— Тільки кухню не забирайте. Вона ж тут під розмір, — сказала жінка в сірому пальті й провела долонею по стільниці.
— Та все залишається! — запевнила Світлана. — І кухня, і диван, і велика шафа. Ми вже все порахували.
Марина завмерла біля плити з ложкою в руці.
— Що саме ви порахували?
Світлана озирнулася, ніби тільки тепер помітила її.
— Марино, не зараз. Ми тут із людьми розмовляємо.
Чоловік покупниці тим часом зазирнув до вітальні.
— А оцю стіну можна прибрати?
Марина поклала ложку на стіл. Надто обережно, щоб не кинути.
— Світлано. На ґанок. Будь ласка.
— Ну що таке? — невдоволено прошепотіла зовиця, виходячи слідом. — Не могла почекати?
— Що ці люди роблять у моєму домі?
— Оглядають.
— Для чого?
— Марино, не починай. Я продаю хату.
Кілька секунд Марина чула тільки, як вітер шарудить листям під сходами.
— Ти… що?
— Продаю. Мама подарувала її мені. Максим хіба не казав?
— Ні.
Світлана поправила комір пальта.
— Дивно. Я думала, ви давно поговорили.
— Коли подарувала?
— Та ще навесні оформили. Я не пам’ятаю точно. Слухай, люди чекають.
Марина схопила її за рукав.
— А ми де житимемо?
— До весни вас ніхто не чіпає. Не роби трагедії завчасно.
— Тут мої гроші. Моя квартира в цих стінах, Світлано.
Та вивільнила руку.
— От із Максимом і з’ясовуй. Я зараз зайнята.
Двері зачинилися перед самим обличчям Марини.
Вона залишилася на ґанку, який сама фарбувала два роки тому. Тоді Максим сміявся: «Ти ще кожен цвяшок порахуй». А вона відповідала: «Порахую. Це ж наш дім».
Наш.
Тепер від цього слова зводило горло.
Дев’ять років тому тут були дві вогкі кімнати, стара грубка й дах, під який після зливи доводилося підставляти миски.
— Знову в спальні капає, — скаржилася телефоном Ольга Василівна. — Та нічого, сину. Переставила ліжко ближче до дверей.
Після тієї розмови Марина сама сіла навпроти чоловіка.
— Давай переїдемо до мами.
Максим здивувався:
— У ті дві кімнатки?
— Добудуємо. Ванну зробимо, опалення нормальне. Вона не сама буде, а ми перестанемо по чужих квартирах поневірятися.
— За що добудуємо?
— Бабусину квартиру продамо.
Він тоді довго дивився на неї.
— Ти впевнена? Це ж твоє житло.
— Максиме, ми сім’я чи ні?
— Сім’я.
— От і будуватимемо для себе.
Квартиру вона продала. Маленьку, з вузьким балконом, на якому бабуся тримала вазони. Коли передавала ключі, раптом розплакалася.
— Може, передумаєте? — ніяково спитала покупниця.
— Ні. У мене тепер інший дім буде.
Усі гроші пішли туди.
Фундамент, добудова, дах, котел, труби, утеплення. Марина засинала з підрахунками й прокидалася від дзвінків майстрів.
— Ні, ці мішки забирайте назад, — говорила постачальникові. — Я замовляла іншу суміш.
— Та яка вам різниця? Під штукатурку піде.
— Вам, може, й ніякої. А мені потім у цьому жити.
Максим їздив на заробітки. Його грошей вистачало на щоденні витрати, а будівництво трималося на заощадженнях Марини й на ній самій.
Вечорами вона складала чеки у велику зелену теку.
— Знову свій архів перебираєш? — підсміювався чоловік. — Викинь половину. Ми ж не ревізорів чекаємо.
— Документи їсти не просять.
— Тут усі свої.
— То й добре. Своїм теж порядок не завадить.
Спочатку зі свекрухою було непросто.
— Капусту тонше треба, — стояла Ольга Василівна над каструлею. — У нас такої грубої ніхто не їсть.
— Зараз доріжу.
