— Ресторан я скасував. Гостей обдзвонюй сама.
Степан кинув ключі на тумбочку, а я завмерла з праскою над його білою сорочкою.
— Що ти сказав?
— «Калину» скасував. Завдаток повернули, усе до копійки.
Від тканини потягнуло гарячим. Я смикнула праску вгору.
— Степане, у мене ювілей. Люди запрошені.
— Я пам’ятаю.
— Тоді що означає — скасував?
Він поставив черевики під стінку, пішов мити руки. Я стояла посеред кімнати й слухала, як шумить вода.
— Ти можеш вийти й поговорити зі мною?
— Та чую я, не кричи.
Я ще не кричала.
Степан з’явився на кухні з рушником у руках.
— Богданові машину знайшли. Хорошу. Власник за кордон виїжджає, до ранку тільки погодився притримати.
— І до чого тут мій ресторан?
Він на мить опустив очі.
— Гроші з конверта я йому віддав. Решту він у тестя позичив.
Я поклала праску на підставку. Дуже обережно, обома руками.
— З мого конверта?
— Галю, не починай.
— Там написано «Ювілей». Ти бачив?
— Не чужій людині віддав. Синові. Йому на сьому на роботу, маршрутки туди нормально не ходять. Скільки можна по зупинках мерзнути?
— А подзвонити мені можна було?
— І що б ти сказала?
— Що треба поговорити!
— От саме. Поки б ми говорили, машину вже забрали б.
Я витягла вилку праски з розетки.
— Дзвони в ресторан. Повертай бронювання.
— Пізно. На нашу дату вже хрестини записали.
— Тоді повертай гроші.
— Вони у продавця. Завтра оформляють.
— Тобто ти все зробив. І тільки тепер прийшов мені сказати?
Він сів на табурет.
— Я прийшов додому, Галино. Після роботи. Можна хоч сісти спокійно?
Я дивилася на нього й не впізнавала цього спокою. Як він міг так сидіти, коли в мене всередині все падало?
Степан дістав свій теслярський олівець, широкий, плаский, почав щось рахувати на краєчку газети.
— Салати й голубці ти вдома зробиш. Ще смачніше буде.
— А святкувати коли? Поки всі їстимуть, а я тарілки мінятиму?
— Не перебільшуй.
— Я цілий рік відкладала, щоб один вечір не стояти біля плити.
Він підкреслив якусь цифру.
— Зате машину ти своїми руками не зробиш.
Я взяла телефон.
Адміністраторка «Калини» відповіла майже одразу.
— Як ви могли скасувати моє замовлення? Договір на моє ім’я!
— Пані Галино, ваш чоловік сказав, що ви в курсі. Він приніс ваш примірник договору…
— Я не була в курсі.
— Мені дуже шкода. Але дату вже зайняли.
— Ви розумієте, що в мене тридцять людей запрошено?
— Розумію. Перепрошую…
Я натиснула відбій.
— Ну що? — запитав Степан.
— Те, що ти й сказав. Усе вже вирішено.
Він склав газету вчетверо й сховав у кишеню.
Моя зарплатна картка багато років лежала в його гаманці. Колись це здавалося зручним: Степан оплачував рахунки, знімав гроші, купував продукти дорогою з роботи.
Щомісяця я просила:
— Зніми мені стільки-то. На ювілей відкладу.
— Знову? Ти ж уже відкладала.
— Степане, тридцять людей. Я хочу, щоб гарно було.
— Ну, дивись.
І я дивилася. На зимові чоботи у вітрині — й проходила повз. На квитки до сестри — й закривала сторінку. Слухала, як гримить наша стара пральна машина, і казала собі: ще потерпить.
На роботі я звіряла десятки накладних, знаходила помилки в чужих підрахунках. Удома могла лише запитати:
— А скільки в нас залишилося?
— Вистачить, — відповідав Степан. — Не забивай голову.
Так було й з диваном, який він купив без мене. І з дачею, про продаж якої я дізналася, коли треба було йти до нотаріуса.
— Ти ж сама казала, що їздити важко.
— Я казала, що автобус незручний. Не що хочу продати.
— Галю, покупець уже є. Не починай спочатку.
Я починала. Сперечалася, ображалася, плакала. Потім ішла мити посуд. Наступного ранку він питав, чи є хліб, і життя котилося далі.
Але конверт я відкрила сама.
