— Мамо, навіщо тобі туди їхати? У тебе тут усе є

— Мамо, навіщо тобі туди їхати? У тебе тут усе є.

Роман навіть не підняв голови від телефона.

Валентина Іванівна поставила перед ним чашку.

— Чобіт немає, сину. Зимових. Вони вдома, на антресолях, у коробці з-під телевізора. А в цих уже вода хлюпає.

— То купимо нові.

— Навіщо? Мої добрі, шкіряні. Треба тільки забрати.

— Мамо, там люди живуть. Платять нам гроші. Незручно отак заходити, по шафах лазити.

— Я ж не без попередження. Подзвони їм, домовся…

— Я сам на вихідних привезу. Все, добре?

Вона хотіла ще щось сказати, але син уже всміхався чомусь у телефоні.

— Добре, — відповіла тихо.

І сама на себе розсердилася за це покірне «добре».

Квартира була її. Чоботи — теж її. А просила вона так, ніби хотіла позичити щось чуже.

На вихідних Роман нікуди не поїхав.

— Мамо, ти ж бачиш, я працюю. Звіт треба здати.

Наступної суботи вони з Іриною вибирали килим у дитячу. У неділю прийшли гості.

— Ромо, а чоботи?

— Та пам’ятаю я! Не нагадуй щодня.

Валентина Іванівна більше не нагадувала.

Коли пішов мокрий сніг, лівий черевик почав промокати вже біля під’їзду. Вона знайшла в шухляді два пакети, натягнула їх поверх вовняних шкарпеток і взулася.

Дмитрик тупцяв поруч із ведмедиком під пахвою.

— Бабо, а це що?

— Щоб ніжки сухі були.

— І мені?

— Ні, сонечко. У тебе чобітки хороші.

Саме тоді з кімнати вибігла Ірина. Поправила перед дзеркалом шарф, глянула вниз і скривилася.

— Валентино Іванівно, ну навіщо ви це робите?

— Що саме?

— Пакети ці. Сусіди ж бачать, у чому ви гуляєте. Ще подумають, що ми вам взуття купити не можемо.

Валентина Іванівна випросталася.

— А те, що я ноги мочу, тебе не турбує?

Ірина на мить розгубилася.

— Та я ж не про це. Купили б собі нормальні чоботи.

— У мене є нормальні. У моїй квартирі.

— То поїдьте й заберіть.

— Роман каже, квартирантів незручно турбувати.

Ірина швидко глянула у вітальню. Роман сидів за ноутбуком. Пальці його завмерли над клавішами, але голови він не повернув.

— Ромо? — покликала Валентина Іванівна.

— Мамо, я на дзвінку.

Ірина схопила сумку.

— Ви вже самі домовтеся. Я запізнююся.

Двері грюкнули. Валентина Іванівна опустила очі на розшнурований черевик.

За весь рік вона жодного разу не бачила тих квартирантів. Не знала ні прізвищ, ні номера телефону. Навіть договору син їй не показав.

А вона й не наполягала.

Бо це ж Роман. Її син.

Ще рік тому вона жила зовсім інакше.

Після смерті чоловіка довго звикала вечеряти сама. Ставила на стіл дві чашки, озиралася на двері, коли в під’їзді лунали знайомі кроки. Потім навчилася жити далі.

Тричі на тиждень ходила в басейн. Щочетверга — до бібліотеки, де вони з подругами грали в настільні ігри й сперечалися про книжки.

— Валю, ти знову підглядаєш! — сміялася Людмила.

— Я тридцять п’ять років на заводі годинникові механізми перевіряла. У мене око точне. Це не підглядання, це досвід.

Їй вистачало пенсії. На ліки, продукти, комунальні. Потроху відкладала на санаторій. На підвіконнях цвіли фіалки, у шафі чекала нова книжка, а в четвер завжди було до кого піти.

Того недільного ранку Роман зателефонував, коли вона варила каву.

