— Мамо, я більше не можу робити вигляд, що нічого не сталося. Ти обіцяла повернути гроші до кінця місяця. Минуло два.
Наталя Вікторівна відсунула чашку.
— Іване, не починай.
— А коли починати? Коли банк забере квартиру?
— Не перебільшуй.
Він витягнув із кишені складений учетверо лист і поклав перед нею.
— Прочитай.
— Я без окулярів.
— Принести?
Мати підвела на нього ображений погляд.
— Ти як зі мною розмовляєш?
Іван забрав лист. На згині папір уже протерся: він носив його третій день, ніби від цього міг зникнути борг.
— Ми віддали тобі все. Ще й позичили. Ти ж знала, що це не зайві гроші.
— Я твоя мати. Чи мені треба було без зубів залишитися, щоб ви спокійно жили?
Він розтулив рота, але не одразу знайшов слова.
— Навіщо ти так? Я хіба це сказав?
Ще два місяці тому вона говорила зовсім іншим голосом.
Телефонувала ввечері, коли Олена рахувала на кухні, скільки залишиться після платежу за іпотеку.
— Іванку, ти можеш приїхати? — попросила тоді мати. — Я вже не витримую.
Він застав її із припухлою щокою та склянкою води в руці. На столі лежав висновок стоматолога.
— Знеболювальне пила?
— Пила. Та скільки ж його можна… Подивися, що вони нарахували.
Іван пробіг очима кошторис лікування.
— Три тисячі доларів?
— А що мені робити? Я ж їсти не можу. Суп учора проціджувала, як мала дитина.
Вона заплакала, сердито витираючи щоки.
— Тільки не думай, що я у вас назовсім прошу. Позич. Я дачу продам.
— Ти ж ніколи не хотіла її продавати.
— А тепер хочу. Важко вже самій із тією землею. Покупці є, сусід приводив людей. Давно придивляються.
— Мамо, у нас платіж. І зарплату мені знову затримують.
— Знаю, синку. До кінця місяця все оформлю. Поверну до копійки. Думаєш, я вас підведу?
Удома Олена довго мовчала над кошторисом.
— Якщо знімемо заощадження, на іпотеку ще вистачить, — нарешті сказала вона. — А далі?
— Вона каже, покупці вже є.
— Каже чи домовилася?
— Олено…
— Я не проти допомогти. Не дивися на мене так. Їй болить, я розумію. Але в нас дитина. Якщо щось піде не так, у кого ми позичатимемо?
Він сів навпроти.
— Я поговорю з нею ще раз.
— Поговори. Будь ласка, не просто «мамо, ти ж повернеш». Нехай назве дату.
Вони й до того жили без розмаху. Іванові черевики двічі носили в ремонт, Олена складала список покупок, звіряючись з акціями. За кілька років іпотеки обоє навчилися відкладати будь-яке «хочеться» на потім.
Та коли мати знову заплакала в слухавку, Іван уже не міг сказати: «Зачекай».
Частину грошей зняли з рахунку. Решту він позичив у колеги.
Передаючи матері конверт, поклав поруч аркуш.
— Що це? — насторожилася вона.
— Розписка.
— Ти мені не довіряєш?
Іван почервонів.
— Мамо, я частину в людей узяв. Мені теж повертати.
Вона помовчала, тоді потягнулася по ручку.
— Давай. Підпишу, якщо тобі так спокійніше. Усе одно за кілька тижнів віддам.
Лікування минуло добре. Мати знову могла їсти й спати, телефонувала синові, розповідала про лікаря.
— Треба ж, які зараз коронки роблять. Не відрізниш.
— Добре, мамо. Я радий. А з покупцями що?
— Та будуть. У них свої справи.
За тиждень з’ясувалося, що покупці не приїхали. Потім — що запропонували замало. Ще згодом Наталя Вікторівна сказала:
— Не можу я зараз цим займатися. Ти б хоч поцікавився, як я після лікування, а не тільки про гроші.