— І фіранки ти світлі взяла. Замучишся прати.
— То я й пратиму, мамо.
Потім були лікарні, черги, нічні вимірювання тиску.
— Мариночко, ти спиш?
— Ні, заходьте.
— Щось мені зле.
— Сідайте. Де болить? Максиме, неси тонометр!
Згодом свекруха вже не стояла над душею на кухні, а сідала поруч.
— Ти в пироги сметану додаєш?
— Трошки.
— А я все молоком обходилася. Твої м’якші виходять.
Якось восени, коли в нових батареях тихо шуміла вода, Ольга Василівна торкнулася її руки.
— Якби не ти, дитино, досі сиділа б я біля тієї чадної грубки.
— Ну що ви…
— Ні, дай сказати. Добре, що ти в нас є.
Світлана приїжджала рідко. Привозила цукерки, фотографувалася в нових кімнатах і знаходила, що покритикувати.
— Шпалери могли б і цікавіші взяти.
— Ці ми вже взяли, — відповідала Марина.
— Я ж як краще кажу.
— Знаю. Кави ще налити?
Тепер Світлана продавала ці шпалери разом зі стінами. І навіть кави не попросила.
Максим повернувся, коли надворі стемніло.
Марина сиділа за столом. Перед нею лежала зелена тека.
— Ти знав?
Він затримався біля вішалки.
— Про що?
— Не треба. Про хату.
Максим повільно зняв куртку.
— Знав.
Марина кивнула, ніби перевіряла цифру, яка ніяк не сходилася.
— Відколи?
— З літа.
— Тобто кілька місяців ти лягав поруч, вечеряв зі мною, слухав, як я планую навесні переробити сходи… І мовчав?
— А що я мав сказати? Мама вирішила. Її будинок.
— А гроші за мою квартиру чиї були?
— Я ж не кажу…
— Чиї, Максиме?
— Твої.
— То чому ти мені не сказав?
Він сів, потер долонями обличчя.
— Світлані зараз важко. Борги, машина в кредиті. Вона сама.
— А я з ким?
— Марино…
— Ні, скажи. Я з ким, якщо про те, що залишаюся без дому, дізнаюся від покупців на власній кухні?
— Не залишаєшся ти без дому. Винаймемо щось.
— Знову?
— Ну так склалося. Заробимо ще.
Марина дивилася на нього й чекала, що він зараз схаменеться. Скаже: «Завтра підемо до мами. Розберемося». Хоч щось.
— Мені сорок років, Максиме. Я вже мала своє житло. Я його продала, бо повірила тобі.
— Ти сама запропонувала!
Вона відсахнулася.
Максим одразу опустив очі.
— Я не те мав на увазі.
— А що?
— Не хочу я сварок. Мати, сестра… Люди ж дивитимуться. Через хату родину розтягнемо?
— А мене з цієї родини вже викреслили?
— Не перекручуй.
Він підвівся.
— Давай завтра. Я втомився.
Марина не зупинила його. Лише закрила теку, коли за ним зачинилися двері.
Уранці вона постукала до свекрухи.
Ольга Василівна сиділа з клубками вовни на колінах. Побачивши невістку, заметушилася.
— Ти щось хотіла?
— Поговорити. Ви подарували хату Світлані?
Свекруха стиснула губи.
— Вона моя донька.
— Я знаю. Ви маєте право вирішувати. Але чому мені нічого не сказали?
— А що казати? Хата моя була.
Марина перевела подих.
— Була. А тепер її продають.
Клубок упав на підлогу.
— Хто продає?
— Світлана. Учора покупців приводила.
— Ні. Ти щось не так зрозуміла.
— Вона сказала, до весни ми маємо виїхати.
Ольга Василівна вчепилася пальцями в підлокітник.
— А я?
Марина мовчала.
— Марино, а я куди?
У тому запитанні вже не було ні суворості, ні господарської впевненості.
— Вона ж казала, я тут доживатиму. Нічого не зміниться…
— Дайте води принесу.
— Не треба. Подзвони їй.
Світлана не відповіла ні на перший дзвінок, ні на другий.
