Тоді ми з чоловіком сіли за стіл, порахували всі мої італійські заощадження й прийняли єдине правильне рішення. — Ми продамо цю нашу однокімнатну квартиру, — твердо сказала я. — Додамо всі гроші, що я привезла з Італії. Цього якраз має вистачити, щоб купити просту, скромну, але двокімнатну квартиру на вторинному ринку. Будемо жити всі разом, однією великою родиною. Разом ми впораємося. Так ми й зробили. Продали наше перше, таке вистраждане житло, доклали італійські євро й купили двокімнатну квартиру. Вона теж була далеко не новою, без євроремонтів, але там було дві окремі кімнати й трохи більша кухня. В одній кімнаті оселилися ми з чоловіком та двоє онуків, а другу віддали синові. З того дня для мене почалося зовсім інше життя. Я стала для своїх онуків не просто бабусею, а справжньою «бабусею-мамою». Хлопчикам на той час було зовсім мало років — один ходив у садочок, інший щоночі плакав, згадуючи маму й не розуміючи, чому вона більше не приходить і не обіймає його. Було неймовірно важко. З хлопцями взагалі непросто — вони енергійні, галасливі, постійно б’ються, бешкетують, розкидають речі. Мій день починався о п’ятій ранку. Я готувала сніданок, збирала старшого до школи, молодшого вела в садочок. Потім бігла на ринок, купувала найдешевші, але свіжі продукти, готувала обід, прибирала, прала гору одягу. Потім забирала дітей, робила з ними уроки, заспокоювала їхні дитячі образи й суперечки
Скільки я себе пам’ятаю, я завжди мріяла про одне — про свій власний куточок, де я буду повноправною господинею. Де на кухні стоятимуть лише мої баночки зі спеціями, де фіранки будуть підібрані на мій смак, і де вечорами можна буде просто заварити чаю, сісти в тиші й знати: ми вдома. Але життя чомусь довго не … Читати далі