— Мамо, можна до тебе? Поговорити треба.

— Щось сталося?

— Та ні. Приїдемо — розкажемо.

Вони привезли торт. Ірина одразу поставила чайник, Роман сів навпроти матері й довго крутив ложечку.

— Кажи вже, — не витримала вона. — Налякав мене.

— Ірі посаду запропонували. Хорошу. А з малим сидіти нікому.

— У садочок не беруть?

— Тільки наступної осені, — зітхнула Ірина. — Приватний страшенно дорогий. А няня… Я не можу залишити дитину з чужою людиною. Буду весь день думати, чи він нагодований, чи не плаче.

Роман накрив материну руку своєю.

— Переїжджай до нас. На рік. Дмитрик у садок піде — повернешся.

— На рік? — перепитала вона. — Ромо, це ж не на вихідні.

— Зате не сама будеш. Онук поруч, ми поруч.

— А моя квартира?

— Здамо. Я все владнаю.

— Кому здамо?

— Нормальним людям, мамо. Перевірю, договір підпишу. А гроші — тобі на окремий рахунок. Під відсотки. За рік назбирається на хороший відпочинок.

Вона подивилася на Ірину.

— А вам не тісно буде зі мною?

— Та що ви! — невістка всміхнулася. — Ми ж родина.

Дмитрик вибіг із кімнати, простягнув бабусі шахового коня.

— На!

Валентина Іванівна взяла фігурку, погладила малюка по голівці.

— Я подумаю.

— А що тут думати, мамо? — здивувався Роман. — Тобі ж усе одно самій удома нудно.

— Мені не нудно.

— Ну, я не так сказав. Ти розумієш.

Вона розуміла: їм потрібна допомога.

За три дні зателефонувала Людмилі.

— Поки без мене збирайтеся. До сина перебираюся, з онуком допомагати.

— Надовго?

— На рік.

Подруга помовчала.

— Валю, ти хоч плавати не кидай.

— Спробую.

Більше за той рік до басейну вона не потрапила жодного разу.

Перед переїздом оформила на Романа довіреність для оренди й комунальних справ. Частину квітів віднесла сусідці, решту забрала із собою.

У сина була трикімнатна квартира. Спальня, дитяча й прохідна вітальня.

У вітальні їй розклали розкладачку.

Валентина Іванівна подивилася на неї, потім — на кутовий диван під стіною.

— А він не розкладається?

— Ні, на жаль, — відповіла Ірина, збиваючи подушку. — Але ми його мінятимемо. Місяць-два, і купимо нормальний. Просто після ремонту трохи важко з грошима.

— Ясно.

Першої ночі Валентина Іванівна довго не могла влаштуватися: металева перекладина тиснула в спину. О пів на сьому через кімнату пройшов Роман.

— Мамо, ти не бачила мою зарядку?

Вона підвела голову.

— Ні.

— А, он вона. Спи.

За пів години зайшла Ірина, увімкнула телевізор.

— Ой, я вас розбудила?

— Нічого. Я вже встаю.

Відтоді вставала о сьомій. Складала розкладачку, несла постіль у комору, звільняла кімнату для чужого ранку.

На холодильнику висів аркуш із правилами для Дмитрика: не годувати з ложки, не давати солодкого, гуляти двічі за будь-якої погоди, вкладати о першій.

Унизу Ірина дописала: «Дякуємо за розуміння!»

— А якщо він о першій не засне? — запитала Валентина Іванівна.

— Засне. Головне — не збивати режим.

— Я ж не сперечаюся. Просто діти бувають…

— Валентино Іванівно, ми так вирішили.

— Добре.

Вона старалася. Водила малого гуляти, читала йому, прала забруднені колготки, варила суп. Дмитрик навчився казати «бабуся», а вона вже знала, яку казку він попросить перед сном і як триматиме її за палець, поки не засне.

Його вона любила так, що іноді аж боліло під грудьми.

