— Богдане, а це що?
Галина зупинилася на порозі. Важка сумка боляче відтягувала плече, але поставити її було нікуди: біля тумбочки громадився картатий баул, перев’язаний мотузкою, а прохід перекривав кошик.
— Ти чого стала? Заходь, — чоловік визирнув із кімнати.
— Я питаю: що відбувається?
— Мама приїхала.
— Бачу, що не кур’єр. Надовго?
Богдан потер долонею потилицю.
— Житиме з нами.
Галина нарешті опустила сумку. Кілька секунд дивилася на чоловіка, чекаючи продовження.
— Ти зараз серйозно?
— Галю, їй сімдесят шість. Дах тече, грубку топити важко. Не можу ж я залишити її саму.
— А мені подзвонити ти міг?
— Ти ж на роботі. Навіщо тебе зайвий раз смикати?
— Щоб я знала, що тепер у моєму домі житиме ще одна людина!
Із кімнати вийшла Зінаїда Петрівна — у вовняній безрукавці й стареньких капцях.
— Галочко, ти вже не сердься. Я тихенько буду. Мені багато не треба.
Галина ковтнула відповідь, що вже підступила до язика.
— Добрий вечір, Зінаїдо Петрівно.
— Я й закруток вам привезла, і яблучок сушених. Богданчик каже: «Збирайся, мамо, чого ти там сама мучишся».
Галина повільно повернулася до чоловіка.
— Богданчику, ходімо на кухню.
— Та кажи тут. Від мами секрети?
— На кухню. Будь ласка.
Вона зачинила двері й узялася наливати воду в чайник. Повз горлечко хлюпнуло на стільницю.
— Дай я, — потягнувся Богдан.
— Не треба. Краще скажи: де ми спатимемо?
— Мама — на ліжку. У неї спина, суглоби…
— А ми?
— На кухні трохи перебудемо.
Галина обернулася.
— Біля плити?
— Ну не починай. Є матрац, є розкладне крісло. Не на підлозі ж голій.
— Я прийшла додому після роботи. І дізналася, що мого ліжка в мене вже немає. Ти хоч чуєш себе?
— Це на кілька тижнів! Знайду мамі кімнату неподалік.
— Уже дивився?
— Ще ні. Тільки привіз її.
— А чому не поговорив зі мною раніше?
Богдан різко відсунув табурет.
— Бо ти б сказала «ні»!
На кухні стало тихо. Галина поклала долоні на мокру стільницю.
— Тобто ти знав, що я можу не погодитися. І вирішив просто не питати.
— Не перекручуй. Це моя мати.
— А я твоя дружина.
— І що мені тепер, вибирати між вами?
— Я прошу розмовляти зі мною. До того, як переселяти людей у квартиру, яку я купила ще до нашого шлюбу.
— Почалося… Твоя квартира, твоє ліжко! Скільки можна цим дорікати?
— А як інакше мені пояснити, чому я теж маю тут голос?
Чайник клацнув. Ніхто не потягнувся до чашок.
Із кімнати долинув стукіт, потім зашурхотіла тканина.
Галина вийшла в коридор і завмерла у дверях.
На ліжку лежало темно-зелене вовняне покривало. Її пудровий плед був згорнутий на підлозі біля шафи.
— Зінаїдо Петрівно, навіщо ви його туди кинули?
Свекруха обернулася від дзеркала.
— Та я його прибрала. Він же синтетичний, аж тріщить.
— Його можна було покласти на стілець.
— Ой, та що йому зробиться? Я своє привезла, вовняне. Під ним і ноги не крутитиме.
Галина підняла плед.
— Будь ласка, більше не кладіть мої речі на підлогу.
— Та добре, добре. Хіба ж я навмисне?
Уночі матрац тихо посвистував під боком. Богдан сопів у кріслі між холодильником і столом.
— Богдане, — покликала Галина.
— М-м?
— Я майже на підлозі лежу.
— Завтра підкачаємо.
— А сьогодні?
Він сонно поворухнувся.
— Галю, я втомився. Давай спати.
Вона відвернулася до кухонної шафки й підтягнула коліна. На ручці над головою висів рушник. Пахло цибулею та гумою.
