— Мамо, ви ще поживете, дай вам Боже здоров’я. Але хату треба переоформити зараз. Бо потім ми з Ірою не розберемося, кому що.
Ганна Степанівна так і завмерла з чашкою біля губ.
— Що ти сказав?
— Кажу, документи треба впорядкувати, — Богдан потягнувся до варення, але передумав. — Чого ви так дивитеся?
Вона поставила чашку. Ложечка дзенькнула об блюдце.
— Я вас на обід чекала. Пиріг спекла. А ви, виходить, не до мене — хату ділити?
— Матусю, ну навіщо ви так? — Ірина накрила її руку своєю. — Ми ж спокійно поговорити хочемо. Щоб потім не було сварок.
— Потім — це коли мене винесуть?
— Мамо!
— А як мені це розуміти?
Богдан відсунув стілець, потер долонею потилицю.
— Ніхто вас нікуди не жене. Житимете тут, як жили. Просто я ближче, міг би за обійстям дивитися. А Ірі треба частку віддати. Усе по-чесному.
— То ви вже й домовилися?
Ірина відвела очі.
— Ми тільки обговорювали.
— Без мене.
— Та хотіли спочатку між собою…
— А я думала, це ще моя хата.
Запала тиша. На плиті тихо побрязкувала кришка чайника.
— Ваша, мамо, — нарешті сказав Богдан. — Хіба хтось каже, що не ваша?
Ганна Степанівна забрала руку з-під доньчиної долоні.
— То дайте мені в ній пожити. Не почуваючись зайвою.
Більше про документи того дня не говорили. Ірина похвалила пиріг, Богдан спитав, чи багато цьогоріч картоплі. Мати відповідала, підливала чаю, загортала дітям гостинці в дорогу.
Біля хвіртки донька обійняла її.
— Ви тільки не накручуйте себе, добре?
Ганна Степанівна поправила їй комір.
— Їдьте обережно.
Хотіла попросити: «Може, хоч сьогодні залишитесь?» Але Богдан уже завів машину, а Ірина дорогою до неї комусь телефонувала.
Увечері мати зібрала зі столу три чашки. Свою поставила в мийку останньою.
Цю хату вони з Петром будували сорок років тому. Він після роботи місив розчин, вона подавала цеглу. На новосілля сиділи на позичених лавках, зате діти бігали кімнатами й кричали, аж луна йшла.
Петра не було вже п’ять років. А Ганна Степанівна й досі часом поверталася до дверей, почувши кроки на вулиці.
Наступного ранку за парканом озвалася сусідка:
— Степанівно! Чого така невесела? Діти ж учора були.
— Були.
— І на ніч не лишилися?
— Працюють люди, Галю.
— Та я ж нічого. Ось пирогів принесла. Ще теплі.
Ганна Степанівна глянула на тарілку, накриту рушничком.
— Не треба було. Я сама вчора пекла.
— То сьогодні моїх скуштуєш.
— Постав на лавці. Дякую.
Галина помовчала.
— Може, чаю вип’ємо?
— Маю роботу.
— Ну, то не заважатиму.
Ганна Степанівна зачинила двері й одразу відчула знайоме роздратування. Знову все помітила. Хто приїхав, хто поїхав, скільки сидів. Їй би тільки розпитати, а завтра пів села знатиме.
Пиріг вона все ж з’їла. Стоячи біля вікна, без чаю. Другий залишила на вечерю.
За кілька тижнів задощило.
Одного ранку Ганна Степанівна сіла на ліжку — і вхопилася за край матраца. Кімната попливла перед очима.
— Ох… Та що ж це…
Спробувала встати, але ноги підігнулися. Вона лягла назад і вирішила трохи перечекати.
Не минало.
До обіду в хаті вистигло. Хотілося пити, та кухоль на тумбочці був порожній. Десь під вікном кудкудакали кури.
Вона дотягнулася до телефона.
— Богдане… Синку, ти далеко?
— У дорозі. А що?
— Погано мені. Встати не можу.
— Тиск, мабуть? Ви міряли?
— Ні. Може, приїхав би?
У слухавці гуділа машина.
— Мамо, я зараз ніяк. Мені ще їхати й їхати, а завтра вантаж забирати. Якщо зірву рейс…
— Я розумію.
— Ви швидку викличте. Чуєте? Не лежіть так. А я на вихідних вирвуся.
— Добре. Дивись там на дорогу.
Донька відповіла не одразу.
— Мамо, тільки швидко, у мене люди.
— Іро, я захворіла.
— Сильно?
— Не знаю. Мені б когось сюди…
— Ой, мамо… У мене товар привезли, продавчиня на лікарняному. Я тут сама розриваюся.
Ганна Степанівна заплющила очі.
— Ясно.
— Зачекайте, не кладіть слухавку. Я знайомій медсестрі подзвоню. Може, вона завтра зранку до вас зайде. А в неділю я приїду.
— Завтра…
— Мамо, ну я ж не можу все покинути.
