— Дружино, я все вирішив. Твої тут тільки капці біля порога. Бери торбу й звільняй спальню, поки мама сходами піднімається.
Любомира завмерла з мискою тертих яблук у руках.
Зі спальні долинуло скляне дзенькання.
— Славку… Що ти там робиш?
— Твої баночки складаю. Не стій, допомагай.
Вона поставила миску на стіл і зайшла до кімнати. Святослав саме скинув у стару картонну коробку її крем, парфуми й маленьку керамічну скриньку.
— Обережно! Це мамина.
— Не розбилася твоя скринька. Забирай.
Любомира вихопила її з коробки й притиснула до себе.
— Поясни мені нормально. Твоя мама ж на обід їде?
— Вона сюди переїжджає.
— На скільки?
— Назовсім. У неї тиск, суглоби. Не може людина сама сидіти.
Кілька секунд Любомира мовчки дивилася на чоловіка.
— І коли ти збирався мені сказати?
— От кажу.
— Коли вже речі мої в коробку полетіли?
Святослав роздратовано зітхнув.
— Почалося… А що тут обговорювати? Мати є мати.
— Переїзд — обговорювати. Наше життя — обговорювати. Ми з тобою четвертий рік одружені, а я дізнаюся, що в мене забрали спальню, за п’ять хвилин до її приїзду?
— Ніхто в тебе нічого не забрав. Переберешся у вітальню.
— А ти?
— Що — я?
— Ти де спатимеш?
— На дивані. Разом із тобою, якщо нормально поводитимешся.
Любомира поставила скриньку на комод.
— Якщо нормально поводитимуся?
— Не перекручуй. Мамі потрібне зручне ліжко. І телевізор. Вона вечорами передачі дивиться.
— А мені після зміни що потрібно, ти не подумав?
— Ой, не починай про свою роботу.
Вона коротко засміялася, та сміх одразу обірвався.
— Про мою роботу не починати? З неї тут холодильник, духовка, пральна машина. І телевізор, перед яким ти маму вже вклав.
Святослав випростався.
— А квартира чия?
— Ми зараз про інше.
— Ні, саме про це. Квартира моя. Дід залишив до весілля. Мій дах — мої правила.
Любомира глянула на обірваний клапоть шпалер біля плінтуса. Чотири роки висів. Стільки ж Святослав обіцяв його підклеїти.
Коли вони вперше сюди зайшли, він обіймав її посеред темної кухні й запевняв:
— Не дивися, що зараз так. Усе зроблю. Тут стіни вирівняємо, тут нова плита буде. Побачиш, як заживемо.
— Разом зробимо, — тоді відповіла вона.
Разом не вийшло.
Коли ламалася стара плита, Святослав казав:
— Потерпи до зарплати.
Коли потекла пральна машина:
— То викрути руками. Не ціла ж гора.
А коли Любомира запропонувала витратити частину грошей від продажу успадкованої батьківської дачі, він одразу погодився:
— Правильно. Для себе ж купуємо.
Для себе.
Вона провела долонею по краю комода.
— Коли треба було цю квартиру облаштовувати, ти казав «наша». А тепер вона знову твоя?
— Техніка — спільна. Не плутай.
— Зручно в тебе виходить.
— Та що ти за кожну копійку тримаєшся? Мама мене виростила. Тепер наша черга про неї подбати.
— Наша — це чия саме?
Святослав уже тягнув її плед із ліжка.
— Кашу зранку звариш, речі в машинку закинеш. Увечері поїсти приготуєш. Нічого такого, чого ти й зараз не робиш.
— Я виходжу на роботу о пів на п’яту.
— Трохи раніше встанеш.
— Раніше ніж о четвертій?
— Любомиро, не чіпляйся до слів.
Вона забрала в нього плед.
— А ти що робитимеш?
— Я працюю.
— А я?
— Ти жінка. Тобі це простіше.
Любомира притиснула плед до грудей. На мить їй захотілося пояснити ще раз: про спину, яка ниє після зміни, про ноги, що гудуть уночі, про те, як часом засинає сидячи, поки вечеря остигає на столі. Та він уже відвернувся до шафи.
— Не чіпай більше моїх речей, — сказала вона.
— Тоді сама прибери. І не роби такого обличчя, наче тебе на вулицю женуть. Живеш тут без оренди — могла б хоч трохи вдячності мати.
У передпокої задзеленчав дзвінок.
Святослав одразу пожвавішав.
— Мама. Тільки прошу: без сцен.
— Ти вже все зробив для цього, Славку.
Він удав, що не почув.
На порозі стояла Галина Степанівна з картатою сумкою та дерев’яною підставкою для ніг. Позаду переминався вантажник із згорнутим килимом на плечі. Біля стіни височіли коробки.
