Телефон на тумбочці задзеленчав о пів на восьму суботнього ранку. Олена прокинулася раніше за чоловіка й машинально взяла його телефон.
На екрані світилося повідомлення від Лариси Павлівни:
«Сьогодні миємо вікна у вітальні та на кухні, знімаємо й переперемо штори, розморозити холодильник. І нехай Олена захопить свій засіб для плитки, бо мій не бере».
Олена поклала телефон долілиць і втупилася в стелю. Над люстрою висіла павутина. Вікна у їхній квартирі теж давно просилися до миття, а тюль усе ніяк не доходили руки випрати.
Олексій сонно повернувся до неї.
— Хто там?
— Твоя мама. Каже, сьогодні миємо вікна.
— Ну от, добре. Встанемо за пів години.
— А наші коли?
— Що наші?
— Вікна, Олексію.
Він позіхнув і натягнув ковдру до підборіддя.
— Та помиємо якось.
«Якось» не наставало вже десять років.
Майже щосуботи Олена їхала через усе місто до трикімнатної квартири свекрухи. Там переодягалася в старі джинси, які спеціально залишала в шафі, і бралася до роботи.
— Ларисо Павлівно, підлогу помила.
— А під диваном?
— Під диваном теж.
— Ану посунь, я подивлюся… Ось бачиш? Пляма.
Або:
— Ванна вже чиста.
— Гарно. А на антресолях коли лад наведемо?
— Ми ж минулої суботи там прибирали.
— А цього разу ретельніше зробимо.
Олексій зазвичай сидів перед телевізором. Іноді гукав із вітальні:
— Мамо, може, досить на сьогодні?
— Ще трішки, синку.
Те «трішки» нерідко затягувалося до дев’ятої вечора.
Ближче до обіду приїздила Марія, молодша сестра Олексія. Вона винаймала квартиру з хлопцем, фотографувала весілля й завжди з’являлася ошатна, з пакетом тістечок.
— Мамусю, я так зголодніла! Що в нас на обід? Ой, голубці!
Потім помічала Олену з відром у руках.
— Олено, а ти чого така розпатлана? — сміялася вона.
— Та ось, ванну мила.
— Ну ти даєш! Я б так не змогла.
І сідала за стіл.
Лариса Павлівна накладала доньці повну тарілку, а якось винесла зі спальні коробку.
— Марійко, це тобі. Фен хороший, мені в магазині радили.
— Мамусю, дякую! Ти найкраща!
Олена того дня відтирала кухонну плитку. Коли Марія пішла, свекруха зазирнула до кухні.
— Ти чашку за Марійкою забери, добре?
— А чому вона сама не може?
— Марійці не можна руки псувати. Їй же з камерою працювати.
— А мені можна?
— А ти вже звична.
Олена тоді засміялася, ніби почула невдалий жарт. А дорогою додому мовчки розглядала свої руки зі зламаними нігтями.
Працювала вона технологинею на хлібозаводі. Зміна починалася о шостій ранку, і до п’ятниці Олена валилася з ніг. Заробляла тридцять чотири тисячі гривень, раз на квартал отримувала премію — десять або п’ятнадцять тисяч.
Олексій обслуговував ліфти в підрядній фірмі й заробляв близько тридцяти семи з половиною тисяч. За орендовану двокімнатну квартиру вони віддавали тринадцять тисяч на місяць.
Свого житла подружжя не мало. Десять років тому домовилися: спершу куплять дачу, а потім, можливо, й квартиру. Олені дуже хотілося мати клаптик землі, де вона могла б робити щось для себе.
Олексій відкрив накопичувальний рахунок у своєму банку.
— У них відсоток вищий, — пояснив він. — Так швидше назбираємо.
Олена щомісяця переказувала туди сім з половиною тисяч гривень і всі премії. Олексій відкладав нерегулярно: то мамі треба було допомогти, то мав власні витрати.
Два роки Олена не їздила у відпустку. Зимові чоботи носила четвертий сезон. Навіть каву дорогою на роботу перестала купувати.
— Скільки в нас уже? — час від часу питала чоловіка.
— Ще трішки, — відповідав Олексій. — Скоро буде.
Тим часом у їхній квартирі відходила плитка у ванній, а на кухні третій місяць лежала зламана полиця.
