— Ти мене вибач, дитино, але я прийшла подарунок повернути. Бо мені від нього тільки вити хочеться.
Галина Василівна стояла на порозі, запнута хусткою під самісіньке підборіддя, й дивилася на мене так, ніби боялася: зараз і я скажу, що вона вигадує.
— Який подарунок? — я завмерла з лопаткою в руці. На сковорідці шкварчали сирники. — Заходьте. Щось сталося?
— Сталося. Дожила до сімдесяти п’яти, а сказати дітям, чого хочу, не вмію.
— Посварилися?
— Якби ж то. Щоб посваритися, теж поговорити треба.
Я вимкнула плиту.
Ми жили по сусідству років двадцять. Шість років тому вона поховала свого Степана й відтоді все частіше приходила до мене то по дрібку солі, то «глянути, як квіти ростуть». Я давно перестала питати, навіщо їй сіль, якщо вчора сама купила цілу пачку.
— Сідайте. Чаю?
— Води теплої. І не кажи відразу, що я невдячна.
— Та розкажіть уже.
Вона сіла на краєчок табурета, розстебнула пальто.
— Діти на ювілей путівку прислали. На двадцять один день. Води пити, на масаж ходити. Гарне місце, дороге. Максим показував у телефоні: басейн, сосни, кімната з балконом.
— Пам’ятаю. Ви ж раділи.
— Я їм раділа.
— Як це?
— Вони всі четверо подзвонили разом. У тому своєму… як його…
— Спільному чаті?
— Еге ж. Богдан, Люба, Максим, Мар’янка. Я дивилася на них — і боялася кліпнути. Думала, зараз скажуть: «Мамо, збирай на стіл, їдемо». А вони: «Відпочинь, підлікуйся, побудь серед людей».
Вона помовчала.
— Я й усміхалася. Що мала робити? Вони ж старалися.
— Старалися, — обережно погодилася я. — Може, справді поїхали б? І спину підлікували…
— Та болить мені спина, болить! — раптом вихопилося в неї. — Але не так, як оце.
Вона притиснула долоню до грудей і відвела очі.
— Дзвонить донька: «Мамо, як ти?» Я тільки почну — вже дитину на гурток треба. Максим: «Мамо, все добре? Бо в мене нарада». Богдан каже, що зморився. Люба — що покупці чекають. У всіх справи. Я розумію. Тільки…
— Що?
— Я ж теж ще є.
Я присунула до неї кухоль.
— Звісно, є.
— А іноді таке враження, що вже нема. Гроші на картку прийшли, ліки замовлені, путівка оплачена. Усе зробили правильно. А я сиджу й слухаю, як холодильник гуде.
Вона витягла хустинку, розправила її на колінах.
— Путівку я повернула.
— Уже?
— Оленка з третього будинку допомогла. Зателефонувала, заяву якусь надіслала. Трохи грошей утримали, решту повернули.
— А дітям сказали?
— Зараз скажу. Тільки ти мені допоможи.
Галина Василівна поклала на стіл потертий гаманець.
— Треба листи написати. Чотири. На папері.
— Можна ж зателефонувати…
— Можна. І почути: «Мамо, давай потім». Ні. Ти пиши, а я говоритиму.
Я дістала аркуші й ручку.
— З кого почнемо?
— З Богдана. Він старший.
Про її дітей я знала чимало. Богдан роками працював на будовах, брав додаткові зміни й у телефоні переважно мовчав. Люба жила на півдні, тримала теплиці, торгувала, вічно кудись бігла. Максим займався бізнесом і навіть матері відповідав так, наче між двома зустрічами підписував документи. Мар’яна оселилася на заході країни, ростила двох дівчаток і все збиралася привезти їх до бабусі.
Разом вони востаннє були тут на батьковому похороні.
— Тоді біля воріт стояли, — тихо сказала Галина Василівна, поки я розписувала ручку. — Богдан мене за плечі обійняв: «Мамо, ти не сама. У тебе ми є». Я й повірила.
