— Ти бачила, що вона знову купила? Пів хлібини й сіль! — Марія аж перехилилася через паркан. — А пенсію ж справно носить листоноша. Куди вона ті гроші діває?
Люба обтрусила землю з рук.
— У скриню. Куди ж іще? Паркан кілком підперла, сама в куфайці дірявій ходить. На той світ, мабуть, збирає.
— Хоч би раз цукерку собі взяла.
— Та вона за ту цукерку пів ночі не спатиме. Скупа — страх!
Повз їхні двори саме йшла Палажка. Притискала до боку хліб, другою рукою тримала вузол хустки під підборіддям.
— День добрий, — неголосно сказала вона.
— Добрий, — відказала Люба й відвернулася до Марії.
Палажка не спинилася. Тільки міцніше притиснула хліб.
У маленькому селі за лісом про кожного знали все: скільки курей має, з ким посварився, кому винен. А про Палажку за сорок років сусідства так нічого й не довідалися.
Чоловік її, Іван, давно загинув на заробітках, на пилорамі. Дітей не було. Жила сама в старій хаті біля яру, порала двадцять соток городу й нікого не просила про допомогу.
— Палажко, ти хоч перепочинь! — гукала іноді Марія, дивлячись, як та сапає під сонцем.
— Ще рядок.
— Та ти від ранку так кажеш!
— Бо рядків багато.
От і вся розмова.
Обідала Палажка на призьбі: чорний хліб, сіль, зелена цибулина, кухоль води. Поруч умощувався рудий кіт.
— Чого дивишся? — бурмотіла до нього. — Тобі он сироватка. Їж.
І, відламавши від свого окрайця м’якуш, клала йому під лапи.
А через хату жила Горпина з малим Богданчиком.
Чоловік покинув її, коли синові ледве рік минув.
— Я так не можу, — сказав, складаючи речі.
— Як — так? — Горпина стояла з дитиною на руках. — Це ж твій син.
— Я знаю.
— То подивися на нього.
Він не подивився. Пішов.
Відтоді Горпина сама їздила з хлопчиком до обласної лікарні, сама слухала лікарів, сама ночами рахувала гроші за кухонним столом.
— Мамо, ти чого не спиш? — питав Богданчик із ліжка.
— Зараз, сину. Ще хвилинку.
— У тебе знову голова болить?
— Ні. Спи.
Вона ховала під долоню список ліків і сиділа так, доки дитина не засинала.
Удосвіта бігла доїти чужих корів, удень полола городи, увечері бралася прати. Люди допомагали, хто чим міг, але кожна наступна поїздка з’їдала все зароблене.
На початку літа до села приїхала машина з продуктами. Біля неї зібралася черга. Горпина стояла трохи осторонь, тримаючи Богданчика за руку.
Хлопчик раз у раз натягував шапочку на чоло.
— Скинь, тобі ж жарко, — тихо сказала мати.
— Не хочу.
— Ніхто не дивиться.
— Дивляться, мамо.
Горпина поправила край шапочки й притулила сина до себе.
Люба помітила їх і підвищила голос:
— Люди, Горпині післязавтра знову малого в область везти. Давайте скинемося. Хто скільки може.
— Любо, не треба при всіх… — озвалася Горпина.
— А чого соромитися? Не на гулянку просиш.
Зашаруділи кишені. Хтось поклав купюру, хтось висипав дріб’язок. Палажка саме розрахувалася за сірники й хліб.
— А ти? — Люба повернулася до неї. — Палажко, чуєш? Дитині на лікування збираємо.
Стара повільно сховала решту в кишеню.
— Чую.
— То допоможи. Ви ж сусіди.
Палажка глянула на Богданчика. Він стояв, притиснувшись до материної спідниці.
— Нема в мене зайвого.
На мить стало тихо.
— Ні гривні? — перепитала Люба. — От зовсім нічого?
— Нема.
— Господи, та як так можна? Дитина он на ногах ледве стоїть, а ти…
— Любо, досить, — Горпина міцніше стиснула синову руку.
— Ні, нехай почує! Нащо ті гроші берегти? Кому? Серце в тебе є?
Палажка взяла хліб під пахву.
— Бувайте здорові.
— Аби тільки своє не віддати! — кинула Люба їй услід.
Горпина нахилилася до Богданчика:
— Ходімо додому.
— Мамо, через мене сваряться?
— Ні, сину. Не через тебе.