Тринадцять років тому вона стояла в порожній кімнаті цієї квартири з ключами в долоні й телефонувала сестрі.
«Софійко, вона моя. Уявляєш? Моя!»
Тоді вона теж плакала. Тільки зовсім інакше.
Уранці Галина прокинулася від дзенькоту ложечки. Зінаїда Петрівна сиділа за столом і пила чай.
— Ой, розбудила? А я тихенько.
Галина спробувала підвестися й скривилася.
— Спину прихопило? — поспівчувала свекруха. — Треба натиранням помазати. У мене є.
— Дякую. Мені б на нормальному ліжку поспати.
Зінаїда Петрівна опустила очі в блюдце.
— Ну, старій уже й полежати не можна…
— Я не це сказала.
— Та я ж нічого.
Богдан заворушився у кріслі.
— Що ви зранку починаєте?
Галина мовчки склала ковдру.
— Богданчику, — озвалася мати, — треба тут поличку прибити. Над столом. Мені банки нікуди ставити.
— Добре, мамо, подивлюся.
— Не треба нічого прибивати, — сказала Галина. — Я звільню місце в шафі.
— Там же незручно, доню.
— Зате не доведеться свердлити стіну заради кількох тижнів.
Богдан глянув на неї, але промовчав.
На роботі цифри розпливалися перед очима. Галина втретє відкрила той самий документ і не могла згадати, що хотіла перевірити.
Оксана поставила перед нею каву.
— Розповідай.
— Що?
— Чому ти дивишся в монітор так, наче він винен тобі гроші.
Галина криво всміхнулася.
— Свекруха приїхала.
— У гості?
— Жити.
Оксана присіла поруч.
— У вашу однокімнатну?
— Так.
— А ви де?
— На кухні.
Колега повільно поставила свій стаканчик на стіл.
— Галю…
— Не починай. Я сама все розумію.
— Точно? Бо зараз скажеш, що це ненадовго.
Галина відвела погляд.
— Богдан обіцяв кімнату знайти.
— Уже шукає?
— Не знаю.
— То запитай.
— Оксано, там літня жінка. Стоїть переді мною, каже, що їй багато не треба… Що я мала зробити?
— Не знаю. Але ти зараз так говориш, ніби тобі взагалі нічого не треба. Ні сну, ні місця, ні щоб із тобою порадилися.
Галина стиснула теплий стаканчик обома руками.
— Мені соромно. Начебто я погана людина.
— Бо хочеш спати у своєму ліжку?
Відповісти вона не змогла.
Увечері з квартири пахло капусняком. На плиті стояла величезна емальована каструля.
— Сідай, Галочко, я тобі наллю! — покликала свекруха.
— Дякую, я пізніше.
— Та чого чекати? Гаряченьке ж.
— Я сказала: пізніше.
Зінаїда Петрівна підтиснула губи.
— Ну, як знаєш. Я ж від душі.
Галина зачинилася у ванній. Умилася холодною водою й довго стояла над раковиною. Їсти хотілося так, що аж нудило. Сердилася вона не на капусняк і навіть не на ту каструлю. Просто за цілий день ніхто не запитав, як вона.
Богдан повернувся пізно, змерзлий, із запахом бензину від куртки.
— У кума був, машину доробляли, — кинув він і сів до столу. — О, мамин капусняк!
За кілька хвилин задоволено відсунув порожню миску.
— Оце їжа! А то все салатики та щось нашвидкуруч.
Галина підняла голову.
— Тобі моя їжа не підходила?
— Я хіба так сказав?
— Щойно.
— Господи, Галю, я маму похвалив. Із цього теж проблему зробимо?
— Можна похвалити маму й не зачепити мене.
Він зітхнув.
— З тобою останнім часом слова не скажи.
Галина встала й вийшла на балкон. Набрала сестру.
— Софійко, можеш поговорити?
— Звісно. Що сталося?
Перші кілька речень вона вимовила рівно. Потім голос затремтів.
— Я не хочу додому йти, розумієш? Стою після роботи біля під’їзду й думаю, куди б іще зайти.
— Галю…
— І начебто нічого страшного. Ніхто мене не б’є, не виганяє. Ще й вечерю пропонують. А я почуваюся так, ніби зайшла без запрошення.