Наступного ранку, поки Степан із Богданом оформляли машину, дістала його з-під рушників. Усередині було порожньо.
Навіщо він залишив його там? Ніби я ще могла чогось не зрозуміти.
Поруч лежав договір із рестораном. На звороті я записала номер жінки, яка робила прикрасу на торт — дві золотисті п’ятірки.
Трохи вище виднілося число, двічі обведене Степановим олівцем. Я подумала: мабуть, рахував гостей.
— Цифри вже готові, — сказала майстриня. — Можете забирати.
— Не буде торта.
На тому кінці стало тихіше.
— Щось трапилося?
— Плани змінилися.
— Я можу повернути завдаток. У понеділок вам наберу, добре? Бо зараз діти…
— Добре.
Вона не передзвонила. Я не нагадала. Мені тоді зовсім не хотілося ще раз пояснювати, чому мої готові п’ятірки нікому не потрібні.
Я сіла із записником і почала обдзвонювати гостей.
— Галю, ви не захворіли? — стривожилася сестра.
— Ні.
— Тоді чого скасували?
Я притиснула пальцями перенісся.
— У Богдана тепер машина.
— До чого тут Богданова машина?
— До мого ювілею, як виявилося.
Сестра помовчала.
— Степан?
— Степан.
— Дай я йому…
— Не треба. Будь ласка. Я зараз цього не витримаю.
Увечері чоловік повернувся задоволений.
— Мотор тихенький, не машина — лялечка. Богдан аж світиться.
Я саме набирала його сестру.
— Тамарі теж дзвониш? — запитав він.
— Ні. Хочу, щоб вона приїхала під зачинені двері.
— Ну навіщо так? Скажи, перенесли на весну. У Богдана в дворі зберемося, шашлик зробимо.
— А салати, голубці й посуд — я?
— Ти ж у нас найкраще готуєш.
— Степане, я не про їжу. Мені п’ятдесят п’ять. Я хотіла свята.
— Мені теж було. З хлопцями в гаражі посиділи, і нічого.
— Бо ти сам так захотів.
— От і ти захоти.
Він усміхнувся. Я закрила записник.
Пізно ввечері Богдан надіслав фотографію. На ній онук спав у новому автокріслі, притуливши щоку до ременя.
«Мамо, дякую за все! Малий уже оцінив».
Я довго дивилася на його сонне личко. Набрала: «Вітаю з покупкою». Стерла.
Поставила сердечко.
У неділю, замішуючи тісто, я ще сподівалася домовитися.
— Нехай Богдан поверне хоча б частину до кінця місяця. Я маленький столик у кафе замовлю. Для найближчих.
Степан перебирав гвинтики у старій бляшанці.
— Звідки він візьме? Тестеві винен.
— А я, виходить, можу почекати.
— Не починай знову.
— Я не починаю. Я пропоную. Не ресторан, не тридцять людей. Кафе біля парку. Степане, хоч це.
Він поклав гвинтик назад.
— Поговорю з ним.
— Сьогодні?
— Сьогодні.
— Ти обіцяєш?
— Галю, я ж сказав.
І я повірила. Навіть начинку для пирогів зробила двох видів — Богдан любив капусту, Ірина картоплю з грибами.
Шість років вони щонеділі приїжджали на обід. Я ставила борщ, пекла, смажила. Перед від’їздом діставала судочки.
— Мамо, та куди стільки? — сміявся Богдан.
— На завтра буде. Ви ж працюєте.
Я теж працювала. Тільки чомусь про це в неділю забувала першою.
Того дня онук із порога потягнув мене до вікна.
— Бабусю, дивися! Наша машина!
— Бачу, мій хороший.
— А ти з нами поїдеш?
— Колись поїду.
Ірина принесла торт.
— До чаю. Я ваші пироги все одно не перепечу.
— Роздягайтеся. Борщ гарячий.
За столом говорили тільки про машину.
— Тату, а пічка як гріє! — Богдан аж руками показував. — Малому куртку зняли за п’ять хвилин. І інструменти господар залишив. Нормальний дядько.
Степан кивав, підсував йому пироги.
— За страховку окреме спасибі, — додав син. — З авансу віддам.
— Мамі дякуй. Я з її картки оплатив.
Я опустила ополоник.
— Що ти зробив?
— Страховку оплатив.
— Я чула. Коли?
— У п’ятницю. Моя зарплата на гуму пішла.
