— Христино Гаврилівно, ви як сюди потрапили? Я ж зсередини замикалася!
Свекруха стояла біля плити в гірчичній блузі й зазирала в каструлю з бульйоном.
— Своїм дублікатом, люба. А чим же ще? — Вона брязнула кришкою. — Дзвонити не стала: раптом ви з дороги відпочиваєте. Вирішила молодих відвідати.
Аліна з Семеном повернулися з Карпат лише три години тому. Десять днів ходили горами й полонинами, а тепер їхні рюкзаки ще стояли нерозібрані біля комода.
Квартира дісталася Аліні від бездітної тітки задовго до весілля. Із Семеном вони жили тут шостий рік. Чоловік працював майстром-віконщиком, усе вмів зробити своїми руками, але перед матір’ю ніяковів, як хлопчисько. Навесні навіть віддав їй усю премію на світлі шпалери й пухнастий бежевий килим.
Перед відпусткою Христина Гаврилівна випросила запасний ключ із жовтою биркою: обіцяла поливати фікус на лоджії. Аліна сумнівалася, зате Семен погодився одразу.
Тепер Аліна зазирнула на лоджію, потім у кухонну шафку й сервант. Добре хоч вишнева наливка, яку сестра подарувала їм на річницю, стояла на місці.
— Христино Гаврилівно, а ви фікус хоч раз полили?
— Ще питаєш! Звісно, полила.
— Земля суха, як порох. Три листки скрутилися. Зате пів банки кави немає і все абрикосове варення зникло.
— Подумаєш, дві ложки кави зварила! — Свекруха поправила зачіску. — У мене після поліклініки тиск підскочив. Ваш будинок поруч. Мені що, на лавці загинатися, коли квартира порожня?
— А варення теж від тиску допомогло?
— Ой, Аліно, совість май!
— Гаразд, із фікусом сама розберуся. — Аліна простягнула долоню. — Дякую за клопіт. Повертайте ключ із жовтою биркою.
— Ось ще! Не збираюся я нічого повертати.
— Як це?
— Так! Я через пів міста в задушливому автобусі тягалася, ваші квіти поливала. Нехай ключ у мене лежить. Раптом праску забудете вимкнути чи кран прорве? Або Семен свій загубить?
Із ванної вийшов Семен у домашній кофті.
— О, мамо, привіт. Ви чого так голосно?
— Ти на дружину свою подивися! — сплеснула руками Христина Гаврилівна. — Я їм зелень рятувала, ноги збила, а вона в мене ключ вириває! Наче я злодійка!
— Ніхто вас злодійкою не називав, — перебила Аліна. — Семе, скажи мамі: ми вже вдома, ключ нам потрібен.
Семен глянув на матір, потім на дружину.
— Аліно, ну що ти починаєш? Нехай у мами полежить. Каші він не просить. А каву й варення я завтра куплю.
— Та не в каві справа! Я не хочу, щоб до нас заходили без дзвінка.
— Замкнемося колись випадково — не доведеться слюсаря викликати. Не заводься на порожньому місці.
Христина Гаврилівна підняла підборіддя, поклала мідний брелок-дзвіночок із ключем у лаковий ридикюль і накинула плащ.
— От, хоч у сина голова варить. Бувайте здорові, негостинні!
Аліна не стала її зупиняти. З дороги вона ледве трималася на ногах, але слова чоловіка ще довго не виходили з голови.
За тиждень, у четвер, Аліна зводила квартальний баланс на меблевій фабриці й повернулася додому майже о восьмій.
У передпокої стояв густий запах фіалкових парфумів. У смітнику лежали кістки від курки гриль і фантики від трюфелів. А біля лави блищала золотиста кліпса з бурштиновим камінцем.
Семен прийшов трохи пізніше, з рулеткою на ремені. Аліна мовчки простягла йому кліпсу.
— Що це? — він почав роззуватися.
— Я тебе хотіла спитати. Твоя мама сьогодні тиск збивала куркою й трюфелями?
— Вона дзвонила. Казала, заскочила на пів години відпочити. Тобі що, шматка курки для рідної людини шкода?