Софія трохи помовчала.
— Ти Богданові саме так говорила?
— Він одразу: «Це моя мама».
— А ти не проти його мами. Ти проти того, що за тебе все вирішили.
— Я вже й сама не розумію, проти чого я.
— Тоді почни з простого. Запитай, яке житло він знайшов і коли ви зможете його подивитися.
— А якщо ніякого?
— Тоді не вмовляй себе, що все якось владнається.
Минув тиждень. Другий.
На кухонному підвіконні з’явилися стаканчики з цибулею. Рушники у ванній переїхали на інші гачки, чашки — на іншу полицю.
— Я переставила, щоб зручніше було, — пояснювала Зінаїда Петрівна.
— Кому? — одного разу запитала Галина.
Свекруха здивовано звела брови.
— Та всім.
Галина повернула свою чашку на місце. Наступного ранку вона знову стояла в іншій шафці.
З Богданом вони тепер розмовляли переважно про покупки й рахунки.
— Кімнату дивився? — питала вона.
— Дивився.
— І що?
— Дорого.
— Покажи оголошення.
— Галю, я потім. Втомився.
Вона затримувалася на роботі. У суботу довго ходила магазинами, нічого не купуючи. У неділю брала каву й сідала на лавку біля Дніпра, хоча вже мерзли пальці.
Оксана якось запитала:
— Скільки ти ще збираєшся гуляти, щоб удома не заважати?
Галина відвернулася до вікна.
— Не знаю.
Майже через два місяці вона не знайшла у ванній свого крему.
Перевірила полицю, шафку під раковиною, кошик із рушниками. Вийшла на кухню.
— Зінаїдо Петрівно, де моя косметика?
— Нагорі, у шафі.
— Навіщо ви її прибрали?
— Та стільки тих банок наставила, нічого не поставиш. І нащо тобі та хімія щодня?
Галина вчепилася пальцями у спинку стільця.
— Я ж просила не чіпати моїх речей.
— Я нічого не викинула!
— Але прибрали так, що я маю шукати.
— Боже, яка біда через баночку…
— Для вас — через баночку. А для мене…
Вона замовкла, бо в горлі перехопило.
Зінаїда Петрівна відклала рушник.
— То скажи прямо, що я тобі заважаю.
— Мені заважає, коли мене не чують.
— Ясно. Уже й не дихни тут.
— Ви зараз перекручуєте мої слова.
Свекруха відвернулася до плити.
Галина дістала косметику й склала в дорожню косметичку. Потримала її в руках, а тоді поставила назад на полицю у ванній.
Увечері вона сіла навпроти Богдана.
— Відклади телефон, будь ласка.
— Я слухаю.
— Ні. Подивися на мене.
Він невдоволено поклав телефон екраном донизу.
— Що знову?
— Минуло майже два місяці.
— Я рахувати вмію.
— Тоді назви мені хоча б одну кімнату, яку ти дивився.
— Я ж казав: нормальних варіантів немає.
— Хоч один.
Богдан потер обличчя.
— Ти бачила ціни? А там, де дешевше, таке, що маму страшно селити.
— А мені тут спати нормально?
— Знову почалося…
— У мене щодня болить спина. Я одягаюся у ванній, бо в кімнаті твоя мама. Свої речі шукаю по шафах. Я вже вечеряю дорогою додому, щоб не сидіти тут і не ковтати образу.
— Тобі мама готує, прибирає, а ти…
— Я не просила мене обслуговувати! Я просила погодити зі мною, як ми житимемо!
З кімнати долинув голос телеведучої. Богдан озирнувся на двері.
— Тихіше. Вона почує.
Галина коротко, гірко всміхнулася.
— А мене коли-небудь хтось почує?
— Що ти хочеш? Щоб я зараз узяв стару людину й виставив за двері?
— Ні. Щоб ти перестав удавати, ніби іншого виходу немає.
— Легко тобі говорити. У тебе ж усе своє.
Вона різко випросталася.
— Воно не саме взялося, Богдане. Я на двох роботах працювала. Без відпусток. Ти це знаєш.
— Знаю! Уже напам’ять знаю!