— І знову без мене?
— Галино, ми за столом.
— Саме тому я й питаю тут. Щоб потім знову не виявилося, що я погодилася.
Ірина завмерла з ложкою в руці. Богдан перестав жувати.
— Мамо, я не знав, що…
— Богдане, батько мав із тобою поговорити. Частину грошей потрібно повернути. Я хочу хоч у кафе свій день народження відзначити.
Син глянув на Степана.
— Тату?
Той потягнувся до хлібниці.
— Мамо, ти вибач, але мені зараз нема звідки, — сказав Богдан. — Тато сказав, ви разом вирішили нам допомогти. Що це подарунок.
— Так і є, — озвався Степан. — Подарунок. А подарунки назад не забирають.
— Я його не дарувала.
— Галю…
— Не дарувала, Степане.
Богдан потер потилицю.
— Ми ж ще з кінця літа її чекали. Господар обіцяв притримати…
— З кінця літа?
— Ну так. Тато сказав, усе владнає.
Я подивилася на чоловіка.
— А мене хтось збирався запитати?
Степан збирав крихти зі скатертини.
— Я його малого на санчатах у садок возив, — сказав нарешті. — Через пів міста. Він спить, а я тягну й думаю: виросте — куплю машину. Щоб не мучився так, як ми.
— Ти міг мені це сказати.
— Ти б почала сперечатися.
— Я могла не погодитися. Це не одне й те саме.
Онук засміявся, простягнув дідові іграшку.
— Діду, дивись, колесо крутиться!
Степан узяв машинку, і розмова скінчилася. Богдан запропонував малому піти до справжньої машини. Ірина допомогла прибрати тарілки, швидко вдяглася й пішла за ними.
А я залишилася біля мийки.
Кафе біля парку більше ніхто не згадав.
Спершу я подумала на Ірину. Соромно тепер казати, але подумала. Молоді давно хотіли машину, невістка підштовхнула чоловіка, син попросив батька, а той не зміг відмовити.
Мені чомусь легше було уявити, що Степаном хтось керує, ніж визнати: він сам обрав так учинити зі мною.
Повернувшись із двору, він оголосив:
— Богдан кличе машину обмити. Свати приїдуть. Зелену сукню вдягнеш, раз уже купила.
— Ту, що на ювілей?
— А що їй у шафі висіти?
Я нічого не відповіла.
У гості поїхала в сірому светрі.
У Богдановому дворі димів мангал. Машина стояла посередині, вимита, з відчиненими дверцятами. Сват зазирав під капот, Степан щось пояснював, показуючи рукою.
Я нарізала хліб і думала: моїх грошей у цій покупці — чверть. Одне колесо. Он те, переднє ліве.
Коли сіли за стіл, Степан першим підняв склянку.
— Щоб машина служила! І за нашу маму окремо. Вона від свого ювілею відмовилася заради дітей. От яка в нас мама!
Сваха усміхнулася:
— Галино, ну ви молодець…
— Я не відмовлялася.
Мій голос прозвучав тихо. Але всі почули.
Степан повернувся до мене.
— Галю…
— Ресторан він скасував без мене. Гроші взяв теж. А потім прийшов додому й сказав обдзвонювати гостей.
Сват повільно опустив склянку.
Ірина взяла малого за руку:
— Ходімо, сонечко, я тобі соку наллю.
— Тут же є!
— Ходімо зі мною.
Степан засміявся.
— Та жартує вона. Гумор такий, складський.
— Я не жартую.
— Тату, — Богдан дивився просто на нього, — ти ж казав, мама сама запропонувала.
— Та погодилася вона. Чого ви причепилися? Іди м’ясо переверни, горить уже.
Богдан підвівся. Постояв біля столу, ніби хотів іще щось сказати, потім пішов до мангала.
Вечір ми досиділи. Говорили про погоду, про ціни, про город. Сваха раптом почала називати мене Галиною Петрівною.
Додому їхали мовчки.
У понеділок я зайшла до «Калини» забрати картки з іменами гостей. Сама їх підписувала вечорами, добирала стрічечки, перекладала, щоб не пом’ялися.
Адміністраторка винесла коробку.
— Усе тут, перевірте.
— Вірю. І… пробачте за той дзвінок. Я на вас зірвалася.
— Я розумію.
Вона затримала руку на кришці.
