Валерія вже збиралася зайти до будинку, коли побачила Дениса посеред двору. Чоловік із таким завзяттям тер стару розкладну лавку, ніби збирався виставити її на продаж.
— А це навіщо? — запитала вона.
— Нехай стоїть.
— Вона й стояла. У гаражі. Нікому не заважала.
Денис перевернув лавку й уважно роздивився ніжку.
— Ну, народу ж буде багато.
— Вісім людей. Нам вистачить стільців.
— Раптом хтось ще заїде.
Валерія повільно поставила пакет із продуктами на землю.
Останні два дні Денис поводився дивно. То просив купити картоплі із запасом, то рахував тарілки, то перепитував, скільки вона замовила м’яса.
— Денисе, ти ж знаєш. Три з половиною кілограми.
— Ага. Ну, я просто уточнив.
Вони давно домовилися, як святкуватимуть його сорок другий день народження: субота на дачі, дві родини друзів, шашлик, салати, торт і розмови біля вогнища. Усього восьмеро, разом із двома дітьми. І не більше дванадцяти з половиною тисяч гривень на все свято.
Валерія купила продукти й забрала торт. Денис узявся за напої, вугілля, мангал і порядок на подвір’ї.
Усе йшло за планом. Поки він не витягнув із гаража лавку.
Валерія занесла пакети на кухню й повернулася.
— Денисе, хто ще збирається приїхати?
— Та ніхто конкретно.
— Тобто лавку ти миєш для неконкретних людей?
Він коротко засміявся.
— Мама сказала, може, наші заглянуть.
— Хто наші?
— Ну… тітка Інеса.
— Одна?
Денис подивився на теплицю.
— Денисе.
— Не одна.
Через десять хвилин Валерія вже знала все. Зінаїда Борисівна дізналася про свято на початку тижня й образилася, що син збирається відзначати день народження тільки з друзями.
— Наче у вас не сім’я, а засідання правління, — сказала вона Денису.
Після цього запросила свою сестру Інесу з чоловіком, брата з дружиною, двох племінників і дружину одного з них. А ще — Денисового двоюрідного брата Аркадія з дружиною і трьома дітьми.
Аркадій із родиною збирався залишитися на ніч.
— Ти скільки про це знаєш? — запитала Валерія.
— Кілька днів.
— І коли хотів сказати?
— Сьогодні.
Вона глянула на годинник.
— Сьогодні вже майже закінчилося.
— Ну, завтра вранці…
— Денисе, свято післязавтра!
— От саме. Чого зараз нервувати?
Валерія помовчала. Потім принесла аркуш і ручку.
— Рахуй.
— Що рахувати?
— Гостей. Усіх.
Він сів за стіл.
— Мама, тітка Інеса з чоловіком, дядько з дружиною… Племінники, дружина… Аркадій і його сім’я…
— Скільки?
— Тринадцять.
— Плюс наші вісім.
— Двадцять один, — тихо сказав Денис.
Він почухав скроню.
— Ну, діти ж мало їдять.
— Особливо Севко?
Денис ледь усміхнувся. Минулого літа восьмирічний син Аркадія за кілька годин з’їв чотири шматки піци, дві сосиски, морозиво й пів миски полуниці. А потім запитав:
— А вечеря коли?
— Гаразд, — сказав Денис. — М’яса докупимо.
— Хто?
— Я.
— Добре. А де всі сидітимуть?
— У сусіда стільців попрошу.
— А п’ятеро ночуватимуть де?
— У гостьовій.
— На одному дивані?
— Матрац привезуть, напевно.
— Куди його покладуть? Там і диван ледве розкладається.
— Знайдемо місце.
— А холодильник? Рушники? Постіль?
— Валеріє, ну не вигадуй проблеми!
Вона подивилася на нього й зрозуміла: він справді вважає, що все якось владнається. Хтось знайде стільці, приготує їжу, застелить ліжка, прибере. І цим кимось, як завжди, буде вона.
