— Марто?.. А ти чого так рано?
Олег завмер посеред коридору з шуруповертом у руці. З-за пояса стирчали будівельні рукавиці, на вовняних шкарпетках біліла тирса.
— А я мала попередити, що їду додому?
— Та ні, просто… Ми ж тебе під кінець місяця чекали.
Марта не відповіла. Дивилася повз нього.
Там, де раніше був невеликий стельовий люк із розкладною драбиною, тепер піднімалися широкі дерев’яні сходи. Блискучі, з точеними бильцями. У коридорі пахло лаком так сильно, що дерло горло.
— Максиме! — покликала вона.
Нагорі щось гупнуло. За мить у прорізі з’явився чоловік із будівельним рівнем.
— Мартусю? Ти вже приїхала?
— Як бачиш. Що тут відбувається?
Максим глянув на брата.
Олег першим усміхнувся й поплескав по дерев’яному стовпчику:
— Ну як тобі? Правда ж, зовсім інша річ! А то лазили б ви тією драбиною до старості.
— Я питаю: що відбувається?
— Ти хоч куртку скинь, — Максим почав спускатися. — З дороги ж. Може, чаю?
— Не хочу чаю. Хочу почути, хто дозволив вам почати ремонт.
Усмішка Олега трохи зблякла.
— Оце зустріч… Люди старалися, а вона з порога…
— Я з порога у власному будинку бачу сходи, яких тут не було. Маю право запитати?
Цей дім Марта збудувала ще до знайомства з Максимом. Продала бабусину хатину, доклала все, що роками відкладала з бухгалтерської зарплати. На перший поверх вистачило. Горище залишилося холодним.
Вона добре пам’ятала, як сиділа тоді над останніми рахунками й говорила матері:
— Нічого. Нагору поки не лізтиму. Головне — вже своє.
А тепер у цьому «своєму» двоє чоловіків перезиралися так, наче це вона прийшла невчасно.
— Максиме, ми про що домовлялися? — запитала Марта. — До весни нічого не починати. У мене мама лікується, кожна копійка розписана.
— Та ніхто твоїх грошей не брав!
— Тоді звідки все це?
— Піднімись спочатку, — попросив він. — Ну подивись. А тоді вже будемо говорити.
Марта зняла рукавички, поклала на лавку й пішла нагору просто в чоботях.
На останній сходинці зупинилася.
Замість темного горища — світла мансарда. Три великі вікна в схилах даху. Обшиті деревом стіни. Нові батареї. Двоє дверей у глибині.
— Ось тут одна спальня, — Олег одразу пожвавішав. — А там друга. Проводку всю нову кинув. Утеплив так, що й у мороз можна босим ходити. Котел теж замінили, старий два поверхи не витягнув би.
Марта торкнулася теплої батареї.
— Скільки це коштувало?
— Не про те питаєш. Ти скажи: добре зроблено?
— Олеже. Скільки?
— Достатньо, — він випнув груди. — Зате тепер усім місця вистачить.
Марта повільно повернулася.
— Кому — всім?
Максим опустив очі.
Олег же відповів легко, ніби йшлося про найближчі вихідні:
— Нам із Христиною та хлопцям. Навесні переїдемо. Тут уже тільки меблі занести.
Кілька секунд Марта мовчала.
— Повтори.
— Та що повторювати? Ми під себе й робили.
— У моєму будинку?
— Ну почалося… Марто, давай без цього «моє — твоє». Ми ж родина.
Вона глянула на чоловіка:
— Ти знав?
— Я хотів тобі сказати.
— Коли?
— Та якось моменту не було…
— За три місяці?
— Ти весь час заклопотана! То лікар, то аналізи, то мама…
— Так. Мама. Вона восени сама до ванної дійти не могла. Ти це зараз мені закидаєш?
— Я не закидаю. Просто пояснюю.
Олег нетерпляче махнув рукою:
— Та навіщо ви чіпляєтеся до слів? Унизу сто квадратів. Вам удвох мало? А ми в тещі живемо. Двоє хлопців ростуть, кожному свій кут потрібен.
— Я розумію, що потрібен.
— Ну от!
— Але чому ви вирішили взяти його в мене?
— Не взяти, а облаштувати! Тут же нічого не було!
— Було моє горище.
— Холодне й порожнє!
— Олеже, воно могло ще десять років стояти порожнім. Ви мали мене запитати.
Максим підійшов ближче.