Він поцікавився. Перепросив. Почекав.
А потім прострочили перший платіж.
Тепер мати сиділа навпроти нього й навіть не дивилася на банківський лист.
— Я все обдумала, — сказала вона. — Дачу продавати не буду.
Іван повільно сів.
— Як — не будеш?
— Отак. Це пам’ять про твого батька. Він там кожне дерево своїми руками садив.
— Я пам’ятаю. Я поруч із ним ті ями копав.
— То мав би розуміти.
— А коли ти обіцяла продати, хіба не пам’ятала?
Вона стиснула губи.
— Людина має право передумати.
— Має. Але гроші тоді треба повернути якось інакше.
— Звідки? З пенсії?
— Я не знаю, мамо! Ти сказала, що маєш покупців. Ми на це розраховували.
— А ти на себе розраховуй. Ти дорослий чоловік.
Іван провів долонею по обличчю.
— Я працюю. Олена працює. Ми не на відпочинок просимо. Ми просимо повернути те, що дали тобі в борг.
— Я тебе ростила, нічого не рахувала.
— Я не виставляю тобі рахунок за лікування. Ти сама попросила позичити. Якби сказала, що не повернеш, ми б шукали інший спосіб.
— Тобто не дали б?
Він замовк.
— Ось бачиш, — гірко сказала мати. — Усе зрозуміло.
— Ні, не зрозуміло! Ми б не віддавали останнє, мамо. Не брали б чужого. Ти хоч це чуєш?
Вона підвелася й понесла чашку до мийки.
— Годі. У мене від тебе вже голова болить.
Удома Олена зустріла його одним запитанням:
— Поверне?
Він заперечно похитав головою.
— Коли-небудь?
— Каже, ми зобов’язані допомагати.
Дружина втупилася в стіл.
— Я сьогодні просила перенести оплату за садочок.
Іван опустив очі.
— Олено…
— Вихователька сказала: «Добре, почекаємо». А я стояла й мало не плакала. Мені тридцять два роки, Іване. Я працюю. Ти працюєш. Чому я маю просити почекати за обіди нашої дитини?
Він потягнувся до її руки. Вона не відсмикнула, але й пальців не стиснула.
— Я щось придумаю.
— Тільки не кажи цього, якщо не знаєш що.
Наступні тижні вони майже не бачили одне одного, хоча жили в одній квартирі.
Іван після роботи їздив ремонтувати чужі комп’ютери. Олена ночами розшифровувала аудіозаписи. Він прокидався від тихого стукоту клавіш і бачив світло з кухні.
— Котра година? — питав сонно.
— Лягай. Мені ще трохи.
— Ти це годину тому казала.
— Бо там погано чути.
Одного разу він зайшов і побачив, як вона притискає долоню до ока.
— Що сталося?
— Нічого.
— Олено.
— Пече. Від екрана, мабуть.
— Вимкни.
Вона коротко засміялася.
— І рахунки теж вимкнути?
Він не відповів. Поставив біля неї чай і пішов шукати ще замовлення.
Колега спершу нагадував про борг обережно.
— Іване, як там у тебе?
— Ще трохи. Вибач.
Потім уже не запитував, лише відводив очі при зустрічі. Від цього було гірше.
Мати телефонувала рідко.
— Ти що, зовсім забув про мене?
— Ні. Як здоров’я?
— Тобі справді цікаво?
— Цікаво, мамо.
— А голос такий, наче я чужа.
Іван дивився на повідомлення банку, що щойно висвітилося на екрані.
— Я втомився.
— Усі втомлюються. Не ти один живеш.
Після таких розмов він довго сидів із телефоном у руці, не знаючи, що важче: знову подзвонити чи більше не чути її голосу.
Про те, що мати скаржиться дачним сусідам, він довідався випадково. Подзвонила знайома родини.