— Денисе, слухай уважно. У тебе два варіанти.
— Почалося…
— Або ти телефонуєш родичам і пояснюєш, що мама запросила їх без нашої згоди. Або приймаєш усіх, але організовуєш усе сам.
— Та що там організовувати? Шашлик посмажити.
— Чудово. Ще купити продукти, приготувати салати, розмістити гостей, помити посуд і прибрати.
— Ну, ти ж теж будеш.
— Ні.
Денис перестав усміхатися.
— У якому сенсі?
— У прямому. Я не запрошувала твою рідню. Якщо вони приїдуть, ти святкуватимеш без мене.
— Валеріє, припини.
— Я серйозно.
За дванадцять років шлюбу вона добре вивчила чоловіка. Денис був добрим, але матері відмовляти не вмів. А Зінаїда Борисівна звикла, що рідні завжди знайдеться місце: ще кілька тарілок, ще пара людей на підлозі — хіба це проблема?
Валерія не заперечувала проти великих родинних свят. Але не збиралася влаштовувати таке свято замість людини, яка навіть не спитала її згоди.
Наступного ранку Денис прочитав за сніданком повідомлення від матері.
— Що там? — запитала Валерія.
— Новий список.
— Уже новий?
— Тітка Інеса хоче взяти Галину.
— Яку Галину?
— Сусідку. Їй самій удома нудно.
Валерія відставила чашку.
— А продавчиню з магазину вони не хочуть прихопити? Їй теж може бути нудно.
— Я сказав мамі, що це зайве.
— Тобто тільки Галина зайва?
Денис промовчав.
Валерія допила каву й подзвонила друзям, яких вони запрошували спочатку.
— У нас зміна планів, — сказала вона. — На дачу ще збирається Денисова рідня. Я вирішила не залишатися.
— А Денис?
— Денис залишиться. З усіма.
Дружина одного з друзів помовчала, а тоді запитала:
— Ми йому хоч подарунок можемо привезти?
— Звісно.
— Тоді привітаємо і ввечері поїдемо. Але рятувати бенкет не будемо.
— Оце головне, — відповіла Валерія.
Потім вона набрала подругу Світлану. Вони вже кілька місяців говорили про вихідні у заміському спа, і тепер нарешті знайшли вільний номер.
У суботу вранці Валерія спакувала сумку. Денис стояв у дверях кухні й дивився на неї.
— Ти справді їдеш?
— Я ж казала.
— А продукти?
— У холодильнику. Усе, що ми купували на вісім людей. Торт теж там.
— А салати?
— Продукти є.
— У якому сенсі?
— Огірки окремо, помідори окремо. Вони ще не знають, що мають стати салатом.
— Валеріє…
Вона поцілувала його в щоку.
— Гарного дня народження.
Перші гості приїхали без двадцяти дванадцять. За ними майже одразу підкотили ще чотири машини. Денису довелося переставляти свою, щоб усі змогли заїхати.
Зінаїда Борисівна вийшла з машини у святковій сукні й туфлях.
— Імениннику! — вона обійняла сина. — Оце ми тебе порадуємо!
Тітка Інеса принесла трилітрову банку огірків, її чоловік — кавун. Один із племінників привіз музичну колонку. Аркадій із дружиною почали вивантажувати валізи, пакети, подушки й великий згорток.
— Це що? — запитав Денис.
— Матрац, — відповів Аркадій.
— Який?
— Двоспальний.
— У гостьову він не влізе.
— Та куди він дінеться? Розберемося.
За ними зайшла Галина.
— Я ненадовго, — запевнила вона.
Денис подивився на подвір’я, повне людей, потім зазирнув у холодильник. Три з половиною кілограми м’яса вже не здавалися йому великою кількістю.