— Вони у вас є.
— Знаю. От тільки хочу хоч раз не через скло на них подивитися.
Вона набрала повітря.
— Пиши: «Синку, дякую вам за подарунок…»
Спершу диктувала уривками, просила закреслити, почати наново.
— Ні, оце не треба. Вийде, що я їх картаю.
— А тут як?
— Тут напиши: «Я знаю, що ви хотіли як краще». Бо ж знаю. Не чужі вони мені.
Зрештою на аркуші лягли прості слова:
«Синку, дякую вам за путівку. Знаю, що ви хотіли як краще і що ці гроші вам нелегко дісталися. Але я повернула її.
Не сердься. Мені дуже треба побачити вас усіх разом. Не на екрані, не на п’ять хвилин між справами. Хочу поставити на стіл борщ і почути, як ви розмовляєте.
Якщо я помру завтра, ви знову з’їдетеся на один день. Тільки я вас уже не обійму. То приїдьте, поки можу.
За повернуті гроші я хочу купити вам квитки на Трійцю. Вам не доведеться витрачатися на дорогу. Прошу тільки знайти для мене дві доби.
Я не серджуся. Я дуже скучила.
Мама».
На словах про смерть я зупинила ручку.
— Може, це прибрати?
Галина Василівна довго дивилася на свої руки.
— Я не хочу їх лякати. І вмирати поки не збираюся. Але ж так воно і є. На похорон час знаходиться. А посидіти разом — ніяк.
Ми написали чотири листи. Потім покликали Оленку, разом підібрали потяги, купили й роздрукували квитки. Для Богдана довелося ще пошукати зручний автобус до станції.
— А раптом не зможуть саме на ці рейси? — запитала дівчина.
— Поміняємо, — відповіла стара. — Аби захотіли їхати.
Коли я складала аркуші, вона обережно торкнулася краю одного з них.
— Як думаєш, прочитають до кінця?
— Прочитають.
— У телефоні я не встигаю договорити. А тут… Тут хоч перебити не зможуть.
На пошті вона сама наклеїла марки, довго пригладжуючи їх тремтячими пальцями.
— Рекомендованими, — попросила працівницю. — Щоб у руки дали.
Вийшовши надвір, зупинилася на сходах.
— Ну все. Тепер чекатимемо.
Першим озвався Максим.
Я саме занесла сусідці пиріжків, коли задзвонив телефон. Вона натиснула гучний зв’язок — останнім часом недочувала.
— Мамо, поясни мені, будь ласка, що це таке?
Галина Василівна випросталася.
— Лист отримав?
— Отримав. І квиток отримав. Тільки навіщо? Не можна було спочатку спитати?
— Можна було.
— Ми тобі нормальний відпочинок організували. Усе перевірили, оплатили. Ти сама казала, що ноги болять. А тепер виходить, ми ще й винні?
— Я не писала, що ви винні.
— А про похорон навіщо? Мамо, ну це…
Він замовк, і в тиші було чути, як десь поруч із ним клацає клавіатура.
— Ти зараз працюєш? — спитала вона.
— Так. У мене за десять хвилин зустріч.
— Тоді не затримуватиму.
— Не в цьому річ! На свята в мене поїздка з колегами. Усе давно домовлено. Я не можу просто взяти й скасувати.
Вона вчепилася пальцями в край скатертини.
— Добре, синку.
— Що «добре»?
— Я почула. Квиток у тебе є. Якщо щось зміниться — приїжджай.
Поклавши телефон, вона якийсь час сиділа нерухомо.
— Пиріжок візьміть, — сказала я, бо нічого розумнішого не знайшла.
— Не лізе.
— Він ще подумає.
— Може.
Люба зателефонувала ввечері.
— Мамо, мені прикро. Чесно. Я ті гроші на ремонт відкладала, але кажу: нехай мама хоч раз відпочине по-людськи. Ми стільки вибирали…
— Дякую тобі, доню.
— Але навіщо тоді повертати?
— Бо мені хотілося вас попросити приїхати.