— Не можеш, доню. Я почула.
Вона поклала телефон поруч. Полежала, слухаючи, як вітер стукає гілкою у шибку. Потім знову взяла його, але пальці тремтіли, цифри розпливалися.
У сінях рипнули двері.
— Степанівно! Ти вдома?
Ганна Степанівна спробувала відповісти, та вийшов лише хрип.
Галина зазирнула до кімнати — і поставила кошик просто на підлогу.
— Господи… Давно ти така?
— Зранку.
— Чого ж мовчала?!
— Я думала… полежу…
Галина сіла край ліжка, торкнулася її руки.
— Що болить? У грудях тисне?
Ганна кивнула.
— Дихати важко?
— Трохи. Галю, води…
— Зараз, рідна. Зараз.
Вона подала кухоль, підтримала сусідку за плечі, тоді витягла телефон.
— Швидку викликаю.
— Може, фельдшерку…
— Не сперечайся. З таким не чекають.
Поки їхала бригада, Галина ні на хвилину не відійшла.
— А я дивлюся: диму нема, кури кричать. Думаю, куди це наша господиня поділася?
— Кури… Треба погодувати…
— Будуть нагодовані твої кури. Ти мені скажи краще, дітей повідомити?
Ганна відвернулася до стіни.
— Знають.
Галина вже відкрила рота, але промовчала. Лише підтягнула ковдру їй до плечей.
Після огляду й допомоги медики залишили рекомендації, наказали не вставати самій і домовитися, щоб хтось був поруч. Галина уважно все перепитала, записала на звороті старого конверта.
— Якщо знову гіршатиме — одразу телефонуйте, — сказав медик.
— Телефонуватимемо, — твердо відповіла вона.
Коли за ними зачинилися двері, Ганна прошепотіла:
— Галю, ти йди. Я вже краще.
— Бачу, яка ти краще. Ложку втримати не можеш.
— У тебе свої справи.
— Є. Зараз грубку розтоплю, курей нагодую. Потім свої зроблю й повернуся.
— Нащо повертатися?
— Бо спатиму тут.
— На тому дивані спина болітиме.
— О, вже про мою спину турбується! Щойно сама біла як стіна лежала.
Ганна хотіла всміхнутися, але раптом заплакала.
Тихо, безпорадно, затуливши обличчя долонею.
Галина присіла поруч.
— Ну що ти… Що?
— Соромно мені.
— За що?
— Лежу тут… І навіть води сама…
— Сьогодні ти не можеш. Завтра я не зможу. Що тут соромного?
— Я тебе стільки разів від порога завертала.
— А я вперта. Бачиш, однаково зайшла.
Ганна крізь сльози коротко засміялася.
Того вечора в хаті знову затріщали дрова. На плиті загрілася юшка, на спинці стільця висів Галинин светр. І вперше за довгий час Ганна Степанівна заснула, знаючи: якщо покличе — хтось озветься.
Наступні дні Галина приходила ще затемна.
— Ну, як ми сьогодні?
— Це ти мені скажи. Ти ж тепер тут командир.
— От і добре, що визнаєш. Спочатку поснідаємо, потім ліки.
— Не хочу їсти.
— Три ложки.
— Дві.
— Три, Степанівно. Я торгуюся гірше, ніж ти думаєш.
Вона годувала курей, носила воду, стежила за призначеннями. А ще говорила. Про розсаду, яка ніяк не сходила, про свого кота, що вкрав у неї котлету мало не з виделки, про те, як колись вони з Василем заблукали дорогою на весілля.
— І що, не потрапили?
— Чому не потрапили? Потрапили. Тільки не на те.
Ганна засміялася й одразу вхопилася за бік.
— Ой, не сміши!
— То ти не питай.
Богдан та Ірина телефонували. Питали про самопочуття, обіцяли приїхати в неділю. Тепер Ганна відповідала коротко:
— Краще. Галя допомагає.
І щоразу після цих слів у слухавці на мить ставало тихо.
Одного вечора, коли вона вже могла сидіти за столом, Галина принесла яблука.
— Почищу тобі?
— І собі почисть. Сідай.
— Та я ще…
— Сідай, кажу. Побудь зі мною не бігаючи.
Галина здивовано глянула на неї й сіла.
Деякий час чути було тільки, як ніж зрізає шкірку.
— Пробач мені, Галю.
— За що знову?
— Я ж тебе за пліткарку мала.
Ніж завмер.
— Знаю.
Ганна опустила очі.
— І думала, що ти в чужі справи лізеш. А ти…
— Та лізу часом, — зітхнула Галина. — Є таке.
— Не жартуй. Мені й так соромно.
Сусідка відклала яблуко.
— Коли Василь помер, я місяць вечеряла з увімкненим телевізором. Не дивилася навіть. Аби хтось говорив.
Ганна підняла на неї очі.
— Я теж його вмикаю.
— Ото ж. А потім почала до людей ходити. Десь пирогів занесу, десь посиджу. Бо додому вертаєшся — а там ніхто й не питає, де була.