Тому довго не помічала, як усе інше стало її обов’язком.

— Валентино Іванівно, молока немає. Купіть після прогулянки.

— Мамо, печива візьми, того, що я люблю.

— І порошок, будь ласка.

— Малому сир потрібен.

Пакети важчали, грошей на картці меншало.

Якось увечері вона зупинила невістку біля кухні.

— Іро, я завтра м’яса не куплю.

— Чому?

— Грошей уже немає. До пенсії тиждень.

— Ой… А ми думали, у вас є.

Валентина Іванівна чекала, що та спитає, чи вистачає їй на ліки. Чи хоча б запропонує повернути за продукти.

— Я доставку замовлю, — сказала Ірина й пішла до кімнати.

У лютому Валентина Іванівна наважилася запитати про оренду.

— Ромо, як там квартира?

— Нормально.

— Платять?

— Звичайно.

— А скільки вже на рахунку назбиралося?

— Не пам’ятаю точно.

— Покажи в телефоні. Хочу подивитися.

Роман відклав виделку.

— Мамо, ти мені не довіряєш?

— До чого тут це? Я просто питаю про свої гроші.

— От саме. Твої. Я собі нічого не беру. Усе на депозиті. Мине рік — отримаєш до копійки.

За столом стало тихо. Ірина поправляла Дмитрикові слинявчик, хоча той сидів рівно.

— Не треба так зі мною, — тихо сказала мати.

— Як — так? Я цілий день кручуся, ще й цими питаннями займаюся. А виходить, маю звітувати.

Вона відсунула тарілку.

— Гаразд. Їж.

Навесні їй виповнилося шістдесят чотири.

За тиждень до дня народження вона сказала:

— Хотіла б із дівчатами посидіти. У себе. Сервіз дістати, пиріг спекти.

— Мамо, який сервіз? — Роман навіть засміявся. — Там люди живуть.

— Я пам’ятаю. Може, домовитися…

— Щоб вони кудись пішли, поки ти гостей прийматимеш? Ну сама подумай.

Вона знітилася.

— Так. Справді незручно.

— Відзначимо тут, — втрутилася Ірина. — Я торт замовлю.

Торт був гарний. Людмила подзвонила, вибачилася: їхати на інший кінець міста з двома пересадками їй було важко. Решта подруг теж не приїхали.

— Ти не ображайся, Валю.

— Та що ти. Я розумію.

— Приїжджай до нас у четвер. Ми тобі подарунок приготували.

Валентина Іванівна глянула на Дмитрика, який тягнув її за спідницю.

— Побачу, як вийде.

Не вийшло.

За святковим столом Дмитрик заліз долонею в крем. Ірина засміялася, потягнулася по телефон.

— Ромо, дивися! Який художник!

Валентина Іванівна теж усміхнулася. А потім тихенько відсунула від онука ніж, якого ніхто не помітив.

У травні син із невісткою зібралися на базу відпочинку.

— Нам би вдвох побути, — пояснив Роман. — Зовсім вимоталися.

— Їдьте, — сказала вона. — Побудемо з Дмитриком.

У суботу в малого піднялася температура.

Валентина Іванівна викликала лікаря, купила призначені ліки, подзвонила синові.

— Лікар каже, вірус. Поки спостерігати й поїти.

— Ми повертатися маємо? — запитав він.

Вона притиснула телефон плечем, поправляючи мокре волоссячко на онуковому лобі.

— Не знаю, Ромо. Я вам сказала, як є.

— Ну, якщо лікар нічого страшного не бачить… Ми ж завтра вже будемо.

Ніч вона просиділа біля ліжечка. Під ранок Дмитрик нарешті заснув, не випускаючи її пальця.

Коли Ірина зателефонувала по відеозв’язку, Валентина Іванівна відповіла пошепки:

— Тільки заснув.

— Покажіть його.

Вона повернула телефон.

— Чого він такий блідий? Їв хоч нормально?

— Температура була висока. Не хотів.