Того вечора вона довго сиділа над лікарськими призначеннями. Перекладала гроші з однієї купки в іншу, тоді знову збирала докупи.
Не вистачало.
Коли у вікно тихенько постукали, Горпина здригнулася.
За дверима стояла Палажка.
— Тітко? Щось сталося?
— Малий спить?
— Спить. Заходьте.
— Не треба. На.
Вона простягнула поштовий конверт.
Горпина розгорнула край, побачила гроші й завмерла.
— Це… мені?
— На дорогу. І на ліки.
— Але ж ви сьогодні…
— Сьогодні я сказала, що зайвого не маю.
— Тут стільки… Тітко Палажко, я не можу взяти.
Стара насупилася.
— А я назад не понесу.
— Ви ж самі… Я бачила, що ви їсте.
— Горпино.
— У вас навіть чоботи протікають!
— Дитині ліки купиш?
Горпина мовчала. Сльози вже котилися по щоках.
— Купиш? — повторила Палажка.
— Куплю.
— От і добре.
Вона вклала конверт їй у долоні й міцно стиснула пальці.
— Тільки нікому.
— Як це — нікому? Люди ж вас…
— Знаю, що люди. Мені переказувати не треба.
— Але я не можу слухати, як вони…
— Можеш. Заради малого можеш. Скажеш — більше не прийду.
— Чому ви так?
Палажка відвела очі.
— Не люблю, коли заглядають. І не хочу, щоб твого хлопця потім кожною гривнею попрікали. Бери та лікуй.
Горпина вхопила її за рукав.
— Дякую вам.
Стара незграбно погладила її руку.
— Йди. Ще прокинеться, злякається, що тебе нема.
Відтоді конверти з’являлися знову й знову.
Іноді Палажка приносила їх уночі. Іноді Горпина знаходила під дверима пакуночок із ліками та коротку записку: «Ці тримати в холоді».
Раз на кілька тижнів стара вдосвіта йшла пішки до траси й сідала на автобус до міста. Поверталася надвечір, насилу переставляючи ноги.
— Що, Палажко, на базар їздила? — гукала Люба.
— У місто.
— А купила що?
— Що треба.
— Бачила? — шепотіла потім Люба Марії. — Навіть показати боїться. Наче відберемо.
Якось Горпина перестріла Палажку біля хвіртки. Та трималася за стовпчик і важко дихала.
— Сідайте. Зараз води принесу.
— Не треба, минеться.
— Ви пішки від траси?
— Автобус у село не завернув.
— Там же кілька кілометрів! Тітко, ну покликали б когось!
— Кого я тобі серед поля покличу? Не галасуй.
Горпина принесла води. Палажка випила, трохи віддихалася й витягла з торби ліки.
— Оці знайшла. У третій аптеці були.
— Ви по трьох аптеках ходили?
— Ну то й що? Знайшла ж.
Горпина присіла перед нею навпочіпки.
— Давайте я хоч вечерю вам принесу.
— Принеси, — після паузи погодилася стара. — Тільки небагато. І малого не тягни, хай відпочиває.
Та Богданчик сам почав приходити до її хвіртки, коли почувався краще.
— Бабусю Палажко, а Рудого можна погладити?
— Спитай у нього.
— Він же не говорить.
— То дивись на хвоста. Почне бити — забирай руку.
Хлопчик обережно сідав поруч із котом.
— А ви чого весь час працюєте?
— Бо бур’ян не спить.
— Я виросту й допоможу.
Палажка сперлася на сапу.
— Ти спершу вирости.
— Виросту. Мама каже, я вже на два сантиметри вищий.
— Ну от. Діло пішло.
Одного дня він приніс їй малюнок: стара жінка в темній хустці тримала за руку хлопчика, а поруч ішов великий рудий кіт.
— Це ви, — пояснив Богданчик. — Тільки я руки погано вмію.
Палажка довго розглядала аркуш.
— Гарні руки.
— Та ні. Пальці криві.
— Нічого. У мене вони й справді криві.
— Вам подобається?
— Дуже.
Вона сховала малюнок у хаті, подалі від вогкості.
Роки минали між поїздками, аналізами й довгими очікуваннями в лікарняних коридорах.
— Є поліпшення, — якось сказав лікар.
Горпина перепитала:
— Справді? Ви не просто мене заспокоюєте?
— Справді. Але лікування продовжуємо.
Увечері вона прибігла до Палажки.
