Олеся ненавиділа всіх. Вихователів, дітей, весь світ. Але найбільше — матір.
— Виросту, знайду її й помщуся, — одного разу сказала вона виховательці.
— Олесю, ти ж нічого про неї не знаєш.
— Знаю! Вона мене покинула. Хіба цього мало?
Себе Олеся пам’ятала тільки в дитячому будинку. Її кілька разів переводили: вона постійно билася, і їй було байдуже, хто перед нею — хлопчик чи дівчинка.
— Знову ти? — хапалася за голову вихователька.
— А чого він поліз?
— Ти ж йому губу розбила!
— Наступного разу думатиме, що каже.
Її карали, залишали без солодкого, замикали в ізоляторі. Та Олеся не збиралася змінюватися. Вона була певна: поки вона плаче ночами в подушку, її мати десь живе собі на втіху.
До чотирнадцяти років Олеся перестала битися. Не тому, що стала добрішою. Просто всі вже боялися її зачепити.
Тепер вона часто сиділа сама в дальньому кутку подвір’я і думала про матір. Як знайде. Як подивиться їй у вічі. Як та пошкодує, що колись її покинула.
Одного дня до неї долинула музика.
Олеся прислухалася. Мелодія була сумна й така гарна, що їй захотілося підійти ближче. Вона обережно розсунула гілки акації.
На лавці сидів новий двірник. Той самий, над яким вона нещодавно насміхалася. Він тримав біля губ якусь дудочку.
Олеся потягнулася, щоб краще роздивитися, і з тріском упала просто в кущі.
Музика урвалася.
— Ти ціла? — запитав чоловік.
— А вам яке діло?
Вона сердито обтрусилася й уже хотіла піти, але він гукнув:
— Хочеш, навчу?
Олеся озирнулася.
— Мене?
— А кого ж іще?
— У мене не вийде.
— Звідки знаєш? Ти ж не пробувала.
Наступного дня вона прийшла знову. І ще наступного. Микола Петрович показував їй, як тримати сопілку, як дихати, як затуляти пальцями отвори. Сопілки він вирізав сам.
— Знову не так, — сердито буркнула Олеся.
— А ти не поспішай.
— Я вже сто разів пробувала!
— Значить, спробуєш сто перший.
Коли в неї нарешті вийшов шматочок мелодії, вона аж підскочила.
— Чули? Чули, як у мене вийшло?
— Чув, — усміхнувся Микола Петрович. — Я ж казав.
Олеся обійняла його так раптово, що він розгубився. А вона, зніяковівши, швидко відступила.
— Це я просто… зраділа.
— Я зрозумів.
Відтоді вони не тільки грали, а й розмовляли. Олеся дізналася, що Микола Петрович живе в маленькому будиночку на території дитячого будинку.
— А чому тут? У вас що, нікого немає? І хати своєї?
Він довго мовчав, обертаючи в руках сопілку.
— Було все, Олесю. І хата, і сім’я. Десять років тому дружину поховав. Катюшою її звали. Думав, не переживу. Якби не син…
— А син де?
— Немає вже й сина. Розбився на машині.
Олеся опустила очі.
— Вибачте. Я не знала.
— Звідки тобі знати? Сашко мій одружився незадовго до того, як Катюші не стало. Дівчина гарна, але жадібна. Я квартиру на нього переписав, а коли його не стало, невістка валізу мені зібрала.
— І ви просто пішли?
— А що мені там було робити?
— Боротися! Це ж ваша квартира!
— Немає там більше моїх рідних, — тихо відповів він. — Я до них хочу. А тут мені ніби й не треба нічого.
Олеся стиснула кулаки.
— Я б їй цього так не залишила.
— Бачу, не залишила б.
— Скажіть хоч, де вона живе.
— Навіщо?
— Хочу на неї подивитися.
Микола Петрович похитав головою.
— Не треба, Олесю.
Дівчинка сердито відвернулася. Тепер їй хотілося помститися ще й невістці. А може, навіть спочатку їй, а вже потім матері.