— Можна я скажу? Може, не варто, але…
— Кажіть.
— Ваш чоловік ще в серпні питав, коли можна скасувати бронювання й забрати весь завдаток.
Я навіть не відразу зрозуміла.
— У якому серпні?
— Восьмого числа. Ви тоді внесли гроші. Пішли до вітрини торти дивитися, а він лишився біля мене.
— Восьмого?
— Так. Я в журнал усе записую.
— І що ви сказали?
— До кінця вересня можна. Пізніше — ні. Він на договорі собі занотував. Я ще олівець його запам’ятала, такий широкий, будівельний.
Я притиснула коробку до себе.
— Дякую.
— Пані Галино…
— Ні, справді. Дякую, що сказали.
Удома я пройшла до серванта, не знявши куртки.
Дістала договір. Перевернула.
Те саме число. Двічі обведене. Останній день, коли можна було забрати гроші.
Я сіла просто на край дивана.
Восьмого серпня ми дорогою додому ще говорили про торт.
— Шоколадний чи ягідний? — питала я.
— Який хочеш, такий замовляй.
— Ягідний дорожчий трохи.
— Галю, п’ятдесят п’ять раз буває. Бери найкращий.
Він уже тоді знав.
Поки я запрошувала людей. Поки радилася із сестрою, які туфлі до сукні. Поки щомісяця клала в конверт гроші.
Він чекав потрібного числа.
І скасував ресторан напередодні крайнього терміну. Нічого не втратив. Крім того, чого не записав у свої підрахунки.
Я дістала телефон і набрала Ірину.
— Ти можеш говорити?
— Так, мамо. Щось сталося?
Я помовчала.
— Я думала, це ти попросила гроші на машину.
— Ні. Ми Богдановому батькові казали, що самі ще назбираємо. Він відповів: не тягніть, мама згодна допомогти.
— Зрозуміло.
— Ви мені не вірили?
— Я собі не хотіла вірити. Пробач.
У слухавці стало тихо.
— Мені шкода, що так вийшло, — сказала вона.
— Мені теж.
Того вечора я не сварилася зі Степаном. Розігріла вечерю, поставила перед ним тарілку.
Він запитав:
— Солоні огірки ще є?
— У холодильнику.
— Ага.
Я дивилася, як він їсть, і вже знала, чим закінчиться чергова сварка. Він скаже: «Не чужим же віддав». Я заплачу. Вранці він попросить знайти чисту сорочку.
Ні.
Цього разу потрібна була не сварка.
Уночі відкрила робочий чат. Дівчата писали ще кілька днів тому: «Галю, ходімо в суботу в кав’ярню. Відсвяткуємо своїм гуртом».
Я почала відповідати: «Дякую, але я, мабуть, удома побуду».
Подивилася на ці слова.
Знову вдома. Щоб нікому не зіпсувати настрій. Навіть власний день народження провести тихенько, аби чоловікові було зручно вважати, що все минулося.
Я стерла повідомлення.
«Буду обов’язково. І цього разу пригощаю я».
Перша відповідь прийшла одразу:
«Оце наша Галя! Сукню вдягай!»
Я усміхнулася. Вперше за кілька днів.
Потім відкрила банківський застосунок, дістала квитанції, блокнот і калькулятор.
А вранці зайшла до банку.
У п’ятницю я повернулася з роботи раніше. Вдягла зелену сукню, хоча нікуди того вечора не збиралася. Розклала на кухонному столі папери.
О пів на сьому грюкнули двері.
— Галю! Що з карткою?
Степан навіть не роззувся.
— Я в магазині стою, килимки Богданові вибрав, а вона не працює! Продавчиня вже паспорт у мене питає. Уявляєш?
— Уявляю.
— Ти в банк дзвонила?
— Так. Заблокувала стару й отримала нову.
Він зайшов на кухню, побачив мене й зупинився.
— Навіщо?
— Бо це моя зарплатна картка.
— Знову машина? Ти досі не заспокоїлася?
— Сядь.
— Рідному синові пошкодувала. Я такого від тебе не чекав.
— Степане, сядь, будь ласка.
Він поставив пакет на підвіконня.
— Сестрі розкажу — не повірить.
— Розкажеш після того, як мене вислухаєш.
Степан сів.
— До речі, завтра люди прийдуть. На шосту. Тамара з чоловіком, діти, свати. Я домовився. Відсвяткуємо твій день народження нормально, вдома. Щось приготуєш.
