— Мама побуде в нас до весни. У тісноті, та не в образі! Ти ж не проти?
Богдан навіть не глянув на мене — затягнув у коридор картату торбу й повернувся по валізу.
Я стояла з чашкою посеред вітальні.
— До якої весни?
— Ну, до цієї, Зоряно. Не до наступної ж! — засміявся чоловік.
За його спиною з’явилася Галина Петрівна. У новому пальті, з охайною зачіскою й усмішкою людини, на яку давно чекали.
— Добрий вечір, невісточко. Приймай квартирантку!
— Добрий вечір… А ви надовго?
Свекруха здивовано подивилася на сина.
— Богданчику, ти хіба не сказав?
— Та я збирався. Закрутився трохи.
Закрутився. На кілька місяців поселити людину в нашій квартирі він не забув. А сказати мені — закрутився.
— Богдане, зайди на хвилинку.
Я поставила чашку так обережно, наче від найменшого стуку могла розплакатися.
У спальні чоловік одразу насупився:
— Тільки не починай. Мама все почує.
— А мене ти можеш почути? Що означає «до весни»? Чому я дізнаюся про це біля дверей?
— Їй самій нудно. Темніє рано, надворі холодно. Хоче побути з онуком.
— Я не проти, щоб вона бачила онука. Я питаю, чому ти зі мною не порадився.
— Бо це моя мама, Зоряно.
— А це наш дім.
Ми прожили разом дев’ять років. За цю квартиру досі платили навпіл. Колись я відмовлялася від нових чобіт, Богдан — від відпустки, щоб назбирати на перший внесок. Ми разом обирали тут усе: від плитки у ванній до столу, за яким тепер робив уроки наш семирічний Максимко.
І раптом виявилося, що про кількамісячний переїзд у цей дім мене можна просто не питати.
— У нас три кімнати, — роздратовано сказав Богдан. — Не на голову ж вона нам сяде. Розкладемо диван у вітальні.
— Це наша спільна кімната. Там Максимко читає, ми вечеряємо, відпочиваємо…
— Зоряно, я не мушу просити дозволу, щоб підтримати рідну матір.
Я помовчала.
— У неї щось сталося? Здоров’я? Опалення не працює?
— Усе працює. Просто їй самотньо.
До її теплого, доглянутого будинку було пів години машиною.
— Ми могли б частіше їздити. Запрошувати на вихідні. Чому одразу на всю зиму?
— Усе. Не став мене в незручне становище перед мамою.
Він вийшов, а я залишилася дивитися на зачинені двері.
З коридору долинуло:
— Зорянка не образилася?
— Та ні, мамо. Просто втомилася.
Я притиснула долоню до рота. Отже, за мене вже й відповіли.
Першого вечора я ще намагалася переконати себе, що все владнається.
— Бабусю, ти тепер щодня будеш у нас? — радів Максимко.
— Щодня, сонечко!
— А в шахи зі мною гратимеш?
— Краще навчу тебе акуратно складати речі. Бачила я твою кімнату!
Син зніяковіло прибрав із дивана машинку. Я погладила його по плечу.
— Він перед вашим приїздом грався. Зараз складе.
— Та я ж нічого, — усміхнулася свекруха. — Просто до порядку треба змалку привчати.
Наступного ранку я смажила сирники, коли за спиною почулося:
— Ти на соняшниковій олії?
— Так.
— Богданчикові треба на вершковому маслі. У нього шлунок чутливий.
— Дев’ять років їсть. Не скаржився.
— Чоловіки не завжди кажуть.
Я вимкнула плиту й відчинила холодильник. Каструлі стояли не там. Контейнерів із вечерею на звичній полиці не було.
— Ви тут усе переставили?
— Тепер хоч видно, що де лежить.
— А я ось не бачу.
— Звикнеш.
Я повернулася до неї.
— Галино Петрівно, будь ласка, не переставляйте нічого без мене.
Вона здивовано підняла брови.
— Я ж допомогти хотіла. Ти весь день на роботі, руки не доходять…
— Доходять. Мені було зручно.
— Ну добре, добре. Не будемо через каструлі сваритися. До речі, фіранки у вітальні я сьогодні зніму. Темні дуже. Я свої привезла, світлі.
