Галю, не вигадуй зайвого клопоту на свою голову. Молоді самі розберуться. Але сватів покликати треба. Звичай є звичай. Перше знайомство я й досі згадую з ніяковою посмішкою. Того дня я встала о п’ятій ранку. Перемила всю хату до блиску, вибілила піч, напекла пирогів із сиром та маком, накрила найкращу скатертину, яку ще з приданого берегла. Петро вичистив подвір’я так, що жодна соломинка не валялася. Ми одяглися у святкове, сіли на лавці біля воріт і чекали, немов на екзамен. Бачу, біля нашого паркану припаркувався блискучий сріблястий автомобіль. З нього вийшли вони — майбутні свати. Ігор Васильович — високий, у випрасуваній сорочці з коротким рукавом, у світлих штанях і туфлях, що аж сяяли на сонці. І Тетяна Павлівна — підтягнута, з акуратною міською зачіскою, у довгій легкій сукні та босоніжках на тонкій підошві. Сваха ступила на нашу стежку дуже обережно, наче боялася забруднити взуття. Подивилася навколо: на тин, за яким кудкудакали кури, на довгі рівні грядки капусти, на оцинковані відра біля старої криниці. Мені в ту мить здалося, що вона ледь помітно скривилася, мовляв: «Куди це ми потрапили?». Я насупилася, підтягнула фартух і сухо привітала гостей. Ми сиділи у великій кімнаті. Вікна були відчинені, з вулиці долинав гавкіт сусідського Бровка та гудіння бджіл. Розмова спочатку клеїлася важко, скрипіла, мов незмащене колесо воза. Ми говорили про дітей, про ціни на оренду квартир у місті, про погоду
Коли над нашим селом підіймається серпневе сонце, воно спершу фарбує верхівки старих груш у золотавий колір, а вже потім розливається теплим, густим світлом по городам, дахах і стежках. У таку пору повітря завжди пахне сухими травами, достигліми яблуками й тим особливим духом припорошеної пилом землі, який ні з чим у світі не сплутаєш. Для нас … Читати далі