— Жінко, ви куди? Тут зайнято! Ми до п’ятниці заплатили!
Ніна Сергіївна завмерла на порозі власної квартири. В одній руці — пакет із капцями, кухлем і недорозгаданим кросвордом. Другою вона все ще трималася за ключ у замку.
Її ключ. Її замок. Толя врізав його ще у вісімдесят дев’ятому, весь вечір лаючись на криву дверну коробку.
Перед нею стояла молода жінка в її фартусі з соняшниками. З кухні пахло смаженою цибулею. На вішалці, поверх Ніниного пальта, висіла чужа дитяча куртка.
— Я тут живу, — сказала Ніна Сергіївна.
Жінка насупилася.
— Що?
— Кажу, я тут живу. Сорок років уже.
— Ага. Господар попереджав, що ходитимуть усілякі. Сусіди, які перевіряють. Сказав нікому не відчиняти.
— Господар? Який господар?
— Ігор. — Жінка дістала телефон. — Ось, дивіться. «Затишна двокімнатна біля парку. Подобово. Тисяча шістсот гривень». Ми через програму бронювали.
На фотографії Ніна Сергіївна побачила свій сервант, килим із оленями та ліжко, застелене так рівно, як вона сама ніколи не застеляла.
«Атмосфера справжньої радянської квартири! Ретроінтер’єр!»
— Ретро… — прошепотіла вона. — То я, значить, ретро?
Із кімнати визирнув хлопчик років шести. Він тримав кришталеву вазочку, у якій гриміли шашки.
— Мамо, а бабуся до нас у гості?
— Артеме, постав на місце! — жінка вихопила вазочку. — Тобі ж сказали: кришталь не чіпати. За бій окремо платити.
— За бій окремо? — перепитала Ніна Сергіївна. — Ну, Ігорьок…
Вона дістала кнопковий телефон. Пальці тремтіли, і з третьої спроби вона нарешті набрала сина.
— Так, мамо! — бадьоро озвався він. Десь поруч гриміла музика. — Ти чого дзвониш? Тобі ж не можна нервувати. Лежи, відпочивай!
— Я не лежу, Ігорю. Я стою в коридорі.
— У якому коридорі?
— У своєму! У себе вдома!
Музика раптом стала тихішою. Ігор, мабуть, кудись відійшов.
На холодильнику Ніна помітила аркуш у прозорому файлі.
«Правила проживання: не шуміти після 23:00. Не відчиняти шафу в спальні. Ключі залишати в поштовій скриньці».
Унизу розмашисто: «Господар».
— Як це вдома? — нарешті озвався син. — Тебе ж до четверга тримати збиралися!
— Виписали раніше. Місця в них скінчилися. А в мене, дивлюся, теж місця скінчилися?
— Мамо, тільки не починай. Я все поясню. Це тимчасово.
— Що тимчасово?
— Ну чого квартирі пустувати? Пил збирати?
— Пил я сама зберу! Ти мені скажи, чому чужа дівчина в моєму фартусі?
— Олеся, — розгублено підказала жінка. — І фартух на гачку висів. Я думала, він нічий.
— Нічий?! Сорок років мій був, а тут нічий!
Ніна сплеснула руками. Пакет гупнув на підлогу, з нього викотився кухоль.
— Мамо, послухай, — швидко заговорив Ігор. — Посидь поки в тітки Тамари, га? Я ввечері приїду, усе вирішимо.
— Це чому я маю сидіти в Тамари?
— У них до п’ятниці оплачено! Мені потім відгук поганий вліплять, рейтинг упаде…
— Рейтинг, — повторила Ніна. — У тебе, значить, рейтинг. А в мене тітка Тамара.
Вона натиснула відбій і нахилилася за кухлем. Ручка відкололася й лежала поряд маленьким білим півмісяцем.
Олеся дивилася на неї вже без підозри. Повільно зняла фартух і склала його вчетверо.
— То ви справді господиня?
— А ти як думаєш?
— Ой… Пробачте. Ігор сказав, що бабусю, яка тут жила, в будинок для літніх людей влаштували. Назовсім.
— Кого влаштували?
— Вас, мабуть. І сказав, що після Нового року квартиру продаватимуть. Ми ще з Артемом думали… може, купимо.
— Продаватимуть? — Ніна притисла відбиту ручку до долоні. — Мою квартиру?
— Я не знала. Чесне слово, не знала! Ми зараз зберемося.
Артем притиснувся до матері.