— Ні. Фіранки не чіпайте.
Цього разу я сказала голосніше, ніж збиралася.
Галина Петрівна підібгала губи.
— Що ж ти така нервова зранку?
Хотілося відповісти. Дуже. Але з дитячої вже кликав Максимко:
— Мамо, я не можу знайти сорочку!
Сорочку свекруха теж переклала. Разом зі шкарпетками, футболками й спортивною формою.
— Так охайніше, — пояснила вона.
За кілька днів я вже боялася повертатися з роботи: що сьогодні змінилося? Де шукати чашки? Чи не перебрали мою шафу?
— Галино Петрівно, ви брали мій светр?
— Та я тільки склала. Він у тебе зім’ятий лежав.
— Він лежав на стільці, бо я збиралася його вдягнути.
— От бачиш, а тепер доведеться прасувати.
Увечері все виглядало інакше.
— Богданчику, йди їсти. Я тут цілий день крутилася, хотіла вам догодити.
— Дякую, мамо. Зоряно, а ти чого така похмура?
— Я просила не чіпати наших речей.
— Та я ж тільки прибрала, — тихо казала свекруха й опускала очі.
Богдан дивився на мене так, наче це я щойно образила беззахисну людину.
У четвер Максимко тричі перечитав одне речення й кинув олівець.
— Не виходить!
Із вітальні лунала музика серіалу.
— Виходить, сонечко. Давай ще раз.
— Я чую телевізор! І все забуваю!
Я пішла до свекрухи.
— Зробіть, будь ласка, тихіше. Максимко читає.
— Я й так ледве чую.
— Тоді вимкніть на двадцять хвилин.
— Там якраз найцікавіше. Нехай двері зачинить.
Я взяла пульт і зменшила звук.
Свекруха випросталася на дивані.
— Можна було й не вихоплювати.
— Я попросила.
Увечері Богдан сказав:
— Мама через телевізор засмутилася. Ти могла м’якше?
Я дивилася на нього й не впізнавала.
— А ти можеш хоч раз спитати, через що засмутилася я?
У п’ятницю, коли Максимко заснув, я знову покликала чоловіка до спальні.
— Богдане, я так більше не можу.
— Що знову?
Саме це «знову» вдарило найдужче.
— Твоя мама не слухає жодного мого прохання. Максимко не може спокійно вчитися. Я шукаю власні речі у власному домі. Будь ласка, відвези її завтра додому.
— Вона готує, прибирає, допомагає! Що тобі не так?
— Допомога — це коли питають, що потрібно. Я прошу не чіпати шафу — її відкривають. Прошу не міняти фіранки — мені пояснюють, що я нічого не розумію.
— Ти перебільшуєш.
— Поживи хоча б день так, щоб усе вирішували за тебе.
— Зоряно, досить! Мама залишиться стільки, скільки захоче. До весни — значить, до весни.
Я кивнула. Повільно, сама дивуючись, як тихо стало всередині.
— Отже, моєї думки тут недостатньо?
— Я не виставлятиму рідну матір зі свого дому.
— Зі свого…
Він не перепитав. Ліг і відвернувся до стіни.
А наступного дня я зателефонувала мамі.
Спочатку говорила спокійно. Потім голос затремтів.
— Мамо, я ж не проти неї. Розумієш? Не проти гостей. Я просто хочу, щоб мене запитали.
— Розумію, доню.
— Він навіть не слухає. Каже: у тісноті, та не в образі.
Мама помовчала.
— А ми з татом давно шпалери в спальні хотіли поміняти.
Я витерла щоку.
— До чого тут шпалери?
— До того, що ремонт — це пилюка. Десь же нам треба пожити.
— Мамо…
— Що «мамо»? До онука ближче. Тобі допоможемо. Богдан у нас гостинний, як з’ясувалося.
У слухавці почувся татів голос:
— Людо, а матрац надувний де?
Я вперше за весь тиждень засміялася.
— Ви серйозно?
— Цілком. Тато з майстрами домовиться — і приїдемо. Якщо ти не проти.
Від цих простих слів у мене знову защипало очі.
— Не проти, мамо.
Наступні три дні я не сперечалася. Галина Петрівна вирішила, що я нарешті заспокоїлася.