— Семене, мама носить сережки. У неї вуха проколоті, пам’ятаєш? І фіалковими парфумами від неї ніколи не пахло. Хто тут був?
— Та звідки я знаю, звідки взялася кліпса? Може, ти на підошві принесла.
— На підошві? І запах теж із маршрутки принесла?
— Досить себе накручувати. Ходімо вечеряти.
Аліна поклала кліпсу на полицю біля дзеркала. Чоловік явно не збирався нічого з’ясовувати.
Вона згадала, як колега по бухгалтерії скаржилася на свою свекруху. Та взяла ключ, щоб годувати кота, а за кілька місяців уже поставила на лоджії розсаду й поселила в спальні родичів.
— Спочатку тільки котика нагодую, — розповідала тоді колега. — А потім дивлюся: у моїй квартирі мені ж місця питають.
Аліна тоді посміялася. Тепер їй було не до сміху.
Ще за тиждень на фабриці прорвало трубу опалення, і бухгалтерію відпустили о першій. Біля під’їзду Аліна зустріла Семена: він заїхав по забутий будівельний рівень.
— Ти чого так рано? — здивувався він.
— На роботі трубу прорвало. А ти?
— На хвилину додому. Рівень забув.
Вони разом піднялися на третій поверх. Щойно Аліна відчинила двері, обоє завмерли.
Біля полиці стояли лакові човники, замшеві туфлі й дві пари чобітків. На гачках поверх Аліниного плаща висіли бордовий свекрушин, чужий тренч і два берети.
З кухні долинав сміх. Пахло часником.
Семен узяв рівень і попрямував за дружиною.
За столом сиділи четверо жінок. На дошці лежала курка гриль, поруч — листкові язички та розкрита коробка трюфелів. Посеред столу стояла відкоркована пляшка вишневої наливки.
На чолі столу влаштувалася Христина Гаврилівна. Поруч сиділа її подруга Каріна — кругловида, з тоненькими бровами й бурштиновою кліпсою на одному вусі. Навпроти — дві колишні колеги свекрухи з відділу кадрів.
— Мамо… — Семен розгублено озирнув кухню. — Це що тут у вас?
Дві жінки замовкли й переглянулися. А Каріна засяяла.
— Ой, Аліночко, Сьомочко! Ви чого так рано? Ми тут по-свійськи посидіти зайшли. Дівчатка після профогляду притомилися, Христина нас і покликала. Сідайте, курочка ще гаряча!
Аліна подивилася на пляшку.
— А наливку з серванта хто дозволив брати?
— Ти мені сцен при людях не влаштовуй, люба, — одразу сказала свекруха. — Ми випадково на десять хвилин зайшли. По ковточку випили, для судин. Завтра відшкодую.
— Випадково? На десять хвилин?
Аліна вийшла в передпокій і повернулася з кліпсою. Поклала її перед Каріною.
— А це ви минулого четверга випадково загубили? Чи вона сама автобусом приїхала?
— Ой, знайшлася! — Каріна притиснула долоні до щік. — А я на гардероб у поліклініці грішила! Христинко, ну чого ти від своїх приховуєш?
— Помовчи, будь ласка, — прошипіла свекруха й штовхнула її ліктем.
— Та що такого? Аліночко, ми ж чистюлі! Кісточки у відро складаємо, крихти змітаємо. Вже третій четвер тут відпочиваємо — і ні смітинки!
— Третій? — Семен витріщився на матір. — Ти ж казала, сама після уколів заходила!
— Перший раз ми ще без вас зазирнули, — охоче пояснила Каріна. — Ви тоді в Карпатах були. Допомогли Христині квіти відвідати. Тут і поліклініка близько, і кулінарія, і парк. А до себе вона нас тепер не пускає.
— Це чому ж? — Аліна не зводила очей зі свекрухи.
— Та в неї ж новий бежевий килим і світлі шпалери! Боїться забруднити. А у вас усе простеньке, немарке. Сиди собі спокійно!
Христина Гаврилівна стиснула губи.
Каріна, не помітивши цього, продовжила:
— Ми ще домовилися наступної п’ятниці мої іменини тут справити. Нас небагато буде, чоловік шість.