— Мамо, а куди ми підемо?
Олеся розгублено озирнулася.
— Не знаю, сонечку. Щось придумаємо.
Ніна глянула на хлопчика, потім на свій фартух у її руках.
— Збиратися поки не треба. Я до сусідки піду. А з вами ми ще поговоримо.
***
— Два місяці, Ніно! — Тамара Павлівна гримнула на стіл заварник із відбитим носиком. — Два місяці в тебе прохідний двір, а ти ні сном ні духом!
— Які два? Мене ж тільки три тижні не було…
— А до того ти до сестри у Львів їздила?
— Їздила.
— Отоді й почалося. Зачекай.
Тамара розгорнула зошит біля цукорниці, послинила палець і перегорнула сторінку.
— Дванадцяте серпня. Чоловік із валізою, бородатий. П’ятнадцяте — дві дівчини, реготали до першої ночі. Двадцяте — сім’я із собакою.
Вона підвела очі:
— Із собакою, Ніно! А в тебе килим із оленями!
Ніна обхопила чашку обома руками.
— Тамаро, чого ж ти мені не сказала?
— Я питала! Ігорка твого на сходах упіймала. А він: «Тітко Тамаро, це мамині знайомі. Вона сама дозволила». Ну я й відстала. Син же.
— Син… — Ніна поставила чашку, так і не відпивши. — Він мені щонеділі дзвонив. «Мамо, як самопочуття? Мамо, ти там їси?» А я тішилася, дурепа. Думала, нарешті згадувати став.
— Не кажи так.
— А як казати? Він питав, коли я повернуся. Я ще сестрі похвалилася: Ігор хвилюється.
Тамара присунулася ближче.
— Ніно, там ще дещо було. Минулого тижня він приходив із чоловіком. Той у піджаку, з текою.
— І що?
— Стіни рулеткою міряли. Я у вічко бачила. А потім на сходах чоловік питає: «Тут хтось зареєстрований?» А Ігор йому: «Не хвилюйтеся, питання вирішуване».
Ніна довго мовчала.
— Це я, значить, питання.
— Може, він так ляпнув…
— Він Олесі сказав, що я в будинку для літніх людей. Теж ляпнув?
Тамара зняла окуляри.
— І ще шафу твою в спальні замкнув. Одна мешканка скаржилася: речі повісити нікуди. А Ігор їй: «Там господині речі, не чіпати». Що в тебе там?
— Костюми Толіка. І скринька під ними.
— А в скриньці?
Ніна не встигла відповісти. У двері подзвонили: довго, наполегливо, тричі поспіль.
Так із дитинства дзвонив тільки Ігор.
***
— Мамо, ну ти чого одразу телефон кинула? — почав він із порога. — Я ж сказав, поясню.
— Заходь, господарю.
Ігор скривився.
— Не треба так.
— А як треба? Може, капці тобі подати? Чи правила проживання перечитати?
— Я ж для тебе старався!
— Для мене?
— Гроші зайві хіба завадять? На ліки, на продукти…
— І на будинок для літніх людей? Ти мене туди вже влаштував чи тільки пообіцяв?
Ігор глянув на Тамару.
— Тітко Тамаро, ми можемо з мамою самі поговорити?
— Ні, — сказала Ніна. — Тамара залишиться. Вона хоч не бреше мені.
Син опустив очі.
— Я Олесі дурницю сказав. Щоб зайвих питань не було.
— А чоловікові з рулеткою теж дурницю? Ігорю, ти квартиру продавати зібрався?
— Ніхто нічого не продав!
— Я питаю: зібрався?
Він потер обличчя.
— У мене борги, мамо. Великі. Я думав, продамо квартиру, купимо тобі меншу, а рештою я розрахуюся.
— Ти думав? А мене спитати не думав?
— Ти б не погодилася!
— Звісно, не погодилася б! Тут ми з батьком жили. Тут ти виріс. Ти вирішив, що можеш за мене все зробити?
Ігор сів на край стільця.
— Я завдаток узяв.
— Що?
— Двісті тисяч. Покупець чекає. Частину я вже витратив на борги.
Тамара тихо присвиснула.
— І що ти збирався робити? — запитала Ніна.
— Поговорити з тобою, коли випишуть. Я б усе пояснив.
— Ти вже все пояснив. Чужим людям.
Ігор підвів голову:
— Мамо, я поверну. Я працюватиму, віддам…
— Зараз покупцеві що скажеш?
