Наприкінці травня, коли нарешті відступили нічні заморозки, свекруха зателефонувала мені на роботу.
— У суботу до дев’ятої будь на дачі. До одинадцятої привезуть двісті саджанців полуниці й шістдесят кущиків перцю.
Я відклала накладну.
— Людмило Павлівно, а ви не хочете спочатку запитати, чи я вільна?
— А що в тебе такого важливого?
— Ми їдемо з дітьми на базу відпочинку. Будиночок оплачений, розваги для дітей заброньовані. Виїжджаємо завтра ввечері.
У слухавці запала пауза.
— Яка ще база, Іро? Розсада елітна, для Наташеньки. Вона просила більше посадити. Дітям на зиму вітаміни потрібні!
— То нехай Наташа й садить.
— У неї масаж і спа! Вона весь тиждень в офісі сиділа, їй відпочити треба.
— А мені, значить, не треба?
— Ти не перекручуй. Наташа давно записалася.
— Ми теж давно запланували поїздку. Нас не буде.
— Іро, ну що ти починаєш? Мені самій стільки не посадити.
— Тоді попросіть Наташу скасувати спа. Вона ж просила це замовити.
Свекруха ображено зітхнула й поклала слухавку.
Увечері я розповіла все Сашкові.
— Вона навіть не запитала, чи ми можемо, — сказала я. — Просто призначила мене садити.
— Я ж казав їй, що ми їдемо, — насупився чоловік.
Зазвичай Сашко допомагав матері на дачі: привозив землю, лагодив паркан, запускав помпу. Схоже, Людмила Павлівна вже звикла, що нашими вихідними можна розпоряджатися.
Сашко одразу набрав її номер.
— Мамо, скасовуй доставку або дзвони Наташці. Нас у вихідні не буде.
Він трохи послухав і похитав головою.
— Ні. Іра не садитиме полуницю, поки сестра відпочиває у спа. Ми теж маємо право на відпочинок.
Він завершив розмову й поклав телефон.
— Образилася? — спитала я.
— Дуже. Але я її попередив.
У п’ятницю ми завантажили сумки в машину й вирушили на базу. Дорогою мені написала Наталя:
«Ірочко, ну ти чого? Мама засмучена. Тобі складно один день на землі попрацювати? У мене спа-день згорить! Май совість».
Я відповіла:
«Наталю, а полуницю ви теж за мене їсти будете? Мама буде на дачі з восьмої, лопати в сараї. Гарного масажу».
— Що вона? — запитав Сашко.
— Просить мене врятувати її спа-день.
— А сама що?
— Сама втомилася в офісі.
Сашко лише фиркнув і додав гучності радіо.
У суботу вранці ми гуляли з дітьми в мотузковому парку, а потім Сашко взявся розпалювати мангал. Близько одинадцятої мені зателефонували з незнайомого номера.
— Доброго дня. У мене доставка на ваше ім’я. Куди вивантажувати?
— Перепрошую, але я нічого не замовляла. Одержувачка — Людмила Павлівна, вона на дачі. Їй і телефонуйте.
— А ви не під’їдете?
— Ні. Замовлення приймає й підписує накладну Людмила Павлівна.
Водій подякував і попрощався.
— Мама твій номер дала? — запитав Сашко.
— Схоже на те.
Невдовзі задзвонив уже його телефон. На екрані висвітилося «Мама». Сашко відповів і ввімкнув гучний зв’язок.
— Сашку! Тут шістнадцять касет і вісім мішків біля воріт! — з порога заговорила свекруха. — Земля на сонці пересохне! Треба в тінь перенести, полити, а потім ще все висадити. Кидайте все й приїжджайте!
— Мамо, я ж попереджав, що нас не буде.
— Та воно ж пропаде!
— Дзвони Наташі. Ти для неї замовляла.
— А ти не можеш матері допомогти?
— Сьогодні — ні.
Він завершив дзвінок і перевів телефон у беззвучний режим.
Увечері, коли ми вклали дітей спати, Сашко знову ввімкнув звук. На нього чекало шість голосових повідомлень від Наталі.
— Послухай, — сказав він.
У першому вона кричала:
— Ви взагалі нормальні? Мама там сама стоїть із тими касетами!
У другому вже ледь не плакала:
— У мене процедура почалася! П’ять тисяч заплатила, їх ніхто не поверне! Не могли попередити?
— Попередили ж, — пробурмотів Сашко.
У шостому Наталя говорила втомлено, час від часу схлипуючи:
— У мене спина відвалюється, долоні збила, манікюр зіпсувала… Ми до темряви садили! Мамі ще довелося дві тисячі сусідці та її синові заплатити, щоб допомогли.
Сашко вимкнув повідомлення.
— Могли одразу когось найняти, — сказав він.
— Або замовити стільки, скільки самі спроможні посадити.
У неділю ввечері ми повернулися додому відпочилі. А в понеділок о пів на восьму ранку хтось наполегливо задзвонив у двері.
Сашко вже збирався на роботу й пішов відчиняти.
На порозі стояла Людмила Павлівна. Важко дихаючи, вона зайшла до коридору, стискаючи в руках лаковану сумку.
— Залишили б дітей на день із нянею! Нічого б із ними не сталося! — випалила вона.
Я вийшла зі спальні.
— Щоб ваша дочка не скасувала масаж, я мала скасувати сімейну поїздку й найняти няню?
— Наташа заплатила за той масаж!
— Ми теж заплатили за відпочинок. І діти чекали на цю поїздку.
— А про мене ви подумали? Я сама біля тих мішків стояла!
— Мамо, — втрутився Сашко, — ми сказали тобі заздалегідь, що не приїдемо.
— Ви могли б і заради матері змінити плани!
— А Наташа заради тебе не могла?
Людмила Павлівна розгублено глянула на сина.
— Не кричи на мене.
— Тоді й ти не кричи в нашому домі. Іра нічого не замовляла й не обіцяла садити. Не треба призначати її безплатною робочою силою.
Свекруха стиснула губи.
— Добре ви мене віддячили за все.
— Я розумію, що вам було важко, — сказала я. — Але ви самі зробили замовлення, знаючи, що нас не буде. Мої вихідні, машина й руки більше не входять до ваших дачних планів. Хочете допомоги — спочатку запитайте, а не ставте перед фактом.
— А я більше не возитиму тебе за розсадою й не ремонтуватиму дачу після зими, — додав Сашко. — Потрібна робота — наймай людей.
— Отже, так? — тихо спитала Людмила Павлівна.
— Так, мамо.
Вона помовчала, потім повернулася й вийшла. Коли зачинилися двері, у квартирі стало тихо.
За тиждень на дачі заклинило помпу. Людмила Павлівна подзвонила Сашкові.
— Приїжджай, води немає. Треба помпу подивитися.
— Мамо, я ж сказав: наймай майстра. Зараз надішлю номер.
Ремонт коштував їй три тисячі гривень. Наталя після тієї посадки більше не просила матір нічого для неї замовляти. А наші вихідні нарешті перестали бути частиною чужих дачних планів.