Романович

— Максим же казав. Втім, ти, напевно, не чула, вічно у своїх думках витаєш. І чай, Мариночко, якийсь дивний у тебе. Я завжди кажу — треба брати гарний цейлонський, а не ці пакетики. Та й заварювальний чайник де? Невже так складно купити нормальний чайник?

Автор

Марина застигла біля під’їзду з двома пакетами продуктів, дивлячись на знайомий силует у вікні третього поверху. Широка спина у бежевій кофті, характерний нахил голови. Серце гупнуло вниз, наче хтось висмикнув з-під ніг килимок. Свекруха. Знову. Вона підіймалася сходами повільно, немов на ешафот. Ноги гуділи після дев’ятигодинної зміни у відділі продажів, у голові стукало від голосу … Читати далі

Щось трапилося з кресленнями. Архітектор знову помилився в розрахунках фундаменту, — запитав він буденним тоном, наливаючи собі води. — Ні, Валерію. З фундаментом усе чудово, якщо говорити про бетон. А от з нашим життям усе закінчилося

Автор

У двадцять чотири роки Олена вже добре знала, як розбиваються ілюзії. Її перший шлюб розсипався швидко, але не залишив по собі руїн. У неї залишилися власна простора трикімнатна квартира, налагоджена справа у сфері консалтингу, стабільний дохід і пʼятирічна донька Дарина, заради якої жінка працювала без спочинку. Вона почувалася сильною, самодостатньою і була переконана, що повністю … Читати далі

Приїхала ввечері, — тихо вела далі мама. — Кинула торбинку в кутку, очі додолу. Насипала я їй борщу, то вона дві ложки з’їла, а решту просто колотила по тарілці. Нічого не питаю, бо й так бачу. Одинадцять років терпіла ту порожнечу, тепер сидить, мов привид. — Він не кричить, розумієш, Стефо? — мама зітхнула, і по звуку я відчула, як вона потерла перенісся під склом окулярів. — Якби кричав чи гуляв, усе було б простіше. Тоді хоч зрозуміло, за що гніватися. А він просто мовчить. Прийде з роботи, вечерю з’їсть, у екран уткнеться і все. Людина наче є поруч, а в хаті вітер гуляє. Моя Зоряна з ним поряд геть зів’яла. Я сама така була з її батьком. Двадцять років думала, що треба берегти хату заради людей, а тепер сама на старості літа кукурудзу на городі сапаю і думаю, для кого берігся той фасад. Мама замовкла. Почулося, як рипнула стара кухонна лава, потім дзвякнула чашка. Вона пила чай із чебрецем — вона завжди його пила, коли тривожилася. — Боюся їй сказати, — додала мама ще тихіше. — Бо якщо скажу, вона вирішить, що це я її підштовхнула. А я хочу, щоб вона сама нарешті згадала, що в неї теж є життя. Бо потім буде пізно. Роки спливають, як вода крізь пальці, і лишається тільки звичка прати чужі сорочки та перевіряти, чи вимкнена плита

Автор

Я лежала на старому ліжку з дерев’яними бильцями, у кімнаті, де колись минуло моє дитинство. Крізь прочинену кватирку пахло вогкою травою і м’ятою, а з кухні долинав тихий, глухий голос мами. Вона говорила зі своєю давньою кумою Стефою. Вони завжди зідзвонювалися тоді, коли село засинало і на телефонній лінії наставала тиша. — Приїхала ввечері, — … Читати далі

Її гроші йдуть не на сім’ю, а кудись убік. Адже звідки в Олексія такі суми? Зарплати ледь на його особисті витрати вистачало.

Автор

Марія повернулася додому пізно ввечері, скинула туфлі біля порога і пройшла на кухню. День видався важким — переговори затягнулися, клієнти міняли умови в останній момент, а начальство вимагало звіти на завтрашній ранок. Олексій сидів за столом, уткнувшись у телефон, навіть не підняв голови. — Привіт, — кинула Маша, відкриваючи холодильник. — Угу, — пробурмотів чоловік, … Читати далі

Чотири дні відпустки чоловік ходив до спортзалу: я випадково побачила, куди він ходив насправді

Автор

Чотири дні відпустки чоловік ходив до спортзалу: я випадково побачила, куди він ходив насправді Я розклала на ліжку три купальники й ніяк не могла вирішити. Світлий набрид, синій ще не просох після вчорашнього басейну, зелений чомусь тиснув у боці. За вікном шуміло море, кондиціонер гудів, Віктор допивав чай і поглядав на годинник. – Ти надовго? … Читати далі

Моя рідна сестра Оксана з’явилася на порозі так, ніби прийшла не на оголошення материнської волі, а на засідання ради директорів, яку збиралася розігнати до біса. Дорогий лляний брючний костюм пісочного кольору, темні окуляри, які вона зняла одним різким рухом зап’ястя, холодне, застигле обличчя без жодного сліду жалоби