— Олексію, ти повісиш її?
— Повішу. От тільки до мами з’їздимо.
Одного разу без попередження зайшла подруга. Озирнулася й обережно запитала:
— Олено, ти не хворієш?
— Ні. А що?
— Та нічого… Ти просто така втомлена.
Того вечора Олена сказала чоловікові:
— Давай хоч одну суботу на місяць залишатимемо собі.
— А я тобі не допомагаю? — обурився він.
— Ти у мами перед телевізором сидиш.
— Я минулого разу диван рухав!
— Один раз. А я там із ранку до вечора.
— Мама сама, їй важко. Олено, ну чого ти починаєш? Наступної суботи я все зроблю сам. Чесно.
Наступної суботи в нього заболіла спина. Потім подзвонили з роботи. А ще пізніше він поїхав зустрічати Марійку на вокзал.
Найболючіше Олена згадувала свій минулорічний день народження.
Тоді Олексій сам запропонував:
— Давай відсвяткуємо як слід. Тільки вдвох. Я давно тебе нікуди не водив.
Олена замовила столик у грузинському ресторані на набережній, біля вікна. Купила синю сукню з довгим рукавом — першу за три роки. Повісила на дверцята шафи й щоранку дивилася на неї, усміхаючись.
У день народження о дев’ятій зателефонувала Лариса Павлівна. Олена чула, як чоловік говорить у кімнаті:
— Мамо, сьогодні ніяк… А це терміново? Просто сьогодні? Ну гаразд. Добре, зараз приїдемо.
Олексій зайшов на кухню, не дивлячись на дружину.
— У мами шпалери в коридорі відклеїлися. Сусіди затопили, усе здулося. А завтра до неї подруги прийдуть.
— А ресторан?
— Я вже скасував замовлення. Перенесемо на наступні вихідні.
Олена подивилася на сукню.
— Ти скасував, навіть не запитавши мене?
— Олено, ну це ж мама. Ти б бачила, що там коїться.
Цілий день вона простояла на драбині: розмочувала шпалери, шкребла їх шпателем, потім клеїла нові. Олексій різав рулони й виносив сміття. Марія не приїхала — у неї була зйомка.
Увечері Лариса Павлівна пройшлася коридором, підсвічуючи стіни телефоном.
— Тут бульбашка. І тут шов відійшов.
— Воно підсохне, — сказав Олексій.
— А візерунок? Олено, ти візерунок не підігнала. Я ж просила акуратніше!
Олена пішла до ванної. Клей не відмивався, і вона терла руки щіткою, доки шкіра не почервоніла.
Коли повернулася, очі в неї були мокрі. Олексій глянув на неї, але повернувся до матері.
— Мамо, та розгладиться воно.
Про день народження того вечора більше ніхто не згадав. На наступні вихідні ресторан Олексій так і не замовив. Олена сховала сукню в шафу, навіть не знявши етикетки.
Відтоді вона намагалася нічого особливого від свят не чекати. А коли ставало зовсім прикро, думала про дачу.
У вересні нарешті знайшлася підхожа ділянка: шість соток у старому садовому товаристві, за сорок хвилин від міста. Невеличкий щитовий будиночок, яблуні вздовж огорожі й озеро за хвірткою.
Господиня, літня вчителька, просила чотириста двадцять п’ять тисяч гривень і погоджувалася зачекати до кінця жовтня, поки вони дозбирають решту.
Олена їздила туди двічі. Другого разу спустилася до води, стала на містку й довго дивилася на озеро.
— Тут тихо, правда? — сказала господиня.
— Так. Я б тут щоранку чай пила.
— А яблуні восени побачите. Яблук багато, тільки збирай.
Того вечора Олена запитала чоловіка:
— Олексію, скільки в нас на рахунку? Власниця чекає відповіді до двадцятого.
Він довго гортав щось у телефоні.
— Слухай, тут така справа…
Олена відчула, як похололо всередині.
— Яка справа?
— Мама хотіла кухню поміняти. І меблі в залі. Гарнітуру в неї тридцять років, дверцята відвалюються. Я їй переказав гроші.
— Скільки?
— Ну… майже все.
Олена поставила чашку на стіл.
— Майже все — це скільки?
— Чотириста сімдесят п’ять тисяч.