— От і добре, — сказала вона, розкладаючи свої серветки на наших тумбочках. — До всього можна звикнути.
Я тільки кивнула.
У вівторок уранці свекруха пішла по гречку — наша була «не така». А за десять хвилин подзвонили у двері.
На порозі стояли батьки. Тато з двома сумками й коробкою, мама — з фікусом.
— Його теж переселяємо? — я відступила, пропускаючи їх.
— А як же, — сказала мама. — Він пилюку не любить.
— Я теж, — додав тато. — Особливо коли вона зі стелі сиплеться.
Матрац надули біля дивана. Сумки поставили поруч із валізами Галини Петрівни. Фікус улаштували коло вікна.
Свекруха повернулася саме тоді, коли тато перевіряв, чи матрац не спускає.
— А що… відбувається?
— Добридень, Галино Петрівно! — мама вийшла їй назустріч. — А ми до дітей. У нас ремонт почався.
Свекруха так і залишилася стояти з пакетом.
— Обоє?
— Ну, не залишати ж Степана майстрам під ногами.
— А спати де будете?
— Ось, облаштувалися, — тато поплескав по матрацу. — Не хвилюйтеся, з дивана вас ніхто не зганяє.
— І… надовго?
— Як майстри впораються. Ви ж знаєте, як із ремонтом буває.
Галина Петрівна перевела погляд на мене.
— Богдан знає?
— Увечері побачить, — відповіла я.
Вона відкрила рота, але нічого не сказала.
Богдан повернувся на запах яблучного пирога.
— О, чим це в нас так пахне?
Зазирнув на кухню — і завмер.
— Добрий вечір, зятю! — привітався тато. — Сідай. Тобі шматок із хрустким краєм залишили.
Чоловік подивився на маму, на тата, на свекруху, яка мовчки мішала чай.
Потім на мене.
— Зоряно, можна тебе?
У спальні він заговорив пошепки:
— Чому ти не попередила?
— Не встигла. Закрутилася.
Він примружився.
— Дуже смішно.
— Мені теж було не смішно.
— У нас і так мама у вітальні. Куди ще двох людей?
— Потіснимося.
— Це ж незручно!
Я мовчала.
Богдан провів долонею по обличчю.
— У твоїх батьків нормальна квартира.
— І в твоєї мами чудовий будинок.
— Зоряно…
— Їм потрібна допомога. Я не можу відмовити рідним батькам. Ти ж розумієш?
Він опустив очі.
— Розумію, — нарешті сказав він. — До чого ти ведеш, розумію.
— Хотілося б.
Наступного ранку Галина Петрівна зайшла на кухню й зупинилася біля плити. Мама вже смажила млинці.
— Ви рано встали.
— Звикла. Сідайте, поснідаємо. Тільки підкажіть, де тут сіль? Учора була біля плити.
— Я переставила. Там їй не місце.
— А Зоряні зручно було.
— Я все життя на кухні…
— І я, — м’яко перебила мама. — Але ж не на цій. Давайте доньку спитаємо.
Я саме зайшла по Максимкову пляшечку для води.
— Зорянко, куди сіль поставити?
— Біля плити, мамо.
— От і домовилися.
Галина Петрівна сіла за стіл. Уперше за ці дні — без жодного зауваження.
Увечері вона ввімкнула серіал. Тато зайшов із чашкою чаю.
— Галино Петрівно, а сьогодні футбол. Можна подивитися?
— У мене серія.
— А матч наживо. Серію, мабуть, завтра повторять?
Вона міцніше стиснула пульт.
Богдан присів на край крісла.
— Може, щось одне виберемо?
— Я від початку дивлюся, — сказала свекруха.
— А я весь день матчу чекав, — зітхнув тато. — Може, перший тайм?
Богдан подивився на телевізор, на пульт, на мене.
— Я на кухню, — сказав він. — Чаю зроблю.
— Там мама з Максимком ліплять вареники, — попередила я. — На столі борошно. Сядеш на табуретку біля дверей.
Він зупинився. Потім мовчки пішов.
Найважчими стали ранки.
— Хто у ванній?
— Я! — відповідав тато.
— Степане Петровичу, мені за двадцять хвилин виходити!