— Ваню, ти вже якось м’якше з мамою. Вона плаче. Каже, ти її останньої радості позбавляєш.
— Вона сказала, навіщо я прошу продати дачу?
— Ну, у вас труднощі…
— Вона гроші в нас позичила.
У слухавці стало тихо.
— Я не знала.
— Отож.
Того вечора Олена поставила перед сином останню порцію вечері, а собі налила чаю.
— Ти не будеш? — запитав Іван.
— Не хочу.
Він відкрив хлібницю. Порожня.
— Я зараз сходжу.
— За що?
Він дістав телефон, хоча й без того знав залишок на картці.
Олена дочекалася, поки дитина піде до кімнати, й тихо сказала:
— Я подзвонила мамі. Вона нас прийме.
Іван завмер.
— Ти йдеш від мене?
— Я їду туди, де не треба думати, чим завтра нагодувати сина.
— Я ж стараюся.
— Бачу. І я стараюся. Але ми вже не витягуємо.
Вона витерла щоку рукавом і розсердилася на власні сльози.
— Я не хочу тебе залишати. Чуєш? Не хочу. Але більше так не можу. Ти після кожної розмови з мамою повертаєшся винний. А ми що зробили? Чому розплачуємося ми?
— Я боявся її образити.
— А мене?
Він підняв на неї очі.
— Мене можна? Бо я зрозумію? Бо потерплю?
— Ні, — сказав Іван. — Не можна.
Наступного ранку він відпросився з роботи й поїхав на дачу.
Мати сиділа на ґанку з чаєм. Побачивши його біля хвіртки, відразу насупилася.
— Знову про гроші?
— Так.
— Я все сказала.
Він піднявся до неї й сів на нижню сходинку.
— А я ще ні.
Наталя Вікторівна відвернулася.
— Тільки без криків.
— Без криків. Олена збирається їхати з дитиною до своєї матері. Нам нічим платити за квартиру. Банк готує стягнення.
— То домовляйтеся з банком.
— Ми домовлялися. Просили відстрочку. Вносили скільки могли. Нам потрібні наші три тисячі.
— У мене їх немає.
— Тоді продавай дачу. Як обіцяла.
— Ти мене звідси виганяєш?
— У тебе є квартира, мамо.
— А тут твій батько…
— Не треба.
Вона здивовано подивилася на сина.
— Що — не треба?
Іван ковтнув, на мить відвів погляд.
— Я теж за ним сумую. Але не говори так, наче я його забув, бо прошу повернути борг.
Мати нервово посунула чашку на блюдці.
— Ти не розумієш. Я сюди приїжджаю — і ніби він десь поруч. Зараз із саду вийде, попросить води… А продам — і все.
Іван мовчав. Потім обережно торкнувся її руки.
— Чому ти цього тоді не сказала?
Вона прибрала руку.
— Бо мені боліло! Я ні про що думати не могла.
— А тепер болить нам.
— Не порівнюй.
Він повільно підвівся.
— Я взяв розписку. Проконсультуюся з юристом. Якщо ти не почнеш вирішувати питання з поверненням грошей, я звернуся до суду.
Мати дивилася на нього, ніби не впізнавала.
— На мене?
— Так.
— На рідну матір?
— Мамо, я не хочу.
— То не роби!
Він міцно стиснув ключі в долоні.
— А що робити? Скажи. Тільки не «зароби» і не «почекай». Що мені сьогодні сказати дружині?
Вона мовчала.
— Давай так. До завтра ти подумаєш і подзвониш. Я не прошу продати за добу. Я прошу перестати вдавати, що боргу немає.
— Я дала тобі життя, а ти мені судом погрожуєш…
У нього затремтіли губи.
— Я пам’ятаю, що ти моя мама. Саме тому мені так важко сюди приходити.
Він пішов до хвіртки.
— Після всього, що я для тебе зробила! — крикнула вона вслід.