— Не знаю. Якщо відмовлюся, він вимагає повернути завдаток і ще витрати. У мене стільки немає.
Ніна встала.
— Ходімо додому.
Олеся з Артемом чекали на кухні. Побачивши їх, жінка підскочила.
— Ми речі склали. Я знайшла одну кімнату, тільки туди завтра можна…
— Поки залишайтеся, — сказала Ніна. — Ігорю, відчини шафу.
Він дістав ключ, мовчки повернув його в замку. Ніна відсунула Толині костюми й витягла стару скриньку. У ній лежали гроші та конверт.
— Ми з батьком відкладали, — сказала вона. — Потім я ще потроху докладала. На чорний день.
Ігор простягнув руку, але вона закрила скриньку.
— Не поспішай.
Вона взяла Тамарин зошит і розгорнула на чистій сторінці.
— Розписку пиши. Двісті тисяч. У борг. До гривні.
— Мамо, та я…
— Пиши. Число, коли повернеш, і підпис. Як у банку. У них там суворо.
— Ти мені не віриш?
Ніна подивилася на нього.
— А ти як думаєш?
Ігор писав довго, висунувши кінчик язика, як у школі. Тамара стояла поруч і заглядала йому через плече.
— Тут виправ. І словами суму теж напиши.
— Тітко Тамаро…
— Пиши, пиши. Мене ти вже раз переконав.
У п’ятницю Ігор сам поїхав до покупця. Повернувся без завдатку й без куртки: здав її в комісійний магазин, щоб доплатити покупцеві витрати.
Ніна нічого не запитала. Поставила перед ним тарілку борщу.
— Їж.
— Я не голодний.
— А я готувала. Сідай.
Він сів. А вона відвернулася до плити, щоб він не бачив, як у неї тремтять губи.
***
У п’ятницю ввечері Олеся з Артемом знову стояли біля порога із сумками.
— Ніно Сергіївно, ми поїдемо, — сказала Олеся. — Ми й так вас потіснили.
— А куди поїдете?
— Кімнату знайшла. Далеко, правда. І Артема звідти до школи возити незручно, але нічого.
Артем мовчки обіймав свою куртку.
— А ви тут залишитися хочете? — запитала Ніна.
Олеся розгубилася.
— Хочемо. Але після всього, що сталося…
— То залишайтеся. Кімната вільна, а мені самій тихо.
— Ми ж вам грошей не платитимемо?
— Не платитимете. Допоможеш мені з покупками, а я з Артемом посиджу, коли тобі треба.
— Ви серйозно?
— Олесю, або став сумку, або я передумаю.
Через тиждень на холодильнику висів новий аркуш у тому самому прозорому файлі:
«Правила проживання:
— Килим з оленями не чіпати — він старший за вас усіх.
— Кришталь для шашок можна.
— Шафа відчинена. Костюми Толі не чіпати, свої речі вішайте.
— Синові приходити щосуботи. Робити ревізію кранів і техніки.
Господиня».
— Ніно Сергіївно, ну незручно, — м’ялася Олеся. — Ми ж вам ні копійки…
— А ти мені не копійки. Ти мені Артема вечорами на кухню віддавай. Я його в’язати навчу. Чоловік, а петлі не тримає — непорядок.
— Ба-а, я не хочу в’язати! — запхикав Артем із кімнати.
— Захочеш. Твій дядько Ігор теж не хотів. А тепер он усе поспіль лагодить.
Із ванної долинув гуркіт, потім здавлене:
— Мамо! Тут прокладка розсипалася!
— Не мамкай! Сам розібрав — сам і збирай!
Тамара Павлівна, яка сиділа на табуретці з чашкою, хмикнула:
— Ніно, а розписку ти куди поділа?
— Як куди?
Ніна дістала із серванта аркуш, склала його в кілька разів і підклала під хитку ніжку столу. Стіл перестав гойдатися.
— Ось. Стала в пригоді.
— Мамо! — озвався з ванної Ігор. — Я все чую!
— То поспішай повертати борг. А то довго там лежатиме.
Увечері, коли Ігор уже взувся в передпокої, Ніна простягла йому зв’язку ключів з алюмінієвою рибкою.
— На. Свій ключ у тебе має бути. Син таки.
Він довго дивився на рибку. Потім стиснув її в кулаку.
— Мамо… А конверт той? У скриньці. Що там тепер?
Ніна поправила йому комір.
— А там, Ігорку, тепер написано по-іншому. Артему. Коли виросте людиною…