— Може, зайнята, — прошепотіла мати.
Марина поставила перед нею склянку.
— Де документи на будинок?
— У коробці. У шафі, за рушниками.
Договір дарування лежав серед старих квитанцій. Наприкінці стояла квітнева дата.
— Це ж після вашого дня народження, — сказала Марина. — Ви тоді зі Світланою їздили.
Ольга Василівна розгублено кивнула.
— Пільгу на газ оформляти.
— Ви впевнені?
— Вона так сказала.
Марина присіла навпроти.
— Розкажіть, як було. Не поспішайте.
— Приїхала, каже: мамо, тобі знижка належить, треба папери підписати. Я ще пораділа… Окуляри вдома забула. Хотіла повернутися, а вона: «Та навіщо? Я тобі все прочитаю».
Свекруха замовкла.
— А там?
— Жінка щось читала. Швидко. Я половини не чула. Світлана все квапила: машина чекає, часу нема…
Марина подивилася на договір.
— А потім вона пояснила, що це дарування?
— Подзвонила згодом. Сказала, переоформила все, щоб потім із паперами не мучитися. Я спитала: «А жити як?» Вона сміється: «Мамо, як жила, так і житимеш».
— Чому ж Максимові сказали, а мені ні?
Ольга Василівна затулила обличчя долонями.
— Вона просила тебе не чіпати. Казала, образишся. А Максим… Він сказав: «Як хочете, тільки без сварок».
Марина підсунула їй хустинку.
— На телефоні щось від тієї поїздки залишилося? Повідомлення?
— Може. Вона мені часто голосом надсилає, щоб я не читала.
Запис знайшли не відразу.
«Мамуль, завтра їдемо щодо пільги на газ. Там дадуть бланки, ти довго не розбирайся, я вже все з’ясувала. Підпишеш, де галочки. Марині поки не кажи, бо вона почне розпитувати, тільки час згаємо».
Ольга Василівна слухала, не рухаючись.
— Ще раз увімкни.
Марина ввімкнула.
Коли голос стих, свекруха тихо спитала:
— То вона вже тоді знала?
— Схоже, так.
— А я їй пирогів у дорогу напекла…
Сльози покотилися по зморшкуватих щоках.
Марина сіла поруч і обійняла її.
— Не треба зараз про пироги. Будемо думати, що робити.
— Ти ж на мене зла.
— Мені боляче, мамо.
— Пробач.
Марина притиснула її до себе міцніше.
Наступного дня вона поїхала до юристки.
Олена Петрівна довго гортала зелену теку.
— Продаж квартири, рух коштів, договори з майстрами… Ви все зберегли?
— Усе, що було.
— Добре, що не послухали тих, хто радив повикидати.
Марина вперше за кілька днів ледь усміхнулася.
Юристка прослухала повідомлення, перечитала договір.
— Скасувати дарування одним зверненням не вийде. Доведеться йти до суду й доводити обман. Запис важливий, але потрібні й інші докази.
— Ми можемо це зробити?
— Можемо спробувати. Та позов має подати сама Ольга Василівна. Вона готова?
Марина подивилася у вікно.
— Вона тільки сьогодні зрозуміла, що донька збиралася продати дім разом із нею.
— Тоді дайте їй час. І поясніть усе чесно. Це буде важко.
Біля воріт на Марину чекав Максим.
— Ти де була?
— У юристки.
— Отже, Світлана не збрехала. Ти таки вирішила маму проти неї налаштувати.
Марина зупинилася.
— Твоя мати вчора запитала мене, куди їй іти. Ти розумієш?
— Світлана щось придумала б.
— Що саме?
— Звідки я знаю?
— Ось і я не знаю. А мама вже боїться з кімнати виходити.
Він роздратовано махнув рукою.
— Тепер ти ще й судитися будеш? На все село?
Марина дістала телефон.
— Послухай.
— Я вже знаю, що ти скажеш.
— Ні. Спершу послухай.
Він стояв, поки з динаміка лунав голос сестри. Коли запис закінчився, потер потилицю.