Іван зупинився, але не обернувся.
— Я теж для тебе зробив усе, що міг.
Удома Олена сиділа поруч із сином на дивані. Хлопчик заснув, притулившись до неї.
— Що сказала? — прошепотіла дружина.
— Нічого нового. Я попередив про суд.
Вона довго дивилася на нього.
— Ти зможеш?
— Не знаю. Але більше не відступлю.
Він сів поруч, обійняв їх обох.
— Пробач, що так довго.
Олена притулилася до його плеча й нарешті заплакала — тихо, щоб не розбудити дитину.
Доба минула без дзвінка.
Іван кілька разів брав телефон, відкривав мамин номер і клав назад. Наступного ранку зателефонував юристу.
— Розписка у вас є? — уточнив той.
— Є.
— Надішліть. Подивлюся, як складена, і обговоримо подальші кроки.
— Скажіть… А такі справи часто бувають? Між рідними?
Юрист не став розпитувати.
— Бувають. Надсилайте документи.
Після консультації Іван сам набрав матір.
— Ну що, охолов? — запитала вона замість привітання.
— Я передав розписку юристу. Він готуватиме позов.
Почулося важке дихання.
— Ти справді це робиш?
— Так. Ще можна домовитися без суду. Але мені потрібні конкретні дії.
— Люди ж дізнаються.
Іван заплющив очі.
— Мамо, я не людям дзвоню. Я дзвоню тобі.
— Невдячний, — прошепотіла вона.
Зв’язок обірвався.
За тиждень Наталя Вікторівна подзвонила сама.
— Ріелтор займатиметься дачею. Ті покупці ще шукають, він із ними зв’язався.
Іван сів на край стільця.
— Дякую, що подзвонила.
— Не дякуй. Ти цього домігся.
— Я хотів повернути борг.
— Називай як хочеш.
Продаж зайняв ще кілька тижнів. Вони ледве дотягнули: Олена брала нові записи, Іван їздив на замовлення, у банку просили зачекати до угоди.
Коли гроші нарешті надійшли, мати написала лише: «Перевір».
Він передзвонив.
— Отримав.
— Розписку повернеш.
— Звичайно.
— Тепер задоволений?
Іван глянув на Олену. Вона стояла біля кухонного столу, тримаючи в руках рахунок.
— Мамо, я можу приїхати. Віддати розписку, поговорити.
— Говорити вже нема про що.
Вона поклала слухавку.
Від продажу дачі в матері залишилася сума, значно більша за повернутий борг. Та при кожній згадці про ту угоду вона казала одне:
— Син змусив мене продати батьківську пам’ять.
Іван більше не виправдовувався.
Він погасив прострочення, повернув гроші колезі. Олена вперше за довгий час закрила ноутбук до опівночі.
— Усе? — запитала вона, коли він показав останню квитанцію.
— Із боргами — усе.
Вона полегшено видихнула, а тоді помітила його обличчя.
— Ти їй дзвонив?
— Так.
— Не захотіла говорити?
Він похитав головою.
Олена забрала квитанцію, поклала на стіл і обійняла чоловіка.
Того вечора вони не святкували. Повечеряли, вклали сина, довго сиділи поруч на кухні. Олена задрімала, поклавши голову йому на плече. Іван боявся поворухнутися: вона так давно не засинала спокійно.
З матір’ю вони більше не сварилися. На день народження він телефонував першим.
— Мамо, вітаю. Здоров’я тобі.
— Дякую.
— Як ти?
— Нормально.
— Може, щось потрібно?
— Нічого мені від тебе не потрібно.
Він ще кілька секунд тримав телефон біля вуха після того, як розмова закінчувалася.
— Як мама? — питала Олена.
— Каже, нормально.
Дружина кивала й сідала поруч.
Квартиру вони зберегли. Родину теж.
А мамин номер Іван так і не зміг відкрити без довгої паузи перед дзвінком.