Uncategorized

Діточки мої, щось мені сьогодні зовсім недобре на душі, — записувала Стефанія родичам голосове повідомлення. — Сиджу сама біля хати й думаю, що нікому вже не потрібна, на городі нікому допомогти з картоплею. Не приїжджайте працювати, нічого мені не треба. Просто хотілося б усіх побачити. Хоч на годинку. Бо роки йдуть, а ми все відкладаємо зустрічі. Приїдьте в суботу просто на обід. Ніякого городу не буде. Обіцяю. У суботу до двору одна за одною почали заїжджати машини. Соломія вийшла першою й побігла до бабусі. — Ну як ти? — Уже краще. Побачила вас — і зовсім добре стало. Богдан примружився. — Бабусю, а чому біля сараю стоять двадцять відер картоплі? Стефанія усміхнулася. — То так. Щоб не пропало. — А за хатою що? — Де? — Там, де земля вже розмічена. — А, то сусід допоміг. Оленка підійшла до хвіртки, глянула на сусідський город і повернулася. — Бабусю, чому там теж усе підготовлено? Стефанія поправила хустинку. — Ганна дозволила використати. Усі одночасно заговорили. — Два городи?! — Ти ж казала, що ми їдемо на обід! Стефанія підняла долоню. — Ніхто нікого не змушує. Сідайте, їжте. Я сама все зроблю. Вона взяла відро й повільно рушила до городу, а діти засмутилися

Автор

Уже сутеніло, коли останнє відро картоплі висипали на стару ряднину біля літньої кухні. Подвір’я пахло вологою землею, яблуками, що попадали під деревом, і свіжим кропом із грядки. Біля сараю стояло дев’ять наповнених мішків, ще кілька чекали біля воріт. Усі, хто з самого ранку працював на городі, мали такий вигляд, наче мріяли лише про лавку, гарячу … Читати далі

Ми вирішили, що весілля можна відкласти, а город біля хати треба брати зараз, бо сусіди передумають, — спокійно сказала майбутня свекруха Надія Петрівна і поставила горнятко з чаєм на стіл. Марина сиділа навпроти й відчувала, як усе всередині ніби завмерло. — Як це відкласти? — перепитала дівчина, намагаючись вловити погляд свого нареченого. — У нас же все домовлено. Ресторан замовили, завдаток віддали, гості чекають запрошень. — Земля — це назавжди, — так само незворушно відповіла Надія Петрівна. — Вона нікуди не дінеться, картоплю посадимо, садок розіб’ємо. А весілля — це один день. Поїли, погуляли та й розійшлися. Гроші на вітер. Марина повернула голову до Максима. Хлопець мовчав. Він опустив очі в тарілку й повільно крутив ложку в руках. Жодного слова на захист нареченої. Жодного заперечення матері. Він просто дивився вниз, ніби ця розмова його зовсім не стосувалася. Саме ця мовчанка здивувала Марину найбільше. Не втрачені кошти за ресторан і не зіпсоване свято, а те, як легко Максим сховався за спиною матері

Автор

— Ми вирішили, що весілля можна відкласти, а город біля хати треба брати зараз, бо сусіди передумають, — спокійно сказала майбутня свекруха Надія Петрівна і поставила горнятко з чаєм на стіл. Марина сиділа навпроти й відчувала, як усе всередині ніби завмерло. — Як це відкласти? — перепитала дівчина, намагаючись вловити погляд свого нареченого. — У … Читати далі

Вона увійшла у ванну. У піні з рожевими пелюстками розвалилася дівчина з нафарбованими губами та довгими нігтями. На бортику — келих ігристого. Дівчина навіть не здригнулася, тільки вигнула брову: — А ви хто взагалі? Віра не встигла відповісти. Зі спальні вийшов Аркадій у халаті, з пляшкою в руці. Побачив дружину — зупинився. Потім усміхнувся. — Віро. Ти маєш бути в потязі

Автор

Віра щойно зайшла з дитиною у квартиру і скинула пальто. Потяг скасували через хуртовину, квитки пропали, але вона не засмутилася — вирішила повернутися додому і влаштувати Аркадію сюрприз. Подумала, зрадіє. Степан уже стояв у коридорі. Мовчав, але з обличчя Віра зрозуміла — щось не так. Вона увійшла у ванну. У піні з рожевими пелюстками розвалилася … Читати далі

– Зінаїдо, люди кажуть, що ти експлуатуєш бідну сирітку. Одягаєш її погано, – якось видав чоловік

Автор

Надія потрапила в сім’ю тітки у п’ять років. Її батьки зникли у морі, – відпочивали, каталися на човні і… Не знайшли, вірніше знайшли тільки перевернутий човен далеко в морі. Надя у цей час була у бабусі. Від такого горя у літньої жінки стався серцевий напад, і їй опіку не схвалили. Взяла її до себе сестра … Читати далі