— Ти б сказала…
— А ти б послухала?
Ганна помовчала.
— Ні. Мабуть, ні.
Галина взяла її за руку.
— Ну, тепер послухала.
У неділю діти приїхали майже одночасно. Занесли пакети, загомоніли в сінях.
— Мамо, ми вам фруктів купили! — гукнула Ірина.
— І меду, — додав Богдан. — Справжнього, в знайомого взяв.
Побачивши Галину біля плити, він зупинився.
— Добрий день, тітко Галю. Ви тут?
— Тут. Чайник якраз закипає.
Ірина поцілувала матір у щоку.
— Ви вже кращі на вигляд.
— Уже можу сама встати.
— Ну слава Богу! А я ж так переживала…
Ганна нічого не відповіла.
Галина зняла фартух.
— Піду я до себе.
— Ти ж не обідала, — сказала Ганна.
— Потім зайду.
Вона торкнулася її плеча й вийшла.
Ірина заходилася розкладати гостинці.
— Тут печиво м’яке, як ви любите. І апельсини. Мамо, ви не думайте, я справді не могла. Такий тиждень…
— І в мене машина підвела, — озвався Богдан. — Як на зло.
Ганна поклала руки на стіл.
— Я вас почула.
— Ви ображаєтеся?
— Мені було страшно, Іро.
Донька перестала шарудіти пакетом.
— Але ви ж могли сказати, що все так серйозно.
— Я сказала, що не можу встати.
Богдан втупився в підлогу.
— Треба було мені хоч комусь подзвонити…
— Треба було, — тихо погодилася мати.
Вони пили чай, говорили про ліки, про погоду, про дах над сіньми, який варто оглянути до зими. Напруга потроху вляглася.
Ірина поправила край скатертини.
— Мамо… То, може, коли ви остаточно зміцнієте, таки до нотаріуса з’їздимо? Щодо хати. Щоб закрити вже це питання.
Ганна повільно поставила чашку.
— Не поїдемо.
— Ми ж не зараз, — поспішила додати донька.
— І потім не поїдемо.
Богдан підвів голову.
— Ви ж бачите, здоров’я вже не те. Мало що може…
Він урвав себе.
— Може, — сказала Ганна. — Я цього тижня багато про що подумала.
— Мамо, ми не це мали на увазі.
— А я хочу, щоб ви мене правильно зрозуміли. Хата залишиться моєю. Поки я жива, нічого переоформляти не буду.
— Та ви й так тут жили б…
— Богдане, я не хочу, щоб мені дозволяли жити у власній хаті.
Син замовк.
Ірина дивилася на свої руки.
— Ви нам не довіряєте?
Ганна довго не відповідала.
— Я вас люблю. Але того вечора мені була потрібна людина поруч. Не папери. Не частки. Не апельсини сьогодні. Людина, яка дасть води.
— Ми ж ваші діти…
— Знаю, доню. Саме тому й подзвонила вам першим.
Ірина притиснула хустинку до губ. Богдан важко зітхнув.
Ганна не підвищувала голосу.
— Я не збираюся вас карати. І сваритися не хочу. Приїжджайте до мене. Телефонуйте. Але про хату більше не заводьте. Мені від тих розмов боляче.
— Добре, мамо, — сказав Богдан.
Цього разу вона йому повірила.
Навесні Ганна Степанівна вже поралася біля грядок. Щоправда, тепер із-за паркану неодмінно лунало:
— Ану випростайся! Знову до вечора спину прихопить!
— Ти за своїми помідорами дивись!
— Я й за помідорами встигаю, і за тобою.
Хвіртку між подвір’ями більше не засували.
Діти, як і раніше, телефонували раз на тиждень, приїжджали на великі свята. Ганна раділа їм, пекла улюблений пиріг, обіймала онуків. Але вже не сиділа до ночі біля вікна, сподіваючись, що раптом хтось заїде без попередження.
Якось Ірина зателефонувала саме тоді, коли вони з Галиною ліпили пиріжки.
— Мамо, ви там не самі?
— Ні. Галя зі мною.
— Знову допомагає?
Ганна подивилася на сусідку, яка потай знімала з її пиріжка зайве тісто.
— Ні, доню. Ми просто разом.
Коли розмова скінчилася, Галина кивнула на деко:
— Оцей твій розлізеться.
— Не розлізеться.
— Закладаюся на чашку кави.
— Я тобі й без того зварю.
За пів години вони вже сиділи на веранді. Між чашками парували пиріжки — один справді трохи розійшовся по шву.
Галина потягнулася саме до нього.
— Цей мені.
— Чого це?
— Бо з нього капуста виглядає. Найсмачніший буде.
Ганна всміхнулася, підсунула їй тарілку й раптом сказала:
— Добре, що ти тоді зайшла.
Галина перестала жувати.
— Добре, — тихо відповіла вона.
А тоді розламала пиріжок навпіл і половину поклала подрузі.