— Мартусю, ну не чужі ж люди житимуть. Брат мені скільки допоміг! Кожні вихідні сюди їздив, до ночі працював.
— Ти казав, що приїжджаєш опалення перевіряти.
— Я й перевіряв.
— І жодного разу не подумав сказати: «Марто, ми тут дах ріжемо, вікна вставляємо, моєму братові кімнати робимо»?
— Знав же, що ти одразу відмовиш!
Вона відступила від нього на крок.
— Отже, знав.
Олег голосно поклав рівень на підвіконня.
— Давайте без оцього. Грошей ваших ми не чіпали. Усе за наші.
— За які ваші? Ти ж восени в Максима до зарплати позичав.
— Машину Христини продали.
— Машину?
— А ти думала, воно з неба впало? — у його голосі з’явилася образа. — Усе сюди пішло. До останньої гривні. Вікна, дерево, сходи, котел. Ми ж не на тиждень приїхати збираємося.
Марта перевела погляд із нього на чоловіка.
— Ви продали машину й витратили всі гроші на мій дім, навіть не поговоривши зі мною?
— З Максимом поговорили, — відрубав Олег. — Він чоловік твій чи хто?
Знизу грюкнули двері.
— Олеже, допоможи, у мене руки зайняті!
На сходах з’явилася Христина з двома рулонами шпалер під пахвою. Побачила Марту й на мить спинилася.
— О! Ти вже тут?
— Сьогодні це найпопулярніше запитання.
— Та просто Максим казав, що ти ще довго в матері будеш.
Христина поставила рулони біля стіни й розгорнула віяло зі зразками фарб.
— Ну, раз приїхала, глянь. Оцей відтінок не надто темний? Хлопці хочуть синій, але я кажу…
— Забери шпалери.
— Що?
— Я сказала: забери їх. Ви сюди не переїжджаєте.
Христина опустила руку зі зразками.
— Це як?
— Звичайно. Житимете там, де жили.
— Стривай. Ми сюди стільки вклали…
— Ви мене запитали?
— Максим дозволив!
— А власницю будинку запитали?
Христина повернулася до чоловіка:
— Олеже, ти чуєш? То що, ми машину продали, щоб їй тут усе зробити?
— Заспокойся, — буркнув він. — Розберемося.
— Ні, я хочу зараз зрозуміти! — Христина знову подивилася на Марту. — Я дітей тепер маршрутками вожу. З пакетами в мороз на зупинці стою. Бо ми вирішили: краще вже в житло вкластися!
— У своє житло треба вкладатися. А не вирішувати за чужою спиною.
— За якою ще чужою? Ми сім’я!
— То чому я про ваш переїзд останньою дізналася?
Ніхто не відповів.
Христина сердито стягнула шапку.
— Я думала, ти зрадієш. У тебе тут усе готове. Другий поверх теплий. Діти у дворі, ми поруч. По господарству допомагали б.
— Ви вже допомогли. Без мене вирішили, хто житиме в моєму домі.
— Ой, не перебільшуй! Тобі що, шкода двох кімнат?
— Мені не потрібні співмешканці.
— А нам треба десь жити!
— І тому ви просто прийшли до мене?
Христина стиснула губи, потім кивнула в бік сходів:
— До речі, на кухні шафки доведеться переважити. Я дивилася — мої великі каструлі не стануть.
Марта аж заплющила очі.
— Ти мене взагалі чуєш?
— Чую. Але ж готувати однаково десь треба. Не тут же нагорі плитку ставити. І в коридорі полиця для взуття замала. У хлопців самих кросівок…
— Припини.
— Що припини? Ми повинні побут обговорити!
— Немає в нас спільного побуту, Христино.
— То буде! І теплицю навесні приберемо, бо там нормальна альтанка стане. У вас же гостей навіть посадити ніде.
— Теплицю я з мамою ставила.
— Ну й що тепер? Вона вже сюди не їздить.
Марта різко випросталася.
— Мою маму не чіпай.
— А що я сказала?
— Досить. Бери шпалери й виходь.
Христина розсміялася — коротко, зло.
— А гроші?
— Які гроші?
Олег уже діставав із кишені складені чеки.
— Оці. На, дивись. Тут усе є. За матеріали, за вікна, за котел. Думаєш, ми дурні й нічого не зберегли?
— Я вас не наймала.
— Зате користуватися всім цим будеш ти!
— Я навіть не знала, що ви тут робите!