— Краще йому! Чуєте? Лікар сказав — краще!
Стара сіла на лавку, бо ноги раптом перестали тримати.
— Ну й слава Богу.
— Ви чого зблідли?
— Та йди вже. Розказуй толком, що він сказав.
Горпина розповідала, збивалася, повторювала одне й те саме, а Палажка слухала й терла великим пальцем край фартуха.
Іншого разу Горпина не витримала:
— Я більше не можу мовчати. Сьогодні в магазині знову про вас говорили. Я стояла — наче спільниця якась.
— Нехай говорять.
— Вам не боляче?
Палажка відклала сапу.
— Боляче, дочко. Я ж не дерев’яна.
— То дозвольте мені сказати.
— І що тоді? Прийдуть питати, скільки дала, звідки взяла? Потім почнуть рахувати, скільки могла собі лишити. Не хочу.
— Але вони думають…
— Горпино, я сорок років біля них живу. Всім усе не поясниш. Ти краще скажи: малий сьогодні їв?
— Їв. І добавки попросив.
Палажка усміхнулася.
— От про це й розказуй.
Коли Богданові виповнилося вісімнадцять, лікар запросив їх із матір’ю до кабінету.
Горпина сіла на самий край стільця.
— Знову щось?
— Ні. Цього разу — хороше.
Вона вчепилася в ручки сумки.
Лікар перегорнув результати обстежень і подивився на Богдана.
— Ти здоровий. Обмеження знімаємо. Живи, навчайся.
— А лікування? — не повірила Горпина.
— Більше не потрібне.
— Зовсім?
— Зовсім.
На сходах вона сіла просто на холодну сходинку.
— Мамо, тобі погано? — Богдан нахилився до неї.
— Ні… Ні, сину.
— То чого ти?
Вона притягнула його до себе й заплакала так, як ніколи не дозволяла собі в лікарні.
Богдан гладив її по плечу.
— Чуєш? Усе. Я здоровий.
— Чую… Тітці Палажці треба подзвонити. Вона ж чекає.
Того року Богдан вступив на навчання — вирішив стати художником-оформлювачем книжок.
Перед від’їздом зайшов до Палажки.
— То вже їдеш? — спитала вона.
— Завтра.
— Документи взяв?
— Взяв.
— Гроші сховай у внутрішню кишеню. Не стій у вагоні роззявою.
— Добре.
Вона поправила йому комір, хоча він і так лежав рівно.
— Вчися.
— Буду.
— І матері дзвони. Не жди, поки вона сама тебе шукатиме.
Богдан обійняв її. Палажка спершу завмерла, тоді легенько поплескала його по спині.
— Ну, досить. Ще скажеш, що не пускаю.
Вона вже зовсім згорбилася. Ноги набрякали, до криниці ходила з відром дедалі рідше. Горпина приносила воду й залишала їжу, хоч стара щоразу бурчала:
— У тебе своїх клопотів вистачає.
— А це теж мої.
— Командирка знайшлася.
— Я у вас навчилася.
Палажка ховала усмішку.
Восени, коли вранці городи побіліли від перших приморозків, із її комина перестав іти дим.
— І дрова, мабуть, береже, — сказала Люба біля криниці. — Так і мерзнутиме, аби копійки не витратити.
Горпина, яка набирала воду, різко випросталася.
— Не кажіть так.
— А що я такого…
— Не кажіть. Прошу вас.
Вона покинула відро біля своєї хвіртки, схопила каструльку з бульйоном і поспішила до Палажки.
У хаті було холодно.
— Тітко? Ви чому не топите?
Стара лежала під ватяною ковдрою. Рудий кіт тулився до її ніг.
— Не встала сьогодні, — прошепотіла вона.
Горпина поставила каструльку й торкнулася її чола.
— Зараз фельдшерку покличу.
— Погоди. Сядь спершу.
— Я швидко…
Палажка намацала її руку.
— Богдан як?
— Добре. Учиться. Казав, обкладинку свою першу малює.
Стара ледь усміхнулася.
— Уже книжки?
— Навчальну поки що. Але такий щасливий. На вихідні приїде, сам покаже.
— Приїде…
— Авжеж. Тільки ви мені вставайте. Він же до вас одразу побіжить.
Палажка заплющила очі.
— Добре, що живий.
— Завдяки вам, тітко.
— Не треба.
Горпина нахилилася ближче.
— Я вам так мало казала… Усе думала, ще встигну.
