Грошима в хаті повинен розпоряджатися чоловік. Так правильно. Із зарплати залишатимеш собі лише на маршрутку й дрібні витрати, решту віддаватимеш мені, — сказав чоловік, опустивши очі в чашку з охололим чаєм. Він навіть не дивився на неї в ту мить. Сказав це спокійно, буденно, немов оголошував прогноз погоди на завтра або нагадував винести сміття. Любов стояла біля кухонної плити й дивилася на нього з подивом. Вона щойно повернулася з роботи, ще навіть не встигла перевдягнутися у домашній одяг, пальці досі пахли осіннім вітром. — Що ти сказав, Максиме? — перепитала вона тихо, сподіваючись, що просто недочула через гудіння витяжки над плитою. — Те, що почув би кожен у нормальній родині, — чоловік підвів погляд, але одразу відвів його вбік, до вікна. Любов повільно опустилася на стілець навпроти нього. Стіл між ними був звичним, старим, трохи потертим на кутах. Вони купили його разом, коли тільки заселилися в орендовану оселю. Три роки спільного життя минули біля цього столу. Вони пили тут ранкову каву, планували вихідні, ділили рахунки за світло й тепло, сміялися з якихось безглуздих жартів і вважали, що в них усе добре
— Грошима в хаті повинен розпоряджатися чоловік. Так правильно. Із зарплати залишатимеш собі лише на маршрутку й дрібні витрати, решту віддаватимеш мені, — сказав чоловік, опустивши очі в чашку з охололим чаєм. Він навіть не дивився на неї в ту мить. Сказав це спокійно, буденно, немов оголошував прогноз погоди на завтра або нагадував винести сміття. … Читати далі