Коли Микола Петрович дізнався, скільки злості вона носить у собі, то не раз намагався з нею говорити.
— І що ти скажеш матері, коли знайдеш? — запитав він якось.
— Скажу, що ненавиджу її.
— А вона що відповість?
— Мені байдуже!
— Справді байдуже?
Олеся підняла на нього очі.
— А якби вона мене любила, хіба залишила б тут?
Він не знайшов, що відповісти. Тільки посунувся на лавці ближче й поклав руку їй на плече. Цього разу Олеся не відсахнулася.
Минув час. Вона перестала коротко стригти волосся, стала спокійнішою. Кулаками теж більше нічого не доводила.
Якось Микола Петрович запитав:
— Тобі ж за рік із дитбудинку йти. Вирішила, ким хочеш стати?
— Не знаю.
— Зовсім не думала?
— Я все думала, як матір знайти. І що потім зроблю.
— Добре. Знайдеш ти її, помстишся. А далі?
— Не знаю, — знову сказала Олеся, вже тихіше.
— Ось і подумай. У тебе ж після цього ще ціле життя буде.
Вона образилася і цілий тиждень до нього не приходила. А потім з’явилася біля лавки й випалила:
— Я хочу будувати.
— Що будувати?
— Будинки. Щоб люди в них жили.
Микола Петрович усміхнувся.
— Ну що ж. Тоді будемо готуватися.
Весь наступний рік вони готувалися до вступу в будівельний коледж. Інститут здавався Олесі надто далеким і складним, але вона вирішила: може, колись і до нього дійде.
У день від’їзду вони довго сиділи на своїй лавці. Увечері Олеся мала їхати до іншого міста.
— Я обов’язково до вас приїду, — сказала вона. — От тільки влаштуюся там.
— Давай домовимося: спершу вчися і ставай на ноги. А я нікуди не подінуся.
— Обіцяєте?
— Обіцяю.
Він простягнув їй сопілку.
— Це тобі. Щоб не забувала.
Олеся взяла її й раптом заплакала. Вперше за багато років.
— Ну от, — пробурмотіла вона, витираючи щоки. — Ще й розплакалася.
— А що тут такого?
— Не знаю, як я без вас буду.
— Будеш. Ти сильна.
— Тільки ви мене не забувайте.
— Хіба тебе забудеш?
Минали роки. Олеся вчилася, працювала, поступово ставала на ноги. Заміж вона вийшла пізно, довго не могла знайти людину, з якою почувалася б зрозумілою. У тридцять народила доньку, а невдовзі розлучилася.
Дівчинку вона назвала Катрусею.
Коли Олеся почала добре заробляти, то нарешті взялася шукати матір. Усе з’ясувалося швидше, ніж вона чекала.
Її мати була самотньою жінкою і дуже хотіла дитину. За два місяці до пологів вона дізналася, що тяжко хвора. Лікарі тоді майже не давали їй надії й говорили, що жити їй залишилося близько року.
Вона відмовилася від доньки ще в лікарні. І згодом померла.
Олеся знайшла її могилу. Довго стояла перед скромним горбком, а потім присіла й торкнулася холодної землі.
— Мамо… А я ж стільки років тебе ненавиділа.
Вона поставила на могилі пам’ятник з янголом і часто приходила туди. Їй хотілося розповісти матері про себе, про Катрусю — про все, чого та так і не побачила.
Миколу Петровича Олеся теж не забувала. Через вісім років після від’їзду вона повернулася до дитячого будинку, але його там уже не було. Директор змінився, майже всі колишні працівники звільнилися. Ніхто не знав, куди він подівся.
Олеся залишила свої контакти, розпитувала, де могла, але так і не знайшла його.
Тим часом Катруся росла. У шість років вона вже хотіла врятувати, здавалося, весь світ. Перед прогулянкою до парку щоразу просила щось купити: то цукерки для інших дітей, то їжу для качок, то морозиво, бо «така спека, що всім треба».