— Тепер знаєш, — Христина схрестила руки. — Або повертаєш нам витрачене, або ми заїжджаємо.
Марта подивилася на неї уважно.
— То ось для чого ви все потайки робили?
— Нічого ми не потайки! — огризнувся Олег. — Брат був у курсі.
— Ви знали, що в мене зараз немає вільних грошей.
Христина відвела очі, але лише на мить.
— Ну немає — то потіснишся. Ми ж не на вулицю тебе виганяємо.
Марта повернулася до чоловіка.
— Максиме. Ти чуєш, що вони мені кажуть?
— Чую.
— І?
— І в чомусь вони праві.
Вона ще чекала продовження. Якогось пояснення. Хоча б незручного: «Давайте всі заспокоїмося».
Натомість Максим став поруч із братом.
— Я дозволив їм робити ремонт. І жити тут теж дозволив.
— Ти мав спочатку поговорити зі мною.
— Я теж тут господар!
— Тоді чому приховував?
— Бо з тобою нічого нормально вирішити не можна! Одразу впираєшся: моє, моє! Ми ж одружені!
— Одружені, Максиме. Саме тому я тобі довіряла.
Він смикнув плечем.
— А я що, поганого тобі зробив? Будинок тепер удвічі кращий.
— Ти впустив сюди людей, які щойно запропонували мені заплатити за право жити самій.
— Не перекручуй! — втрутився Олег. — По совісті половина вже наша. Ми її власними руками зробили. Залишилося документи оформити.
— Які документи?
— До нотаріуса піти. Щоб потім ніхто нікого не попрікав.
Марта повільно кивнула, ніби нарешті почула найголовніше.
— Уже й це обговорили?
Олег замовк.
— Максиме?
— А що тут такого? Вони ж вклалися.
— А я цей будинок на що поставила? На листя?
— Тут до мене коробка була!
Вона здригнулася.
— Коробка?
— Ну ти розумієш, про що я.
— Ні. Не розумію. Тут була кухня, спальня, ванна. Тепло було. Ліжко, в яке ти ліг, коли прийшов сюди зі своїм наплічником. Тоді тобі не здавалося, що це коробка.
Максим почервонів.
— От почалося! Ще кожну тарілку мені порахуй!
— Я жодного разу тобі цього не сказала. До сьогодні.
На мить стало тихо.
Потім Христина нахилилася по шпалери й переставила їх подалі від дверей — так демонстративно, наче вже обрала їм постійне місце.
— Коротше, ми не сваритися сюди прийшли. Нам із мамою теж треба домовлятися, речі пакувати. Коли заїжджаємо?
Максим відповів, не дивлячись на дружину:
— Через два тижні. У суботу. Як і говорили.
— Без мого дозволу? — перепитала Марта.
— Досить уже про дозвіл! — він підвищив голос. — Рішення прийняте. Грошей у тебе немає. Назад нічого не повернеш. Через два тижні приїде машина з меблями.
— А якщо я не пущу?
— Марто, не доводь. А то я сам піду. І подивимося, як ти тут одна…
Він не договорив.
Марта сіла на верхню сходинку. Не тому, що погодилася: ноги раптом ослабли.
Пів року вона засинала з телефоном біля подушки, щоб не пропустити, як мама покличе вночі. Працювала за ноутбуком у лікарняних коридорах. Дзвонила чоловікові:
«У тебе все добре?»
І чула:
«Та добре. Ти там за мамою дивись».
— Я ж тебе питала, — тихо сказала вона.
Максим насупився:
— Про що?
— Чи все вдома гаразд.
— Так усе й було гаразд.
Вона підняла на нього очі.
Він справді не розумів.
Христина полегшено видихнула:
— Ну от. Заспокоїлася. І правильно. Ще разом сміятимемося з цієї сварки. Ти тільки на кухні нам дві полиці звільни. Посуду багато.
Марта сунула змерзлі пальці в кишеню куртки. Натрапила на твердий кутик візитівки.
Дмитро.
Місяць тому він оглядав будинок із дружиною. Довго стояв під старим люком.
— Нам би дві кімнати нагорі, — сказав тоді. — Хлопці вже великі. А так доведеться ще вкладатися, майстрів шукати. За вашу ціну, на жаль, не потягнемо.
Запропонованої ним суми трохи не вистачало на добру квартиру біля мами.
Марта провела пальцем по картонному краю.
Потім підвелася.