— Уже виходжу!
Із дитячої кликав Максимко:
— Мамо, а де мій рюкзак?
— Біля шафи!
— Тут сумки!
Богдан переступав через капці, шукав рушник, дивився на годинник.
Одного ранку він присів біля сина, допомагаючи зав’язати шнурки.
— Ну що, чемпіоне, як тобі з усіма разом?
Максимко подумав.
— З дідусем класно. І з бабусями теж.
Богдан усміхнувся.
— От бачиш.
— Але я хочу, щоб у нас знову було тихо.
Усмішка зникла.
Я нічого не додала.
Чотири дні виявилися довшими за попередній тиждень. У квартирі ніхто не сварився, ніхто нікого не ображав. Просто постійно хтось говорив, щось шукав, просив посунутися або зачекати.
У п’ятницю Галина Петрівна перестріла сина в коридорі.
— Богданчику, ти завтра вільний?
— А що?
— Відвези мене додому.
Він завмер із черевиком у руці.
— Ти ж до весни хотіла.
— Хотіла, — сухо відповіла вона. — Передумала.
Із вітальні долинуло татове:
— Максимку, не поспішай! Дивись, ферзя підставиш!
Хлопчик розсміявся.
Свекруха прикрила двері.
— Я погано сплю. То хтось перевертається, то ходить. Телевізор не подивишся спокійно, на кухні весь час люди…
Вона раптом замовкла.
Богдан глянув на мене. Я стояла біля кухні й витирала руки рушником.
— Удома краще? — тихо запитав він.
— Удома я знаю, де в мене що лежить, — відповіла Галина Петрівна. — І нікого не треба просити посунутися.
— Відвезу, мамо. Зранку.
За сніданком свекруха була небагатослівна. Мама дала їй баночку малинового варення.
— До чаю. Приїжджайте в гості.
— Дякую, — сказала Галина Петрівна й після паузи додала: — Ви теж приїжджайте.
Перед виходом вона озирнулася на вітальню.
— Зоряно, мої фіранки в нижній шухляді. Я їх так і не повісила.
— Я покладу вам у сумку.
— Поклади.
Більше ми нічого не сказали. Але я вперше відчула, що вона мене почула.
Коли Богдан повернувся, Максимко малював у дитячій, тато читав, а ми з мамою пили каву. Навіть без однієї людини квартира наче видихнула.
Чоловік постояв на порозі кухні.
— Зоряно, поговоримо?
Я вийшла за ним у коридор.
— Пробач, — сказав він.
Я чекала продовження.
— Не за те, що маму запросив. За те, як це зробив. І що потім не слухав тебе.
— Мені було дуже самотньо, Богдане. У повній квартирі людей.
Він опустив голову.
— Тепер розумію.
— Я не хотіла, щоб ти обирав між мною й мамою.
— Знаю. Ти хотіла, щоб я з тобою порадився.
У мене здригнулося підборіддя.
— Так. Саме цього.
Він обійняв мене.
— Більше ніяких «я вже вирішив». Обіцяю.
— І ніяких «ти ж не проти», коли валізи вже в коридорі.
— І цього теж.
У неділю батьки почали збиратися додому. Тато складав матрац, мама обгортала фікус старим рушником.
Богдан сперся плечем об одвірок.
— А ремонт?
Тато навіть не підняв голови.
— Просувається.
— Швидко якось.
— А що там довго? Шпалери поклеїли. І ще дещо підправили.
— Що саме?
Тато нарешті глянув на нього й усміхнувся.
Богдан пирснув.
— Зрозумів.
— От і добре, зятю. Допоможи краще повітря з матраца випустити.
Вони вдвох узялися складати його, а Максимко бігав навколо й просив залишити хоча б фікус.
Відтоді Галина Петрівна приїжджає до нас на день-два. Спочатку телефонує:
— Зоряно, вам на суботу зручно?
І щоразу я відповідаю їй значно тепліше, ніж колись могла уявити:
— Зручно. Приїжджайте.
А Богдан, коли хтось жартує про велику компанію з ночівлею, одразу піднімає руки:
— Тільки після сімейної наради!
І ми сміємося. Бо тепер він, перш ніж відчинити гостям двері, обов’язково дивиться на мене.