відповіла майже відразу. Гліб увімкнув гучномовець.
— Мамо, Валерія мене виставляє.
— Як це?
— Валізи зібрала. Каже, щоб я до тебе їхав.
— Квартира чия за документами?
— На неї оформлена.
— А куплена коли?
— До мене.
— Ти там зареєстрований?
— Ні.
— То чого ти від неї хочеш?
Гліб відвів телефон від обличчя й недовірливо подивився на екран.
— Мамо, ти серйозно? Могла б хоч сина підтримати!
— Можу. Приїжджай до мене, поки квартиру не знайдеш.
— У твою однокімнатну?
— А що з нею?
— Там одна кімната!
— Глібе, ти ще й мою квартиру почнеш ділити? Я пропоную тобі пожити в мене. Не подобається — шукай інше.
Він вимкнув гучномовець.
— Чудово. Просто чудово.
Валерія глянула на годинник.
— Уже пізно. Можеш залишитися на одну ніч. Вранці забереш речі й поїдеш.
— Яка щедрість.
— Глібе, не треба. Одну ніч.
Тієї ночі вони спали в різних кімнатах. Вранці він довго снідав, повільно носив валізи до машини й кілька разів повертався, ніби чекав, що Валерія передумає.
Вона допомогла йому перевірити речі.
— Документи взяв?
— Взяв.
— Зарядки?
— У коробці.
— Інструменти з комірки забрав?
— Так.
Він забрав кавомашину, тренажер, потім виніс останню коробку із взуттям. Уже в передпокої зупинився.
— Ти ще пошкодуєш.
— Про що?
— Про те, що так легко все зруйнувала.
— Наш шлюб розпався не сьогодні, Глібе. Сьогодні ти просто забираєш свої речі.
— Подивимося, як тобі самій житиметься.
— Я купила цю квартиру сама, виплатила іпотеку й жила тут до тебе. Думаю, впораюся.
— Ох і незалежна ти стала.
— Я завжди такою була. Просто тобі стало зручно про це забути.
Він вийшов. Валерія зачинила двері й кілька хвилин стояла в тиші. Потім побачила з вікна, як його машина виїхала з двору.
Вона дістала нову личинку для замка, яку купила заздалегідь. Змінювати її вміла сама: кілька років тому вже робила це, коли старий механізм зламався. Незабаром новий ключ повернувся в замку.
Валерія відчинила на кухні вікно й поставила чайник. Не було ні свята, ні тріумфу. Просто їй більше не треба було гадати, коли Гліб прийде і чи згадає про рахунки.
За чотири дні він подзвонив.
— Ти вдома?
— Так.
— Можна приїхати? Поговорити.
— Говори телефоном.
Він шумно видихнув.
— Мені треба у тебе перебути кілька тижнів.
— Ні.
— Ти навіть не спитаєш, чому?
— Не вжилися з мамою?
Гліб помовчав.
— Вона о шостій ранку встає.
— І що?
— Валеріє, вистачить. Я вже шукаю квартиру, але нічого нормального немає. Можна я хоча б до наступного тижня побуду? Тільки ночуватиму.
— Ти й до розлучення майже так жив. Мені це більше не підходить.
— Ти все ускладнюєш.
— Ні. Ти живеш окремо, я окремо.
Вона відкрила сайт оголошень і надіслала йому три квартири неподалік від його роботи.
За хвилину прийшло повідомлення: «Перша дорога».
«Подивися другу», — відповіла Валерія.
«Друга далеко від метро».
«Тоді третю».
Гліб знову подзвонив.
— У третій кухня маленька.
Валерія не стримала усмішки.
— Глібе, ти звик до великої квартири. Розумію. Але моя кухня разом із розлученням тобі не дісталася.
— З тобою неможливо спілкуватися.
— Тоді не дзвони.
За кілька днів він написав, що знайшов однокімнатну квартиру й переїжджає від матері. Валерія відповіла: «Добре».
Наприкінці вересня Гліб попросився приїхати по інструмент, який усе-таки забув у комірці. Вони домовилися про час.
Валерія почула, як хтось кілька разів повертає ключ у дверях. Потім пролунав дзвінок. Вона відчинила.
Гліб стояв зі старим ключем у руці.
— Замок змінила?
— Личинку.
— Швидко ти.
— Того ж ранку, коли ти поїхав.
Він покрутив ключ між пальцями.
— Могла б попередити.
— Навіщо?
— А якби я щось забув?
— Подзвонив би. Ми ж домовилися сьогодні.
Гліб зазирнув їй через плече.
— Дивно. Ніби нічого не змінилося.
Валерія винесла з комірки коробку з інструментами.
— Твої речі забралися, а квартира залишилася.
Він узяв коробку.
— А для тебе щось змінилося?
— Так. Мені спокійніше.
— Тепер ніхто не заважає?
— Останні два роки ти або зникав, або дратувався, коли я намагалася поговорити. Я втомилася, Глібе.
— Обов’язково знову починати?
— Ти сам запитав.
Він перехопив коробку й рушив до сходів, але обернувся.
— Усе одно можна було дати мені більше часу.
— Місяць у тебе був. Від подання заяви до розлучення.
— Я не думав, що ти справді попросиш мене піти.
Валерія подивилася на ключ у його руці.
— Ти думав, що я піду сама.
— Я не зовсім так…
— Ти запросив Сашка, планував купити телевізор. Навіть мамі сказав, що я з’їду. А мене хоч раз спитав?
Гліб опустив очі й сховав ключ у кишеню.
— Бувай.
— Бувай, Глібе.
Вона зачинила двері й повернула новий ключ у замку. Потім пішла на кухню. За вікном шуміли машини, на плиті тихо закипав чайник. У квартирі знову було спокійно.