— Може, вона потім пояснила…
— Мама каже, що не пояснила.
— Мама теж могла не так зрозуміти.
— Максиме, ти хоч раз спитаєш у неї, як вона?
Він відвів погляд.
— Ви мене між двох вогнів ставите.
— Ні. Ми просимо тебе не заплющувати очі.
Та він уже йшов до сараю.
Світлана зателефонувала наступного ранку.
— Ти зовсім страх втратила?
Марина притиснула телефон до вуха й відійшла від дверей свекрушиної кімнати.
— Говори тихіше.
— А ти мені не вказуй! Мати через тебе плаче!
— Вона плаче, бо ти продаєш її дім.
— Мій дім. За документами — мій.
— Саме про документи й поговоримо.
На тому кінці запала пауза.
— Чого ти хочеш? Грошей?
— Я хочу, щоб ти залишила матір у спокої.
— Не прикидайся. Тобі за себе страшно.
— І за себе теж. Я цього не приховую.
Світлана назвала суму.
Марина навіть перепитала:
— Це ти зараз серйозно?
— Нормальні гроші. Збереш речі, підеш, і ніхто ні з ким не судиться.
— За ці гроші я навіть кухню, яку ти пообіцяла покупцям, не куплю.
— Тебе ніхто не змушував сюди вкладатися!
— А тебе ніхто не змушував обманювати матір.
— Ти в цій хаті ніхто!
Марина міцніше стиснула телефон.
— Ні, Світлано. От саме це ми й з’ясуємо.
Кілька днів Ольга Василівна майже не розмовляла. То брала телефон, то відкладала, не подзвонивши. За вечерею питала:
— А якщо вона більше не приїде?
Марина відповідала чесно:
— Не знаю, мамо.
— Я ж їй мати.
— Знаю.
— Не можу я на неї до суду…
— Я вас не змушуватиму.
Одного вечора свекруха сама зайшла до Марини.
— Завтра до юристки їдемо?
Марина відклала книжку.
— Ви вирішили?
— Вирішила.
— Буде нелегко.
— А зараз мені легко?
Ольга Василівна сіла на край ліжка.
— Учора думала: може, змовчати? Хай продає. Тільки потім уявила, як нас із тобою звідси виводять. Як чужа жінка мої речі в торби складає… Ні. Не хочу я такого кінця.
— Ми все зробимо разом.
Свекруха накрила її руку своєю.
— Прийшла б, сказала: «Мамо, допоможи». Хіба я відмовила б? А вона ж мене за дурну тримала. І тебе за ніщо.
Максим почув про позов того ж вечора.
— Мамо, ти розумієш, що робиш? Це твоя донька!
— Розумію.
— Ти через чужу людину…
— Не договорюй, — тихо сказала Ольга Василівна.
Він замовк.
— Марина мені не чужа. Це вона мене після лікарні мила, коли я сама не могла. Вона ночами біля мене сиділа. Ти хоч знаєш, які ліки я п’ю?
— Мамо, до чого тут ліки?
— До того, сину. До того.
Вона втомлено опустилася на стілець.
— Я не прошу тебе сестру розлюбити. Я прошу не виправдовувати її за мій рахунок.
Максим нічого не відповів.
Судові місяці виснажили всіх.
Перед першим засіданням Ольга Василівна вчепилася в рукав Марини.
— А як я там розгублюся?
— То зупинитеся. Води поп’єте.
— Вона ж навпроти сидітиме.
— На мене дивіться. Я поруч.
Адвокат Світлани говорив упевнено:
— Позивачка добровільно підписала договір. Тепер невістка впливає на неї, переслідуючи власні майнові інтереси.
Марина відчула, як свекруха намагається підвестися, і тихо стиснула її руку.
— Почекайте. Вам дадуть слово.
Коли запитали Ольгу Василівну, та говорила спочатку ледь чутно.
— Я думала, то на пільгу.
— Вам зачитували документ?
— Читали. Але я не розібрала. Перепитала доньку, а вона сказала: все правильно, мамо, підписуй.
— Чому ви їй повірили?
Стара жінка розгублено подивилася на того, хто запитував.