Я подивилася на нього.
— Ти знову всіх запросив, не спитавши мене?
— Я тобі приємне хочу зробити!
— Моєю роботою?
— Почалося…
Я підсунула йому аркуш.
Зверху було написано: «Нові правила нашого спільного життя».
Степан прочитав заголовок і хмикнув.
— Це ще що?
— Читай.
Він пробіг очима перший рядок.
— Зарплата на особистій картці… Ти серйозно?
— Так.
— А господарство?
— Комунальні навпіл. Ось сума твоєї половини.
Я поклала перед ним квитанцію.
— Тепер за кожну копійку звітувати?
— Не звітувати. Платити свою частину.
Він читав далі.
— «Продукти кожен купує собі сам». Тобто ти мені їсти не готуватимеш?
— Ні.
— Після тридцяти років?
— Саме після тридцяти років.
Степан відклав аркуш.
— Галю, перестань.
— Дочитай.
Він знову взяв папір.
— «Прання…» Ти ще й прати не будеш?
— Машина у ванній. Порошок на полиці.
— Ти знущаєшся?
— Ні. Я пояснюю, що зміниться.
Він потер пальцем край аркуша.
— А недільні обіди тобі чим не вгодили?
— Тим, що моя неділя закінчується, коли я домиваю останню каструлю.
— Діти ж приїжджають!
— Нехай приїжджають. Я хочу їх бачити. Чай і печиво будуть. А борщ, пироги й судочки на тиждень — більше ні.
Степан дочитав до пункту про окрему кімнату й підвів на мене очі.
— Ти до Богданової кімнати переселяєшся?
— Уже постелила.
— Через один вечір у ресторані?
— Не через вечір.
— Через гроші?
Я повернула до нього договір із «Калини».
— Через це.
Він подивився на обведене число. Мовчки. Потім повільно зняв куртку й повісив на стілець.
— Хто сказав?
— Адміністраторка.
— Ясно.
— Восьмого серпня, Степане. Ти знав восьмого серпня. А мені казав обирати найкращий торт.
— Я Богданові слово дав.
— Моє слово тебе не цікавило?
— Ти б не погодилася.
— Тому ти вирішив, що можна мене обдурити?
— Я не обдурив. Я просто…
— Що — просто?
Він замовк.
Я дочекалася, поки він подивиться на мене.
— Ти сказав, машина випадково знайшлася. А її чекали з літа. Сказав синові, що я згодна. Сватам — що сама відмовилася від ювілею. Мені — що поговориш про повернення грошей. Хоч щось із цього було правдою?
Степан потер обличчя долонями.
— Я хотів як краще.
— Кому?
— Сім’ї.
— А я в ній хто?
Він дивився на папери й не відповідав.
— Ти ж знав, що я посварюся і замовкну, — сказала я. — Як завжди. Тому й не говорив заздалегідь.
— Усе ти вже вирішила.
— Так. Цього разу — я.
Степан відкинувся до стіни.
— Далі що? Розлучення? Щоб люди пальцями показували?
— З дому я не йду. І тебе не виганяю. Але гроші без мого дозволу ти більше не візьмеш. І моїм часом розпоряджатися не будеш.
— А онук? Він винен, що ти пироги скасувала?
Мені аж щелепи звело.
— Не треба малого сюди вплутувати.
— Я питаю.
— І я відповідаю. Бабуся в нього є. Може приїжджати хоч щодня. Я з ним гулятиму, читатиму, гратимуся. Але годувати всіх дорослих щонеділі я більше не зобов’язана.
Він опустив голову.
Я присунула до нього телефон.
— Останній пункт прочитав?
— Прочитав.
— Завтрашніх гостей скасовуєш сам.
— Я вже людей покликав.
— Знаю, як це буває.
Степан довго сидів нерухомо. Потім узяв телефон і вийшов на балкон.
Крізь скло я бачила, як він говорить. Спочатку коротко, тоді довше. Відводить очі, слухає, знову щось пояснює.
Я зібрала папери. Зелену сукню повісила на плічка — до завтра.
Уранці прокинулася в колишній синовій кімнаті. За дверима Степан розмовляв із Тамарою.
— Ніхто не захворів… Ні, не приходьте… Тамаро, я сказав, не треба.
Я перевернулася на інший бік і ще трохи полежала.