— Славочко! Допоможи, бо пальці вже віднімаються.
— Давай, мамо. Проходь.
Свекруха ступила до передпокою, оглянула тумбочку, потім килимок.
— А чого тут так запорошено? Любомиро, ти вдома сьогодні?
— Удома.
— То можна було й прибрати перед гостями.
— Ви ж, як я щойно дізналася, не в гості.
Галина Степанівна зняла окуляри.
— Славку, ти їй не сказав?
— Сказав, мамо. Вона просто…
— Я просто хочу зрозуміти, — перебила Любомира, — чому зі мною ніхто не поговорив.
Свекруха глянула на сина й знову на неї.
— А що тут говорити? До рідної дитини переїхала. Не до чужих же людей.
Вантажник поправив килим.
— Куди заносити?
— У спальню, — відразу відповів Святослав.
— Хвилинку, будь ласка, — попросила Любомира. — Можете поки поставити тут?
Чоловік полегшено опустив сувій біля стіни.
— Галино Степанівно, а з вашою квартирою що сталося?
— Нічого. Здала.
— Надовго?
— На рік. Гарна родина, акуратна. І одразу за весь рік розрахувалися.
Любомира повернулася до чоловіка.
Він почав поправляти рукав светра.
— Ти знав?
— Ну знав. І що?
— Давно?
— Яка різниця?
— Для мене є різниця.
Галина Степанівна нетерпляче махнула рукою.
— Не допитуй його. Треба було Славкові допомогти, я й допомогла.
— З чим?
— Мотор він викупив. Човновий. Давно хотів, усе відкладав. І борги хлопцям віддав. Тепер хоч спокійно спатиме.
— Мотор? — Любомира дивилася на Святослава. — Ти ж казав, у знайомого позичив.
— Бо знав, що почнеш рахувати чужі гроші.
Вона повільно кивнула.
— Отже, мотор ви купили. Борги закрили. Вашу квартиру зайняли люди. А я маю посунутися, годувати вас і ще радіти, що за оренду не плачу?
— Не перекручуй, — відрізав чоловік.
— То скажи, де я помилилася.
Він промовчав.
Галина Степанівна розстебнула кардиган.
— Любомиро, я з дороги втомилася. Ти краще поїсти дай, а тоді вже з’ясовуйте. Славко казав, пиріжки будуть.
Любомира глянула в бік кухні. Там лишилися яблука з корицею. Вона ж терла їх і думала: зробить побільше, щоб чоловікові й на завтра вистачило.
— Пиріжків не буде.
— Це ще чого?
— Не хочу пекти.
Святослав різко повернувся до неї.
— Ти навмисне?
— Ні. Просто вперше за сьогодні кажу, чого хочу я.
— Та що вона в тебе така, Славку? — свекруха підтиснула губи. — Наче я в неї останній шматок прошу.
— Мамо, не звертай уваги.
— Я тут стою, — тихо сказала Любомира. — Не треба говорити про мене так, ніби мене немає.
— То поводься по-людськи! — Святослав підвищив голос. — Мати приїхала, а ти їй допит влаштувала!
— Ви мені вже спальню звільнили. Може, ще скажете, коли мені дозволено говорити?
Він ступив ближче.
— Знаєш що? Не подобається — йди.
У передпокої стало тихо. Навіть Галина Степанівна на мить перестала розстібати сумку.
Любомира дивилася чоловікові в очі.
— Ти зараз серйозно?
— Цілком.
— Чотири роки, Славку.
— І що?
Вона ковтнула повітря.
— Нічого. Я почула.
Та він уже не міг зупинитися.
— Думаєш, незамінна? Тут квартира моя. Ти прийшла з двома торбами — з ними й підеш.
— Правильно, — озвалася мати. — Бо вже забула, хто її в дім пустив.
Любомира сіла на лаву біля дверей. Пальці тремтіли, і вона сховала їх під пледом.
Святослав прийняв її мовчання за поступку.
— От і добре. Заспокойся, попроси в мами вибачення. Ніхто тебе не виганятиме, якщо…
— Не треба.
— Що — не треба?
— Продовжувати.
Вона підвелася й пішла до комода.
— Тільки речі не розкидай, — кинув услід чоловік. — І праску не пакуй. Усе в цій квартирі тут і залишиться.
Любомира висунула нижню шухляду. Під білизною лежав прозорий зошит із чеками, накладними та гарантійними талонами.
«Хоч документи зберігай», — просила колись Богдана.
Тоді вони стояли в магазині біля нової духовки, і Любомира ще сміялася:
— Ти мене до розлучення готуєш?
— Ні. До того, щоб ти потім не доводила на пальцях, куди поділися гроші від батьківської дачі. Плати зі свого рахунку. І виписки не викидай.