— Бо це моя дитина.
Світлана відвернулася до вікна.
Максим на засідання не приходив.
— Не відпустили з роботи, — пояснював телефоном.
Наступного разу застудився. Потім знову мав термінову справу.
— Хочеш, я йому подзвоню? — питала мати.
— Ні, — відповідала Марина. — Він знає, де ми.
Важливими стали свідчення працівниці нотаріальної контори, яка була присутня під час оформлення.
— Пам’ятаю, жінка була без окулярів, — сказала вона. — Донька весь час квапила. Мати перепитувала про газову пільгу.
— І що ви зробили?
Жінка зніяковіла.
— Звернула на це увагу. Але донька сказала, що мама втомилася й плутає назви, що вони все обговорили заздалегідь.
— Тобто запитання про пільгу було?
— Так. Було.
Потім у залі знову пролунав запис:
«Підпишеш, де галочки… Марині поки не кажи…»
Ольга Василівна заплющила очі.
Марина не дивилася на Світлану. Тримала свекруху за руку й чекала, поки скінчиться знайомий голос.
Зрештою суд визнав договір дарування недійсним.
Коли юристка пояснила рішення, Ольга Василівна перепитала:
— То хата знову моя?
— Після набрання рішенням законної сили оформимо повернення права власності. Так.
— І ніхто нас не вижене?
— Ні.
Свекруха сіла просто на лаву в коридорі й заплакала. Цього разу — від полегшення.
На сходах їх наздогнала Світлана.
— Ну що, задоволені? Добилися?
Ольга Василівна зупинилася.
— Я хотіла тільки вдома жити, доню.
— А мені тепер що робити? Завдаток повертати треба! Я його вже витратила!
— Ти взяла з людей гроші? — тихо спитала мати.
— А що я, задарма з ними домовлялася?
Марина стала ближче до свекрухи.
— Світлано, їй треба сісти.
— Звичайно! Тепер вона в тебе хвора, а як по судах тягати — то здорова!
— Досить.
З машини неподалік вийшов Максим.
— Ну все, годі. Люди дивляться.
Марина глянула на нього.
— Ти приїхав?
— Так. Чекав тут.
Світлана одразу повернулася до брата:
— Ти чув? Вони мене без грошей залишили!
— Не кричи. Щось придумаємо, — заговорив він. — Я з хлопцями поговорю. Може, позичать. Підробіток візьму…
Марина дивилася, як він заспокоює сестру. Шукає слова, обіцяє допомогу. Усе те, чого вона чекала від нього багато місяців.
— Максиме.
— Що?
— Допомагай. Тільки своїми грошима.
Він насупився.
— Зараз не час рахувати, хто кому…
— Саме час.
Марина взяла свекруху під руку.
— Ходімо, мамо. Нам додому.
— Я вас підвезу! — гукнув Максим.
— Не треба. Ми доїдемо.
Увечері Ольга Василівна покликала Марину до себе.
— Сідай. Поговорити хочу.
— Вам тиск поміряти?
— Потім поміряєш. Спочатку вислухай.
Вона поклала на стіл долоні.
— Коли всі папери повернемо як слід, поїдемо до нотаріуса. Половину хати тобі подарую.
Марина похитала головою:
— Мамо, не треба зараз. Ви стільки пережили…
— От тому й треба. Поки добре розумію, що роблю.
— Я допомагала не заради цього.
— Знаю. Тому ти й мусиш мати своє.
Голос у свекрухи затремтів, але вона не відвела очей.
— Твою квартиру назад уже не повернеш. Дев’ять років теж. Але я можу зробити так, щоб тебе більше ніхто тут чужою не назвав.
Марина прикрила рота долонею.
— Я не хочу забирати у ваших дітей…
— Нічого ти не забираєш. Ти своє отримаєш. А з моєю половиною я ще сама розберуся.
Вони трохи помовчали.
— А Максим? — спитала Марина.
Ольга Василівна важко зітхнула.
— Мій син. Люблю його. Але ж бачиш сама…
— Бачу.