Уперше за багато субот не треба було схоплюватися й думати, що поставити варитися насамперед.
Увечері дівчата зустріли мене в кав’ярні оплесками.
— Ого, яка красуня!
— Повертайся, дай сукню роздивитися!
— Галю, сідай. Сьогодні ніхто нічого не ріже й не носить. Для цього тут офіціант є.
Я сіла — і раптом розгубилася. Навіть руки на колінах склала.
— Ти чого? — нахилилася до мене колега.
— Незвично.
— Нічого. Навчишся.
Коли винесли торт, ми спершу завмерли, а потім зареготали: замість двох п’ятірок на ньому стояли шістка й п’ятірка.
— Оце я добре сьогодні виглядаю! — сказала я.
— На десять років молодша за свічки! — підхопила хтось.
Офіціант прибіг вибачатися.
— Не міняйте, — махнула я рукою. — Нехай буде. Мені ще стільки свічок ніколи не пасувало.
Ми сміялися до сліз. Я теж плакала, тільки цього разу не ховала обличчя.
Минув місяць.
Степан навчився варити кашу. І користуватися пральною машиною — після того, як виправ дві білі футболки з червоною ганчіркою.
— Раніше ж нічого не фарбувалося, — сказав він із ванної.
— Раніше я сортувала речі.
Він більше нічого не відповів.
Сорочки почав носити в хімчистку.
— Знову двісті гривень, — голосно повідомляв у коридорі.
Я не відгукувалася. Вперше в житті ціна його чистої сорочки стала відома не тільки мені.
Тамара розповідала родичам, що я на старість зіпсувалася.
Степан тепер стукав, перш ніж зайти до моєї кімнати.
Першого разу я навіть не зрозуміла, що це.
— Можна? — запитав він.
— Можна.
— Квитанція прийшла.
— Поклади на поличку.
Він поклав. І зачинив двері за собою.
Ласкаво Галею він мене більше не називав. Усе «Галино» та «Галино». Тепла від цього не побільшало, зате він нарешті почав чекати моєї відповіді, перш ніж щось робити.
У четвер перед обідом на склад приїхав Богдан.
Я звіряла товар біля стелажа, коли почула:
— Мамо, можна тебе на хвилинку?
— Зараз. Оцю позицію допишу.
Син дочекався, поки я закрию накладну, й дістав конверт.
— Тут перша частина.
Я подивилася на його руки.
— Богдане…
— Не перебивай, будь ласка. Я справді не знав. Думав, ви домовилися. Тато тепер розповів.
— Знаю, що не знав.
— Треба було самому тебе спитати.
— Треба було.
Він кивнув, не відводячи очей.
— Я щомісяця привозитиму. Поки все не поверну.
Я підсунула конверт назад.
— Сховай.
— Мамо, я не можу так…
— Тепер можеш. Я дарую тобі ці гроші. Я сама, Богдане. Розумієш різницю?
Він ковтнув і кивнув.
— Розумію.
— Машина вам потрібна. Малого возити, на роботу їздити. Користуйтеся.
— А ти?
— А я вже вчуся не забувати про себе.
Богдан сховав конверт, але не пішов. Дістав складений альбомний аркуш.
— Ось. Малий тобі намалював.
На папері була велика срібляста машина. За кермом сиділа жінка в зеленій сукні. Над нею нерівними літерами: «Бабуся їде в гості».
— Це я?
— Він сказав: «Бабуся тепер гарна, як на святі».
Я провела пальцем по зеленій плямі сукні.
— А в гості кличете без обіду в судочках?
Син усміхнувся.
— Кличемо просто тебе.
Малюнок я повісила над робочим столом.
Удома все ще не стало добре. Ми не почали раптом говорити відверто й не забули того, що трапилося. Іноді мені бракувало нашого звичного життя — навіть того, на яке я тепер сердилася. Та щоразу, простягаючи руку по власну картку, я згадувала: назад я не хочу.
Квитанцію за комунальні тепер кладу на поличку в коридорі.
Степан приносить свою половину й записує суму на краєчку паперу теслярським олівцем. Жирно, чітко, щоб я побачила.
Я нікого не вигнала. Не пішла до суду. Просто більше не дозволяю брати моє мовчання за згоду.
Порожній конверт із написом «Ювілей» я викинула.
А комунальні Степан тепер оплачує до двадцять шостого числа.
Цю дату вибрала я.