— Треба було бульйон дати. Ви варили?

Валентина Іванівна заплющила очі.

— Іро, я всю ніч біля нього сиділа.

— Я ж просто питаю.

— А ти спитай, як він зараз. Не що я знову зробила не так.

У слухавці запала тиша.

— Я хвилююся за дитину, — нарешті сказала Ірина.

— Я теж.

Улітку Роман купив машину. Велику, блискучу, майже нову.

— Гарна, — сказала мати біля під’їзду. — Дорога, мабуть?

— Та нормально. Премію дали, стару продав. Трохи в кредит.

Увечері до Ірини прийшла подруга. Валентина Іванівна несла з ванної дитячі речі й почула з кухні:

— Мама допомогла, то й наважилися. Інакше ще довго збирали б.

Вона подумала про Іринину матір. Навіть зраділа: добре, що й та допомагає молодим.

А восени Дмитрик у садочок не пішов.

— Ще маленький, — сказала Ірина. — Хворітиме без кінця.

— Ви ж казали, тільки до осені, — нагадала Валентина Іванівна.

Роман поморщився.

— Мамо, ну не заганяй нас у кут. Ти ж бачиш ситуацію.

Вона подивилася на складену за шафою розкладачку.

— Бачу.

Після ранку з пакетами в черевиках вона більше нічого в сина не просила.

Дочекалася, поки обоє підуть на роботу, одягла Дмитрика, дістала з косметички свої ключі.

— До бабусі додому поїдемо, — сказала малому.

— Додому?

Валентина Іванівна завмерла з його шапкою в руках.

— Так, сонечко. У бабусі теж є дім.

У тролейбусі Дмитрик заснув. Біля знайомого під’їзду вона поправила на ньому плед і потягнула двері.

— Іванівно!

Біля поштових скриньок стояла сусідка Люба.

— Нарешті! Я вже думала, ти про нас забула.

— Та як же забула. За чобітьми приїхала.

— От і добре. Заходь потім на чай.

— Може, іншим разом. Не знаю, як там квартиранти, чи не заважатиму.

Люба насупилася.

— Які квартиранти?

— Мої. Роман же здав квартиру.

— Кому?

— Звідки я знаю, Любо? Людям якимось.

Сусідка глянула на неї, тоді на візок.

— Валю, там ніхто не живе.

Валентина Іванівна усміхнулася самими губами.

— Та ні. Ти, може, не бачила.

— Я під тобою живу. Раніше чула, як ти вранці стілець на кухні відсуваєш. А тепер рік тиша. Роман іноді заходить, квитанції забирає — і все.

— Може, ремонт…

— Не було ремонту.

З вулиці потягнуло холодом. Валентина Іванівна зрозуміла, що досі тримає під’їзні двері відчиненими.

— Валю, ти чого? — Люба торкнулася її рукава. — Давай допоможу візок підняти.

Удвох вони занесли його на другий поверх.

— Зайти з тобою?

— Ні. Дякую. Я сама.

Ключ трохи ковзав у пальцях. Замок відчинився з другого разу.

У передпокої пахло застояним повітрям. На тумбочці лежала стара газета, під вішалкою стояли її домашні капці.

Валентина Іванівна зупинилася.

— Є хто?

Відповіді не було.

На кухні чашки стояли так, як вона їх залишила. У спальні на ліжку лежало покривало, яке вони купували ще з Віктором. На ньому осів пил.

Вона торкнулася тканини й повільно сіла.

Цілий рік.

Вона спала на розкладачці, а її ліжко стояло порожнє. Рахувала дні до пенсії, боялася попросити про свої чоботи. Вибачалася перед подругами, що не може зустрітися.

І щиро дякувала синові, що взяв на себе клопіт із квартирою.

У передпокої заворушився Дмитрик.

— Бабо…

Вона одразу підвелася.

— Тут я, маленький.

— Пити.

— Зараз дам.

