Того вітряного вечора Надія стояла біля входу до торгівельного ряду. Руки задубіли від холодного повітря, а пачка глянцевих папірців ніяк не зменшувалася. Перехожі ховали очі, відверталися, поспішали додому. Аж раптом перед нею зупинився хлопець у гарній осінній куртці, з легким шарфом і щирою посмішкою, якою зазвичай усміхаються люди, котрі ніколи в житті не рахували решту в гаманці. — Дівчино, а якщо я заберу у вас усю цю пачку, ви підете зі мною випити гарячого чаю з випічкою? — запитав він просто і без жодного зухвальства. Надійка розгубилася. Вона ніколи не була легковажною, мама виховувала її в суворості, але втома, холод і звичайна дівоча цікавість перемогли. Листівки вона акуратно сховала на саме дно рюкзака, щоб потім непомітно викинути у великий смітник біля свого будинку, і пішла з ним. У затишному теплому закладі він замовив велику піцу із сирними бортиками, тістечка та солодкий чай із лимоном. Для Надійки це було справжнім святом
— А куди ти її подінеш, коли народиш? На мій стіл покладеш чи сестрі на спину повісиш? Михайло Іванович гримнув чайником об конфорку так, що стара плита жалібно дзенькнула, а вода всередині голосно заплюскотіла. Надійка мимоволі втягнула голову в плечі, хоча стояла спиною до нього й чистила завелику картоплину над пластиковою мискою. — Я її … Читати далі