— Іменин тут не буде, — сказала Аліна. — Христино Гаврилівно, віддавайте ключ. Зараз.
— Нічого я не віддам! Я вам квіти поливала, маю право раз на тиждень із подругами посидіти!
— Квіти ви не поливали. А подруг до мене запросили, не спитавши.
— Семен тут шостий рік живе! Полиці свердлить, змішувачі міняє. Невже його мати не може з людьми перекусити? Ти хочеш мене перед ними осоромити? Семене, скажи їй!
Аліна подивилася на чоловіка. Тепер він сам усе почув. Невже знову промовчить?
Семен переступив з ноги на ногу. Четверо жінок дивилися на нього.
— Аліно, ну досить, — нарешті сказав він. — Нас удень удома немає. Тобі місця за столом шкода? Не ганьби мене перед маминими колегами.
— Ти серйозно? Вони третій тиждень сюди ходять без дозволу. Навіть сервант відкрили!
— Не збіднієш від чарки наливки. Вибачся перед гостями. Дублікат залишиться в мами, я так вирішив.
— От одразу видно — чоловік у хаті! — підхопила Каріна. — Христинко, плесни нам ще по крапельці за такого сина!
Аліна мовчки вийшла в передпокій і сіла на лаву. Шість років вона намагалася не сваритися через Семенову матір. А тепер чоловік вимагав від неї вибачень перед чужими людьми, які бенкетували в її квартирі.
З відкритого ридикюля стирчав мідний дзвіночок.
Аліна підвелася, дістала брелок, зняла з кільця ключ із жовтою биркою й поклала дзвіночок на тумбу. Потім повернулася на кухню, забрала пляшку наливки й замкнула її в сервант.
— Мій ключ тепер у мене, — сказала вона, показавши його на долоні. — Доїдайте, пані, і збирайтеся.
— Ти що собі дозволяєш?! — скочила свекруха.
— А ви що собі дозволяєте? Кличете гостей у мою квартиру, берете наші речі, ще й ключ віддавати не хочете.
Аліна повернулася до Каріни:
— Іменини в п’ятницю справлятимете у Христини Гаврилівни. Від маршрутки там три хвилини пішки. Вона ж не пошкодує для подруг світлих шпалер і бежевого килима?
— Сьомочко! — вигукнула свекруха. — Відбери в неї ключ! Або зніми зі свого кільця!
Семен зробив крок, але Аліна підняла руку.
— Тільки спробуй. Ця квартира дісталася мені від тітки, і твоя мама тут командувати не буде.
— Аліно, ти чого…
— Слухай уважно. Якщо твій ключ опиниться в матері або я ще раз почую тут чужі парфуми, того ж вечора з’їдеш до неї. Разом зі своїм рівнем і рулеткою. Будеш там за її подругами тарілки мити.
Семен затиснув рівень під пахвою й відвів очі.
— Мамо… Ну правда, перегнула ти. Одягайтеся давайте. Нам обідати час.
Жінки засуетилися. За хвилину взулися й опинилися на майданчику. Тільки Каріна затрималася, дзвінко цмокнула ошелешену Христину Гаврилівну в щоку й гукнула іншим:
— Отже, дівчата, у п’ятницю о другій — до Христинки! З мене оселедець під шубою і гранатовий сік. Заодно й килим новий обмиємо!
У суботу Аліна викликала слюсаря й поставила новий верхній замок. Хто знає, чи не встигла свекруха зробити ще один дублікат.
Семену вона дала один ключ.
— Мамі не віддаси?
— Не віддам. Чесне слово.
Відтоді він носив його в нагрудній кишені й перевіряв щоразу, виходячи з дому.
Минув місяць. Христина Гаврилівна з невісткою не розмовляла, зате щосуботи телефонувала синові поскаржитися. А Каріна з подругами щоп’ятниці приходила до неї.
На бежевому килимі вже з’явилися плями від бурякової заправки та гранатового соку. Але після всіх розмов про широту душі колишній кадровичці гордість не дозволяла сказати подругам, щоб більше не приходили.