Галина замовкла. Потім посунула до нього телефон.
— Цього тижня ми шукаємо реальний варіант. Оренду, допомогу в селі, ремонт — сідаємо й рахуємо. Разом. Але на кухні я більше не житиму.
— А якщо не знайдемо?
Вона подивилася йому просто в очі.
— Я вже консультувалася з юристом. Якщо ти й далі відмовлятимешся щось вирішувати, мені доведеться діяти самій.
Богдан зблід.
— Ти серйозно?
— Так.
— Через мою матір готова нашу сім’ю зруйнувати?
Галина підвелася.
— Я два місяці прошу тебе про допомогу. Не роби вигляд, що ця розмова почалася сьогодні.
Тієї ночі вона майже не спала. Коли затерпав бік, обережно переверталася, щоб не стукнути коліном об ніжку столу.
Богдан теж довго не засинав.
— Галю…
Вона повернула голову.
— Що?
Він помовчав.
— Нічого.
Наступного дня після роботи вона знову поїхала до юриста. Перепитала все, що непокоїло, записала відповіді. Вийшла надвір і ще хвилину стояла біля дверей, тримаючи блокнот.
Додому їхала без звичного бажання пропустити свою зупинку.
Богдан сидів на кухні. Біля дверей стояв дорожній рюкзак.
— Мама завтра їде, — сказав він.
Галина не одразу зняла пальто.
— Куди?
— Додому. Сусід бусом приїжджав, завтра забере її з речами.
— Ти з нею поговорив?
— Вона все чула. Сказала, що тягарем не буде.
Галина заплющила очі.
— Я не називала її тягарем.
— Знаю.
Це коротке «знаю» прозвучало так несподівано, що вона підійшла ближче.
— А ти?
— Що я?
— Ти теж їдеш?
Він глянув на рюкзак.
— Зберу їй важке. Думав… може, провести до села.
Галина сіла навпроти.
— Проведи. І подивися, що там із дахом. Поговори з майстром.
Богдан мовчав.
— Я допоможу грошима, — продовжила вона. — І на ліки, і на дрова. Можемо домовитися із сусідкою, щоб заходила. Я не хочу, щоб твоя мама мерзла сама в хаті.
— А жити з нею не хочеш.
— Утрьох в одній кімнаті — ні. Не хочу.
Він опустив голову.
Галина обережно торкнулася його руки.
— Я боялася тобі це сказати. Думала: ще трошки потерплю, ти ж бачиш, як мені. А ти спав поруч і казав підкачати матрац.
Богдан стиснув губи.
— Треба було мені лягти на ньому.
— Треба було поговорити зі мною.
Він довго дивився на її долоню. Потім накрив її своєю.
— Треба було, — тихо сказав він.
Уранці Зінаїда Петрівна ходила квартирою вже вдягнена. Картата сумка знову стояла в коридорі.
— Чаю зробити на дорогу? — запитала Галина.
— Не треба. У мене є.
— Може, бутербродів?
— Я все взяла.
Богдан виніс кошик на сходи. Свекруха перевірила кишеню, поправила хустку.
Галина стояла біля кухонних дверей.
— До побачення, Зінаїдо Петрівно. Як доїдете, подзвоніть, будь ласка.
Та сухо кивнула, не дивлячись на невістку.
Галина хотіла ще щось сказати. Щось таке, від чого ця образа стала б меншою. Але потрібних слів не знайшла.
Двері зачинилися.
Вона постояла в коридорі, прислухаючись, як на сходах стихають кроки. Потім зайшла до кімнати.
Зелене покривало залишилося на ліжку. Галина зняла його, акуратно склала й поклала на стілець. Дістала чисту білизну, розправила свій пудровий плед.
Потім сіла на край ліжка.
Уперше за два місяці їй не треба було чекати, поки звільниться місце. Не треба було діставати насос і відсувати стіл.
Вона провела долонею по м’якій тканині, лягла й заплющила очі.
Розмова з чоловіком ще не закінчилася. Образа свекрухи теж нікуди не зникла. Та зараз Галина могла просто лежати у власному ліжку й знати, що ввечері їй не доведеться знову стелити на кухні.
Вона знову була вдома.
Чи правильно вчинила невістка?