У мене все добре, доню. Картоплі вистачає, дрова привезли. Ти гроші зайві на квитки не витрачай, дорога тепер недешева. Працюй собі спокійно, — так вона повторювала щонеділі по слухавці. І Мирослава вірила. Заспокоювала своє сумління тим, що мама ж сама просить не їздити часто. Робота, діти, свої клопоти, вічна біганина. На Великдень заскочить на годину, кошик поставить, гостинці з супермаркету на стіл викладе, поцілує в суху щоку — і бігом назад на трасу, бо ж справи, бо ж життя вирує. А тепер мами не стало. Раптово, за три дні згасла, навіть толком не полежала. І ось зараз коло рідної хати стояли десятки людей. Люди все йшли і йшли крізь розчинену хвіртку. Сусіди, якісь дідусі у потертих картузах, жінки у темних хустках, молодь, якої Мирослава взагалі ніколи раніше не бачила. Вони тихо віталися, дивилися на неї співчутливо і трохи відчужено, немов вона тут була випадковою гостею. Коло самого ганку стояли два оцинковані відра. Звичайні, старі, з погнутими дужками. Біля вушок вони були вичовгані до сліпучого блиску материнськими долонями. Відра стояли сухі й порожні. — Мирославо, ти б хоч у хату зайшла, води випила, — озвалася тітка Стефа, сусідка навпроти. — Зажди, зараз брат твій приїде. Телефонував, казав, що вже на під’їзді до містечка

Автор

Мирослава стояла посеред подвір’я, тримаючи в руках дорожню сумку. Вона приїхала першим ранковим автобусом із великого міста. Три години тряслася старим рейсом, потім довго йшла пішки від зупинки через усе містечко, несучи в кишені телефон, який то й річ пілікав сповіщеннями з роботи. Вона все життя думала, що знає про матір усе. Ну що там … Читати далі

Доню, тільки не кажи, що ти вже їдеш до мене з валізою, — голос Оксани Петрівни у слухавці прозвучав упевнено. — Ви з Тарасом дорослі люди. Посварилися — сядьте на кухні, зробіть чай і спокійно поговоріть. У подружньому житті всяке буває, але бігти до мами після кожної суперечки — це не вихід. Мар’яна зупинилася під навісом біля львівської кав’ярні й поставила дорожню сумку на мокру плитку. — Мамо, ми не посварилися. І я не збираюся жити в тебе місяцями. Мені потрібна одна ніч. Завтра після роботи я знайду кімнату або маленьку квартиру. — Мар’янко, я тебе знаю. Сьогодні одна ніч, завтра дві, потім почнеться: «Мамо, я ще нічого не знайшла». А в мене теж своє життя. До того ж ти завжди була запальна. Може, наговорила Тарасові зайвого, а тепер обоє сидите по різних кутках і чекаєте, хто перший поступиться. Мар’яна притиснула телефон до вуха й заплющила очі. — Цього разу поступатися нікому. Ми розходимося. У слухавці запала така тиша, що Мар’яна почула, як мати пересунула чашку по столу. — Повтори. — Ми з Тарасом більше не будемо разом. — Та що сталося? — Не хочу зараз розповідати. — А як я маю щось зрозуміти, коли ти говориш половину? Ще на Великдень ви приїздили до мене, сміялися. Що ти зробила

Автор

— Доню, тільки не кажи, що ти вже їдеш до мене з валізою, — голос Оксани Петрівни у слухавці прозвучав так упевнено, наче Мар’яна вже стояла під її дверима й натискала на дзвінок. — Ви з Тарасом дорослі люди. Посварилися — сядьте на кухні, зробіть чай і спокійно поговоріть. У подружньому житті всяке буває, але … Читати далі

Щосуботи о шостій ранку Ярослава будив настирливий голос матері: — Вставай, синку, треба встигнути на перший автобус! І він їхав. Тягав важкі відра з колодязя, бо водогону в селі не було, копав довгі борозни під картоплю, возив тачкою землю і бур’яни. У нього справді боліла спина, нили натруджені руки, але матір це більше не хвилювало. — Нічого, попрацюєш, ти ж чоловік у домі! — повчала вона, поки він без сил падав на стару лаву біля хати. Він більше не міг ухилитися, не міг послатися на втому чи справи з друзями, бо мати одразу починала плакати й хапатися за серце. Усе те, від чого він роками відгороджувався за допомогою Надії, навалилося на нього з потрійною силою. Через спільних знайомих до Надії доходили чутки. Розповідали, як схудлий і похмурий Ярослав щотижня тягає мішки на вокзалі, як свариться з матір’ю просто серед вулиці через черговий ящик яблук, як нарікає на тяжке життя. Одного разу, наприкінці літа, Надія зустріла його в центрі міста біля зупинки. Він стояв стомлений, у вицвілій футболці, тримаючи в руках дві важкі сітки з ранніми яблуками. Побачивши колишню дружину — підтягнуту, гарно вдягнену, зі спокійною посмішкою на обличчі, — він зніяковів і опустив очі. — Привіт, Надю, — тихо вимовив він. — Привіт, Ярославе. — Ти гарний вигляд маєш… Кудись їдеш? — У справах, потім на виставку з подругою. А ти як? Ярослав подивився на свої запилені туфлі, потім на важкі сітки з яблуками, які натерли йому пальці: — Та ось… від мами їду. Урожай збирали. Знаєш, я тільки тепер зрозумів, як це було важко тоді… усе це тягати