— Та як ми всі зберемося? У Богдана зміни, у Мар’янки діти. А Максим… Ти знаєш, що ми вже рік не говоримо?
— Знаю.
— Я його про ті документи на землю скільки просила? Він обіцяв передзвонити. Досі передзвонює.
— То скажи йому це тут.
— Ще мені за святковим столом з ним сваритися!
— Я не сваритися кличу, Любо.
Донька мовчала.
— Просто приїдь. Хоч обійму тебе.
— Я подумаю, мамо.
Мар’яна написала того ж дня: «Мамочко, ми будемо. Беру два дні за свій рахунок. Дівчата вже збирають тобі малюнки. Не плач, добре?»
Галина Василівна прочитала й одразу заплакала.
— От дурепа, — витирала очі. — Просить не плакати, а я…
Від Богдана не було нічого.
Повідомлення про вручення листа прийшло. Дзвінка — ні.
— Може, зайнятий, — казала я.
— Зайнятий.
— Ви самі йому наберіть.
— Щоб що? Спитати, чому мовчить? Не хочу витягувати з нього обіцянку.
Вона бралася то за ганчірку, то за сапку, починала прибирати в шафі й забувала, що шукала. Якось на початку травня ми садили під ґанком чорнобривці, і вона раптом сіла просто на сходинку.
— Треба було їхати в той санаторій.
— Чого це?
— Усіх розворушила, сама тепер місця не знаходжу. Жили собі люди…
— Василівно, ви не чужих людей покликали. Своїх дітей.
— Своїм теж можна набриднути.
Я взяла в неї порожній горщик.
— До Трійці ще місяць. Не ховайте надію раніше часу.
Вона кивнула, але на дорогу того дня більше не дивилася.
А Максим тим часом возив лист у машині.
Потім, уже за столом, сам розповів, як одного вечора застряг у заторі, поліз у бардачок по серветку й витяг зім’ятий конверт. Збирався відкласти. Натомість розгорнув.
«То приїдьте, поки можу».
— Я ту фразу разів п’ять прочитав, — зізнався він. — А потім набрав Любу.
Сестра відповіла не відразу.
— Що, документи нарешті знайшов? — спитала замість привітання.
— Любо…
— Що?
— Ти маминого листа отримала?
Тиша.
— Отримала.
— Я теж.
— І що ти хочеш від мене почути?
— Нічого. Хотів спитати… Ти поїдеш?
— Не знаю.
— Я думаю їхати.
— А нарада твоя? Чи що там у тебе важливе?
— Обійдуться.
Люба не відповіла.
— І за документи пробач, — додав він. — Я пообіцяв і зник. Ти мала право сердитися.
— Мені не документи вже боліли, Максиме. Я тобі дзвоню, а ти слухавку не береш. Наче я чужа.
— Знаю. Погано вийшло.
Вони проговорили понад годину. Спочатку важко, з паузами. Потім Люба згадала, як мати різала пиріг на шість частин, а собі лишала саму скоринку.
— Казала, що найбільше любить хрумке, — озвалася сестра.
— А я вірив, — сказав Максим.
— Я теж.
Наприкінці він запитав:
— За вами машиною заїхати?
— Тобі ж гак великий.
— Доїду.
— Тоді заїжджай. Ми з дітьми будемо готові.
Матері вони про свою домовленість не сказали.
А вона готувалася для Мар’яни й онучок. Принаймні так повторювала, коли я заставала її за черговою роботою.
— Нащо вам велика скатертина? — спитала я, побачивши на столі домотканий сувій.
— Хай буде.
— А тарілок скільки дістали?
— Перемити треба. Запилилися.
Я не сперечалася. Допомогла випрати фіранки, вибілити літню кухню, перебрати зелень на борщ.
У суботу надвечір, коли я полола цибулю, за сусіднім тином скрипнула хвіртка.
— Мамо!
Я підвела голову.
Біля стежки стояв Богдан — у робочій куртці, з брезентовою сумкою через плече. У руці тримав великий, трохи прим’ятий букет польових квітів.
