Дітям потрібна мама, а я забезпечуватиму вас здалеку, коли стану на ноги, — буркнув Олег, поклав на край столу якісь папери і спокійно причинив за собою двері. Навіть не грюкнув. Просто клацнув замок, і настала німота. Надії було тридцять три. На руках залишилося троє малих: старшій Марійці дев’ять років, Іванкові шість, а найменшій Софійці лише три рочки. У гаманці гуляв вітер. Лишилося трохи дрібних грошей на буханець хліба і порожня картка, про яку чоловік говорив, ніби там є заощадження. У холодильнику стояла банка кислого молока, кілька яєць та засохлий краєць сиру. Хата була стара, ще бабусина. Вона дісталася Надії в спадок кілька років тому. Олег тоді сам умовляв переїхати з орендованої квартири: мовляв, тут чисте повітря, свій город, дітям простір, ніякої міської метушні. А потім з’ясувалося, що сільське повітря саме по собі хату не нагріє. Треба рубати дрова, витоплювати грубку, тягати воду важкими відрами з криниці й бігати на край городу в будь-яку погоду. Олег витримав два роки і здався
— Ти просто не розумієш, мені треба простір і розвиток, а тут я задихаюся серед цього господарства, — кинув він біля дверей. — А діти теж тут задихаються? — тихо запитала Надія. — Дітям потрібна мама, а я забезпечуватиму вас здалеку, коли стану на ноги, — буркнув Олег, поклав на край столу якісь папери і … Читати далі