Напоїла його, зняла комбінезон, поклала на своє ліжко. Малий повернувся на бік і знову заснув.

Валентина Іванівна постояла поруч.

Потім дістала з комори стільчик, піднялася до антресолей і витягла коробку.

Чоботи були на місці.

Вона сіла в коридорі, розшнурувала мокрі черевики. Витягнула пакети. Один прилип до шкарпетки, ніяк не знімався.

— Господи… — прошепотіла вона.

І заплакала.

Тихо, прикривши рота долонею, щоб не розбудити Дмитрика.

Плакала недовго. Вмилася холодною водою, взула чоботи, поставила чайник і набрала сина.

— Мамо? Що з малим?

— З Дмитриком усе добре. Спить.

— А що сталося?

— Я вдома, Ромо.

— У сенсі?

— У себе. За чобітьми приїхала.

Він мовчав.

— Чоботи знайшла. Квартирантів — ні.

— Мамо, послухай…

— Їх ніколи не було?

— Я ввечері поясню.

— Зараз скажи. Не було?

У слухавці щось зашурхотіло. Почулися кроки, зачинилися двері.

— Не було, — нарешті відповів він.

Валентина Іванівна міцніше стиснула телефон.

— І рахунку немає?

— Мамо…

— Немає?

— Немає. Але я не хотів…

Вона перебила:

— Увечері приїдете по Дмитрика. Теплі речі його привези, тут тільки те, у чому ми приїхали.

— Зачекай. Ти що, залишаєшся там?

— Так.

— А завтра? Нам на роботу! В Іри проєкт, у мене зранку нарада.

Валентина Іванівна дивилася, як пара піднімається над чайником.

— А ти не хочеш спитати, як я?

— Мамо, ну не починай. Я розумію, ти образилася…

— Ні, Ромо. Не розумієш.

Він видихнув.

— Давай без різких рішень. Увечері поговоримо й повернемося всі разом.

— Ні. Ви заберете сина. Я залишуся вдома.

— І що нам робити?

— Вирішувати. У вас двоє батьків, робота, машина. Ви впораєтеся.

Вона поклала слухавку.

Руки тремтіли, і чай розлився повз чашку. Валентина Іванівна витерла стіл, сіла біля вікна й уперше за довгий час допила його гарячим.

Надвечір подзвонила Люба.

— Ну що, чоботи знайшла?

— Знайшла.

— Голос у тебе якийсь…

— Любо, зайдеш завтра? Чаю поп’ємо.

— Зайду. Ти надовго?

Валентина Іванівна озирнулася на свою кухню.

— Я повернулася.

Роман з Іриною приїхали після сьомої.

Син тримав великий пакет із фруктами. Ірина одразу присіла біля Дмитрика, який будував на килимі вежу зі старих дерев’яних кубиків.

— Синочку, збираймося.

— Ще!

— Ще одну, — сказала Валентина Іванівна. — Ми домовилися останню добудувати.

Ірина глянула на неї й нічого не відповіла.

Роман поставив пакет на тумбочку.

— Мам, я тобі тут купив…

— На кухню проходь.

Він сів за стіл. На те саме місце, де рік тому обіцяв їй рахунок у банку.

— Я розумію, виглядає погано.

— Воно не виглядає, Ромо. Воно так і є.

— Я боявся здавати. Чужі люди, меблі зіпсують, затоплять когось…

— Міг мені сказати.

— Ти б почала хвилюватися, що квартира порожня, що платити треба. Захотіла б повернутися.

— Тобто ти не дав мені вибору.

— Нам дуже потрібна була допомога.

— Я відмовляла?

Роман опустив очі.

— Ні.

— Хоч раз відмовила?

— Ні, мамо.

Вона сіла навпроти.

— То навіщо ти брехав?

Він потер обличчя долонями.

— Спочатку думав, пізніше здам. Потім якось… Усе вже налагодилося.

Валентина Іванівна кивнула.

— У вас.