— Через два тижні, кажете?
— У суботу зранку, — охоче відповів Олег. — Машину я вже знайшов.
— Добре.
Максим одразу розправив плечі.
— От бачиш, можна ж нормально…
— Зараз усі збираєтеся й виходите.
— Що? — він осікся.
— Олеже, забирай інструменти. Христино — шпалери. Щоб за п’ять хвилин тут нікого не було.
— Ти знову?! — почала Христина.
— Ти сама сказала: лак сохне. От і не будемо ним дихати. Через два тижні приїдете. Тоді й розберемося.
Олег примружився:
— Тобто ти до того часу…
— Я сказала, коли приїхати.
Вона спустилася в коридор, зняла з вішалки Максимову куртку.
— Тримай.
— А це навіщо?
— Ти йдеш із ними.
— Марто, не роби дурниць. Я де спатиму?
— У брата. Ви ж родина.
— Там і без мене тісно!
Марта глянула на нього.
Він замовк.
Христина смикнула Максима за рукав і зашепотіла, не надто переймаючись, чи чує господиня:
— Ходімо. Нехай охолоне. Сходи вона із собою не забере. Приїдемо з речами, куди вона дінеться?
Марта відчинила двері.
Олег виносив ящик з інструментами мовчки. Христина притискала шпалери так, наче їх могли відібрати.
Максим затримався на порозі.
— Ти через маму зовсім нервова стала.
Марта міцніше взялася за ручку дверей.
— Іди.
Коли їхня машина зникла за поворотом, вона ще трохи постояла в порожньому коридорі. Потім дістала візитівку.
— Пане Дмитре? Добрий день. Це Марта. Ви мій будинок дивилися.
— Так, звісно. Щось змінилося?
Вона поглянула на нові сходи.
— Змінилося. Ви ще шукаєте житло?
— Шукаємо.
— Приїжджайте завтра. Тепер нагорі дві теплі спальні.
У слухавці запала коротка пауза.
— Уже готові?
— Повністю.
— А ціна?
Марта назвала суму.
Дмитро не став одразу відмовлятися.
— О дев’ятій вам зручно?
— Приїжджайте.
Лише закінчивши розмову, Марта помітила, як сильно тремтять руки.
Вона набрала маму.
— Доню, ти вже вдома? — одразу запитала Катерина Іванівна. — Чого не подзвонила? Я хвилююся.
— Уже.
— Максим радий?
Марта притулилася потилицею до стіни.
— Мам… Я, мабуть, продам будинок.
На тому кінці стало тихо.
— Що трапилося?
— Я приїду й розповім. Не зараз, добре?
— Ти плачеш?
— Трохи.
— Їдь до мене.
— У тебе ж процедури завтра…
— Процедури почекають до ранку. Їдь, чуєш? Супу нагрію.
І тільки тоді Марта заплакала по-справжньому.
Наступного ранку Дмитро приїхав із дружиною та двома синами-підлітками.
Хлопці піднялися нагору першими.
— Тату, тут реально дві кімнати!
— Вікна не відчиняйте, — гукнула їхня мати. — Спочатку спитайте!
Дмитро перевірив батареї, оглянув сходи, зазирнув за двері.
— Добре зроблено, — сказав він. — Не нашвидкуруч.
— Так. Робили для себе.
Він не звернув уваги на її тон.
Дружина Дмитра зупинилася біля вікна:
— Тут світло навіть узимку. Уявляєш, які фіранки можна повісити?
Чоловік усміхнувся їй, а тоді повернувся до Марти:
— Беремо. За вашу ціну.
Марта ще раз перепитала:
— Без торгу?
— Ми ж саме такий будинок і шукали.
Далі почалися дзвінки, документи, поїздки. Марта дістала всі папери на будинок, перевірила рахунки, домовилася про оформлення продажу. Усе, що колись складала по окремих теках із гордістю й надією, тепер спокійно передавала через стіл.
Було боляче. Особливо коли пакувала речі.
На кухні вона довго тримала в руках першу чашку, яку привезла сюди ще до новосілля. Тоді в домі не було штор, а чайник стояв на табуреті.
Телефон засвітився повідомленням від Максима:
«Ну що, заспокоїлася?»
Марта перевернула його екраном донизу й загорнула чашку в рушник.
Квартиру вона знайшла недалеко від парку, за п’ять хвилин ходи від маминого під’їзду. Світлу, з великою кухнею.