А одного дня сказала:
— Мамо, купи, будь ласка, ковбаси, батон і попити.
Олеся насторожилася.
— Боюся запитати, для кого цього разу.
— Може, тобі краще не знати? — обережно запропонувала Катруся. — Навіщо тобі нервувати?
— Катю.
— Ну мамо…
— Ми нікуди не підемо, поки ти не скажеш.
Дівчинка зітхнула.
— Для безхатька.
— Для кого?!
— Я ж казала, що ти нервуватимеш!
— Катю, якого ще безхатька? Де ти з ним познайомилася?
— У парку. Він просто старенький, у нього нікого немає. Він і не просить нічого, бо соромиться.
— А ти звідки знаєш?
— Він розповів. І ще він стільки казок знає! І віршів. Мамо, тобі що, ковбаси шкода?
Олеся відкрила рота, але відповіді не знайшла. Зрештою купила все, про що просила донька.
У парку Катруся показала на чоловіка біля ставка.
— Бачиш? Оце він. Ти тут посиди, а я швиденько.
Біля старого крутилися діти. Олеся бачила доньку з лавки, тому трохи заспокоїлася.
А ввечері вона лягла на диван із книжкою. Раптом із Катрусиної кімнати долинули кілька знайомих нот.
Олеся завмерла.
Мелодія стихла, потім почалася знову. Ті самі звуки, та сама пауза…
Вона кинулася до доньки.
— Катю! Що це було?
Дівчинка злякано обернулася. У руках вона тримала сопілку.
— Мамо, я тобі завадила? Ти спала?
— Хто тебе навчив?
— Той дідусь із парку. Він нам сопілочки дав і вчить грати. У мене майже виходить, тільки тут… — Катруся насупилася. — Перехід ніяк не виходить.
Олеся сіла поруч і простягнула руку.
— Дай мені. Я покажу.
— Ти вмієш?
— Мене теж колись учили.
Вона приклала сопілку до губ і заграла. Пальці пам’ятали мелодію, хоча минуло стільки років. На останніх нотах Олеся вже не стрималася і заплакала.
— Мамочко, ти чого? — Катруся притулилася до неї. — Це через музику? Я можу більше не грати вдома, чесно.
— Ні, сонечко. Грай, будь ласка.
Олеся вийшла й повернулася зі своєю сопілкою, потемнілою від часу.
— Дивись.
Катруся взяла обидві, покрутила в руках.
— Вони схожі!
— Дуже. Катю, ти знаєш, де дідусь живе?
— Біля ставка. У нього там коробки за кущами.
Олеся різко підвелася.
— Збирайся, доню.
Вони знайшли його одразу.
— Діду! — гукнула Катруся.
Чоловік вийшов із-за кущів.
— Що трапилося, маленька? Чому ти ще не вдома?
— Миколо Петровичу, привіт, — сказала Олеся.
Він здригнувся. Повільно повернувся і довго вдивлявся в її обличчя.
— Олесю? Не може бути…
Вона кинулася до нього й міцно обійняла.
— А я вас шукала. Приїздила, питала… Чому ж ви тут?
— Так вийшло, — розгублено пробурмотів він. — Я ж не знав, що ти…
— А я не знала, що Катруся саме до вас ходить.
Микола Петрович перевів погляд на дівчинку.
— То це твоя донька?
— Моя. Катруся.
— Катруся, — повторив він і затулив обличчя долонею.
Олеся взяла його за руку.
— Досить тут комарів годувати. Ходімо додому.
— Куди, Олесю?
— До нас.
— Та я ж тобі заважатиму…
— Навіть не починайте. Якби не ви, не було б у мене нічого. Мій дім — це і ваш дім теж.
— Ходімо, діду, — серйозно додала Катруся. — У нас місця вистачить.
Дорогою Микола Петрович усе витирав сльози й бурмотів, що сам не знає, звідки вони беруться. Олеся міцно тримала його під руку, а Катруся йшла поруч, притискаючи до себе сопілку.
Тепер він знав: самотнім він більше не буде.