У дверях з’явилася Ірина.

— Ми справді були вам дуже вдячні.

— Я не про подяку зараз.

— Я розумію.

— Не певна, Іро. Сьогодні вранці тебе більше хвилювало, що подумають сусіди про мої черевики, ніж те, що мені холодно.

Невістка опустила голову.

— Не треба було так казати.

— Не треба.

Роман потягнувся до материної руки, але вона прибрала її зі столу.

— А машина? — запитала.

Він завмер.

— Що машина?

— Я чула, як Іра подрузі казала: мама допомогла. Думала, її мама. Тепер от питаю: чим саме допомогла я?

Ірина глянула на чоловіка.

— Ми ж не брали у вас грошей на машину, — сказав Роман.

— З картки не брали. Я сама ходила й витрачала пенсію на ваші продукти. Сиділа з дитиною, поки ви працювали. Поки відпочивали — теж сиділа. Так?

— Так, — тихо відповів він.

— А коли я просила показати рахунок, ти ще й образився на мене.

— Мамо, пробач.

Вона довго дивилася на сина. На знайому зморшку між бровами, на руки, які колись вкладала у свої, коли вчила його зав’язувати шнурки.

Їй дуже хотілося, щоб одного «пробач» вистачило.

Але перед очима стояли ті пакети.

— Я б допомогла, — сказала вона. — І без депозиту. Якби ви чесно попросили. Але я хотіла б іноді поспати у своєму ліжку. Піти до подруг. У басейн. Мені потрібне було не так уже й багато.

— Ми не думали, що тобі настільки важко, — прошепотіла Ірина.

— Бо не питали.

Із кімнати покликав Дмитрик:

— Бабусю! Впала!

Валентина Іванівна встала. Присіла біля онука, допомогла зібрати кубики.

— Буває. Наступного разу вищу збудуємо.

— Ти з нами?

Вона поправила йому комірець.

— Ні, сонечко. Бабуся тут житиме.

— А я?

— А ти з мамою і татом.

Дмитрик обійняв її за шию.

Вона притиснула його до себе, заплющила очі.

— Приїдеш до мене в гості. Будемо книжки читати.

Біля дверей Роман спинився.

— Можна завтра подзвонити?

— Можна.

— І… коли ти до нас?

— У гості, Ромо. Коли домовимося.

Він кивнув.

Після їхнього від’їзду Валентина Іванівна замкнула двері й постояла в передпокої.

Було тихо.

Не треба було чекати, поки хтось вимкне телевізор. Не треба було витягати з-за шафи розкладачку. Можна було просто піти у спальню.

Вона відгорнула покривало, провела долонею по чистому простирадлу. Постіль перестелила ще вдень, поки Дмитрик грався поруч.

Сіла на край ліжка й набрала Людмилу.

— Людо, ти не спиш?

— Ще ні. Що в тебе?

Валентина Іванівна проковтнула клубок у горлі.

— Нічого. Просто захотіла почути.

— Валю…

— Завтра розкажу, добре?

— Добре. Ти вдома?

— Вдома.

— От і добре, — тихо сказала подруга. — Нарешті.

Наступного ранку Валентина Іванівна прокинулася о восьмій.

Полежала ще трохи, слухаючи, як за вікном двірник згрібає сніг. Потім зварила каву, дістала із шафи купальник, рушник і шапочку.

Перед виходом подзвонила Людмилі ще раз.

— А ви в четвер збираєтеся?

— Звичайно. Твоє місце вільне.

— То займіть. Я прийду.

— І подарунок твій досі в мене.

Валентина Іванівна засміялася.

— От бачиш, вчасно повернулася.

Надворі падав дрібний сніг. Вона обережно ступила на розчищену доріжку.

Старі чоботи добре тримали тепло.

До басейну можна було дійти короткою дорогою через двір. Але вона звернула повз сквер — там було трохи довше.

Сьогодні вона нікуди не поспішала.

Залишити коментар