Який він добрий, той ранок… Віро, я тебе прошу, що це за сніданок? Де нормальний чай? Де свіжа заварка? Ти поставила перед хворою людиною звичайний окріп і кинула туди якийсь папірець із пилом? Хіба так шанують матір чоловіка? Віра зробила повільний вдих, відчуваючи, як у грудях наростає втома. — Надіє Петрівно, ви ж самі вчора казали, що заварник мити довго, що вам шкода мого часу, і просили заварювати звичайний трав’яний чай у пакетику. Я купила найкращий, аптечний, спеціально для судин. Але якщо ви бажаєте, я просто зараз насиплю суміш із липи та м’яти й запарю свіжий у чайничку. — То було вчора ввечері! — відрізала свекруха. — А вранці я вживаю виключно свіжозаварений листовий чай. До таких речей слід бути уважнішою, Віро. Це називається елементарною турботою про старших. Якщо вже взялася доглядати за людиною, роби це від душі, а не абияк, аби відбути номер. Віра міцно стиснула край стільниці, намагаючись не сказати зайвого, і мовчки потяглася до керамічного заварника. У цей момент двері відчинилися, і на кухню зайшов Володимир. Він був у домашніх штанах, скуйовджений, позіхав і, як зазвичай останнім часом, дивився виключно в екран свого смартфона, гортаючи ранкові новини. — О, кава є? — запитав він глухим голосом, навіть не підводячи очей. Він побіжно цьомнув Віру в щоку й сів навпроти матері
— Якщо тобі щось не подобається, збирай речі й вертайся до себе, а мою дитину голодом морити я не дозволю! Саме цими словами Надія Петрівна зустріла невістку на порозі кухні, тримаючи в руках велику полив’яну тарілку з гарячою вечерею. Віра на мить заклякла на місці, не вірячи власним вухам. «Збирай речі й вертайся до себе?» … Читати далі