Стара стиснула її пальці — зовсім слабко.
— Ти мені його виростила. Що ще казати?
Тієї ночі Палажка померла уві сні.
Вранці Горпина зайшла з термосом, покликала з порога й одразу все зрозуміла. Кіт сидів на підвіконні. У хаті було тихо.
На похорон зібралося небагато людей. Богдан приїхав першим автобусом і всю дорогу від хвіртки до труни не випускав материної руки.
— Я ж мав на вихідні… — тільки й сказав він.
Горпина похитала головою.
— Вона знала, що ти приїдеш.
Люба принесла миску пиріжків. Поставила на стіл і шепнула Марії:
— Отак прожити… Сама-самісінька. Ні собі, ні людям. А гроші тепер десь миші погризуть.
Горпина почула. Підняла голову, відкрила рота — і змовчала.
Богдан обійняв її за плечі.
Люди дивувалися, чого вони так убиваються. Ніхто ж не бачив, щоб стара їм допомагала.
Через тиждень приїхала далека Палажчина родичка. Моторна жінка в блискучій куртці відразу взялася оглядати хату.
— Казали, вона ощадлива була?
— Ще й яка, — підтвердила Люба, яка напросилася допомогти. — Зайвої копійки не витягнеш.
— То мусило ж щось лишитися.
Вони перетрусили старі хустки, заглянули під матрац, у скриню, за образи. На горищі родичка розбила дві макітри.
— Може, тут?
Порожньо.
— Дивно, — бурмотіла вона. — Стільки років сама жила. Куди ж усе поділося?
На комоді лишалася бляшана коробка з-під чаю.
Родичка взяла її обома руками.
— Важка.
Люба підійшла ближче.
Кришка піддалася не відразу. Усередині лежали папери, акуратно перев’язані чорною ниткою.
— Та ну… Квитанції?
Родичка розв’язала пачку й поклала кілька аркушів на стіл.
Люба взяла один.
Оплата ліків. Дитяча лікарня. Прізвище Горпини.
Ім’я — Богдан.
Вона потягнулася по другий. Потім по третій.
— Що там? — нетерпляче запитала родичка.
Люба не відповіла.
Роки. Дати. Суми. Ліки, обстеження, процедури. Поміж квитанціями — аптечні чеки, вицвілі майже до білого.
Понад п’ятнадцять років.
— Це все на того хлопця? — родичка зазирнула їй через плече. — На сусідського?
Люба сіла.
Перед очима стояла Палажка біля продуктової машини. Як ховала решту. Як сказала: «Нема в мене зайвого».
І вона сама, Люба: «Серце в тебе є?»
— Я ж при всіх… — ледве вимовила вона.
— Що?
Люба провела долонею по обличчю.
— При всіх її соромила.
Родичка ще раз переглянула коробку.
— То грошей нема? Самі папірці?
Вона розчаровано кинула пачку на стіл.
Люба раптом підвела голову.
— Не кидай.
— Та що їм станеться?
— Поклади рівно.
Цього разу родичка послухалася.
Надвечір вона поїхала. Люба залишилася в порожній хаті ще на кілька хвилин. Зібрала квитанції, перев’язала ниткою, як було.
Під ними лежав дитячий малюнок.
Жінка в темній хустці. Хлопчик. Рудий кіт.
Люба закрила коробку обома долонями й довго не могла їх відняти.
Навесні до села приїхав Богдан. Привіз великий плоский річковий камінь.
— Сину, може, майстра попросимо? — спитала Горпина.
— Я сам, мамо.
Два дні він працював на кладовищі біля яру. Підправив могилу, прибрав бур’ян, посадив білий бузок — такий, як ріс коло Палажчиної хати.
Потім узяв молоток і зубило.
Люба бачила його здалеку. Хотіла підійти, вже навіть ступила кілька кроків — і зупинилася.
Не знала, що сказати.
Коли Богдан поїхав, вона сама піднялася на пагорб. Повільно, тримаючись за огорожі й дерев’яні хрести.
Біля Палажчиної могили зупинилася.
На сірому камені було вибито:
«Тут спочиває найбагатша людина, яку я знав у цьому житті».
Люба прочитала раз. Потім іще.
Присіла, прибрала суху стеблину з-під молодого бузку.
— Палажко… — почала й замовкла.
Вітер ворушив торішню траву. На трасі гудів автобус.
Люба стояла, опустивши голову, і вперше в житті їй не було чого сказати людям.