О пів на першу він поїхав до супермаркету. Повернувся з чотирма кілограмами свинини, кількома упаковками курки, хлібом, сиром, ковбасою, овочами, водою, соками й одноразовим посудом.
— Дениску, а без газу вода є? — запитала мати, щойно він заніс останній пакет.
— Є газована.
— А дядько такої не п’є.
За годину Денис знову був у магазині. За водою і льодом.
До вечора він витратив додаткові десять тисяч гривень — зі своїх заощаджень. Сімейний бюджет не чіпав: про це Валерія сказала йому ще в четвер.
Але гроші виявилися не найбільшою проблемою.
— Денисе, де маленький ніж?
— У шухляді біля мийки!
— Денисе, а дітям можна смородину рвати?
— Можна! Тільки не всі кущі одразу!
— А рушник чистий є?
— У ванній!
— А пароль від інтернету?
— На холодильнику написаний!
— А м’ясо скоро буде?
— Уже смажу!
Зінаїда Борисівна сиділа в затінку поруч із тіткою Інесою.
— Дениску, ти б хоч присів, — гукнула вона. — У тебе ж день народження.
Денис саме поставив таз із м’ясом на стіл.
— Мамо, може, допоможеш замаринувати?
— Ой, я ж у цій сукні. Та й Інесі щось недобре, я з нею посиджу.
Він повернувся до дружини одного з родичів.
— Допоможеш?
Та показала йому руки.
— Денисе, я вчора нігті дві години робила. М’ясо точно не буду.
Він глянув на її манікюр, потім на таз і раптом згадав, як Валерія мовчала на попередніх сімейних святах.
Друзі допомогли розставити столи й стільці. А далі Денис сам смажив шашлик, шукав штопор, мив решітку й відганяв дітей від мангалу.
Потім із теплиці долинув гуркіт.
— Хлопці! Ви що там робите?
Севко й син друзів стояли серед помідорів із футбольним м’ячем. Один кущ лежав на землі.
— Ми просто перевіряли, чи можна тут грати.
— Не можна! Грайте в інший бік!
— Там машини!
— Тоді взагалі не грайте!
О п’ятій Денис нарешті сів із тарілкою шашлику.
— А чай буде? — запитала Галина.
Він подивився на неї.
— Буде.
— Мені з цукром. І лимон, якщо є.
Денис поставив тарілку й пішов на кухню. Зінаїда Борисівна рушила за ним.
— Щось Валерії не видно. Куди вона поділася у твій день народження?
— Відпочиває.
— Цікаво придумала. Гості приїхали, а господині немає.
Денис зачинив холодильник трохи сильніше, ніж збирався.
— Мамо, гостей запросила ти.
Вона образилася.
— Я ж для тебе старалася.
— Знаю. Але наступного разу спочатку спитай у мене.
— Та я хотіла як краще…
— Я зрозумів. Тільки спитай.
Мати замовкла. А з подвір’я саме гукнув Севко:
— А ще щось поїсти буде?
— Ти ж щойно шашлик їв! — озвався Денис.
— То ж шашлик. А ще щось буде?
Друзі роз’їхалися до дев’ятої. Галина, яка збиралася ненадовго, поїхала майже о десятій. Решта родичів теж поступово зібралася додому.
Залишилася сім’я Аркадія.
— Давайте матрац, — сказав Денис. — Спробуємо.
Його надули й понесли до гостьової. Спочатку вздовж, потім упоперек.
— Зачекай, — сказав Денис. — А якщо трохи зігнути?
— Повітря вийде, — відповів Аркадій.
Матрац постелили у вітальні. Він зайняв майже всю підлогу й перекрив прохід до кухні.
Уночі Денис захотів води й боком протиснувся між матрацом і шафою. Наступив на дитячий рюкзак. Щось голосно пискнуло.
— Що це?! — прошепотів він.
З матраца долинуло сонне:
— Собачка. Іграшкова.
