Ой, знову ти буряк не так треш, — почулося від свекрухи ще з передпокою. — Скільки разів тобі казала, на велику терку треба, а ти кашу робиш. Андрійчик такий борщ з дитинства не терпить. — І капуста надто грубо нашаткована, — підхопила Світлана, заглядаючи через моє плече. — Я ж показувала, як тоненько треба. Та й олії забагато ллєш, шкідливо ж для печінки. Я повільно поклала дерев’яну ложку на блюдце, вимкнула газ під каструлею і глибоко вдихнула. Усередині не було звичної хвилі сліз, яка завжди підступала до горла в такі моменти, зникло бажання виправдовуватися чи доводити, що я добра господиня. Була лише дивна, незвична легкість і ясна думка: досить, на цьому все закінчується просто зараз. Я вийшла у вітальню, де Надія Степанівна вже встигла зняти пальто і всістися на дивані, а Світлана розглядала нові штори, які ми з Андрієм купили минулого тижня. — Штори геть без смаку вибрані, — коментувала свекруха. — Я ж бачила на базарі чудовий бежевий тюль із золотою ниткою, і за ціною доступний. Чому не спитала моєї поради? Завжди робиш усе наперекір
— Якщо тобі щось не подобається, збирай речі й повертайся до своїх батьків, а мій син житиме так, як я скажу! Ці слова свекруха кинула мені не просто так, а голосно, на всю квартиру, тримаючи в руках мою щойно випрану білизну й розглядаючи її на світло. Поруч сиділа зовиця, неквапливо пила мій чай із полуничним … Читати далі