— Мамо, ти вдома?
Галина Василівна вийшла на ґанок, витираючи руки об фартух.
Побачила його й зупинилася.
— Бодю?
— Я.
— А чого ж ти… Я ж думала…
Вона вхопилася за одвірок. Богдан кинув сумку й підбіг до неї.
— Та сідай, мамо. Чуєш? Сідай.
— Я думала, ти не приїдеш.
— Приїхав.
Він опустився перед нею навпочіпки, а вона взяла його обличчя в долоні й повертала до світла, ніби знову був малим.
— Схуд. І сивий уже…
— Трохи.
— Чого ж не дзвонив?
Богдан ковтнув.
— Не знав, чи відпустять. Не хотів пообіцяти й не приїхати.
— Відпустили?
— Змінами помінявся. Усе добре.
Він притиснувся чолом до її рук.
— Пробач, мамо. Треба було давно.
Галина Василівна гладила його по голові й тільки питала:
— Їв? Ти хоч їв сьогодні?
Уранці біля воріт загальмувала сіра машина.
— Мамо, відчиняй! — гукнула Люба. — Бо ми зараз твій тин знесемо, тут стільки клунків!
Богдан вийшов із двору й завмер.
— О, начальство прибуло.
Максим зачинив дверцята, глянув на брата.
— Ти б хоч «здрастуй» сказав.
— Здоров.
Вони обнялися — незграбно, міцно, кілька разів ляснули один одного по спині.
Люба тим часом уже притискала до себе матір.
— Ну чого ти така легенька? Ти їси взагалі?
— Їм, їм. Пусти, я на вас подивлюся.
— Надивишся ще.
Максим підійшов останнім.
— Мамо.
— Синку.
Він простягнув руки, але вона сама вчепилася в нього.
— А колеги?
— Поїхали.
— Без тебе?
— Як бачиш, упоралися.
Вона засміялася крізь сльози.
За пів години у хвіртку влетіли Мар’янині дівчатка.
— Бабусю! А ми тобі намалювали!
— А я квітку в поїзді пом’яла!
Мар’яна зайшла слідом, з дорожньою сумкою й розстебнутою курткою.
— Дівчата, тихіше, ви ж бабусю зіб’єте!
І тільки тоді побачила всіх.
— Ви… усі?
— Ні, сусіди, — відгукнувся Богдан.
Мар’яна прикрила рот долонею, а потім кинулася обіймати сестру.
У хаті пахло лепехою й свіжою випічкою. Діти бігали з кімнати в кімнату, чоловіки шукали, куди поставити сумки, Люба намагалася відправити матір сісти.
— Я сама все дороблю!
— Та що ти доробиш, як я вже доробила? — відмахувалася Галина Василівна. — Он дзвін чути. Збирайтеся до церкви.
— Мамо, ти хоч хвилину постій, — попросив Максим.
— Ще настоюся. Ходімо, бо запізнимося.
Вони йшли містечком усі разом. Я дивилася їм услід через хвіртку: мати попереду, поруч доньки, за ними сини з онуками й пучками зелені в руках. Галина Василівна раз у раз озиралася.
— Мамо, ми тут! — нарешті засміялася Мар’яна. — Нікуди не дінемося.
Після служби поїхали до Степана.
Богдан витяг із багажника щітки, банку фарби й два пензлі.
— Максе, допоможеш?
— Давай.
— Сорочку забрудниш.
— Переживу.
Люба з Мар’яною прибирали біля могили, діти носили воду. Галина Василівна сиділа на розкладному стільчику й часом підказувала:
— Там, коло барвінку, обережніше. Він уже прийнявся.
Максим, фарбуючи огорожу, не помітив, як мазнув себе підборіддям.
— Стій, — сказала Люба й дістала серветку.
— Що?
— Та стій уже. Як малий.
Витерла йому обличчя. Максим усміхнувся.
— Дякую.
— Нема за що.