Вона дивилася на нього, не вірячи, що почула правильно.
— Ти віддав їй чотириста сімдесят п’ять тисяч? Не сказавши мені?
— Вона поверне. Не одразу, звісно, але поверне. Олено, це ж мама. Рідній родині треба допомагати.
— А я тобі хто?
— Ти теж родина. Тому я й думав, ти зрозумієш.
— Ми ж домовилися про ділянку.
— Назбираємо ще.
— Скільки років назбируватимемо?
— Ну не починай…
Тієї ночі Олена сиділа на кухні під зламаною полицею. Згадувала, як відмовляла собі в каві, як підклеювала чоботи, як тішилася кожній премії, бо мрія ставала ближчою.
Уранці вона сама зателефонувала вчительці.
— Пробачте, ми не зможемо купити ділянку.
Жінка помовчала.
— Шкода. Вам там так подобалося, я бачила.
— Дуже, — відповіла Олена і швидко попрощалася.
За тиждень, у п’ятницю ввечері, Олексій вийшов із кімнати з телефоном у руці.
— Завтра їдемо до мами. Кухню привезли, майстри зібрали. Тепер помити треба, усе порозкладати. І старі меблі на балкон винести.
Олена мовчки складала рушники.
— Мама просила, щоб ти годинки на дев’яту приїхала, — додав він.
Олена вирівняла стопку долонею й поклала на полицю.
— Кухню, куплену на наші гроші, треба помити?
— Ну Олено…
— Я до твоєї мами більше не поїду. Хоче допомоги — їдь сам. І сестру поклич.
Олексій хмикнув і легенько поплескав її по плечу.
— Образилася. Завтра охолонеш.
— Не охолону.
— Це моя мати, вона старша. Перед старшими є обов’язки. Вона нас виростила.
— Тебе виростила. Не мене.
— Яка різниця?
Олена сіла на край дивана.
— У твоєї мами двоє дорослих дітей. Ти й Марійка. Домовтеся: одну суботу ти допомагаєш, другу — вона. Я більше не їжджу.
— Марійка працює по вихідних. У неї весілля.
— А я працюю з шостої ранку. П’ять днів на тиждень.
— Це егоїзм. Мати попросила раз у житті…
— Раз у житті? Десять років, Олексію. Кожну суботу.
— Ти могла відмовитися!
— Ось я й відмовляюся.
Він пішов на балкон і закурив, хоча кинув пів року тому. Через скло Олена бачила, як він комусь телефонує й махає вільною рукою.
Коли повернувся, вона сказала:
— І ще. Нехай мама поверне гроші за ділянку. Хоча б частину. Може, вчителька ще не продала.
— Ти з глузду з’їхала? Вона ж уже все купила.
— Подзвони й запитай.
Олексій набрав матір і ввімкнув гучномовець.
— Мамо, тут Олена питає… щодо грошей. Скільки в тебе залишилося?
— А що таке? — насторожилася Лариса Павлівна. — Кухня двісті сімдесят тисяч. Меблі в зал — сто п’ять. Решту Марійці віддала: їй холодильник і пральна машина потрібні були.
Олена різко повернулася до чоловіка.
— Сто тисяч Марійці?
— Олексію, ти що, мені рахунок виставляєш? — почулася свекруха.
— Ні, мамо, я просто…
— Кухня на кого оформлена? — перебила Олена.
На тому кінці запала тиша.
— На мене, а на кого ще? Я ж у ній живу. І ти, Олено, не забувайся. Це мій син мені допоміг, а не ти.
— Мамо, потім поговоримо, — швидко сказав Олексій і вимкнув телефон.
Олена дивилася на нього.
— Ти знав про Марійчин холодильник?
— Ну, знав. Мама сказала, що трохи їй допоможе.
— Трохи? Сто тисяч із наших грошей?
— Не кричи.
— Дай мені телефон.
— Навіщо?
— Відкрий банк. Я хочу бачити всі перекази з накопичувального рахунку. І з твоєї картки теж.
Він притиснув телефон до себе.
— Це вже переходить усі межі. Ти мене принижуєш!
— Відкривай.
Олексій ще якийсь час стояв нерухомо, потім відімкнув застосунок і поклав телефон на стіл. Сам відвернувся до вікна.
