Лідія стояла на стільці й діставала з верхньої полиці теплі светри, коли за спиною двічі клацнула рулетка.
— Метр двадцять сім. Чудово стане, — задоволено сказав Костянтин.
— Що стане?
— Крісло.
Вона спустилася, поклала светри в коробку й подивилася на колишнього чоловіка. Після розлучення минув лише тиждень, а він уже ходив квартирою з рулеткою, ніби вона давно звільнилася.
Учора Костянтин викинув сушарку для білизни, яка шість років нікому не заважала. Сьогодні міряв кімнату, завтра збирався переставляти стіл.
— У маленькій зроблю кабінет, — повідомив він. — Стелаж поставлю, нормальний стіл. Крісло вже замовив.
— Кабінет? Ти ж завжди працював на кухні. Або на дивані, з ноутбуком на животі.
— Бо кабінету не було.
— А, ну тоді зрозуміло.
Костянтин глянув на коробки.
— Коли ти переїдеш?
— В останню суботу травня.
— Чудово. Я вже сказав мамі, що шафа звільниться. У неї речі нікуди складати.
Лідія хотіла запитати, з якого дива речі Віри Павлівни мають переїхати сюди, але промовчала. Зрештою, це вже не її справа.
— Лід, ну ми ж усе мирно вирішили, — заговорив Костянтин лагідніше. — Без скандалів, без судів. Договір підписали, квартира залишається мені. Кожен живе своїм життям.
— Звісно.
— Ти так кажеш, ніби щось задумала.
— Коробки збираю, Костику. Оце я точно задумала.
Він хмикнув і пішов у маленьку кімнату. Лідія почула, як там знову клацнула рулетка, і щільніше склала светр.
Шість років тому вони купували цю квартиру разом і зовсім інакше розмовляли про майбутнє.
Трикімнатна коштувала тоді два мільйони чотириста тисяч гривень. Мільйон Лідія внесла від продажу своєї однокімнатної квартири, яку мала ще до шлюбу. Костянтин додав двісті п’ятдесят тисяч власних заощаджень. Решту взяли в іпотеку.
— Оформимо на мене? — запропонував тоді чоловік. — Так із паперами буде простіше.
— А яка різниця? Ми ж разом купуємо, — відповіла Лідія.
Тоді вона й справді не бачила проблеми. Іпотеку платили з обох зарплат, достроково погасили, відмовившись від кількох дорогих відпусток. Вона працювала технологом у харчовій компанії, він керував відділом продажів. Заробляв Костянтин більше і з часом дедалі частіше нагадував про це.
Особисті заощадження Лідія тримала окремо. Трохи більше чотирьохсот тисяч гривень лежали на її рахунку. Так само окремо зберігала документи про продаж своєї квартири й переказ грошей за нову.
Рік тому Костянтин разом із приятелем Антоном відкрив фірму з постачання оздоблювальних матеріалів. Тоді й заговорив про шлюбний договір.
— Це на випадок ризиків, — пояснював він. — Бізнес є бізнес. Сьогодні все добре, завтра борги чи претензії. Треба розуміти, що кому належить.
— Добре. Я не проти договору.
— От і чудово. Квартира оформлена на мене, тож нехай мені й залишається, якщо раптом…
— Якщо раптом ми розлучимося?
— Ну так. Навіщо все ускладнювати?
Лідія відклала чашку.
— А мій мільйон куди подівся?
— Нікуди він не подівся.
— Тоді давай запишемо, що ти його врахував.
Костянтин насупився.
— Ти мені не довіряєш?
— Я хочу зрозуміти умови. Ти ж сам кажеш: треба знати, що кому належить.
Обговорювали вони це не один вечір, а потім пішли до нотаріуса.
— Я не заперечую, щоб квартира після розлучення залишилася Костянтину, — сказала Лідія. — Але хочу отримати компенсацію за свою частку. Не символічну, а справедливу.
Спершу говорили про фіксовану суму. Нотаріус переглянула їхні пропозиції й зауважила:
— За кілька років ринкова вартість квартири може змінитися. Ви впевнені, що хочете прив’язатися до конкретної суми?
— А як інакше? — запитав Костянтин.
