Тарасе, ти можеш хоча б один вечір дивитися на власну дружину, — звернулася Мар’яна до чоловіка, — а не стежити очима за моєю подругою? Мар’яна поставила на кухонну стільницю тарілки так тихо, що чоловік спершу навіть не зрозумів, наскільки вона сердита. Тарас стояв біля холодильника з пляшкою мінеральної води й удавав, що не розуміє, про що йдеться. — Знову почалося? Я просто розмовляв із людиною. Христина прийшла до нас у гості, мені тепер у стіну дивитися? — У стіну не треба. Але коли вона встає з дивана, ти раптом забуваєш, що говорив. Коли вона виходить на балкон, тобі неодмінно теж треба туди. Коли вона розповідає якусь історію, ти смієшся ще до того, як вона договорить. Я тебе сім років знаю. Не роби вигляд, що це звичайна ввічливість. Тарас почервонів, відкрутив кришечку на пляшці й зробив кілька ковтків. — Ти просто втомилася. Останнім часом сама не своя. Діти, робота, домашні справи. От і придумуєш те, чого немає. Але дружина йому не вірила
— Тарасе, ти можеш хоча б один вечір дивитися на власну дружину, а не стежити очима за моєю подругою? Мар’яна поставила на кухонну стільницю тарілки так тихо, що чоловік спершу навіть не зрозумів, наскільки вона сердита. У вітальні ще сміялися гості, шестирічна Даринка показувала молодшому братові нову книжку, а Христина, Мар’янина подруга ще зі студентських … Читати далі