Олена гортала історію операцій майже годину. Мати: сім з половиною тисяч, десять, чотири, знову сім з половиною. Марія: на телефон, на об’єктив, на день народження, до зарплати.
А ось двадцять чотири тисячі туристичному агентству. Два роки тому, в червні.
— Це що?
— Де?
— Туристичне агентство.
Олексій глянув у телефон.
— Мама з Марійкою тоді в Болгарію їздили.
— А ми з тобою на море не поїхали. Ти сказав, грошей обмаль. Треба на дачу відкладати.
— Ну, мамі хотілося відпочити…
З накопичувального рахунку теж зникали гроші: по п’ять, по десять тисяч раз на кілька місяців. Олексій завжди називав приблизну суму й ніколи не показував рахунок.
— Поки я ходила в побитих чоботах, ти оплачував Марійці об’єктив?
— Він їй для роботи був потрібен.
— А мені чоботи для чого? Для краси?
Олексій мовчав.
— Я відпустку два роки не брала. Каву перестала купувати. Я собі сукню одну за три роки купила, пам’ятаєш?
— Ти ж сама розумієш: у нас усе спільне. Моя зарплата, твоя. Я розпоряджався нашими грошима, мав право.
— А зі мною поговорити не мав?
— Мама — це інше.
Олена ще кілька секунд дивилася на нього. Потім поклала телефон екраном донизу й пішла до спальні.
Ту ніч вони провели в різних кімнатах.
Уранці Олексій грюкав дверцятами шаф, шукав ключі від машини. Олена сиділа на кухні з чаєм.
— Ну що, не їдеш? — запитав він із передпокою.
— Не їду.
— Гаразд. Сам упораюся.
Повернувся близько одинадцятої вечора. Важко сів на табуретку й довго розв’язував шнурки. На руках виднілися дрібні порізи від картону.
— Марійка не приїхала, — сказав він. — Написала, що зйомка допізна.
Олена стояла в дверях кухні.
— А мама весь день бурчала, що ти невдячна. Я їй усі шафи перемив, а вона потім сказала, що сама за мною перемивала.
— Втомився?
Він підвів на неї очі.
— А ти як думаєш?
Олена нічого не відповіла. Вона провела суботу вдома: випрала тюль, розібрала білизну, викинула два пакети старих речей. Тріумфувати їй не хотілося. Хотілося тільки, щоб чоловік хоч раз побув на її місці.
У неділю зателефонувала Лариса Павлівна. Не синові — Олені.
— Оленочко, я розумію, ти стомилася, на роботі важко. Але так із рідними не чинять. Льоша вчора ледь живий поїхав, у нього ж спина болить. Ти дружина, повинна його берегти.
Олена мовчала.
— Приїжджай наступної суботи. Посидимо, чаю на новій кухні поп’ємо, помиримося.
— А шафи мити не доведеться?
Свекруха на мить замовкла.
— Ну, раз уже приїдеш, посуд би розставити. Льоша все не туди поставив.
— Ларисо Павлівно, цю кухню ви купили на гроші, які я відкладала на ділянку. Посуд розставляйте самі.
— Ах ось як! Гроші рахуєш? Я так і знала, що ти з таких! Олексій даремно на тобі одружився, я йому ще тоді казала!
Олена поклала слухавку. Руки в неї навіть не тремтіли.
У понеділок після зміни вона дістала стару папку з документами й поклала туди паспорт, свідоцтво про шлюб і знімки екрана банківських переказів, які встигла зробити з Олексієвого телефону.
Юриста їй порадила колишня однокласниця. Немолодий чоловік уважно вислухав Олену й переглянув виписки.
— Рахунок відкритий на чоловіка? — уточнив він.
— Так. Він каже, що я нічого не отримаю.
— Гроші, накопичені в шлюбі, зазвичай вважаються спільними, незалежно від того, на кого відкритий рахунок. Якщо чоловік розпорядився ними без вашої згоди й не на потреби сім’ї, суд може врахувати це при поділі.
— А ті менші перекази? Матері, сестрі…
— Їх довести буде складніше. Зосередьмося на великому. Ви домовлялися купити ділянку, а він переказав матері чотириста сімдесят п’ять тисяч.
За тиждень Олена подала позов про розлучення та поділ накопичень.