— Можна визначити відсоток від вартості на дату розлучення. Вартість встановить незалежний оцінювач.
Домовилися про сорок відсотків і тридцять календарних днів на виплату. Квартира залишалася Костянтину разом з основними меблями й технікою. Особисті речі та майно, придбане до шлюбу, кожен забирав своє. Окремо перелічили й те, що Лідія хотіла забрати в разі переїзду.
— Тільки без розпливчастих формулювань, — кілька разів повторив Костянтин нотаріусу. — Щоб потім ніхто нічого по-своєму не трактував.
Він погодився легко. Квартира тоді коштувала не набагато дорожче, ніж під час купівлі, і сорок відсотків у його голові перетворилися приблизно на мільйон. До того ж Лідія не збиралася розлучатися. Принаймні тоді.
За наступний рік вони дедалі рідше говорили як чоловік і дружина. Частіше — як люди, що звіряють рахунки.
У лютому Костянтин приніс з магазину велику упаковку таблеток для посудомийної машини.
— Там акція була, — сказав він. — З тебе двісті гривень.
Лідія відірвалася від телефону.
— За що?
— За половину. Ти ж теж посудомийкою користуєшся.
— Костику, я вчора продукти купила на весь тиждень.
— Ну й що? Це інше.
Вона мовчки переказала йому двісті гривень.
— От бачиш, — сказав він. — Нічого складного.
— Бачу, — відповіла Лідія.
І раптом дуже виразно зрозуміла, що більше не хоче ні рахувати з ним таблетки, ні планувати відпустки, ні жити так далі.
За три тижні Костянтин сам запропонував розлучитися. Лідія не стала його відмовляти.
Документ про розірвання шлюбу вони отримали чотирнадцятого травня. А вісімнадцятого він, посьорбуючи ранкову каву, сказав:
— Ну ось і все. Квартира тепер моя, законно. Тобі варто подивитися оренду, щоб із переїздом не затягувати.
— Уже подивилася.
— От і добре.
Він помовчав, потім додав:
— Шлюбний договір підписала? Підписала. Там усе чорним по білому. Тож давай без історій про те, скільки ти сюди вклала.
Лідія підняла очі від чашки.
— Давай без історій.
Саме після цього Костянтин узявся міряти стіни.
У четвер до квартири прийшов оцінювач. Двері йому відчинив Костянтин.
— А ви до кого?
— Добрий день. Мене запросили оцінити квартиру.
— Яку ще оцінку? — Костянтин обернувся до Лідії.
— Для договору, — відповіла вона. — Потрібна ринкова вартість на чотирнадцяте травня, на дату розлучення.
Костянтин на секунду замовк.
— А… Ну так. Формальність.
Він пропустив оцінювача й пішов за ним у кімнату.
— Біля стіни тільки обережно, добре? Ми її восени фарбували.
— Не хвилюйтеся, — відповів той. — Я лише сфотографую.
Звіт Лідія отримала за три дні. Ринкова вартість квартири на дату розлучення становила чотири мільйони гривень.
Вона відкрила калькулятор.
Мільйон шістсот тисяч.
Перерахувала ще раз і відклала телефон. Сума була значно більшою, ніж вона очікувала.
Костянтин повернувся після восьмої. Лідія поклала перед ним роздрукований звіт.
— Оцінка готова.
Він перегортав сторінки неуважно, доки не побачив підсумкову цифру. Повернувся на попередню сторінку, тоді знову на останню.
— Чотири мільйони?
— Так.
— Вони що, разом із під’їздом рахували?
— Ні. Квартиру.
Костянтин ще раз подивився на звіт.
— Ну добре. І що?
— Сорок відсотків — це мільйон шістсот тисяч.
— Чому сорок відсотків від чотирьох мільйонів?
— Тому що це ринкова вартість на дату розлучення. Так написано в договорі.
— Там малася на увазі вартість на момент купівлі.
— Ні.
— Лід, я ж сам цей договір складав!
— Із нотаріусом. Пам’ятаєш, вона пояснювала, чому не варто записувати фіксовану суму?
— Не так вона пояснювала.
— Візьми договір і прочитай.
Костянтин знайшов свій примірник у шухляді з документами. Сів за стіл. Прочитав потрібний пункт, потім ще раз.
