— Ти до п’ятниці гроші перекинеш? — запитав тато. — Бо металочерепиця може подорожчати. І за вікна вже завдаток треба давати.
Я завмерла з виделкою в руці.
— Які гроші?
Мама потягнулася до моєї тарілки.
— Ти вже доїла, Іринко?
— Мамо, зачекай. Тату, про які гроші ти говориш?
Дарина опустила очі. Тато підсунув мені телефон із відкритим кошторисом.
— Про твою частину. Ми вже все порахували.
Я глянула на підсумкову цифру, потім на нього.
— Це моя частина?
— Ну так. Не вся ж сума, бачиш? Тут і ми з мамою вкладаємося, і Дарина.
У мене пересохло в роті. На екрані стояла сума, заради якої я не один місяць працювала й відкладала. Майже половина моїх заощаджень.
— А мене ви коли збиралися запитати?
Тато насупився.
— То ми ж зараз і говоримо.
— Ні, тату. Зараз ти питаєш, чи встигну я до п’ятниці.
Мама поставила тарілку назад.
— Іро, ну не починай одразу…
Я обережно поклала виделку. Ще годину тому я несла сюди яблучний пиріг і мамині улюблені цукерки. Думала, пообідаємо, поп’ємо чаю, поговоримо. Просто побудемо разом.
А тепер усі чекали, коли я погоджуся оплатити ремонт дачі, яку кілька тижнів тому подарували моїй сестрі.
Мені сорок два, Дарині — тридцять вісім. Я головна бухгалтерка у великій мережі будівельних магазинів. Маю двокімнатну квартиру, за яку остаточно розрахувалася три роки тому. Живу сама, дітей немає.
Дарина працює адміністраторкою у стоматології, сама виховує тринадцятирічного Артема й виплачує розстрочку за вживану машину.
У нашій родині це давно стало відповіддю на будь-яке грошове запитання.
— Тобі ж легше, Іринко.
Спершу я й сама так думала.
Коли в батьків зламався холодильник, мама подзвонила просто з магазину.
— Доню, ми тут хороший знайшли. Місткий, тихий. Але трохи не вистачає.
— Скільки?
Вона назвала суму.
— Може, ми з Дариною навпіл докладемо?
— Ой, навіщо її смикати? Там Артемові куртка потрібна, за машину платити… Ти ж розумієш.
— Розумію, мамо. Зараз перекажу.
Потім міняли двері в під’їзді. Я знову запропонувала скластися всім.
— Ірочко, ну які всі? — щиро здивувалася мама. — Даринці й так непросто.
Я доплатила більшу частину.
Мені не було шкода. Тато міг серед робочого дня відігнати мою машину на сервіс, мама привозила їжу, коли я хворіла. Вони допомагали як могли, і я допомагала.
Тільки згодом мене перестали просити.
«Диван завтра привезуть. Із тебе ось стільки».
«Насос на дачі зовсім здав. Треба скидатися».
Одного разу я не витримала:
— Мамо, а якби в мене зараз не було грошей?
— Ну ти б сказала.
— Коли? Диван уже їде.
— Іро, ти чого? Ми ж не чужі.
І я замовкла. Як замовкала не раз: не хотіла, щоб через гроші зіпсувався вечір.
Але з дачею все почалося інакше.
Там минуло наше з Дариною дитинство. Шість соток, невеликий будиночок, старі яблуні, теплиця. Ми сварилися через гамак, їли смородину просто з куща й пекли хліб на багатті, поки тато нагадував, що вугілля — не вечеря.
Останніми роками я вибиралася туди кілька разів за сезон. Дарина їздила часто: садила квіти, косила траву, провітрювала будинок після зими. Артем міг цілий день ганяти ділянкою й згадати про телефон тільки ввечері.
Тому, коли мама зателефонувала й сказала, що вони з татом вирішили подарувати дачу сестрі, я не обурилася.
Лише перепитала:
— Ви вже з Дариною це обговорили?
— Звісно. Вона ж там постійно порається.
— А зі мною?
Мама помовчала.
— От я тобі й телефоную.
За два дні ми зібралися на чай.
— Ти тільки не думай, що ми когось більше любимо, — почала мама.
— Я цього не казала.
— Просто їй потрібніше, — втрутився тато. — У тебе квартира, добра робота. А там хоч у неї свій куточок буде. І дитині добре.
Дарина крутила ложечку в чашці.
— Я доглядатиму, Іро. Ти ж знаєш.
— Знаю. Я не проти, щоб ти господарювала.
Мама полегшено всміхнулася, але я ще не закінчила:
— Мені тільки хотілося б дізнатися про це до того, як ви все вирішили.
— Ну що ти так говориш? — тато відвів погляд. — Ми ж іще нічого не оформили.
— То ви питаєте мою думку?
Він трохи повагався.
— До нотаріуса вже записалися. На наступний тиждень.
Я кивнула.
— Зрозуміло.
Наступного дня зателефонувала Дарина.
— Ти образилася?
— Трохи.
— На мене?