Олексій дізнався про це з повістки. Увірвався до кімнати з папером у руці.
— Ти що коїш? Через кухню?!
— Через десять років.
— Рахунок на мені. Гроші на мені. Нічого ти не отримаєш! Залишишся ні з чим, зі своїми рушниками!
Він жбурнув папір на ліжко. Олена підняла його й поклала до папки.
— Подивимося.
Через суд юрист запросив повні виписки за три роки. Виявилося, що перед великим переказом на рахунку було шістсот тридцять тисяч гривень. Після нього залишилося сто п’ятдесят п’ять тисяч. Про цей залишок Олексій дружині не сказав.
У суді він спершу тримався впевнено.
— Мамині меблі розвалювалися. Їй допомога була необхідна. Олена погоджувалася.
— Я не погоджувалася, — сказала вона.
І передала суду роздруківку повідомлення, яке надіслала Олексієві тієї ночі, коли дізналася про переказ:
«Я не давала тобі згоди на цей переказ, Олексію. Ти зробив це самостійно, за моєю спиною».
Лариса Павлівна приїхала лише на одне засідання. Просиділа в коридорі з новою сумкою на колінах і навіть не привіталася з невісткою.
Зрештою суд визначив частку кожного в накопиченнях — по триста п’ятнадцять тисяч гривень. Переказ матері врахували як кошти, якими Олексій одноосібно розпорядився не в інтересах сім’ї.
Залишок на рахунку — сто п’ятдесят п’ять тисяч — відійшов Олені. Ще сто шістдесят тисяч Олексій мав виплатити їй як компенсацію.
Він оформив споживчий кредит і переказав гроші через два місяці після рішення. У повідомленні не написав жодного слова.
Власниця орендованої квартири погодилася залишити її за Оленою. Олексій з’їхав у березні, до матері. Забрав телевізор, ігрову приставку та інструменти.
Полицю на кухні так і не повісив.
Наступного дня Олена знайшла ролик в інтернеті, дістала дриль і взялася до роботи сама.
— Ну давай, — пробурмотіла вона, притримуючи полицю. — Тримайся.
Вийшло трохи криво, але полиця трималася.
Тепер Лариса Павлівна щосуботи кликала на допомогу сина. Олена дізнавалася про це від спільних знайомих, а іноді бачила на сторінці Марії.
Якось у стрічці з’явилося фото: Олексій у гумових рукавичках стоїть на підвіконні в материному залі. Підпис: «Ось він, наш золотий братик!»
Самої Марії на знімку не було. Очевидно, вона стояла по той бік камери.
У квітні Олена знову зателефонувала вчительці.
— Добрий день. Це Олена. Я щодо ділянки… Ви її вже продали?
— Ой, це ви! Ні, не продала. Люди приїздили, дивилися: комусь дорого, комусь далеко, когось будиночок не влаштовує.
— А ціна та сама?
— Я знизила. Тепер триста сімдесят п’ять тисяч. Приїжджайте, подивитесь ще раз.
Угоду оформили в травні. Олена використала триста п’ятнадцять тисяч, отриманих після поділу, а решту доклала із заощаджень, які відкладала з жовтня на власний рахунок.
Учителька вручила їй в’язку ключів із дерев’яним брелоком і старий зошит.
— Тут усе про яблуні записано. Які сорти, коли садила.
Олена обережно взяла зошит.
— Дякую. Я берегтиму.
У першу ж суботу вона приїхала на дачу вранці. Відчинила будиночок, розчинила вікна, винесла на ґанок старі килимки. Потім спустилася до містка й скинула кросівки.
Телефон завібрував у кишені. Олексій написав уперше з березня:
«Олено, мама цікавиться, чи не підсобила б ти з вікнами цієї суботи? Мене трохи спина скрутила, а Марійка, ну знаєш, зараз на зйомках».
Олена прочитала повідомлення, трохи подумала й відповіла:
«Я на своїй дачі, Олексію. І тут теж є вікна, які чекають моїх рук».
Вона вимкнула звук і поклала телефон поряд із кросівками.
Вікна в будиночку й справді були брудні, у розводах після зими. Олена вимила їх до вечора, всі чотири. А потім знову пішла до озера й сиділа на містку до самої темряви. Їй нікуди було поспішати.