— Тільки не живи з ним через мене. Чуєш? За мною боргу нема.
Коли рішення набрало законної сили й документи впорядкували, вони поїхали до нотаріуса.
Цього разу Ольга Василівна дістала окуляри ще в коридорі.
— Читайте повільно, будь ласка, — попросила вона. — І я сама теж прочитаю.
Марина сиділа поруч, поки свекруха перевіряла кожен рядок.
Підпис поставила твердо.
Увечері Марина зустріла Максима на кухні.
— Нам треба поговорити.
Він одразу насторожився.
— Знову щось із документами?
— Ні. Я хочу розлучитися.
Максим відсунув стілець і сів.
— Через Світлану?
— Через нас із тобою.
— Ми ж стільки років…
— Так. Тому я й чекала. Усе думала: сьогодні ти поговориш зі мною по-справжньому. Завтра запитаєш, як я витримую. Прийдеш до суду. Скажеш сестрі, що так не можна.
— Я не хотів ставати ні на чий бік!
— А я не просила вибирати між мною й сестрою. Я просила не залишати мене саму.
Він схилив голову.
— Я думав, воно якось владнається.
— Воно владналося. Тільки ти весь цей час стояв осторонь.
— Можемо ж почати спочатку.
Марина повільно похитала головою.
— Я більше не зможу на тебе покластися.
— А я ж хотів, щоб усі жили мирно…
Вона витерла мокру щоку.
— Знаю. Тільки за цей мир щоразу мала платити я.
За кілька днів Максим зібрав речі. Винайняв кімнату ближче до роботи.
Перед від’їздом довго сидів у матері за зачиненими дверима. Вийшов похмурий, узяв сумку.
— Ключі тут залишу.
— Добре, — сказала Марина.
Він ще постояв на порозі, але нічого не додав.
Минув рік.
Світлана до матері так і не приїхала. Гроші покупцям повертала частинами, знову позичаючи.
Спершу Ольга Василівна прислухалася до кожної машини за воротами.
— Не вона? — питала.
— Ні, мамо. Сусіди.
Потім перестала питати. Лише на день народження довго не відкладала телефон.
Максим телефонував щонеділі. Іноді привозив ліки, яблука з базару, мамині улюблені вафлі.
З Мариною вітався коротко.
Одного разу затримався біля хвіртки.
— Я багато думав.
Вона чекала.
— Треба було тоді… Не знаю. Треба було одразу тебе почути.
— Треба було.
— Пізно вже, так?
Марина подивилася на нього без злості.
— Так, Максиме.
Він кивнув і тихо причинив хвіртку.
Тієї осені чорнобривці вздовж доріжки цвіли аж до холодів.
Марина винесла на веранду два горнятка чаю. Ольга Василівна сиділа в кріслі, загорнута у вовняний плед.
— Тобі налити варення?
— Ви вже поклали, мамо.
— А, точно.
Свекруха всміхнулася.
— Старію.
— Просто задумалися.
— Згадала, як я тебе за капусту повчала. Пам’ятаєш?
Марина засміялася.
— Таке забудеш. Я тоді боялася до ножа при вас братися.
— І чого я чіплялася?
— Хотіли, щоб усе було по-вашому.
— Хотіла, — погодилася Ольга Василівна. — Думала, ти прийшла в мій дім, мусиш звикати.
Вона обхопила горнятко долонями.
— А воно бач як. Ти мені дім і зберегла.
— Ми з вами зберегли.
Свекруха мовчки потягнулася до її руки.
У садку падали яблука. З кухні пахло пирогом, який вони разом поставили в духовку.
— Мариночко, ти ж таймер увімкнула?
— Увімкнула.
— Бо знову заговоримося.
— Не згорить, мамо.
У шафі лежала стара зелена тека. Марина й далі складала туди важливі папери. Тепер поруч із чеками на цеглу, труби й фарбу був документ на її половину будинку.
— Змерзла? — спитала Ольга Василівна. — Сідай ближче, плед великий.
Марина присунула стілець.
— Так добре?
— Добре, мамо.
І цього разу вона справді була вдома.