— На те, як усе вийшло. Дарино, я не претендую на дачу. Просто неприємно сидіти за столом і розуміти, що всі вже все знають, крім мене.
— Я думала, мама з тобою говорила раніше.
— Не говорила.
Сестра зітхнула.
— Вибач. Я мала сама подзвонити.
— Уже як є. Користуйся. Ти справді любиш те місце.
— Люблю, — тихо відповіла вона. А тоді пожвавилася: — Я там тільки шифер підлатаю і сходинку полагоджу. Бо ще хтось ногу зламає. Ти ж приїжджатимеш?
— Приїжджатиму.
Після нотаріуса тато кілька разів повторив:
— Ну от, тепер Даринка в нас справжня господиня!
Я навіть пораділа за неї. Подумала: може, так і правильно.
А за два тижні сестра надіслала фотографії. Мокра пляма на стелі. Почорнілі дроти біля щитка. Перекошений ґанок.
Я набрала її.
— Сильно тече?
— Після дощу на ліжко накапало. Майстер каже, шифер уже кришиться.
— І що радить?
— Перекривати. Тато з ним зараз усе дивиться.
Наступного дня подзвонив уже тато.
— Латати немає сенсу. Знімемо старе, покладемо металочерепицю — і забудемо.
— Якщо дах такий поганий, то треба робити.
— От і я кажу. А ще проводку замінити. Там на неї дивитися страшно.
— Це точно не варто відкладати.
— І воду заведемо. Бойлер, душ, туалет у будинку. Дарина хоче й восени їздити, може, на зимові свята. Ну скільки можна з відром бігати?
— Було б зручно.
— Ще вікна просяться під заміну. Раз бригада зайде, нехай усе й зробить.
Я слухала, не заперечувала. Це був їхній ремонт. Мені навіть на думку не спало, що моє «було б зручно» хтось почує як згоду платити.
Перший раз я насторожилася за кілька днів.
— Ірочко, а ти зі свого депозиту можеш гроші знімати? — ніби між іншим запитала мама.
— Можу. А що?
— Та тато кошторис рахує. Переживає, що не вистачить.
— У Дарини?
— Ну так. Сама ж вона не потягне.
Я притиснула телефон плечем і відсунула чашку.
— Мамо, ви хочете, щоб я дала гроші на ремонт?
— Ми ще нічого не хочемо. Я просто питаю.
— Тоді я одразу скажу: такий ремонт треба планувати на ті гроші, які є в господині.
— Господині… Іро, ну що це за розмови? Дача ж сімейна.
— Ви подарували її Дарині.
— На папері! А їздити всі будемо.
— Мамо, це не просто папір.
Вона образилася. Я почула це по її короткому:
— Гаразд. Не будемо зараз.
Треба було тоді договорити. Але я знову відступила.
І ось тепер переді мною лежав телефон із сумою, яку вже призначили моєю.
— Дивись, — тато наблизив екран. — Ми з мамою оплачуємо електрику й дрібні матеріали. Дарина — вікна та двері. Ти береш дах і воду. Матеріали ж іще через свою роботу зі знижкою проведеш?
Я не відповіла.
— Іро?
— Ви знаєте, скільки це для мене?
— Ми ж не останнє просимо.
— Звідки ти знаєш?
Тато відкинувся на спинку стільця.
— Ну ти ж працюєш. Квартиру виплатила. Боргів немає.
— І тому мої заощадження можна розподілити без мене?
— Ніхто нічого не розподіляє, — сказала мама й сама глянула на таблицю.
Я повернула телефон татові.
— Тут уже написано, що я оплачую.
Дарина нарешті підвела голову.
— Іро, я не просила так ділити.
— Але ти знала?
Вона потерла пальцем край скатертини.
— Тато сказав, що поговорить із тобою.
— От і говорю, — буркнув він.
— Ні, тату. Ти вже замовляти зібрався.
Мама сіла поруч.
— Доню, ну навіщо ти так гостро? Сестрі потрібна допомога. Ми ж завжди одне одного виручали. Коли тобі машину треба було відігнати, тато хіба відмовляв?
Мені стало гаряче.
— Я йому за це вдячна. І вам обом вдячна за все. Але я не думала, що тепер це означає ось таку суму.
— Та ніхто тобі рахунків не виставляє!
Я мовчки подивилася на телефон.
Мама стиснула губи.
— Дарино, — звернулася я до сестри, — ти розраховувала одразу все робити?
— Спочатку ні. Думала, підлатаємо дах… Потім майстер показав дроти. А тато сказав, що краще вже нормально зробити, щоб не повертатися щороку.
— І правильно сказав, — озвався тато.
— Може, й правильно. Але якщо грошей немає?
Дарина зітхнула.
— У мене є трохи. Та ще машина, Артемові до школи…
— Я знаю. Я не прошу тебе витратити останнє. Але й у мене є плани на ці гроші.
— Які? — вихопилося в мами.
Вона одразу опустила очі.
А я розгубилася від цього короткого запитання більше, ніж від усього кошторису.
— Мамо… Я маю пояснити, навіщо мені власні заощадження?