Лідія пішла на кухню складати форми для випічки й стару кавомолку, яку купила ще до шлюбу. Костянтин з’явився у дверях із паперами в руках.
— Тут написано: «ринкової вартості об’єкта нерухомості на дату розірвання шлюбу».
— Саме так.
— Але ми ж зовсім інше мали на увазі!
— Хто — ми?
— Ну… під час обговорення…
— Ти сидів поруч, Костику. Нотаріус усе пояснила. Ти кивнув і підписав.
Він провів рукою по обличчю.
— Я думав, там буде близько мільйона.
— А я думала, ти прочитав те, що підписуєш.
Костянтин повернувся до столу. Того вечора рулетку він більше не діставав.
Уранці він подзвонив нотаріусу, потім знайомому юристу, а вдень ще одному.
— Тобто оскаржити не можна? — запитав він останнього. — Вона ж оцінювача сама знайшла.
Він довго слухав, походжаючи кімнатою.
— Ні, звіт я ще нікому не показував… Добре, надішлю. Але сам пункт?
Після розмови Костянтин зупинився біля кухонного столу.
— Усі кажуть одне й те саме, — кинув він Лідії.
— Що саме?
— Що написано чітко.
— Ти ж сам цього хотів.
— Дуже смішно.
— Мені не смішно, Костику. Я теж вкладала гроші в цю квартиру.
Того вечора він зателефонував матері.
— Мамо, вона вимагає мільйон шістсот!
— А в договорі що написано?
— Так і написано. Але я ж не знав, що квартира стільки коштує!
— Ти договір підписував?
— Мамо…
— Я питаю.
— Підписував, звісно.
— Тоді чого ти від мене хочеш?
— У мене немає мільйона шістсот тисяч!
— У мене теж.
— Я в тебе грошей не прошу!
— От і добре. І шафу поки не звільняй заради мене. Мені нема чого туди складати.
— Ти ж казала, речі не влазять!
— Я казала, що треба вдома перебрати. Ти сам запропонував свою шафу.
Після розмови Костянтин довго сидів із телефоном, перевіряючи рахунки. Вільних грошей було близько двохсот п’ятдесяти тисяч. Машину можна було продати приблизно за чотириста тисяч, але й тоді бракувало майже мільйона.
Гроші фірми він забрати не міг: частина належала партнеру, частина була в обігу, решту чекали постачальники. Кредит на таку суму банки пропонували з платежами, від яких Костянтин хапався за голову.
Двадцять восьмого травня він виставив квартиру на продаж за чотири мільйони сто п’ятдесят тисяч.
— Ти продаєш? — запитала Лідія, побачивши оголошення.
— А що мені залишається?
Вона не відповіла. Їй було прикро, що доводиться продавати квартиру, за яку вони разом стільки років платили. Але відмовлятися від своєї частки вона не збиралася.
В останню суботу травня за Лідією приїхала машина. Вантажники винесли коробки з одягом, книгами, особистою технікою та посудом. Більшість меблів залишилася в квартирі, як і передбачав договір.
Лідія ще раз пройшла кімнатами. У маленькій біля стіни вже стояло нове дизайнерське крісло. Костянтин був біля вікна.
— Адресу даси? — запитав він.
— Навіщо?
— Ну, хіба мало що.
— Мій номер у тебе є.
Він кивнув. Лідія взяла сумку, але Костянтин озвався знову:
— Ти справді хочеш забрати всю суму?
Вона обернулася.
— А навіщо ми тоді ходили до нотаріуса?
— Можна ж по-людськи домовитися. Ти бачиш, у якому я становищі.
— Ми домовилися, Костику. Письмово.
— Тобі зовсім мене не шкода?
Лідія на мить затримала руку на застібці сумки.
— Шкода, що в нас усе так закінчилося. Але це не означає, що я маю віддати тобі свої гроші.
Він відвернувся до вікна. Лідія тихо зачинила за собою двері.
Костянтин тим часом знизив ціну до чотирьох мільйонів п’ятдесяти тисяч, потім до трьох мільйонів дев’ятисот п’ятдесяти. Покупці знайшлися швидко: сімейна пара давно шукала трикімнатну в цьому районі й уже мала схвалену іпотеку.