Автор

— Якщо ти зараз же не сядеш за кермо і не повезеш мамині помідори в село, я не знаю, навіщо ми взагалі одружувалися! — А я виходила заміж за чоловіка, а не наймалася безкоштовним шофером для твоєї мами! Ці слова зірвалися з уст Надії з такою силою, що у вухах ще кілька секунд дзвеніло. А … Читати далі

Христиночко! Я вже майже все склала, — мама сиділа на краєчку ліжка у невеликій приватній клініці під Краковом, — Тільки скажи, куди ми зараз їдемо. До вас чи ти знайшла мені якесь інше місце неподалік? Я багато не прошу. Мені б трохи побути поруч із вами, поки сили повернуться. Христина поставила сумочку на підвіконня. — Мамусю, ми це вже обговорювали. Тобі треба повертатися додому, в Чернівці. Я квиток купила, до вокзалу тебе завеземо. Там у тебе квартира, сусідка Марія Василівна поруч, магазини знайомі. А тут ти що робитимеш? Галина Михайлівна перестала складати одяг. — Я думала, що хоча б якийсь час поживу у вас. Я ж приїхала сюди не на відпочинок. Ти сама просила: «Мамо, приїдь, бо я з двома дітьми не справляюся». Я залишила все й приїхала. А тепер мені самій потрібна підтримка. — Мамо, ну не починай, будь ласка. У нас оренда, гуртки дітей, машина, купа витрат. Ти знаєш, скільки тут усе коштує? Ми не можемо зараз оплачувати тобі довге перебування тут. У тебе вдома все набагато простіше. — Зрозуміло. Отже, коли треба було водити малого до садочка, забирати Софійку зі школи, готувати, прибирати й сидіти з дітьми, кімната для мене була. — Не перекручуй мої слова. Ти сама завжди казала, що мама повинна допомагати дитині, коли може

Автор

Галина Михайлівна сиділа на краєчку ліжка у невеликій приватній клініці під Краковом і повільно складала речі у дорожню сумку. На стільці лежав її теплий кардиган, біля вікна стояли домашні капці, а на тумбочці самотньо чекала чашка давно вистиглого чаю. Ще вранці жінка була певна, що донька забере її до себе хоча б на кілька тижнів, … Читати далі

Тут у мене помідори будуть, тут огірочки ранні, там кабачки вже проклюнулися. А ось цю ділянку треба під пізню картоплю підготувати. Малину підв’язати конче треба, бо ляже вся. А полуницю бур’ян забиває, треба терміново виполоти. — Гарно у вас, затишно, — чемно сказала я. — А де мангал ставити будемо? Любов Василівна зупинилася й здивовано глянула на мене, ніби я запитала про щось абсолютно недоречне. — Який мангал, дитинко? Обід ще заробити треба. Поки сонце не припекло, треба справу зробити. Ярославчику, бери лопату біля повітки, он ту смугу треба докопати й розрівняти граблями. А ми з Яринкою візьмемося за полуницю. Вона впевнено взяла з-під стіни дві сапи й одну простягнула мені. Саме в цю мить усе стало на свої місця. Жодного пікніка не планувалося. Був чіткий розрахунок на безкоштовну робочу силу. Я не взяла сапу. Опустила руки в кишені вітровки й спокійно подивилася на свекруху. — Любове Василівно, ми домовлялися про інше. Ярослав сказав, що ви запросили нас на відпочинок

Автор

— Якщо ми зараз не візьмемо сапи в руки, то за що ж ми взимку спасибі скажемо? — свекруха поправила робочий капелюх і простягнула мені держак. Саме так замість обіцяного шашлику й відпочинку на свіжому повітрі почалася моя перша субота на маминій дачі. Стоячи посеред свіжозораної ділянки в білих кросівках і легкій вітровці, я дивилася … Читати далі

Ольга глибоко вдихнула. Слова, які вона готувала весь тиждень, обмірковувала дорогою на роботу й назад, раптом здалися неправильними, недостатніми. — Я думаю, нам треба пожити окремо якийсь час, — промовила вона повільно, ніби куштуючи кожне слово на смак. — Що? — Вадим нахмурився ще дужче, ніби не розчув або не зрозумів. — Ти про що взагалі? — Я хочу поїхати на місяць. Може, два. Мені треба подумати про наш шлюб. Про те, що з нами відбувається.

Автор

— Вадиме, нам потрібно поговорити, — Ольга увійшла до вітальні й присіла на край дивана. Вона кілька днів обмірковувала, як почати цю розмову, перебирала різні варіанти, репетирувала фрази, але так і не знайшла ідеального способу сказати те, що накопичилося всередині. — Давай потім, я матч дивлюся, — чоловік навіть не повернув голови в її бік. … Читати далі