Мати опустила очі й тихо погладила край хустки.
Перед від’їздом із цвинтаря Богдан поклав руку на пам’ятник.
— Ми вдома, тату.
Додому поверталися вже без поспіху. Біля саду Галина Василівна зупинилася.
— А тепер у мене до вас ще одне прохання.
Під тином стояли чотири яблуневі саджанці.
— Оце ти коли встигла? — здивувалася Люба.
— На базарі купила.
— Чотири? — перепитав Максим.
— А скільки ж вас у мене?
Вони притихли.
— Хочу, щоб кожен посадив своє дерево. Он там, де стара яблуня всохла. Я поки поливатиму, а ви приїжджатимете — дивитиметеся, як ростуть.
— Мамо… — почала Мар’яна.
— Не перебивай, я ще не все сказала. Потім і ваших дітей сюди тягнутиме. Скажуть: «Ходімо, покажу, де мамина яблуня».
Богдан узяв лопату.
— Де копати?
Посадка швидко перетворилася на родинний гармидер.
— Криво тримаєш, — командувала Люба.
— Любо, воно ще без землі, — терпляче пояснював Максим.
— Так одразу рівно став!
— Дай сюди, — засміявся Богдан. — Бо ви до вечора одну яблуню садитимете.
Онуки принесли картон і почали робити таблички.
— Бабусю, «Мар’янчина» з апострофом?
— Спитай у нашої вчительки! — гукнула вона через тин. — Хай іде, бо тут без неї ніяк!
Я зайшла з мискою пиріжків.
— Я ненадовго.
— Авжеж, — сказала Галина Василівна й забрала миску. — Тільки до вечора.
— Та у вас родина…
— А ти хто? Листи писати — своя, а за стіл сісти — вже ні?
Богдан підсунув мені стілець.
— Сідайте. Нам мама все розповіла.
Я глянула на нього, а він додав тихіше:
— Дякую вам.
Обідали під старою грушею. На довгому столі парувала молода картопля з кропом, пахнув зелений борщ, стояли сир зі сметаною, огірки й пироги.
Усі говорили водночас.
— Максе, пам’ятаєш, як ти голуба ловив?
— Богдане, там діти.
— От нехай знають, який у них поважний дядько!
— Тату, що було? — одразу насторожився Любин син.
— Нічого особливого, — відповів Максим. — Ваш дядько не попередив, що під сінником гній.
— А ти питав?
Діти зареготали.
— Зате вікно хто розбив? — не здався Максим.
— Ти, — спокійно сказав Богдан.
— А батькові що сказав?
— Що я.
За столом на мить стихло.
— Ти через мене тоді…
— Та їж уже, — перебив старший брат. — Сто років минуло.
Люба поклала їм обом по шматку пирога.
— Отак завжди. Один зробить, другий прикриє.
— А ти не прикривала? — озвалася Мар’яна. — Як я мамину чашку розбила?
— Я й не знала, що це ти, — здивувалася Галина Василівна.
— Ой.
Сміялися так, що я сама ледь не впустила ложку.
Мати майже не їла. Переводила погляд з Богдана на Любу, з Максима на Мар’яну, прислухалася, коли озивалися онуки.
Максим помітив.
— Мамо, у тебе борщ охолов.
— Нічого.
— Давай підігрію.
— Не треба. Сиди.
— Я ж на хвилину.
Вона поклала руку йому на зап’ясток.
— Посидь ще.
І він сів.
Надвечір Галина Василівна попросила мене сфотографувати їх біля молодих яблунь.
Зібрати всіх виявилося непросто: одна з дівчаток образилася, бо сестра сіла ближче до бабусі, Богдан ніяк не знав, куди подіти руки, Максим увесь час кліпав.
— Та не стійте ви, як на паспорт! — не витримала Люба.
— Покажи, як треба, — буркнув Богдан.
Вона обійняла його за пояс.
— Отак треба.
Мати потягнула до себе обох онучок.
— А ви тут. Місця вистачить.