Повернувшись у спальню, Денис довго не міг заснути. За стіною хтось крутився на матраці, у коридорі відчинялися двері санвузла, а в холодильнику насилу вмістилися залишки їжі.
Він згадав, як Валерія запитувала про стільці, рушники й місце для ночівлі. Вона не намагалася зіпсувати йому свято. Вона просто відмовилася вирішувати за нього проблему, про яку він кілька днів мовчав.
Мати запросила гостей. Але він знав про це й сподівався, що Валерія нікуди не дінеться.
У неділю до полудня виїхала остання машина. На траві лишилися стаканчики, під лавкою — дитяча кепка, на веранді — гори тарілок і пляшок. Пральна машина вдруге прала рушники, а поруч лежала ще купа.
Коли після обіду повернулася Валерія, Денис збирав сміття біля вогнища.
— З днем народження, Денисе.
— Дякую.
— Ну як свято?
Він повільно розпрямив спину.
— Я, здається, зрозумів, навіщо люди вигадали ресторани.
Валерія розсміялася.
— Тобі сорок два. Час було зрозуміти.
— А ще я дізнався, скільки їдять діти.
— Невже?
— Один хлопчик з’їв три шматки шашлику, дві курячі ніжки, а вранці запитав, чи не замовимо ми піцу.
— Севко?
— А хто ж іще.
Валерія ступила на веранду й озирнула заставлений стіл.
— А матрац як?
Денис примружився.
— Звідки ти знаєш про матрац?
— Ти ж учора фотографію надіслав.
— А, точно. Не вліз він у гостьову.
— Дивно. Кімната ж ніби не зменшилася.
Денис кивнув і на мить замовк.
— Валеріє, я був неправий.
Вона подивилася на нього.
— Не через те, що рідня приїхала, — продовжив він. — Я мав одразу сказати тобі. І мамі мав відмовити. А я думав, що якось саме владнається.
— Не владналося?
— Ні. Воно шість годин смажило м’ясо.
Валерія знову засміялася. Денис підійшов ближче.
— Пробач. Більше я так не робитиму.
Вона поглянула на подвір’я.
— Добре.
Обіцянку залишалося перевірити з часом.
Через рік, за два тижні до дня народження, Денис сів навпроти Валерії з телефоном у руках.
— Отже, ми з тобою. Сергій, Надія і Ліза. Ігор, Тетяна і Михайло. Разом вісім.
— Точно вісім, — кивнула Валерія.
— Мама окремо заїде вдень. Я сказав: нікого із собою не приводити.
Телефон задзвонив майже одразу. Денис глянув на екран.
— Мама.
Він відповів, не вмикаючи гучного зв’язку.
— Так, мамо… Ні. Ми вже визначилися з гостями.
Валерія чула схвильований голос у слухавці, але слів не розбирала.
— Я не проти Лариси Павлівни та її чоловіка, — сказав Денис. — Просто я їх років п’ять не бачив. Тому й не треба запрошувати їх на мій день народження.
Він вислухав матір і глянув на Валерію.
— Мамо, ні. Якщо хочеш з ними зустрітися, запроси до себе. У нас буде вісім людей. Крапка.
Денис поклав телефон на стіл.
— Все.
— Навіть не сказав: «Я спитаю у Валерії»? — запитала дружина.
— Ні.
— Ростеш.
— Мені сорок три. Вже час.
У день свята Зінаїда Борисівна заїхала сама. Випила кави, трохи позітхала, що раніше люди були привітніші, привітала сина й поїхала.
А ввечері за столом сиділо рівно восьмеро. М’яса вистачило всім, стільців теж. Ніхто не шукав місця для матраца, і Денис після вечері спокійно сидів біля вогнища.
— Чаю ще комусь? — запитав він.
— Тільки не з лимоном, — сказала Валерія й глянула на чоловіка.
Денис засміявся.
— Усе, згадав.
Вона більше нічого не нагадувала. Не було потреби.