— Ми готові оформлюватися, — сказав чоловік після огляду. — Але ще сто тисяч скиньте.
— Я й так знизив.
— Розумію. Але за таку ціну нам треба порадитися.
Костянтин глянув на календар. До кінця строку залишалося мало часу.
— Добре, — сказав він. — Три мільйони вісімсот п’ятдесят. Але виходимо на угоду одразу.
Одинадцятого червня, коли гроші надійшли на рахунок після реєстрації, він переказав Лідії мільйон шістсот тисяч. До кінця встановленого договором строку залишалося кілька днів.
Лідія побачила переказ під час обіду на роботі. За хвилину прийшло повідомлення:
«Переказав усю суму».
Вона відповіла:
«Отримала».
Після компенсації та витрат на продаж у Костянтина залишилося близько двох мільйонів двохсот п’ятдесяти тисяч. На двокімнатну квартиру в хорошому новому будинку не вистачало, а знову брати іпотеку він не хотів.
Зрештою купив однокімнатну, тридцять сім квадратних метрів, у простішому районі. Будинок був свіжий, кухня світла, лоджія засклена. І квартира тепер належала тільки йому.
Проблема виникла, коли привезли меблі.
— Куди крісло? — запитав вантажник.
— У кімнату.
Чоловіки занесли його й поставили біля ліжка.
— Тут прохід затуляє, — сказав один.
— Тоді до вікна.
Біля вікна крісло впиралося в стіл. Костянтин посунув стіл, розвернув крісло, відійшов на крок і зітхнув.
— Давайте поки так.
Якщо повернути сидіння вправо, можна було працювати за ноутбуком. Якщо вліво — дивитися телевізор. А якщо прямо — бачити холодильник.
Кабінет вийшов універсальний, хоча й не зовсім такий, як він уявляв.
Лідія ще два місяці жила в орендованій двокімнатній. Платила за оренду із зарплати й не поспішала витрачати накопичення. Після роботи їздила дивитися квартири: старі будинки, новобудови, сусідні райони.
Одну похвалила за кухню, але до роботи звідти було далеко. В іншій кімнати виявилися прохідними.
У серпні вона зайшла до невеликої двокімнатної в цегляному будинку.
— Кімнати окремі, — сказала власниця. — До зупинки п’ять хвилин. Кухня, правда, невелика.
Лідія зазирнула на кухню, відчинила вікно й прислухалася. З двору долинали дитячі голоси.
— А сусіди як?
— Спокійні. На майданчику всі давно живуть.
— Можна я ще раз подивлюся другу кімнату?
Квартира коштувала мільйон дев’ятсот п’ятдесят тисяч. Компенсації та власних заощаджень вистачило, щоб купити її без кредиту. Залишилося й трохи на переїзд та необхідні покупки.
Коли Лідія отримала ключі, вона поставила коробку з кавомолкою на кухонний стіл і ще раз обійшла кімнати. Тепер можна було не шукати оренду й не чекати, коли хтось запитає, де стоятиме його крісло.
Через кілька місяців Костянтин зустрів Антона на складі постачальника.
— Бачив нещодавно Лідію, — сказав той, відставляючи ящик. — Квартиру собі купила. Двокімнатну.
Костянтин завмер.
— В іпотеку, мабуть?
— Начебто ні. Каже, без кредиту обійшлася.
— Зрозуміло.
— Непогано вона влаштувалася, — додав Антон і взявся за наступний ящик.
Увечері Костянтин знову дістав договір. Прочитав пункт про квартиру, потім про компенсацію. Усе було так, як він колись просив: чітко, без можливості трактувати по-своєму.
Трикімнатна справді дісталася йому. Разом з обов’язком виплатити Лідії сорок відсотків її вартості.
Лідія свій примірник договору зберігала з іншими важливими паперами. Після розлучення дістала його лише раз — коли купувала квартиру й підтверджувала походження грошей.
Іноді вона згадувала, як Костянтин ходив кімнатами з рулеткою і планував кабінет. Тепер він справді міг розставляти меблі, як заманеться, і ні з ким не радитися.
Щоправда, варіантів для дизайнерського крісла в нього залишилося небагато.