— Славко не такий.
Богдана тоді лише обійняла її за плечі.
Тепер Любомира відкрила зошит і дістала телефон.
Подруга відповіла майже одразу.
— Мирко, привіт. Із квітами щось?
— Ні. Богдано… Твоє «якщо знадобиться тиша» ще діє?
— Що сталося?
Любомира глянула на чоловіка.
— Мене попросили піти.
— Ти зараз сама?
— Ні. Потім розкажу.
Голос Богдани одразу змінився:
— Ключі в тебе. Заходь і живи. Чуєш мене?
— Я не сама приїду. З речами. І з технікою.
— Вези все, що твоє. Зайве поставимо в малій кімнаті. Тільки не залишайся там через сором чи гордість.
Любомира міцніше стиснула телефон.
— Дякую.
— Подзвони, коли будеш у мене.
Вона завершила розмову й повернулася до вантажника.
— Перепрошую, як вас звати?
— Петро.
— Петре, у вас велика машина?
— Бус. Місця вистачає. А що перевозити?
— Побутову техніку. У сусідній будинок. Зможете сьогодні?
Святослав спершу навіть усміхнувся.
— Яку ще техніку?
Любомира розгорнула документи.
— Холодильник, духовку, варильну поверхню, пральну й посудомийну машини. Кавоварку, мікрохвильовку. Телевізор.
Усмішка зникла.
— Ти нічого не переплутала?
— Ні.
— Це наше!
— Щойно твоє було все. А я — ніхто. Пам’ятаєш?
— Не чіпляйся до слів!
— Я вже не чіпляюся, Славку. Я збираюся.
Вона показала папери.
— Ось покупки. Ось виписки з рахунку, на який надійшли гроші за дачу. Я не забираю твоєї квартири. Не чіпаю дідових меблів. Забираю те, що купила сама.
— Телевізор ти з премії купила! — випалив він.
— Купила. І теж заберу. Якщо захочеш сперечатися про нього — зробимо це окремо, не криком у коридорі.
Петро обережно повернув їй зошит.
— Я в сімейні справи не втручаюся. Можу перевезти. Але щоб без бійок.
— Я теж цього хочу, — сказала Любомира.
— Та вона вас дурить! — скрикнула Галина Степанівна. — Славку, скажи їй!
Він рвонувся до дружини й ухопив її за зап’ясток.
— Поклади документи.
Любомира зблідла.
— Відпусти мене.
— Спершу…
— Відпусти.
Петро ступив між ними.
— Руку приберіть.
— Це моя дружина!
— То й поговоріть із нею. Руки навіщо?
Святослав розтиснув пальці.
Любомира відступила. На зап’ястку проступили червоні сліди.
Вона подивилася на них, потім на чоловіка.
— Більше до мене не торкайся.
Він відвів очі.
Петро дістав телефон.
— Хлопці, піднімайтеся. Є ще замовлення.
Поки вантажники заносили інструменти й пакувальну плівку, Любомира складала одяг. Дві валізи, робоча форма, зручні черевики. Скриньку загорнула в плед.
Із кухні почулося:
— Холодильник спорожнити треба.
Вона зайшла, дістала продукти й поставила на стіл.
Галина Степанівна стояла посеред кухні, притиснувши руки до грудей.
— Ти справді його забереш?
— Так.
— А нам куди їжу складати?
Любомира на секунду завмерла з пакетом молока.
— А ви хоч раз запитали, куди я сьогодні піду?
Свекруха відвернулася.
— Не пропадеш. Молода.
— От і ви не пропадете. Удвох.
Святослав спостерігав із дверей, як від’єднують посудомийну машину.
— Досить уже. Показала характер — і досить.
Любомира не відповіла.
— Я до тебе звертаюся.
— Чую.
— То зупини їх.
— Ні.
Він понизив голос:
— Ну погарячкував. Ти теж наговорила. Навіщо тепер квартиру розносити?
Вона нарешті повернулася.
— Я її не розношу. Хлопці все акуратно роблять.
— Ти розумієш, про що я.
— Розумію. Тобі стало незручно без моїх речей.
— Знову гроші!
— Ні, Славку. Якби ти зараз сказав: «Мені соромно, що я тебе принизив»… Я хоча б почула, що ти зрозумів. А ти просиш зупинити вантажників.
Він стиснув щелепи.
— Бо ти виставу влаштувала.
— Тоді нам більше нема про що говорити.
Зі спальні винесли телевізор.
— Його залиш! — Святослав аж подався вперед. — Він же на стіні висів!
Петро з напарником зупинилися.
Любомира потерла перенісся.
— Хлопці, несіть.
— А мама що дивитиметься? — не вгавав чоловік. — І футбол сьогодні!