Автор

У приймальні нотаріуса пахло старим гербовим папером, дешевим розчинним чаєм і тим специфічним, липким холодком, який зазвичай виникає в місцях, де ділять майно небіжчиків. Кондиціонер над вхідними дверима монотонно деренчав, ганяючи по колу сухе, виснажене київське повітря. Я сидів на дерматиновому дивані, упершись ліктями в коліна, і дивився на свої черевики. Носки були вкриті тонким … Читати далі

Сестра попросила відвезти її сім’ю на поїзд о четвертій ранку: а потім я почув прохання, після якого сказав: ні

Автор

Сестра попросила відвезти її сім’ю на поїзд о четвертій ранку: а потім я почув прохання, після якого сказав: ні Я навіть не відразу второпав, що будильник дзеленчить. Телефон вібрував на тумбочці, стрибав по деревині, як жук, а я лежав і дивився в стелю, намагаючись зрозуміти – сьогодні вихідний чи ні. Потім дійшло: четверта ранку, вівторок, … Читати далі

Мій справжній тато повертається, у суботу приїде на обід, — сказала Мар’яна і так дзвінко поставила чашку, що блюдце під нею жалібно брязнуло. За столом якраз допивали чай із суничним варенням. Малий Олесь перестав гойдати ногою, випустив із пальців ложку і здивовано закліпав. — Як це — справжній? У нас же дідусь Степан є. Він мені шпаківню майстрував. — Дідусь Степан — то просто чоловік бабусі, — Мар’яна опустила очі й заходилася згортати зі скатертини крихти прямо в долоню. — А це мій рідний батько. Твій справжній дід. Його звати Леонід. Він довго жив далеко, а тепер от знайшов час провідати. Якраз на твій день народження потрапить, побачить, який ти виріс. Слово «справжній» повисло в повітрі, як важка хмара перед літньою зливою. Ніхто нічого не перепитував, але всі відчули, як затерпло в кімнаті. Галина повільно поклала виделку. Поклала обережно, без стуку, але від того спокою чомусь усім стало не по собі. — Отакої, — промовила вона тим рівним, випробуваним роками голосом, яким колись оголошувала зупинки в приміському автобусі. — Тридцять років не озивався, листівочки до свята не прислав, а тепер на готову родину їде

Автор

— Мій справжній тато повертається, у суботу приїде на обід, — сказала Мар’яна і так дзвінко поставила чашку, що блюдце під нею жалібно брязнуло. За столом якраз допивали чай із суничним варенням. Малий Олесь перестав гойдати ногою, випустив із пальців ложку і здивовано закліпав. — Як це — справжній? У нас же дідусь Степан є. … Читати далі

— Ви подарували сестрі одну квартиру, яку вона прогайнувала, а тепер переписуєте ще одну?

Автор

— Ви подарували сестрі одну квартиру, яку вона прогайнувала, а тепер переписуєте ще одну? — Ми вирішили оформити квартиру на Свєту. Так буде правильно, — спокійно сказав батько. Марина завмерла з чашкою в руках. Чай був ще гарячим, але вона цього вже не відчувала. — Ту саму квартиру, у якій ви живете? — Так. Усе … Читати далі

У святковій залі панувала неймовірна радість. Грав легкий весняний вітерець крізь відчинені вікна. Щасливі чоловіки стояли з оберемками квітів, хвилювалися, тримали на руках своїх первістків, плакали бабусі, клацали спалахи фотоапаратів. Усі навколо обіймалися, сміялися, говорили теплі слова подяки. А я стояла біля дзеркала зовсім одна. У мене на руках було двоє немовлят, перев’язаних синьою та рожевою стрічками. Медсестра, літня привітна жінка, співчутливо подивилася на мене й тихо запитала: — Донечко, а де ж твій тато? Може, машина в затор потрапила? — Так, напевно, затримується через роботу, — ледь чутно пробурмотіла я, відчуваючи, як пече щоки від невимовного сорому. Я просиділа на жорсткому дивані у вестибюлі майже три години. Діти почали вередувати, хотіли їсти, а телефон Назара залишався безнадійно вимкненим. Зрештою, мене підвезла до будинку родина моєї сусідки по палаті. Вони щиро здивувалися моїй самотності, але зі шляхетності не ставили зайвих запитань, за що я була їм безмежно вдячна. Я піднялася на свій поверх, насилу тримаючи обох немовлят. Ключ повернувся у замку з легким клацанням. У квартирі панувала глуха, могильна тиша. Пахло не свіжими квітами чи дитячим милом, а затхлим повітрям давно зачиненого приміщення

Автор

— Ти сама подумай, двоє дітей одразу — це аж ніяк не подарунок долі, це ж яка відповідальність! Саме це запитання чоловік кинув мені в обличчя просто посеред тісного лікарняного коридору, де ще хвилину тому я плакала від неймовірного, безмежного щастя. Ми прожили разом майже сім років. Сім довгих, виснажливих років, які перетворилися на суцільний … Читати далі