Катерина Іванівна, вперше зайшовши всередину, обережно запитала:
— Не шкодуєш?
Марта поставила на підвіконня вазон.
— За будинком — шкодую.
Мама погладила її по руці.
— А за рештою?
— Ні.
Через два тижні, у суботу, біля знайомої хвіртки загальмувала вантажівка.
Олег вистрибнув із кабіни й махнув водієві:
— Зараз ворота відчиню! Поки нічого не чіпайте!
З легковика вийшла Христина. За нею — Максим із наплічником.
— Я ж казала, треба було раніше виїхати, — бурчала вона. — Нам ще шафу зібрати, ліжка поставити…
Олег штовхнув хвіртку.
І зупинився.
Біля ґанку двоє незнайомих хлопців розвертали великий матрац. На подвір’ї стояв бородатий чоловік із секатором. У мансардному вікні жінка поправляла світлу фіранку.
— Ей! — гукнув Олег. — А ви хто такі?
Дмитро повернувся.
— Добрий день.
— Я питаю, ви що тут робите?
— Живемо.
Христина протиснулася повз чоловіка.
— У якому сенсі — живете? А Марта де?
— Марта переїхала.
Максим упустив наплічник на доріжку.
— Куди переїхала?
Дмитро нарешті відклав секатор.
— Перепрошую, а ви хто?
— Я її чоловік!
— А я новий власник будинку.
— Який власник? — Олег ступив уперед. — Це наша мансарда!
Дмитро глянув угору, тоді знову на нього.
— Ні. Я купив увесь будинок.
— Вона не могла!
— Усі документи оформлені.
Христина зблідла.
— Олеже…
— Почекай! — гаркнув він і повернувся до Дмитра. — Ми тут три місяці працювали! Я кожну дошку цими руками прибивав!
— То це ви робили? — щиро здивувався Дмитро. — Гарна робота. Я місяць тому дивився — там холодне горище було. А тут Марта подзвонила, каже: приїжджайте, кімнати готові. Нам якраз для синів.
Один із хлопців визирнув із-за матраца:
— Тату, заносимо?
— Заносьте, тільки поручні не подряпайте.
— Та які поручні! — зірвалася Христина. — Я машину заради них продала!
Дмитро вже не усміхався.
— Послухайте. Я не знаю, які у вас були домовленості з Мартою. Але цей будинок тепер наш. Переїзду сюди не буде.
Максим гарячково набирав дружину.
Гудок. Другий. Третій.
Марта в цей час стояла на табуреті у своїй новій кухні й розставляла тарілки на полиці.
Побачила ім’я на екрані. Обережно поставила останню тарілку й відповіла:
— Так.
— Ти що наробила?!
— Продала будинок.
— Тут якісь люди!
— Покупці.
— А нам куди тепер?!
Марта злізла з табурета.
— Ви ж усе вирішили без мене, Максиме. Вирішіть і це.
— Ти хоча б про мене подумала?
Вона помовчала.
— А ти про мене думав, коли їм половину мого дому обіцяв?
У слухавці почулося Христинине:
— Дай мені! Дай телефон!
Потім заговорив Олег, перебиваючи брата. Марта відвела телефон від вуха.
— Решту питань обговоримо не криком, — сказала вона й завершила розмову.
У двері подзвонили.
На порозі стояла мама з невеликою каструлькою.
— Ти їла сьогодні?
— Ще ні.
— Я так і знала. Пускай.
Марта забрала каструльку.
— Мам, тобі ж важкого не можна.
— Там дві порції супу. Не починай.
Вони пройшли на кухню. Катерина Іванівна сіла біля вікна, подивилася на вже заставлену полицю.
— Гарно тут у тебе.
Марта дістала дві ложки.
Після купівлі квартири в неї залишався добрий запас грошей — на мамине лікування, на непередбачене, на життя без постійного страху, що завтра чогось не вистачить.
А біля заміського будинку водій вантажівки вже втретє запитував:
— То куди веземо меблі? У мене час іде.
Христина витягла з кузова знайомий рулон шпалер.
— Машину! — голос її зривався. — Я свою машину продала, Олеже! Ти казав: усе домовлено!
— З Максимом і домовлявся!
— А я що?! — огризнувся Максим.
Він підняв наплічник, відійшов до узбіччя й сів на нього. Відкрив список контактів у телефоні.
Треба було комусь подзвонити.
І якось пояснити, чому йому сьогодні ніде ночувати.