Вона глянула на згорнутий килим.
— Килим повісиш. Ти ж збирався.
Галина Степанівна сіла на лаву.
— Без пральної машини я тут не залишуся. У мене руки хворі.
— Мамо, не зараз.
— А коли? Ти казав, мені тут добре буде!
Любомира застебнула валізу.
— Славко вам допоможе. Він же хотів про вас піклуватися.
— Ти ще й знущаєшся?
— Ні. Я просто більше цього не робитиму замість нього.
За годину на кухні залишилися старі шафки, порожні ніші й дідусева плита, на якій ледве горіла одна конфорка. Із-під холодильника виглянув шматок старого лінолеуму. У спальні на місці телевізора світлів прямокутник.
Святослав стояв у дверях і мовчав.
Любомира востаннє перевірила сумку.
— Документи взяла? — спитав Петро.
— Так.
— Ключі від нової адреси?
Вона намацала їх у кишені.
— Є. Дякую, зараз спускаюся.
Коли вантажник вийшов, Святослав раптом озвався:
— І що, отак просто підеш?
Любомира подивилася на нього. Тепер, коли валізи стояли біля порога, біль нарешті підступив до горла.
— Не просто, Славку.
Він зробив крок.
— То залишайся. Поговоримо.
— Я сьогодні вже намагалася.
— Через маму сім’ю руйнувати?
— Не через маму.
Вона зняла з в’язки ключі від квартири й поклала біля дзеркала.
— Ти сказав, що я тут ніхто. Я не хочу щовечора повертатися туди, де мені можуть це повторити.
— Любомиро…
— Дай пройти.
Він відступив.
На сходах вона зупинилася, міцно вчепилася в поруччя й кілька разів вдихнула. Унизу Петро притримував двері.
— Усе гаразд?
Вона похитала головою.
— Поки ні.
— Ходімо. Там уже хлопці чекають.
У квартирі Богдани було тихо. Любомира зайшла, поставила сумку й одразу подзвонила подрузі.
— Я на місці.
— Двері зачинила?
— Так.
— Молодець. Тепер води випий.
І тільки тоді Любомира заплакала.
— Богдано… Я ж не за холодильник. Чуєш? Не за нього.
— Знаю, Мирко.
— Він навіть не спитав, де я ночуватиму.
— Знаю.
Подруга не квапила її. Просто залишалася на зв’язку, поки Любомира сиділа на кухні серед коробок і плакала за чотирма роками, які вже не можна було повернути.
Минув місяць.
Частину техніки вдалося встановити, решта акуратно стояла в малій кімнаті. Богдана сміялася телефоном:
— У мене тепер не квартира, а склад щасливого майбутнього.
— Я знайду собі житло й усе заберу.
— Знайдеш. Не поспішай тільки знову комусь дім будувати, забувши про себе.
Того вечора Любомира пекла яблучний пиріг. Не тому, що хтось чекав чи вимагав. Просто захотілося кориці й чаю біля вікна.
Вона саме витягла деко, коли задзвонив телефон. Номер був незнайомий.
— Алло?
— Любомиро… Це я. Не клади слухавку.
Вона поставила деко на підставку.
— Слухаю.
На тлі озвалася Галина Степанівна:
— Про пральну скажи! І духовку!
— Мамо, дай поговорити! — огризнувся Святослав, а тоді знову пом’якшив голос: — Може, повернеш хоча б пральну машину?
Любомира мовчала.
— Ну й духовку. Вона ж вбудована, що ти з нею робитимеш?
— Пироги пектиму. Ось зараз один дістала.
Він важко зітхнув.
— Тобі смішно, а в нас тут… Мама мої речі руками прати не хоче. Каже, спина болить. Учора гречка згоріла, бо на тій плиті вогонь не зменшується. Килим змусила повісити — тепер від нього пилюка по всій кімнаті.
— А мотор як?
— До чого тут мотор?
— Просто питаю. Ти ж давно мріяв.
— Любомиро, ну навіщо ти так? Давай спробуємо спочатку. Я з мамою поговорю. Тобі цілу полицю в шафі звільню. І речі твої більше не чіпатиму.
Вона дивилася на рум’яну скоринку. Від пирога піднімалася тонка пара.
— Цілу полицю?
— Ну так. Бачиш, я ж іду назустріч.
Любомира заплющила очі й повільно видихнула.
Більше їй нічого не хотілося пояснювати.
— Знаєш що, Славку? Бери маму, свій новий човновий мотор — і пливіть за течією. Тільки весла не забудьте.
— Ти серйозно зараз?..
Вона завершила виклик і заблокувала номер.
Потім відрізала собі шматок пирога, заварила чай і сіла біля вікна. Телефон більше не дзвонив.