Я зробила кілька знімків. На останньому всі засміялися, бо Богдан раптом заявив, що за таку довгу фотосесію йому належить ще один пиріг.
Коли я опустила фотоапарат, Галина Василівна не підвелася відразу.
Сиділа посеред своїх дітей, тримаючи маленькі долоньки онучок.
— Оце ж і є мій санаторій, — тихо сказала вона.
Ніхто не засміявся.
— Мамо… — видихнула Люба.
— Ви не думайте, я розумію. Вам хотілося як краще. І спина мені болить, і ноги вже не ті. Але сьогодні я хоч цілий день бігала — та й не згадала.
Богдан нахилився й обійняв її. Великий, незграбний, він притискав матір до себе так обережно, що в мене защипало в очах.
— Я ж могла просто сказати, — прошепотіла вона йому в сорочку. — А все чекала, що ви самі…
— Мала сказати, — хрипко відповів він. — І ми мали спитати.
Люба сіла перед матір’ю навпочіпки.
— Ми вибирали тобі балкон. Уявляєш? Сперечалися, на який бік вікна мають виходити. А запитати, чого ти хочеш…
Галина Василівна торкнулася її щоки.
— Тепер знаєте.
Максим стояв трохи осторонь, опустивши голову.
— Пробач, що я тоді накричав, мамо.
— Іди сюди.
Він підійшов, і вона взяла його за руку.
— Тільки не обіцяйте зараз усього на світі, — попросила. — Я вже щаслива, що ви тут.
Вони залишилися ще на два дні.
Богдан із Максимом залатали дах на повітці, полагодили ґанок, нарубали дров. Люба з Мар’яною вимили вікна й наготували стільки, що мати сплескувала руками:
— Хто це все з’їсть?
— Ти, — відповідала Люба.
— За літо?
— Не бурчи. Частину заморозимо.
Але тепер Галина Василівна й сама їх зупиняла:
— Вікно нікуди не втече. Ідіть чаю поп’ємо.
І вони йшли. Сідали на ґанку, розмовляли, слухали, як вона розповідає про сусідів, про город, про те, як Степан колись садив стару грушу й ніяк не міг вирівняти стовбур.
Перед від’їздом довго стояли біля воріт.
Мар’яна плакала, дівчатка не хотіли відпускати бабусю, Люба втретє пояснювала, в якому контейнері котлети.
— Я запам’ятала, доню.
— А борщ…
— І борщ запам’ятала.
Максим глянув на братів і сестер.
— Давайте так. На Трійцю — тут.
— Щороку, — сказала Мар’яна.
Богдан кивнув.
— Без оцього «побачимо».
— Домовилися, — відповіла Люба.
Галина Василівна стояла між ними й мовчала. Тільки міцніше тримала Богдана за руку.
За кілька тижнів я зайшла до неї навідатися.
Над столом, поруч із портретом Степана, вже висіла велика родинна світлина. Та сама, де всі сміялися біля яблунь.
— Гарно вийшли, — сказала я.
— Ага. Бодя три рамки забракував, поки цю купив. Каже, інші замалі.
Вона всміхнулася й поманила мене ближче.
— Ану глянь, що Максим написав.
У спільному чаті вгорі було закріплено повідомлення:
«Наступного року. Трійця. Усі вдома біля мами».
Нижче Люба надіслала фотографію своїх теплиць. Мар’яна — дівчаток із морозивом. Богдан коротко написав: «Мамо, як яблуні? Поливала?»
— Відповіли? — спитала я.
— Ще ні. Зараз.
Вона повільно набирала одним пальцем, сердито стирала не ту літеру, починала знову.
— Давайте допоможу.
— Ні, зачекай. Я сама.
Нарешті простягнула телефон.
На екрані було: «Полила, синку. Усі чотири прийнялися».
Майже відразу задзвонив Богдан.
— Мамо, привіт. Можеш говорити?
Вона глянула на мене, усміхнулася й приклала телефон до вуха.
— Можу, Бодю. А ти?
— І я можу. Розказуй.