— Я не те мала на увазі.
— Я живу сама. Якщо захворію, зарплату мені ніхто додому не принесе. Якщо залишуся без роботи, квартиру оплачуватиму сама. І відпочити я теж іноді хочу.
Тато важко зітхнув.
— Тобто сестрі ти не допоможеш? Сидиш на грошах, сама живеш, а як родині треба…
— Тату, не треба.
Голос у мене затремтів. Я взяла склянку, але пити не стала.
— Ти пам’ятаєш, як я квартиру виплачувала?
— Пам’ятаю.
— Як по суботах працювала? Як у відпустку не їздила? Я ж не знайшла цих грошей. І не тому їх відклала, що вони зайві.
Він мовчав.
— Коли я ремонт робила, у мене пів року замість кухні були стіл і плитка на дві конфорки. Бо на все одразу не вистачало. Ви приходили до мене в гості, але я ж не казала: «Мамо, тату, з вас мийка, з Дарини — шафи».
— Іро, годі, — тихо промовила сестра. — Я зрозуміла.
У неї почервоніли очі, і мені раптом страшенно захотілося сказати звичне: «Добре, щось придумаємо». А потім повернутися додому, відкрити банківський застосунок і злитися на всіх, найбільше — на себе.
Я відсунула склянку.
— Я не хочу з вами сваритися. Правда. І я рада, що дача буде доглянута. Але стільки грошей я не дам.
Тато подивився у вікно. Мама мовчки поправила ложку біля чашки.
— Отже, все скасовувати? — запитав він уже без колишньої впевненості.
— Чому все? Треба вирішити, що справді не може чекати. Дах, небезпечна проводка. А душ, бойлер, нові вікна — подивитися, що можна перенести.
— Майстер казав, разом дешевше.
— Дешевше — не означає, що зараз є чим заплатити.
Дарина повільно кивнула.
— Я можу поки без душу. Стільки років їздили.
— І ще, — продовжила я. — Знижку на матеріали я оформлю. Дізнаюся, де вийде вигідніше, допоможу порівняти кошториси. Там можна добре заощадити.
Тато знову взяв телефон, але вже нічого не показував.
— Відсотків п’ятнадцять буде?
— На щось п’ятнадцять, на щось, може, двадцять. Треба дивитися перелік.
— Це відчутно, — тихо сказав він.
— І певну суму я подарую Дарині на ремонт. Сама вирішу яку. Без повернення, без умов. Але свої основні заощадження чіпати не буду.
— Не треба грошей, — швидко сказала сестра.
— Дарино…
— Ні, послухай. Знижка — це вже допомога. І з кошторисом, якщо зможеш. Я в ньому половини не розумію.
Вона спробувала всміхнутися, та губи затремтіли.
— Мені соромно, Іро.
— Я не хотіла, щоб тобі було соромно.
— А мені є за що. Я бачила, що тато тебе в таблицю вписав. Треба було подзвонити й запитати. А я… подумала: може, ти не проти.
— От саме. Треба було запитати.
Сестра підвелася, підійшла й обійняла мене за плечі.
— Пробач. Я не хочу, щоб ти через мою дачу залишилася без грошей.
Я накрила її руку своєю.
— Подарунок усе одно буде. Я ж можу хотіти зробити тобі приємне.
Дарина коротко засміялася й витерла щоку.
— Можеш.
Тато поклав телефон екраном донизу.
— З водою почекаємо, — сказав він. — Треба ще раз із майстром пройтися по всьому. Без оцього «раз уже почали».
Він підвів на мене очі.
— Я думав, ти погодишся. Як раніше.
— Я знаю, тату.
— Даремно не спитав.
Я кивнула. Горло ще стискало, але вже можна було дихати спокійно.
Мама доторкнулася до мого зап’ястка.
— І я з тим депозитом… Недобре вийшло.
— Мамо, я не відмовляюся від вас. Я просто не можу щоразу погоджуватися на все.
— Та я чую, доню.
За вікном хтось завів машину. На кухні гудів холодильник — той самий, на який я колись переказала гроші без жодних сумнівів.
Мама підвелася й узяла ніж.
— Пиріг різати?
— Звісно, — відповіла я. — Я його не для краси пекла.
Дарина пішла ставити чайник, тато посунув убік телефон. Розмова поволі повернулася до Артемової школи, маминих ліків, яблук, які цього року знову нікому буде дівати.
Уже в передпокої сестра притримала мене за рукав.
— Я завтра скину кошторис. Ти подивишся, коли матимеш час?
— Подивлюся.
— Тільки подивишся, — уточнила вона. — Нічого за тебе не вирішую.
Я всміхнулася й обійняла її ще раз.
Додому я їхала втомлена, але без тієї важкої образи, яку зазвичай привозила із собою після таких розмов. Уперше я не погодилася, щоб усім було зручно, а потім не вигадувала, як житиму з власною згодою.
І наступного ранку, коли від Дарини надійшов кошторис, під ним було коротке повідомлення:
«Не поспішай. Як зможеш. Дякую».